Будинок музею «Зборівська битва» має поважний вік – понад сто років. Він пережив непросте двадцяте століття з двома світовими війнами і бачив так багато, що став про це розповідати нам, нині сущим. У тому нема брехні, але є правда уяви, лиш треба бути небайдужим до світу, в якому живеш.
Споруджений ще наприкінці XIX століття, будинок цей має очі, у нього є душа. Інколи вона плаче у кам’яних мурах підвалу, але більше мовчить і прислухається до життя, що вирує довкола. З часом воно теж стане історією. Події суспільні занотують у підручниках і монографіях. А хто напише історію людських сердець, що пломінчиками тріпотіли у стінах маленьких халуп і донебесних хмарочосів, серед поля просто неба і в темних підземеллях?
Так, саме про людські серця розповідають нам камінні підвалини будинку, в якому колись був банк. Адже історія – то не мертві томи на запилюжених полицях, а людські долі, зазнімковані сходами, поручнями, дверима і навіть повітрям, що огортає будівлю повсякчас. Історію можна зчитувати з підошов, коли йдеш вулицями рідного міста.
Ось я поспішаю до музею, хапливо ковтаючи моросяну вологу березневої відлиги. На подвір’ї – нікого… Але я не одна: здається, тут хтось таки побував. Зовсім недавно! Будівля має господиню, молоду вродливу дівчину Гелю, дочку банкіра, який і спорудив цей гарний будинок на два виходи (один – потаємний, адже частина будинку слугувала банком).
Геля – мила юнка, спрагла кохання. Тільки мати не помічає чи не хоче помічати того, що донечка виросла і пише свою книгу мрій, читає романи ночі з її таїною і запахами екзотичних квітів. Може, жалоба заслоняє Емілії зір – другий рік як вдовує. Нема для Гелі тата, нема для неї чоловіка у домі. Помер банкір, залишивши дружині і доньці будинок та невеликі статки. Без батька і мужа сумно в домі. Та от на порозі з’являється капітан австрійської армії – старшина 13-ого уланського полку, і залишається на постій. Шляхетний, освічений, до того ж вродливий. Віку, сказати б просто, чоловічого, коли безпричинно подобається всім – і молодим, і старшим. Кудись зникає смуток, у звуках рояля розчиняється тривога передвоєнних пророцтв. Є мир, і любов, і цей ошатний будинок, в якому лунає музика. Капітан грає вправно, час від часу позираючи на Емілію, що співає романс. А дівчина заворожено дивиться на нього і бачить… Ні, не бачить нічого, тільки чує – щастя! Ось воно яке! Цілий світ зосередився у цій кімнаті, чарівний, захопливий світ. І Пан Бог дозволив перенести в оселю куточок Едемського саду – Господнього раю. Зацвіли у вазоні цикламени. Мама дуже тому тішилася. А сьогодні капітан приніс лісові конвалії. Для кого? Дівчина думає: для неї. Поставив у кришталеву вазочку біля цикламенів і сів за рояль, щоб розважити дам. Геля підходить до вікна і тихо його прочиняє, впускаючи струмінь свіжого повітря. Зірок на небі не видно, зате хмар все більше, вони дихають грозою і ховають молодий місяць. За спиною дівчини в’януть конвалії, пригнічені цикламенами. Мати озивається на тиху репліку капітана і голосно сміється. Що це? Геля різко обертається – падають додолу конвалії, дрібно розсипається кришталь. Капітан говорить щось на розраду, мати докоряє… Геля у розпачі – німому, невимовному: Пан Бог забирає назад куточок свого Едему і нема на то ради, і надії нема! Гелю спроваджують до кімнати, що праворуч від просторої зали. Ще батько облаштував для коханої доні окремий покоїк. Та Геля тепер йому не рада, бо залишається сама. Їй мило кажуть «на добраніч!». Капітан делікатно бере маму під руку, і вони спускаються вниз по сходах. На долішньому поверсі – кімната з каміном і службове помешкання з численними перегородками та кабінетним бюрком. Тут працював банкір. Тепер двері замкнені, тільки вітальня живе, дихає теплом каміна. Ось змовницьки відізвалася софа, обшита турецьким шовком, мовби запевнила: нікому-нікому не розповість про любов вдови до вродливого квартиранта.
А цикламени розкошують собі у порцеляновому горщику, ніби нічого й не було. Кинулася Геля в нетямі, щоб жбурнути і їх додолу, та раптом зупинилася й заплакала. Ніхто не помітив – вона вже виросла, і не треба їй, як дитині, казати мило «на добраніч!». Матері й на гадку не спадає, що Геля вже зовсім-зовсім доросла. Сама ж Емілія ще така молода, віджалобила роки і знову цвіте, як ті цикламени.
Шибки зблиснули блискавицею, загуркотів грім. Не встигли намилуватися лагідним весняним вечором, як полив дощ. Невтишна злива сліз вирвалася із закоханого серця і нещадно змивала дівочі мрії, толочила квіти надії – оті білі конвалії-первоцвіти. Рятуючись від навального розпачу, Геля дисонансно рвала звуки рояля, але ніхто не піднявся нагору, щоб зупинити її молоде божевілля.
Людина так мало зазнає щастя, що найхимернішу примару його хапає жадібно і нікого при тому не бачить-не чує. Так не чули юної Гелі охоплені поривом пристрасті вдова і капітан. Завтра буде війна, і смерть забере його… Справді, у людини так мало щастя – тільки короткі миті. Ці двоє, пережиті, тлумлені бідами і втратами, про те знали. Юна Геля – ні. Ех, якби вона… якби це знала, не розсипалися б конвалії, не лежали б мертві, притулившись зблідлими голівками до коштовних уламків кришталевої вази! Куди поспішаєш, юна панно? Чому хочеш усе і відразу? Зачекай – ще зміцніє твоє тіло, ще ноги навчаться ходити по грішній землі. Я запізнилась у часі, щоб сказати тобі про це. Весні – весняні квіти: в них багато надії. Не квапся, вродо, не спіши бути яскравою трояндою літа чи жагучою жоржиною осені, як твоя мама: в їхніх барвах, що так чарують, в їх пелюстках, що так манять, – запечена кров зрілої жінки, яка вже бачить білі сніги зими…
Геля любила обох. Його якось особливо, по-новому. То було щось дуже сильне і нестримне, як та гроза! Відчинила вікно і підставила лице під зливу. Струмки з озеречок долонь потекли за викіт сорочки, гасячи вогонь молодого тіла. Дівчина так і просиділа у тонкій льолі всю ніч при відчиненому вікні, а на ранок занедужала.
Мати билась над нею в тривозі, скликала лікарів. Капітан занепокоєно дивився в очі (нарешті!) і носив заморські фрукти. Гарячку погасили. Геля лежала спокійна і сумна. Не встигнувши прив’язатися до життя міцними узами обов’язку і марнот, вона легко віддавала його у руки ангелів, і один з них мав гарне чорновусе обличчя капітана – її першого кохання…
Гелю поховали на військовому цвинтарі міста. Капітан ніс білооксамитовий човник з її тілом і печалився. Про що він думав? Чому жінки вмирають від кохання, а чоловіки – від куль? У цьому є якась загадка. Відгадують її споконвіку, але завжди так фатально!
Післяслово. На міському цвинтарі міста Зборова біля поховань часів Першої світової війни довгий час височів мереживний металевий хрест з написом польською мовою: «Jak slodko jest umierac, kiedy Pan Bog z toba» («Як солодко вмирати, коли Пан Бог з тобою»). Потім цей хрест запав у могилу, чи зробили це якісь варвари – невідомо. Могила дівчини все ще височить серед військових поховань міського цвинтаря. А в будинку, що зродив відгомін-легенду цієї історії, працює нині районний комунальний історико-краєзнавчий музей «Зборівська битва».
Будинок музею «Зборівська битва»
Довідка
1. За свідченнями зборівчан, зокрема старожила пана Ореста Борисюка, колишнього голови міста пана Олександра Кабарівського, що мешкають на Загребеллі (ця вулиця на місці давнього поселення Верхостав, початки міста Зборова), будинок, в якому нині музей «Зборівська битва», був закладений приблизно 1895-1896 року, у тому приміщенні за Польщі був банк і керував ним дир. Бучковський. Легенди, перекази та історичні факти збирали і записували такі відомі краєзнавці, як Петро Медведик, Григорій Баран-Радошівський, Гаврило Чернихівський та інші.
2. Про функціонування будинку нинішнього музею як банківської установи є згадки з 1905 року в книзі «Наш рідний край. Над брегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. Зборівщина» (Видання Комітетів Зборівщини. Торонто – Нью-Йорк – Париж –Сидней, 1985 рік). Селяни Зборівського повіту, які, переважно, були вкладниками і позичувачами банку, на зборах проголосували так, що банк, раніше керований директором Раціборським, учасником польського повстання і колишнім сибірським каторжанином, перейшов у руки українських селян. Директором банку було обрано пароха о.Омеляна Мізя (діда Галини Тимкевич, причетної до проголошення ЗУНР), він «негайно привіз звідкись п.Волянського, що став діючим директором банку» (с.524). Після нього директорами були Роговський, Швець, Олекса Багрій і Степан Кузь.
На с. 254-ій цього видання на світлині представник Централі «С.Г.» серед Ради «С.Г.»у Зборові стоїть під будинком, який, за всіма ознаками, і є тим будинком банку. Також на с. 205-ій у спогадах д-ра Володимира Яшана названо імена директора Кредитового Товариства у Зборові Данила Роговського, уродженця Присівців касира Багрія, проте нема певності, що дана установа містилася саме в будинку, про який йдеться.
3. Від бабусь почули і переказували молоді не в одній зборівській родині легенду про кохання матері-вдови і її дочки до вродливого уланського старшини – офіцера австрійської армії. Перекази ці мають кілька варіантів. Правда, однак, у тому, що на початку століття установи типу банківських чи торгівельних або лікарських могли міститися у приміщеннях разом із житловими кімнатами їх власників.
4. Історико-краєзнавчий нарис «Зборівщина: історія і сьогодення» (Упорядник Михайло Бігус) подає такі факти: «При кінці ХІХ століття австрійська влада побудувала… військові казарми.., які пізніше призначено до 13 полку уланів. Старшинами в полку були австрійські і чеські аристократи… » (с.48, «Зборівщина: історія і сьогодення», Тернопіль, 2008).
5. Для туристів, що мандруватимуть Зборівщиною і побувають у музеї «Зборівська битва», цікавими будуть видання «Зборівщина – земля козацької слави» (Історико-краєзнавча хроніка. Путівник. 2006 рік. Упорядник Леонід Білик), а також путівник «Музей «Зборівська битва», упорядкований працівниками музею і виданий у Тернополі 2009 року.
6. У БТІ міста Зборова повідомили, що інвентарну справу на будинок по вулиці Козацькій (за радянської влади – вулиці К.Маркса), де нині музей «Зборівська битва», було заведено 1954 року.
7. Через невпорядкованість нумерації будинків тривалий час значилося, що будинок музею (колишнього банку) розташований на вулиці Козацькій,13, хоча насправді це № 45. Протягом 2010-2011 років було вироблено всі необхідні документи на право власності, визначено статус музею як районного комунального історико-краєзнавчого музею «Зборівська битва». Нинішня адреса музею – вул. Козацька, будинок № 45, м.Зборів, Тернопільська область, 47201.