Поетична книга Станіслава Новицького «Крони дерев холодні», це спроба філософського переосмислення власної творчості. Це також відважний крок поетичної піднесеності, в умовах війни, так характерної для письма творця. У книзі автор пропонує вірші, які розповідають про його душевний стан. Багато творів збірки, це описи рідної поетової природи, як персоніфікація дійсності.

Поет народився 27 грудня 2000 року в Павлівці Фрунзівського району Одеської області. З 2010 року мешкав у Кропивницькому, згодом навчався в Харкові. Він є автором поетичних збірок «Оновлення» (самвидав), «Акафіст коня», «Полудень», «Воскресіння віт» та «Розуміння простору». До його книг увійшли поетичні твори, які раніше публікувалися в літературних журналах, але також нові вірші, написані перед самою війною і під час війни. Тому поетична книга «Крони дерев холодні», продовження непростого літературного дискурсу. Поезія книги Станіслава Новицького «Крони дерев холодні», це евокативна форма вислову, яка відкриває перед читачем метафізичну сутність мовлення. Такий стан відома поетеса Ліна Костенко називала неповторністю. Вона говорила: «Поезія – це завжди неповторність, / Якийсь безсмертний дотик до душі». У слові «якийсь» поетеса залишала філософське недоокреслення, адже внутрішня структура поезії завжди в авторському мистецькому моделі. На прикладі поезії Станіслава Новицького ми бачимо, що недоокреслення сутності, виражає власну оригінальність та медитативність автора. В чому виражена оригінальність творчого дискурсу поета? На це запитання слід би відповісти покликуючись на його рядки: збуди мене одвічним смутком поля і я прокинусь дивлячись на те, як птиць земних до себе кличе воля, яка отам, де поле золоте. Як бачимо з наведених рядків огигінальність поезії Станіслава Новицького це символічне навантаження смислового наративу. Це творчий вислів про суб’єктивне і водночас об’єктивне спадкоємство розуміння поезії. Тому доречним буде задуматись над самою пафосністю поетичної мови співця. Адже в ній закладений метафоричний зміст, так важливий для поета. Літературне спадкоємство в поезії Станіслава Новицького зачерпнуте зі степової романтики української мови. Це символічний уявний образ, в якому реалізується значущий зміст поетового багатоголосся. Творчість автора має епічну заглибленість, яка виникає з його ідеалістичного погляду на літературу. Поет її бачить як величний храм з його неозорою містичністю. В його рядках закладена відвічна спроба назвати знову і знову персоніфіковану дійсність. Тобто цю сутність, яка належить серцю і яка у ньому народжується, наче первинний скарб:
я народився між
Бугом і Дунаєму
у степах де туман цілує
кожну квітку
там де сонце
зігріває грона винограду
на полі
там де я чув пісні
жінок які повертались з поля
я народився
між Бугом і Дунаєм
Особистісність поезії, її знакові дороговкази, ведуть нас навпростець – через міфічну медитативність. Власне батьківщина співця пролягла повз його сторожові вежі і натхненне слово «між Бугом і Дунаєм», де він народився і де вперше відчув поетичний рядок – як знак, як печать, чи як придане. Поезія Станіслава Новицького закільчується в натхненне оконтурення авторської семантики. Морфемне її поетичне біополе вибудовуєтьсяв мовну поліфонію, як в непросту хвилю збуреної річки. В літературному дискурсі реалізується  відповідь на запити непростої дійсності. Адже книга «Крони дерев холодні» писалася, як парадигма поетичної присутності в непростих умовах війни в Україні. Втім зміст поезії, це мова серця, тому читаючи твори поета, ми вчимося розуміти його поетичні емоції. Бо саме так він пропонує розуміти свій поетичний стан, як дискурс, як філософську стежку до себе. З її інтимними настановами, з описом кохання, наче незаписаним ще листком паперу серед ночі. Світ поета, це єднання метафізичного з незмінним, невловимого з духовним. Отже світи і надсвіти існують поруч, власне так легко і так герметично:
подивись на ці дерева
скоро на їхніх вітах
прокинеться життя
земне цвітіння пробудить
усе навколо
і
хто буде йти стежкою
буде слухати музику
саду
крізь велич тиші
і сум дерев
які народжують свій цвіт
для життя
Вірш поета апелює до маєстату природи, яка оточує людину і пригадує про її проминання «крізь велич тиші». Природа у творчості поета є визначником могутності. Це також знак життя для людини. Крони дерев, неначе людські руки підтримують небо над Вселенною, щоб життя могло продовжуватися і розцвітати.
Творчість Станіслава Новицького в його книзі «Крони дерев холодні» має свої внутрішні координати. Вони ведуть до герменевтичного пояснення сутності поезії, як неповторної тканини вічності.
Тадей Карабович,
член Національної спілки письменників України
Post Views: 887