Усім нам ще з дитинства відома постать Павла Григоровича Тичини. Його вірші читали нам батьки, коли ми ще зовсім маленькими пуцьвірінками бігали, не дістаючи чолом стола.
Поетичний доробок Тичини ми вивчали та цитували в школі, вони виховували нашу любов до природи і до себе, викохували нас і наставляли на правильну путь. В університеті також він нас не полишав: ми вивчали вплив його творчості на культурний розвиток українців та дивувалися його непростим умовам життя та творчості. Загалом, Павло Григорович був з нами постійно, він наче літературний батько усюди підставляв нам своє фантомне плече. Тож, коли Ярослав Карпець запросив мене на онлайн-подію, присвячену Тичині, я ні секунди не думала. Лекція відбулась 26-го лютого і мовцями виступили Дмитро Нестерчук і Сергій Прудивус, які є працівниками Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в Києві. Відверто кажучи, після літературної бесіди виникло бажання хоч ненадовго опинитись у тій творчій атмосфері пам’ятного місця «феномену доби».
Вадим Скуратівський про Тичину казав: «Цей поет – унікальне явище у світовій культурі. Він чув музику світу й адекватно віддавав її у просторі музичного слова. Тичина – один з найсильніших лінгвістів в українській літературі», і я готова підписатись під кожним його словом. Тичина – геній. Тичина – феномен доби. Пізній Тичина радянізований, а ранній він, навпаки, такий собі космічний. Геній, одним словом. Павло Григорович визначна особистість. Тичині довелося завершити український символізм збіркою «Сонячні кларнети», тобто це була вершина його творчості. Переважно саме за збіркою «Сонячні кларнети» усі згадують Павла Григоровича, забуваючи, а деколи ігноруючи, його не менш визначну збірку «Замість сонетів і октав». Але пан Сергій наголосив на тому, що ці дві збірки не варто порівнювати; вони є кардинально різними й унікальними.
Збірка «Замість сонетів і октав» налічувала в собі 23 твори. Це творіння було, так би мовити, творчим експериментом Тичини, хоча поділу як такого поміж строфою і антистрофою у нього не було. Збірка не являла собою класичного прикладу давньогрецьких строф і антистроф, а, звичайно, була осучасненою версією. Це були, так би мовити, імпресіоністичного типу вірші, мали бути верлібрового типу (змістовні), афористичні. Це було щось схоже на синтез різних видів мистецтва. До речі, до строф і антистроф звертались також Леся Українка (у своєму творі «Іфігенія в Тавріді), а також Петро Карманський (український символіст, котрий теж у своєму циклі «Псалми» задіяв принцип строфи і антистрофи), але Тичина, звичайно ж, виділявся навіть серед таких видатних постатей і його використання принципу строф і антистроф деякі вважають найбільш вдалим.
До речі, цікавий факт: а чи знали ви, що Павло Григорович свої твори писав лише олівцем? Відверто кажучи, я не знала, але пан Дмитро і пан Сергій допомогли мені дізнатись багато цікавої інформації про митця. Здавалося б, Тичина яскрава та помітна постать, усі його знають, що ж можна ще розказати нового про яблуневоцвітного генія України?
Колись відомий літературний критик Леонід Новиченко у своїй монографії «Поет і революція» негативно висловився про збірку Тичини «Замість сонет і октав». Він у своїй роботі стверджував, що збірка «Замість сонетів і октав» вмерла для читачів. Ой і отримав він тоді «на горіхи» від українських класиків. Митці стали горою, кам’яною стіною за дітище Павла Григоровича, що дозволяє нам ще раз переконатись в тому, як сильно поважали та любили Тичину і якою важливою була його творчість.
В збірці «Замість сонет і октав» зустрічаємо посилання на Євангеліє Григорія Сковороду. Ремінісценції та алюзії на Євангеліє від св. Івана введені в текст книги “Замість сонетів і октав” таким чином, що неодмінно звертають на себе увагу, кидаються в очі, подекуди навіть ріжуть слух. На фоні всього іншого тексту вони видаються нелогічними й недоречними. Коли натрапляєш на них, одразу виникає питання про мету, з якою поет вжив цю фразу. Відповідь напрошується одна: автор навмисно виділив певні шматки тексту, щоб звернути на них увагу читача, а оскільки ними є ремінісценції з четвертого Євангелія, то відповідно метою П. Тичини було вивести читача на даний біблійний текст. Таким чином, ремінісценції та алюзії виконують у книзі “Замість сонетів і октав” дві функції. Вони, по-перше, є своєрідним шифром до Євангелія, виводячи реципієнта на згаданий текст, а по-друге, є ключем до інтерпретації книги П. Тичини.
Про таку видатну людину можна говорити довго-довго, але краще все ж таки відвідати Літературно-меморіальний музей-квартиру П. Г. Тичини і віднайти для себе якісь нові, невідомі, потаємні нотки улюбленого генія.
На лекції приємно було послухати людей, які захоплюються своєю працею, коли робота є невід’ємною частиною життя особистості. Лектори пан Дмитро та пан Сергій за моїми суб’єктивними відчуттями буквально з неймовірним задоволенням та деякою одержимістю (в адекватному сенсі, звісно ж) розповідали всім охочим про Павла Григоровича Тичину.
Анастасія Скурська