Лоза Святого Симеона (літературний портрет Івана Корсака)

Іван Корсак увірвався в літературу впевнено та назавжди. Він не обходив “літературного дому” манівцями, не вишукував “лазійок” безперешкодного проникнення, не заводив корисних знайомств та  протекції. Ступав  прямо твердим і впевненим кроком. І був то не ніяковіючий підліток-початківець, а муж зрілий, которому життя відкрило не один свій секрет. Так склалося, що перед тим, як усвідомити себе літератором, Іван Феодосійович пропрацював не одне десятиліття у журналістиці. Годі відшукати кращого майданчика, аніж журналістика, для вивчення життя, усвідомлення сенсу людського існування, збагнути долю народу і проникнутися клопотами багатьох і багатьох індивідуумів, твоїх сучасників. Не один класик  радив тим, хто відважувався іти в літературу, спершу все ж  “піти у народ”. Сучасний стан світової літературної практики  переконує і зайвий раз доказує, шо подібна позиція є правильною. Чимало сучасних авторів, людей амбітних і молодих, не знаючи життя, сворюють “романи” про своїх домашніх уюбленців – котиків та собачок. Траляються опуси про душевні переживання, закоханість і т.д. Але треба бути Француазою Саган, аби у дев”ятнадцятилітньому віці описати  відчуття та переживання усе тієї ж дев”ятнадцятилітньої юної леді і своїм романом “Здравстуй, смутку!” відразу зробитись знаменитістю, прославитись на увесь світ. Повтор, а чи наслідування, як відомо, завжди завершуються фарсом.

Герой нашого літературного дослідження зі суцвіття тем  обрав жанр історичного роману. Обрав свідомо, виходячи з того, що багато славних імен або незнані сучаснику, або вкрадені зусиллями сусідів. У своїх творчих пошуках Іван Корсак перевагу надавав землякам, уродженцям Волинської землі. У цьому  значуща просвітницька місія письменника! Роки життя віддано на те, аби створити романи, які лягли у ошатний десятитомник. Автор наче промовляє, звертаючись до сучасників: “Люди! Моя праця – для вас! Читайте, збагачуйтесь знаннями! А знання зроблять вас вільними!”

Подейкують, що на території одного з  Афонських монастирів росте виноградна лоза, якій надали ім”я святого Симеона.  Хто скуштує плід з неї – сповниться новими фантазіями, матиме значний приплив цікавих думок та ідей. Видається, що однієї пречудової днини Іван Корсак скористався порадою мудрих монахів. Лоза святого Симеона допомогла увійти у світ фантазій та добрих див. З тим почуттям і жив цей чоловік, поділившись з нами плодами власної мудрості.

–

   Пролог

Оповідали мені, шановний Іване Феодосійовичу, що Ви, проводжаючи гостей, яких завжди мали вдосталь, щедро  їм “на дорогу” пакували до багажника автомобіля трилітрову банку добірного поліського меду і в”язку вугрів. Ото, мабуть, була смакота! Щодо вугрів – сказати нічого не можу, а от мед з малосольними огірками під міцненьку самогоночку куштувати на Поліссі доводилось. І коли то трапилось уперше – вагався. Ну, як мед з малосольними огірками? Що на то “скаже” шлунок? Як відгукнеться? А нічого! Було навіть дуже добре. Я не проти повторити. Повторювати з французької – репете! От вам і – репетиція! Які іноді незвідані путі-пригоди трапляються з окремими словами. “Репете”, приміром, то ще навіть благородно. А візьміть слівце “крива” і пристосуйте його до латині. Отож! Таке побачите, що й очі від несподіванки на лоба полізуть.

            Не моя провина, що спізнився на сім років. Ніскільки не винуватий тут  також  мій співрозмовник. Спасибі Віктору  Корсаку, цьому поважному і мудрому чоловікові! Спасибі за довір”я і згоду. Рішення написати літературний портрет Івана Корсака виникло спонтанно. Я знав наскільки це відповідально, бо не перший день у літературі. Але наче школяр на дуже випробувальному уроці підняв вгору руку: “Я, я напишу!..” І ось… Пусте, що затрачено чимало часу, енергії, загалом – зусиль. А яка праця без мозолів?  Я щасливий, що зумів доторкнутися до хоча б “фіранки” з  творчої майстерні цього автора, зазирнути  “з порогу” у його робітню і збагатитися дивними перлами чужого натхнення.

            Мене завжди приваблювало Полісся. Моє Прикарпаття, мій Галич – то щось інше. Там  пагорби, що снять небом і горами. Карпати – за якусь сотню кілометрів! А пагорби! Вийдеш бувало на вершечок одного з них – і тобі відкривається світ! По одну сторону шумить добірний буковий ліс, по іншу – морською хвилею переливаються лани дозріваючих хлібів. Ти від блаженства, яке не передати жодними словами, заплющуєш очі, а у твоє обличчя, проникаючи далі у душу, б”є сніп сонячного проміння, і вітер, щедро настояний на польових злаках, перелесником оповитує усього тебе.

            Полісся тихе, десь навіть сонливе. Оті невеликі поля-галявини, вкриті  кожухами густих брунатно-зелених трав, а  довкруж,  наче  сторожа якогось чаклуна, підступають стрункі стовбури берізок та вільх. Тиша така, що чутно як виспівує на лету комар, а крильця метелика розбивають густоту озону, що настояна на щедрих медах і п”янкому зіллі. Тут, у  лісочках, оперезаних чар-зіллям,  у гущах диких чагарників вичікуєш на здибанку чогось загадкового і незвичного. Он Мавка! Її звабливий стрункий стан зблиснув поміж деревами і зник. А он –  ціле “лісове царство” з поперчатами та перелесниками.  Десь тут неподалік у топкому болоті водяться свої “герої” . Але ти туди не ходи. Тримайся твердого грунту, бо не болото, а земелька – наша опора!  Не вдивовиж,  якщо десь там за посадкою молодих сосенок, що вибігли на горбочок наче гурт гамірких дівчат, ти побачиш хатину незвичної будови. Хто в ній живе? Чи затаїлися у глибинках Полісся чаклуни та відьми? Он про існування Мольфарів у Карпатах говорять відверто. Навіть кіно знімають.  А один мій знайомий, журналіст, у котрого усе гаразд з нервовою системою та психікою, переконував мене, що бачив у хаті одного такого карпатського ворожбита справжнісінького… чорта. Колега розповідав: “Заходжу до мольфара, бо домовились про інтерв”ю. Дивлюсь, а у світлиці за столом сидять господар і той… нечистий. Я каменем став на порозі. А “гість” заркнув на мене, звівся з-за столу  та й пішов собі, наче нічого не бувало. Я отямився і найперше зостановився на тому, що прийшов брати інтерв”ю. Розмова наша тривала, наче нічого й не сталося.!”

            А що на Поліссі?  Чи вціліли ті, хто став героями вічної Лесиної “Лісової пісні”? Я б залюбки з ними поспілкувався. Ну, треба ж освіжити тематику власних опусів!

            Але сьогодні поліським чаклуном для мене є Ваша постать і Ваші твори. Ми, письменники, повинні дбати про популяризацію один  одного.  Колись посеред нашої братії побутував своєрідний жарт: “Важливо після себе залишити не лишень  довершені  рукописи, але й вдячну вдову.” Малося на увазі, що от дружина після  кончини митця організує повне видання його  нетлінок, подбає про книгу спогадів, влаштує пам”ятний вечір до ювілею. Непогано би ще – літературну премію, пам”ятну дошку, а то й сам пам”ятник на одній з центральних площ рідного міста.

            Ми рушаємо!

            Допоможи, Боже, впоратись із задуманим!

            Не для себе стараємось!

            І якщо моя праця послугує стимулом до додаткового зацікавлення творчістю Івана Корсака,  значить – не даремно!

                   Розділ перший: Gens de lettres – люди літератури                                                           

            Українська культура – літературоцентрична!

            Так було майже завжди, так у багатьох моментах залишається й понині. Бо усю сакральну, історичну, культурологічну, наукову, громадсько-політичну навантажуваність сфокусувало на собі Слово! Більше того, літературна творчість, за Жан-Поль Сартом, є одним з виявів людського буття. Ось чому за жодних соціальних обставин, під жодним впливом література не повинна змінювати свої функції, відступати від гуманітарного призначення. Ось чому хлопець з допитливими очима з далекого поліського краю, зі селища  Заболоття, що у шести кілометрах від кордону з Білоруссю, обрав врешті  літературу, хоч перед тим ким тільки не був. Але очі його увесь час дивились на світ прискіпливо і подекуди наївно. Очі у Івана барви синяви Турського озера. У юнака  появлялось чимало запитань. З плином часу, з мужнінням і набиранням життєвого досвіду він остаточно вирішим для себе – бути йому літератором, писати книги, аби через Письмо дати відповіді на питання, які поставали перед людьми і ним самим. Не музикантом, не худоджником і навіть не науковцем став Іван Корсак, а саме письменником. Бо споконвіку було Слово… А це слід розуміти, що література здавен сприймалась як цариця усіх мистецтв. Поставши з-за Великого Болота, у якому в давнину ледь не втонула княжна-королева, Іван Корсак сповнив своє призначення – здивувати світ! Бути корисним собі і людям!

                                                           ***

            Так було! Літературу любили і поважали і возносили до Небес Але на час входження Івана Корсака у Царство Слова,  ситуація дещо змінилась. Вона погіршилась. А процес на погіршення уже був помітним на початку 90-х минулого століття. Саме 1990 року у тоді престижному  київському видавництві “Радянський письменник” побачила світ перша книга Івана Корсака “Тіні і полиски”. Була то збірка оповідань об”ємом у 200 сторінок. Рецензент І.Ольшевський свою статтю на книгу назвав: “Вихід на влану стежку”. Себто, це мало означати, що нарешті І.Корсак відшукав “власну стежку” та впевнено на неї ступив?   Може і так. Але час оголошення себе  літератором  важко назвати сприятливим. Десь з  відтинку 1989 року багато чого переінакшувалось. На  інформаційному обрію появляються нові медіа, набуває поширення Інтернет, з”являються нові небачені досі жанри як от – блоги. Зазнає непоправних і незворотних змін сам штиб мислення та сповідування естетичних цінностей.

            Можна виокремити сім виразно проявлених аспектів проблеми:

            1.На суспільному рівні – занепад Радянського Союзу та народження Української Держави, становлення демократичних засад суспільного життя, закладання державних інституцій. Процес цей виявився затяжним через сильні колоніальні тенденції. Значна частина письменників  стали авторитетами нації.

            2. Глибока криза видавничої галузі, що позбавила письменника ілюзій, він почав видаватись власним коштом. Читач почав “голосувати” за цікаву книжку власним гаманцем.

            3. На рівні ідеології відбулося знакове звільнення від ультимативного служіння письменника державним інтересам. Відбулося остаточне звільнення від цензури.

            4.Відбулося руйнування усталених форм та стихійне утворення нових, альтернативних. У 90-х почався тотальний занепад бібліотечної системи та системи книгарень. Доступність книжки стає проблемною для багатьох читачів, це знеохочує до літератури, зокрема – молодь, яка звернулась до поп-культури, Інтернет-розваг тощо. Виникли нові канони поширення літератури – через Інтернет, на електронних носіях.

            5. Криза активних за радянських часів зустрічей письмеників з читачами. Відбулася соціальна ізоляція письменника, виникнення у нього депресивного стану, психологічних розладів. Нині такі зустрічі відбуваються завдяки громадським ініціативам.

            6. Занепадає організація літературного життя. НСПУ, АУП, Пен-клуб не мають загального визнання. Внутрішній напруженості в письменницькому середовищі сприяє наявність старих добре відлагоджених корупційних схем на привілеї – премії, право видаватись коштом держави, отримання гонорарів. Держава продовжує лобіювати одних коштом інших, хоч позірно вона наче не втручається.

            7. 90-і роки – час напруженого пошуку іншого шляху – подалі від обридливого соцреалізму, цього тупикового загумінку. Наша література пережила за останні 30 років стан: пост – радянський: пост-колоніальний: пост-тоталітарний: пост-модерний: пост-індустріальний….

            Усе частіше почали лунати вимоги не допускати домінування національно-патріотичних ідей над естетичними.

            На момент проголошення Незалежності складалася оригінальна літературна ситуація, яка характеризується такими особливостями:

            -Наявності в літпроцесі активно діючих шістдесятників і сімдесятників.

            -Народження в кінці 80-х на початку 90-х нової  української поезії вісімдесятників. співзвучної європейським традиціям.

            Постмодернізм став епізодом або течією, але не епохою в житті незалежної України з причини відсутності міцної традиції, переємності здобутків, у внітрішній роз”єднаності самої літератури. Головним героєм тут є власне мова. Вона постає в новій якості. А ще – “потік свідомості”. Саме поняття “потік свідомості” запозичене літературознавством із психології й філософії, а сам термін – із книги вченого Вільяма Джемма “Наукові основи психології” (1980), де він порівняв свідомість людини із плином ріки, потоку:  думка змінює думку, вони взаємно переплітаються, вступають одна з одною у суперечку або, навпаки, доповнюють одна одну тощо. У літературознавстві давно існував термін “внутрішній монолог” героя. Потік свідомості як літературний прийом – це піднесений до масштабів літературного методу внутрішній монолог, пряме відтворення процесів внутрішнього життя людини, немов “самозвіт почуттів”.

                                               ***

            Іван Корсак – типовий представник школи реалізму. На щастя уже не “соцреалізму”. І добре, що активну літературну діяльність він розпочав уже в умовах  Української Незалежності. У противному випадку, героями його романів стали б “борці за радянську владу”. І акценти у своїх творах довелось би авторові переміщувати на “народний фактор”.  Тодішні літературні “спеціалісти” вважали, що рушійною силою в історії виступають не окоремі  особистості, а народ. Попросту – натовп.

            Щодо реалізму як літературного методу, то нині він переживає своєрідний ренесанс. Скажімо суціль реалістичні книги француза Марка Леві витримують сьогодні 100-тисячні тиражі. Але яка якість тексту! Який підбір тем! Як несподівано закручений сюжет!

            Якість у літературі ще ніхто не скасовував. Сподіваюсь, щось подібне ніколи не постане на “порядку денному”.

            У спадок від радянщини українській літературі перепало:

            -відсутність літературних традицій;

            -глибокий параліч національної культури;

            -піддана амнезії історична пам”ять;

            -підірвана національна тажсамість;

            -штучно створені і нав”язані канони соціаплістичного мистецтва.

            Вітчизняна література тривалий час перебувала на культурних маргінесах, або в так званому андеграунді. Література була позбавлена грунту самореалізації. І тільки зі здобуттям Незалежності почали відкриватися горизонти західного світу, де можна було почерпнути і забороненого, і незнаного раніше.

            Сміх, іронія, гротеск виявляються ключовою складовою вітчизняної літератури початку 90- років. Така позиція молодих авторів – своєрідний протест супроти фальшивого утопічного світу. Літературний герой у стосунку до свого минулого визначальним обирає питання: “Як я був?”, а не “Як було?” Виступає проблема власної самовизначеності, індивідуальної таксамості, абстрагованої від міфічного культу радянської спільноти з усією її соцреалістичною спадщиною.

            Література і літератори, відповідно, отримують повну свободу дій! Але вивільнившись з цілковитої залежності від політичного пресу, професія письменника видалена на глибокі соціальні маргінеси. І не лишень – соціальні, але й матеріальні. Небагато знайшлося авторів, таких як Іван Корсак, які зуміли забезпечити видання своїх книг власним коштом.  Добре, коли йдеться про літературу якісну, справжню, високопрофесійну. Гірше, коли люди заможні вирішили “піти в літературу”. За відсутності будь-якого цензурного сита на книжковому ринку появляються видання, присутність яких часто викликає тихий смуток. Стосовно Івана Феодосійовича маємо щасливе поєднання таланту та спроможності…

                                                           ***

            Від середини 90-х постає проблема самоідентифікації письменника у суспільстві. А саме суспільство борсається у стані постколоніального одужання. На перший план виходить література не емоційно-стихійна, а технічна. Виникло незбориме бажання розквитатись з минулим через епатаж та іронію. Розпочалася інтеграція української спільноти у широкий міжкультурний простір, особливо це помітно останніми роками у зв”язку зі спалахом російсько-української війни. Чергова хвиля еміграції, розвиток технічного прогресу, розширення кордонів інформаційного простору, інтеграція української спільноти у широкий міжкультурний простір сприяли розширенню “рамок” можливостей української літератури.

            Водночас виникають загрози позбавлення української ідентичності, розвивається феномен безбатченків та перекінчиків. Нівелюються всякі кордони, національна закоріненість, територіальна приналежність, табу, передусім моральні,заперечення традицій.

Чи міг  Іван Корсак   передбачити подібний розвиток подій? Безперечно! Ось чому він так пристрасно апелював до яскравих постатей минулого. Він наче силкувався застерегти  нащадків від згубних новаторських впливів. Він промовляв: “Дивіться, яких попередників ви мали! Як вони вболівали за долю Волинського краю, за майбутнє України! Будьте гідними їхньої пам”яті! Беріть з них приклад і своїм життям ставайте також прикладом для інших!”

            Але що вдієш – ХХІ століття стає століттям міграції, сучасного номадизму. З”являється екстериторіальна література, різноманітні “одісеї” сучасності. Перед нами примари змішаних гібридних культур так званої “третьої географії”, третього простору, третіх цінностей. Урбанізація суспільства змінює погляд на життя і власне місце у ньому. Генерація міленіуму втілює у життя власні художні форми, вписуючи український та світовий досвід у власне індивідуальне письмо.

                                               ***

            “Митець повинен пізнавати, спостерігати і правдиво відображати, орієнтуючись на високі моральні ідеали”.

            Так вважали Френсіс Бекон та Джон Локк. І тут же наш Богдан-Ігор Антонич: “Митець створює окрему дійсність. Але створити щось з нічого не можна. До кожної творчості потрібен матеріал. Матеріалом мистецького творення є уявлення митця. Уявлення постають на основі вражень, а  враження мусять мати спокуси; вони є витвором нервів під впливом зовнішніх побуджень, цебто постають вони на основі зовнішньої діяльності”.

            Мислитель і дослідник Буало наполягав на тому, що мета літератури – зображати лише досконале, достойне похвали, виходячи з “високого” начала – людського розуму, а не з “низького” – людських пристрастей.

            На нашу думку – у літературі вільного демократичного світу не може існувати заборонених тем. Предметом диспуту можуть залишатися критерії, за якими ті теми висвітлюються. Певен, що таку ж позицію займав також Іван Корсак. Підтвердженням цьому свідчат періодичні видання, які він  створював і очолював. На ті часи то були справжні зразки демократії та плюралізму думок. Багатьом тоді і зараз треба доростати до того рівня демократизму, який сповідував Іван Феодосійович.

            “Література повинна виносити вирок над пороком і злом! – костантував Дені Дідро. – Страхати тиранів, бути наставником роду людського, виховувати громадянський обо”язок, вести людей за собою, поліпшувати життя”.

            Під яким постулатом Дідро “підв”яжемо” творчість Івана Корсака? Гадаю, кожне визначепння великого француза годиться для характеристики  ідейного та смислового спрямування творчого доробку Корсака.

             Він мав на що опиратися. Українська літературна спадщина багатюща! Традиції сягають середньовіччя і ведуть далі у глиб віків. Перший твір розмовною українською появився у 1575 році. Саме під цієї датою у Луцькій гродській книзі знайдено запис – вірш “Хто йдеш мимо”. Авторство приписують Маркові Журавшицькому. А перший друкований твір розмовною українською визначається першою третиною 17 століття. Його назва – “Трагедія Руська”. Тема актуальна і понині…

            Отож, майже півтисячоліття присутнє на паперових носіях рідне українське Слово! Народжуються, живуть та діють письменники, котрі для засобу самовираження застосовують дивну і пречудову українську мову.

            Але як визначитися письменникові щодо реалій суспільного життя? Самоізолюватись, а чи стати трибуном, закликаючи посполитих до дій і праці на благо батьківщини?

            Про те, що самоізолюватись аж ніяк не варто – існує цитата нині не популярного  діяча. Там йдеться, що жити у суспільстві і бути відірваним від нього – не можна.

            Дивина, але подібну думку ми зустрічаємо і у Пабло Пікасо: “Немудрий художник, якщо він має тільки очі, або музикант, якщо він має тільки вуха. Художник – це одночасно і політична особа, яка постійно живе потрясіннями, сумнити та радісними, на які він кожен раз повинен давати відповідь. Як можна не відчувати цікавості до інших людей і вважати своїм достоїнством спокійну байдужість, відособлення себе від життя, яке так багатогранно відкривається перед нами. Мистецтво – зброя для атаки і перемоги”.

            А втім, дискусії “як писати” і “що зображувати” не втихають протягом століть. Наслідувати природу закликав Арістотель. Джерелом мистецтва, за Арістотелем, є об”єктивна реальність, форми і символи якої митець наслідує. Об”єкти наслідування – характери, пристрасті, дії; засоби – ритм, гармонія слова; способи – від першої особи, у формі повідомлення, у формі дії. Поет – не копіювальник, відтворювач навколишнього світу, а особистість, котра створює нові художні явища завдяки техне (грец. – мистецтво, майстерність).  Літературна творчість – усвідомлений акт відтворення реалій в їх природному, уявлювальному або бажаному стані.

            За цими критеріями Іван Корсак – цілковитий арістотелівець. І у тому немає нічого поганого. На тому будується метод реалізму. А реалістами були не протягом віків, а шонайменше дві тисячі років сотні і сотні письменників з усього світу. Арістотель жив і працював у проміжку 384-322 років до нашої ери. Йому наважився заперечити поет Шарль Бодлер, який топтав ряст наприкинці ХІХ століття. Відтоді і розпочався хаос   в літературі. Бодлер поставив під сумнів естетичну вартість творів, що копіюють зовнішній світ. На його переконання, поет повинен оживити природу своїм уявленням. “Точна імітація зовнішньої природи псує спогад. Ті, які не мають уявлення – копіюють словник” (Шарль Бодлер).

            Відтоді і пішло роздвоєння в літературному побуті. Бодлер  породив модерністів усеможливих мастей. Реалістами залишились сильні творчі натури. Можна навести десятки, сотні імен. Посеред них – Іван Корсак.

            А втім, автори – живі люди з притаманними їм слабкостями і недосконалостями. Життя іноді так їх обкручує, що “не хочеться писати. Вітрила спущені. Вітру в них не чути, не шумить. Може, це тимчасова втома, а може, й ні. Дивився я на всяких читачів. Селяни, ті, що читали, постаріли і доживають віку на грядках та біля курей; молодші роблять, п”ють, їдять і крадуть усе, що трапляється; ще молодші їдуть геть і перевчиваються на іншу мову. Робочий люд удень на роботі, ввечері п”є, вночі спить. Інтелігенція підслуховує колег, а колеги всього і всіх бояться. Це вже не “человек в футляре”, а “Футляр”! (З листа Григора Тютюнника до Феодосія Рогового, 2 вересня 1975 року).

            Через багато років з Григором наче перегукується Маріана Кияновська: “Днями я думала про своє вигорання.

            Я хочу від літератури дуже мало. Щоб за мою чесну працю мені  чесно платили. Щоб я могла жити з літератури, чесно працюючи. Я можу доглядати за дітьми. Це буде не менше ніж 2000 грн на тиждень. Але тоді мене не буде в літературі”.

            А коли так, то порожнина заповнюється іншою субстанцією. І називається вона графоманією. “Існує велика небезпека проникнення в літературу посередності, яка спритно маскується ще не звичною для читача псевдомодерною формою. Посередність підступна: її не завжди запримітили і зі свічкою вдень. А щоб не виявити себе, вона вміло захищається чим їй зручніше – щитом модернізму або ж традиційності; беручи при тому на допомогу найавторитетніші імена, у художньому  синтезі яких перевалює той чи інший напрямок. Посмодерністи називають  своїми учителями Прибишевського, Джойса або Стефаника, і зумій їх переконати, що ці авторитети виросли на глибоких традиціях світової і кожен зокрема – своєї національної культури. А псевдотрадиціоналіст ховається за Шевченка або Толстого, та зрозуміти художні секрети “Хаджі Мурата” або “Марії” не спроможний. Зате обидва ревно вправляються в мистецтві зневажати чужих богів.

            Посередність не вміє робити сполук із традицій та новаторства, вона здатна лише створювати ерзаци, за рецептами того чи іншого напрямку, посередності навперейми тягнуть непосвячених кожен у свою віру, як ті шулери на базарах, що закликають грати в чорну або білу карту.

            Посередність лукава: вона вміє присипляти розум споживача наркотиком слинявого патріотизму. Бездарно оспівує велике, тим самим девальвуючи цінність великого, або ж одурманює читача нігілізмом ; і насміхаються ті автори над патріотичними почуттями людини, як Хам над Ноєм.”

            (Роман Іваничук. Серед повені книг. Записки бібліофіла: про книги і про себе. Львів: “Піраміда”, с.93-94).

            І спроавді, перші книги прози молодих – це переважно автобіографічне. Проза про власні розбиті серця і пов”язані з тим страждання. Йдеться про страждання не лишень душевні, але й тілесні, включно з менструальними болями, сексуальними домаганнями і різними видами азартних і добровільних любощів. Хлопці зображають себе то донжуанами, то лузерами.

            Ось чому з такою гіркотою в голосі Юрій Мушкетик вигукнув: “І найстрашніше, що нині впала не лише Спілка, впала і література! Нема вже таких глиб -письменників!”

                                               ***

            Якщо пильно придивитися до нашого ХХІ століття, коли Стів Джобс розпочинав свій бізнес з одного паяльника. І Ринат Ахметов починав свій бізнес з одного паяльника. Але є нюанс… Кажуть, у Рината ще була праска…

            ХХІ століття…

            Коли втрата телефону гірша, ніж  втрата гідності. Доставка піци прибуває швидше, ніж щвидка… Наявність грошей важливіша за наявність друзів чи навіть родини.

            “І певна річ, вони (люди) не хочуть мислити, бо створені для того, щоб жити, а не щоб мислити” (Герман Гессе).

            Усе менше доброї літератури, все більше приватного примітивізму…

            І за таких умов посеред довгих рядів появляються ошатні томики, на яких вибито ім”я: Іван Корсак. Для нього не стояло питання заробітку на літературі. Фінансові справи він, на щастя, навчився вирішувати деінде і у інший спосіб. Письменник у ньому обізвався сповна і з категоричною вимогою самореалізації. Вже довгі роки пізнавав, спостерігав, завжди орієнтуючись на високі моральні ідеали. Простір уяви, який був невідступний від нього, почав диктувати тексти. Так народжувались книги, де на палітурці стояло  – Іван Корсак.

                                   ***

            Починаючи з середини 90-х років в Україні характерна надзвичайно велика кількість дебютів.

            Писатит може кожен!

            Критика розгубилась і не аналізує літературний процес загалом, а окремі книги.

            Стало зрозуміло, що не можна переривати тяглість літпроцесу, заперечувати попередні досягнення. Ніщо не створюється на пустому.

            Романтична специфіка української ментальності спричинялась до того, що національна література в основі завжди має поетичний характер. Сучасна українська література сприймається як жива, безперервна субвенція, яка сформувалась  у контексті світового літературного процесу і позначна моделлю еволюції систем, впливом різноманітних стильових течій та напрямів. Сучасники мають в літературі від нац- соц- та критичного реалізму до модернізму й постмодернізму, від  історичного роману до роману феміністичного та кримінального, від біографії – до автобіографії. Мав рацію Василь Стефаник, коли у своїй статті “Поети і інтелігенція” напише: “… Наш народ має в собі багато сили, щоб родити Шевченків, Федьковичів і Франків, і здається, що вони не позволять інтелігенції проярмаркувати інтереси того люду.”

            Щодо жанру “літературного портрета”, то навіть у рамках світового літературного процесу такий жанр трапляється порівняно не часто. Як відомо, біограпфічний літературний метод започаткував француз Шарль-Огюстен Сент-Бева (1804-1869). Найвідоміша його праця – “Літературно-критичні портрети” (1836-1839 рр) репрезентує постаті майже усіх знаних французьких письменників за кілька століть.

            Майстром біографічного методу є А.Моруа. Його “Аспекти біографії” є найвагомішою теоретичною працею.

            В Україні біографічним методом користувались М.Чалий, О.Огоновський, М.Петров, І.Франко, С.Белей, І.Дорошенко, В.Смілянська.

                                   ***

            Івана Корсака за часом входження у літературу можна зарахувати до покоління Двотисячників.  Тоді в літпроцесі запанувало таке явище як “інакшість”. Іншими словами – протест супроти обмеження будь-яких проявів свободи, супроти нав”язуваних століттями обмежень.

            Це покоління невизначене і розгублене, воно метається, рветься, шукає вихід із замкнутого простору, шукає екзистенцію свого часу.

            Ось як вони пишуть: “Мені чи не єдиному не було куди бігти”, “У сутінках столиць блукають сутенери”, “Моя теологія – руки по лікоть криваві”, “Ми – ніхто, ми – ніщо, ми – ніколи, ніяк і ніде”.

            У глобальний час – це риса пост-романтичного, пост-гуманного покоління, яке опускає руки. Ми свідомо не торкаємось часу теперішнього, коли триває війна, розпочата Росією. Теперішня ситуація дещо змінилась. Але ми обходимось рамками до 2017 року.

            “Хочу знадати/як слухати тишу/без мікрофонів і диктофонів”. “Що не кажи, а ми падаєм/ у нас віддаляється море”. “Ми улюблені люди у наших автобусів”. “Торкатися землі ногами боляче – боляче”.

                        Ми ходимо зграями, літаємо зграями

                        І носим дітей до Хреста невеличкими жменьками

                        Тихенько собі божеволієм парами

                        Хворіємо світлом і мрем під асфальтами

                                               Оксана Гундер, Луцьк

                        Ми не німі

                        Ми заштамповані

                                   Ірина Мельник, Рівне

            Хлопчики сучукрліту – діти “капітана гранта”! Їх люблять, їм заздрять, їх вихваляють, їх ненавидять за грантоїдство, постійну присутність у медіа. Вони їздять з претензійними турами нових книжок, сміливо і скромно порівнюють себе із класиками та сучасниками світової літератури, вони серйозно націлені на Нобелівську премію. Вони -золоті хлопчики сучукрліт, про яких офіційно пишуть і тільки добре. Склалась золота оболонка, ретельно відібрані автором уривки, а тексти за великим рахунком залишаються за кадром. Якщо до них придивитися ближче – вони є зразком золотих бульок на тихому плесі сучукрліту…

            Виникає ліричний персонаж, домінантою світосприйняття якого слугувала  іронія. Це претензія на індивідуальність супроти будь-якої державної та культурної політики. Це своєрідний протест супроти фальшивого утопічного світу, який буквально насаджувався українській культурі за попереднього періоду.

            Життя в умовах імперії сприймалось як гра, спостереження збоку. У літературі починає застосовуватись урбаністичний молодіжний сленг, елементи пародії і самопародії.

                                   ***

            У 2000-х читачі ставлять на роман – історичний, роман-біографія, пригодницький роман, мелодраматичний роман, сатиричний роман, кібер-роман, роман-антиутопія.. Роман масового попиту – тема дискусійна. Спостерігається ігнорування творчості молодих старшими і навпаки. Розрив між літературними поколіннями – це лиш один із показників загальної культурної кризи українства.

            У сучасній літературі відбувається відновлення авторитету романного жанру. Опубліковано багато пошуково-експериментальної прози. Загальна тенденція спрямована на відновлення сучасної української прози:

            -Зростання літературної майстерності, утвердження інтитутів редагування і критики.

            -Поява літератури з урахуванням запитів різних груп і формацій читачів – підлітків, активної молоді, інтелігенції, жінок, емігрантів, мандрівників, шукачів пригод, старших осіб.

            У прозі дедалі виразнішим став соціокультурний, політичний, історико-часовий контекст, який безпосередньо впливає на життя героїв. Посилилась увага до психологічного письма, герої стали переконливішими, складнішими. У такий спосіб авторам вдається показати проблеми нашого часу.

                                               ***

            Війна з Росією вивела нашу літературу на новий рівень. Важко навіть собі уявити, що хтось з вітчизняних письменників займає антиукраїнські позиції. Коли так, то не лишень закон, суспільство, але й Слово судитиме подібних горе-літераторів. Патріотизм письменника цінний ще й тим, що служителі красного письменства чи не єдині представники інформаційного цеху, котрим люди ще довіряють. За ними не тягнуться шлейфом гучні скандали, корупційні підозри, письменники не помічені у запопадливому служінні окремим олігархам, скоробагатькам і злодіям. І тричі правий Іван Франко, коли стверджував, шо “інтелігенція, вже коли хоче бути інтелігенцією, не може замкнутися в тіснім кружку одної літератури”. І далі: “Тисячні естетичні правила поставали і щезали в протягу століть – для нас вони зовсім пропали і стали пустою формою; головне діло – життя. Література, так і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. Її тенденція і метод повинні бути наукові. Розуміється також, що вже саме поняття “правди” вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окремошності даного народу, а сама ціль літератури – “служити народові” вимагає, щоб вона була для нього зрозумілою” (Іван Франко. Література, її завдання і найважніші ціхи).

            Якщо історичний жанр ще, як кажуть – має місце, то геть занедбана традиція філософсько-історичного роману, роману-притчі. Але і в історичному минулому слід відшуковувати нові постаті, часто несправедливо забуті, а то й свідомо замовчувані. І  тут треба віддати належне Іванові Корсаку. Він зумів здійснити своєрідний “інформаційний прорив”, увічнивши десятки призабутих імен української історії. Він наче дотримувався загалом прописної істини, що не треба “пилити опилки”,  а слід вибирати своє дерево. І при тім не забувати про формулу:

                        Х=а менше А

Де: Х – автор; а-твір; А- сприйняття.

            Останніми часами під впливом соціальних обставин література змінила свої функції, помітно відступила від гуманітарного призначення. Література позбулась патетики, і зі справи дуже серйозної, майже святині, перетворилась у цілком буденну річ. На превеликий жаль! Література стала заняттям, позбавленим серйозних наслідків – просто літературою! Вічним залишається тільки уявлення митця. І не забуваймо того, у що свято вірили у добу Ренесансу (ХІУ-ХУІ ст): МИТЕЦЬ ПОВИНЕН ТВОРИТИ ТАК, ЯК БОГ ТВОРИВ СВІТ!

                                   ***

            “Дні людські -як трава; як цвіт польовий, так він цвіте” (102-й Псалом).

            Не знати, що минає – час, а чи ми?

            Іван Корсак увійшов у літературу не випадково. Він міг стояти собі збоку і спостерігати за життям. Здавалось би, стільки уже зроблено у житті. Журналістика сприяла суспільній популяризації, він обирався неодноразово депутатом, парлельно зав”язувався бізнес. Отож, живи собі, чоловіче і радій! Ти на вершечках суспільної піраміди!

            Але ж література, за Фомою Аквінським, служить для користі і задоволення. Особливо – останнє… задоволення, яке ні з чим не порівняти, коли ти тримаєш щойно забрану з друкарні твою книгу. Вона ще пахне поліграфічною фарбою. Ти притискаєш книгу до грудей і чуєш як нуртують у ній думки. Твої думки! Вони залишуться у віках. Яке ще  земне багатство може зрівнятися з подібним відчуттям  причетності до Вічності?        

            І нехай дещо єхидно усміхається Григорій Сковорода, промовляючи: “Що полюбив, в те й перетворився”. А святитель Феофан Затворник грізно помахує вказівним пальцем: “Пам”ятай, що ти, промовляючи, народжуєш слово, і воно ніколи не помре, але буде жити до страшного суду. Воно стане перед тобою і буде за тебе чи проти тебе”.

            А втім, переживати даремно! Наш герой з самих початків йшов за покликанням. Душа його світла та чиста. Інакше не стати б йому літописцем епохи, бо в “душу, яка лихе мислить, мудрість не ввійде, ані не оселиться в тілі, запроданім гріхом” (Мудрість 1,4).,    

                                               ***

            Українська література першої четверті ХХІ століття переживає стрімкі жанрово-стильові, зображувально-виражальні зміни. Постмодернізм виявився значним сенментом внутрішнього розмаїтого літературного процесу. Література зв”язана з багатьма потоками з живучою класичною і неокласичною спадщиною.

            Класика складає інтелектуальну основу сьогоденного письменства, виконує концептотворну функцію, спростовує уявлення про “смерть мистецтва”.

            Українська література новітнього періоду безперешкодно потрапила у річище європейської (світової) літеоратури, засвоючи дискурси художніх експериментів. Нині сихронно співіснують постмодерністські, модерністські, авангардистські, реалістичні структури.

            Разюче змінюється краєвид літератури, яка вільно почувається, позбувшись лиховісної цензури і контролю. Київ залишається літературним і культурним центром, проте активізується периферія, беручи на себе ролі осердя нових ідейно-естетичних проектів

            Література має бути молодою, дотепною, не позбавлена гумору, стилістично свіжою, глибоко особистісною.

            Наша література повинна бути РІДНОЗЕМЛЯНОЮ!

            “Хоча б над тобою було сто вчителів – вони будуть безсилі, якщо ти не зможеш сам змусити себе до праці і сам вимагати її від себе” – так сказав Василь Сухомлинський.

            А Сафарлі додав: “Найстрашніше в житті – не встигнути!”

            Чи встигнув Іван Корсак?

            Недописаний роман свідчить про протилежне. Багато встигнув, а міг більше.

            Яскрава зірка на літературному небозводі спалахнула і освітила багатьох, хто пам”ятає про мудрість: “ТІ, ЩО ЧИТАЮТЬ КНИГИ, ЗАВЖДИ КЕРУВАТИМУТЬ ТИМИ, ХТО ДИВИТЬСЯ ТЕЛЕВІЗОР!”

                                   Розділ другий: Іти і не спинятися

         Полісся, ота смуга, що висне над рештою України “згори” по карті у північній її частині,  обіймає сто тисяч квадратних кілометрів. Полісся  зачаровує і дивує. Клапті полів, а швидше -лугів з травою по пояс, а довкруж виступає ліс, де берези, верес та вільха. І усе якесь таке напівзагадкове. Он щось колихнеться у кущі глоду, он заскрипить стара дупласта  верба, он сорока просрегоче  в гущавині сосни… І на галявині з”являться усі персонажі “Лісової Пісні” . Мавка зачаровуватиме Лукаша, дядько Лев майструватиме сопілку, русалки з перелесниками рушать у танок, а Лісовик, спостерігаючи за усім тим дійством, буде сердитись і супитись… Таке  можливе  тільки тут. Його не “зіграєш” ні посеред лісостепу, ні на пагорбах Передкарпаття, ні у Таврійській низовині. Ба… навіть у самих Карпатах, бо там водяться свої чарівники і Чугайстр точно не пустить у свої володіння.

            Велика Волинь – це 130 річок, 230 озер, третина землі зайнята лісами. А саме Полісся виробляє 7,9 % від усього українського борошна, цурку – 14,6%, молока – 5,3, понад 12 відсотків плодоовочевих, м”ясних та молочниї консервів.

            Полісся вабить синявою озер і тихою піснею, що заблукала десь поміж вільшняками. Тут Космос, який треба уміти бачити і відчувати. Треба чути як у глухомані  соснового бору через торфяники пробираються лосі. як олені щось визирають у далині, як лякаються кожного підозрілого згуку полохливі сарни, як у затінках брунатої зелені нипають вовки, лисиці та борсуки… Як на плесі тихої річки скидаються карасі, лящі, плитка, карснопірки, лини, чехонь… А за усім тим пильно стежать щука та окунь. І з мулистого берега світять випуклі очі річковогоо рака. Він мудрий і обачливий, він, рак, хитрющий над усіма хитрунами.

            Густоту надвечірнього  повітря, настояного на медах пахучих трав, враз зворохоблюють крила лелеки, а з високотрав”я подають сиплі голоси  глухаорі та тетері. З болота обізвався кулик Тут йому за товариша сірий журавель. У кущах – соловейки, синиці, дрозди та зозулі. І над усім висне гордовита тінь яструба…

            І як тут обійтися без комарів та гедзів, без земневодних і плазунів, без черепахи болотної, яка звісно де живе – у болоті…

            Хто уміє бачити – той бачить, той здатен читати мудру Книгу Матінки Природи. Той легко освоїть і свій рідний поліський говір, і сучасну українську мову, і знатиме, що сусідів-білорусів  поліщуки називають “лапацьонами”, а білоруси “віддячують” тим же і поліщуків зовуть “хідунами”.

                                               ***

            Більшість людей володіє так званим “лінійним” баченням світу і ніскілечки від того не потерпає. Але ось є такі, а це десь менше п”яти відсотків від загалу, яких Доля нагородила абстрактним мисленням. Яка різниця між отими  – лінійними та абстрактними? Он калюжа, що щедро розлилась через усю проїжджу частину дороги. Ні оминути. ні обійти. Лінійники будуть сердитись, вимагати від дорожних служб негайно “вжити заходів”, нарікатимуть на владу, заробітки, розмір пенсій і ще щось там аж ло відомої війни… Абстактник же побачить, як у калюжі “втопилось” сонечко, а за край калабані зачепилась хмаринка.

            З них, з абстрактників виростають музиканти, художники і письменники. Іван Корсак розпочинався  звідтіля. Там десь на околиці Заболоття його родинний хутір. Там навічно у поліському суглинку залишились відбитки його дитячих слідів.

            Якщо вдивитися у контури, які геграфічно посідає поліськка  земля, то видасться, що це над усією Україно висне хмара. Так, так – хмара! Могутня і електронесуча! А у тій хмарі знайшли притулок усі язичнецькі боги на чолі з грізним Перуном. Час від часу бере Перун до рук свого посоха, грюка ним об свинцево-сіре тіло хмари, і сипляться на землю іскри блискавок, здригаються простори від грізного гуркому громовиці.

            І з кожним таким ударом найголовнішого міфологічного  небожителя на Українськім Олімпі народжується на землі щось путнє.

            Не обділені увагою і ті “суб”єкти”, які називаються “корсаками” Найперше постала річка Корсак далеко на українськім півдні. Вона пересікає землі нинішніх Бердянського та Мелітопольського районів Запорізької області. А десь там і у тих краях в очеретах  ховається хитра степова лисиця Корсак (Volpes corsac)!

            Але що там та ріка і тваринка?!

            Рафаїл Корсак – єпископ Руської унійної церкви (Ecclesia Ruthena Unita) – помісна католицька церква візантійського обряду. Таку первісну назву після прийняття Берестейської унії мала нинішня Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ). Рафаїл Корсак народився на Поліссі року 1595-го, а помер 28 серпня 1640 року у Римі. Там і  похований.

            У Рафаїла виявився доволі іменитий та впливовий родич – Київський унійний митрополит Йосиф Велямин Рутський, мати котрого походила з Корсаків. Ні, не помилився Рутський, наблизивши до себе Рафаїла. Корсак згодом стане єпископом Руської унійської церкви, а з 1637- го – четвертим митрополитом київським, галицьким та всієї Руси. Володіючи певним літературним даром,  Рафаїл написав біографію Рутського, також займався перекладами творів Мелетія Смотрицького.

            Шляхетний рід Корсаків походив з Новогрудок. Тепер – це Гродненська область Білорусі. Рід Корсаків   дуже давній також і  у Литві. Їхній герб: на срібному полі- дві чорні лінії, що поєднані основами Тут же зображено якорі, данські алібарди. У клейноді- три страусових пера.

            У історичній далині ще з Корсаків “засвітились” Флоріан та Ян.

            Флоріан Корсак (14 травня 1749 – 15 липня 1811) – єпископ  Луцької єпархії УГКЦ Його коштом зведено муровану церкву у селі Боремець. . нині – Ярославицької сільської громади Дубенського району Рівенської області.

            Ян Голубицький-Корсак (1560-1625) – державний діяч Речі Посполитої.

                                                           ***

            І ось жезл Перуна 15 вересня 1946 року вказує на містечко Заболоття. Там у Феодосія Корсака та його жони Агафії народився син.

            “І бути йому чоловіком знаним та відомим. Стане він володарем дум народних!” – прорік Перун.

            -Він що – буде рівним нам, богам? – вирячились на Головного присутні боженята.

            -Не зовсім! – відрік Перун.

            Подумавши, додав:

            -Майже…

            А у Іванка ще брат є – Серафим та три сестри -Ганна, Ніна, Олександра… І виникає закономірно запитання: чому він, Іван Корсак, а не хтось з рідні, не оті сотні і тисячі його ровесників та сучасників був відмічений “згори”?

            Питання й досі залишається без відповіді, хоч робилися чисельні спроби якось пояснити – звідкіля і чому? Чому враз у звичайній простій  селянській родині народжується майбутній письменник? Чому Шевченко став генієм українського народу. Ба – більше, пророком! Хто змусив маленького шестилітнього Тараса підняти вуглик і на стіні хати, побіленої вапном до Великодня, намалювати коня?  То був перший малюнок майбутнього члена Академії художеств. І кажуть – доволі вправний! То хто ж “нашіптував” Шевченкові на вухо – малюй! А затим – пиши! І  “вибухнув” Тарас своїм Кобзарем.  А у виданні за 1840-й рік – відразу шедеври: “Думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”…

            Перший “Кобзар” (найперший) вийшов друком у Сан-Петербурзі в друкарні Є.Фішера. А на звороті титулки  цього видання стоїть: “Печатать позволяется  с тем, чтобы по отпечатаніи представлено было в Цензурный Комитет узаконенное число экземпляров. С.Петербург, 12 Февраля 1840 года”. І  підпис – увага: “Цензор  П.Корсаков”.

            Отож, звідки вона – творчість?

            Видатні психологи Карл Юнг та Еріх Нойман видали прецікаву книгу “Психоаналіз та мистецтво”. – К.: в-во “Веклер”. 1996. – 302 стор. Умісно навести тут цитати з цього видання: “Таємниця творчості, так само як і таємниця свободи волі, є трансцедентальною проблемою, яку психолог не здатний вирішити, але може тільки описати” (с.47). “Людська психіка є колискою мистецтв та наук” (с.22). “Психічна активність – продукт явно інтернаціональний та свідомо оформлений” (32).

            Юнг зізнається, що “творчий порив, який знаходить своє найбільш повне втілення у творі мистецтва – ірраціональний”. А речі, позбавлені “раціо”, годі пояснити і відшукати природу їхнього виникнення.

            Коли так, то навіщо товкти воду в ступі? 

            Творчість походить від нашої підсвідомості. А підсвідоме – це Бог. Отже, творчість – Божа справа.

            Біблія вустами в одному випадку – ангела, в іншому – самого Ісуса Христа, наказує щоправда іншому Іванові, тому, котрого було заслано за Слово Боже і  за свідчення Ісуса Христа на острів Патмос: “Що бачиш -напиши те до книги” (Об”явлення св. Івана Богослова. 1:11). І далі: “Напиши, що ти бачив, і що є, і що має бути по цьому” (Об. 1:19).

            Напиши, що бачив… І навіщо нам психологічні екскурси та копирсання? Сказано, побачив – передай те словами… І знову ж таки – вибір. У Ісуса Христа, як відомо, було дванадцять апостолів, а на час вознесення Месії на Небо – учнів налічувалось понад п”ятдесят. Але вибір упав чомусь на Івана?!  Обранець на літературну справу – один з п”ятидесяти…

            Іван Корсак також з обраних. На користь цієї тези свідчать факти, зрештою – увесь триб його подальшого життя.

            За Іваном пильно слідкує його шкільний учитель Віктор Лазарук. Ось уже  сьомий клас, надворі – 1958 рік. Іван Корсак – за першою партою. Учитель спостерігає за цим тямущим хлопцем і робить висновки, що Іван хапає матеріал на льоту. І доходить наставник  до думки: уже ця обставина видає в ньому непересічну особистість. Розум у нього допитливий!

            “Я не спускав з Івана ока, спостерігав, як слово в його душі пускає погони й коріння. Знав, що колись те слово розбрунькується й вибухне пишним творчим цвітом.”

            “Я навчав учнів йти до істини, йти  через сумнів. Життя недосконале, але як його зробити кращим?”

            Що спонукало вчителя звернути увагу саме на Івана Корсака? Хіба не було у класі інших достойників? А що вказало Небові  саме на в”язня з острова Патмос? А чому Іван Франко? І яка сила тягнула Степана Руданського, Христину Алчевську, Бориса Грінченка та Івана Левицького (Нечуй) в український “табір”, хоч дома усе було зросійщене і за любов до українського слова їм  добряче перепадало. Зрештою, чому Лариса Косач твердо вирішила йменуватися Лесею Українкою? І захворіла бідолашна через надмірну любов до “хлопського” – на Водохреща провалилась на пірсі озера у крижану воду. Відтоді й розпочалась та хвороба, яка й загнала її сорокарічну у могилу.  З цього факту немало кепкували наші вороженьки…

            Як близько стоять прізвища: Косач і Корсак!

            А він, Іван, уже зі школи такий – небайдужий та співчутливий. Він уже був студентом, коли довідався, що у їхній школі зусиллями усе того ж Віктора Лазарука інсценізують поему Миколи Вінграновського “Демон”. Та от заковика – потрібні освітлювальні прилади та семафорні лінзи? Інформація дійшла до вух Івана Корсака. Через кілька днів “підсвідка” лежала за кулісами сцени. Іван зметикував – зняли (тимчасово)  фари з колгоспного комбайна. А за лінзами юний Корсак особисто їздив у білоруський Брест.

            П”єса вдалася на славу!

            Учитель спостерігав за своїм учнем усе життя. Був період, коли дидаскал засумнівався. Серце його забилось у тривозі.

            “Невже той клятий бізнес Івана може поглинути? Невже поклоніння мистецькому Богу поступиться в ньому осоружному бізнесу, невже зажерливий молох витіснить мистецького Бога?”

            Тривога виявилась намарною. Небавом вчитель довідається, що його учень – Іван Корсак, усамітнився у себе вдома і пише романи.

             Від серця відлягло! Так, трапилось те, у що свято вірив старий наставник. Учень вирвався далеко уперед і  на  життєвій дистанції залишив  позаду свого учителя.

            Так воно і повинно бути…

            Через роки, ген аж у 2010-у,  учень дасть своєрідну відповідь учителеві.

            “Миколу, з яким я сидів за однією партою, Віктор Антонович викликав до дошки.

            Мій однокласник відповідав вправно, дав характеристику героям твору – одне слово, очікував цілком пристойної оцінки. Але педагога у відповіді щось стривожило, він слухав, злегка перехиливши голову, як слухає досвідчений музикант новачка, чи той не сфальшивив?

            По закінчені Віктор Лазарук поставив тількаи одне запитання:

            -А за якими книгами ти готувався?

            Хлопець мовчки подав підручника.

            Учитель підійшов до вікна, відчинив його, щомоці пожбурив – у повітрі ображено залопотіли сторінки.

            -Я ж просив вас усіх готуватися лище за оригіналами. Оце книга! – вчитель урочисто підняв угору двотомник літературного твору.

            Не беруся судити, чи з погляду педагогіки то правильний учинок. Зате беруся твердити, що Віктор Лазарук був блискучим учителем – його захоплення літературою, його любов до літератури загалом і поезії зокрема передавалася якимись невидимими хвилями й залишалося в учнів на все життя.

            Педагог такого рівня міг би, звичайно, викладати у будь-якому виші, робити успішну наукову кар”єру. Міг би, але … не міг. У студентській кімнаті старшокурсника Львівського університету Віктора Лазарука знайшли заборонені книги, здається, Богдана Лепкого.

            Тож школі у віддаленому поліському селі з красномовною назвою Заболоття поталанило… Власне кажучи, таке направлення було не вельми завуальованою формою політичного заслання для  молодого поета і педагога.

            До речі, у ті часи ( друга половина 50-х- початок 60-х) така доля спіткала багатьох вільнодумців. Дмитра Полікарповича Іващенка, для прикладу, довгі роки також ганяли найвіддаленішими поліськими селами.

            На тлі нерідко казенного викладання із вуст молодогоо вчителя – енергійного, рвучкого, з якимось особливим блиском в очах, поезія звучала у своїй первісній, незайманій чистоті: світ прекрасний, мистецтво слова прекрасне… Вчувалося поміж рядків, воно підносить людину над сірими буднями, над марнотою і дріб”язком повсякдення.

            Українська і світова поезія сяяли новими, незнаними, несподіваними гранями, а ще багато дізнавалися учні такого, що не писалося у тогочасних підручниках.

            Не писалося про все найваговитіше. Спалах поетів-шістдесятників… Поезія молодого Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Ліни Костенко- всієї генерації славної митців, доробок яких нині є окрасою української культури, – не потрапляли у шкільні програми. Учні ж Віктора Лазарука про найцікавіші публікації дізнавалися майже одразу.

            Вічний бунтівник Віктор Лазарук ставав найсмиреннішим послушником тільки тоді, коли залишався наодинці  з природою, або на папір лягали рядки про природу. Це взагалі окрема тема- поліська земля, українська земля у творчості Віктора Лазарука. Якось я навіть наважився на експеримент: розгортав на будь-якій сторінці книги Віктора Антоновича й починав прискіпливо придивлятися, а чи є тут щось про приороду? Не знайшов я такого твору, де б не було бодай кілька штрихів про неї, бодай кілька розмашистих ліній олівцем або пензлем майстра-художника, таки не знайшов, каюся.

            Кожен для себе у творах Віктора  Лазарука може знайти щось таке, від чого щемітиме серце, спливатимуть у пам”яті далекі спомини.”

            Знову фактор на користь вибору літератури. Маючи такого наставника, будучи обдарованим від народження, як можна схибити, зійти на манівці? Дуже важливо, аби на початках професійного зростання хтось підсадив тебе на першу сходинку вагону. Таким у житті Івана Корсака виявися Віктор Лазарук.

            “Іди і не спиняйся! – наказав Вчитель Учневі. – Imagines et lares!”

            Життя – це короткий сон!

                                               ***

            Відомо, що Іван Корсак  писав вірші та невеликі за обсягом оповідання ще з шкільної парти. Багато чого не збереглося. Але важить сам факт. Літературною справою Іван Феодосійович, досягнувши зрілого віку. почав займатися не від пенсійної нудьги, як це нерідко спостерігається за деякими “авторами”. Виходить людина на пенсію- і постає питання, чим зайнятись? Багато хто стає пасічником, затятим рибалкою, дачником. Хтось тупо “забиває козла” у міському парку. А трапляються такі, які “йдуть у літературу”. Від нудьги та неспроможності належно оцінити власний талант робляться подібні кроки.

            Іван Корсак -письменник за покликанням, а не від забаганки. Слово нуртувало у його душі змалку Згодом, навчаючись у Києві, мав змогу познайомитись з багатьма столичними письменниками. “І я таким хочу бути!” – не без заздрощів міркував собі майбутній романіст. Промине десяток-другий років – і мрія звершиться. Про Івана Корсака заговорять як про талановитого і надзвичайно плодючого романіста історичного жанру.

            А як з витоками?

            У “долуцькому” періоді, зате у престижному київському видавництві “Радянський письменнк”,  вийшла друком перша книга І.Корсака “Тіні і полиски”. Були це здебільшого оповідання. Книгу тепло привітав рецензією луцький поет Василь Гей. Відгуки розміщені у таких популярних на той час виданнях як “Друг читача”, “Книжкові обрії”, “Літературна Україна”.

            Йшов 1990 рік. Час тривог і небувалого суспільного збурення. “Стрілки уваги” усе дужче  переводились на політику з її баталіями,  мітинговщиною, протистоянням. І усе  того буремного 1990-го у Луцьку появляється друком ще одна книга Івана Корсака – “Покруч”. Вихід книги вітає газета “Волинь”. А далі? Життя готувало інші “сюрпризи”. Тому аж у 2006 році появляється окремим виданням обсягом на 121 сторінку  повість “Гетьманич Орлик”.  Судячи зі суспільної реакції, можна вести мову про фурор і визнання автора. Власне, про що і мріялось Іванові Феодосійовичу.

            Але першовитоки!  Ось вірші пізнішого періоду. Їм тут місце хоча б тому, щоб мати уяву, якого рівня поетичні тексти І. Корсака.

                                   ТАТОВА ЗОРЯ

                        Зорі ясні спалахнули вгорі-

                        Світить моя, поряд – зіронька тата.

                        Кожному Бог дарував по зорі,

                        Вміймо душею її розпізнати.

                        Татова зоре, татова зоре-

                        Поле життя таке неозоре!

                        Шлях, що проліг крізь доли і гори,

                        Ти освіти його, татова зоре!

                        Зоре ясна, покажи мені путь,

                        Душу мою бережи від негоди.

                        Зерна омани тоді не зростуть.

                        А заквітують любові лиш сходи.

                                   РІДНА ШКОЛА

                        Сіє зерня учитель – зросте диво-сніп.

                        Шелестять сторінками шкільними віки.

                        Живо-сніп – злата-срібла дорожчий той хліб,

                        Перевесла – з любові, пізнання колоски.

                        Рясно литимуть, школо, дощі навскісні,

                        Лютуватимуть світом вітри навісні,

                        Нас розділять літа і дороги тісні,

                        Та ти завше приходити будеш уві сні.

                        До Вкраїни любов, до полів і гаїв

                        Прищепили назавше пошану з пошан

                        Вчителі мої рідні і милі мої,

                        Моя школе, нев”януче зілля-євшан.

                                    ВОЛИНСЬКО-ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО

                        Волинсько-Галицьке згадай князівство!

                        Із нього Україна знов воскресла.

                        Крізь полум”я століть, криваве дійство,

                        Йдемо то шляхом величі, то хресним.

                        Батиям вслід міста стелились димом,

                        Та квітнуть знов мозолями долоні.

                        Підіймуть храми Холм і Володимир

                        І заспіває Лучеськ в срібні дзвони.

                        Моя ти земле, щедро тобі дано

                        Звитяги і краси, біди й облуди.

                        Сто раз проклята і сто раз кохана,

                        Та іншої нема в нас і не буде.

                        Хай полягти в борні синам судилось-

                        Зоря життя не згасне, мов жарина.

                        Нам заповів довік король Данило

                        Як Бог єдин – єдина Україна!

                                   МИ ГОНЧІ ПСИ

                        Ми гончі пси, натура ласа

                        Інстинкти жадібні, як вовк в лютневу ніч.

                        Б”є в памороки нам гаряче м”ясо,

                        В погоню нас, в погоню клич!

                        Тримаймо слід, шоб здобичі не втекли.

                        Крицеві зуби ось-ось-ось кусають

                        Байдуже, як нас люди нарекли:

                        Хорти, інспектори чи поліцаї?!

                        Ми гончі пси, ми радо лижем руку пану,

                        Вічнохолодна кров, ще не іржава.

                        І нам чистісінько по барабану,

                        Хто скаже “фас”: чи папа, чи держава.

                        Єси ми пси: хутчій, хутчій  вкуси!

                        Неси нас, дика міць, неси!

                        Вже чую крові дух, як радари-носи –

                        Вкуси його, вкуси!

                                   НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

                        Я прийду із доріг голубих і далеких,

                        Як дитя краєм вуст усміхнеться крізь сон.

                        Як весну прокричать довгошиї лелеки

                        І у ніч в ріднім домі розквітне вазон.

                        Колихали мене і носили на косях,

                        Я дитинства стежок милих не розгублю.

                        Мамо й тату, хоч ви стали сивими досі –

                        Ви не знаєте навіть, як я вас люблю.

                        Я прийду по зимі, як воскресне все жито,

                        І коли зацвітуть вереси – я прийду!

                        Буду з вами й тоді, як сутужно прожити,

                        І тихенько від вас відведу я біду.

                        Не карайте ви долю, писала-бо вічність,

                        Спалахнув – і зорею за обрієм зник.

                        Коли злу і злобі не запалите свічі –

                        Буцде чиста душа, мов пасхальний рушник.

                                               БРАТИ МОЇ

                        В люду смага на титул і злото

                        Голодніє на те він щоднини!

                        А насправді воно все марнота

                        Бо єдине лиш варте – родина.

                        Не вгадати нам долі нікого –

                        По світах, по краях десь кочує,

                        Та й за тисячі верст однаково

                        Одне одного серцем почуєм.

                        Брати мої, братики добрі

                        Найвищого лицарства карбу,

                        Завзяті, і мудрі, й хоробрі –

                        Хто більшого знайде ще скарбу?!

                                   ***

            У біографії Івана Корсака можна прописними буквами вивести одне слово: ПРАЦЯ! Навчався в Українській сільсько-господарській академії і водночас трудився на Заболотівському дерево-обробному заводі. Здобув диплом агронома, але подався на працю у районну газету. Спершу – у Ратному, а згодом – Старовиж.

            Ось тут його  і прорвало. Яка агрономія, коли він за покликанням, за способом мислення, за “групою крові” – літератор! Словом, скільки вовка не корми, а його до лісу все манить! Ну, який з нього агроном, коли йому мандрівочка  пахне, коли від спілкування з людьми отримуєш справжню насолоду, коли споглядання власного прізвища під газетною статею на шпальтах скромної районки – наче бальзам на душу. Що тут вдієш – таким уже він вродився. Це коли “три доби не спати, три доби крокувати задля кількох рядків у газеті”. Слова взяті з відомої на ту пору “Пісні журналіста”. Там ще є таке: “Коли б знову почати- Я би знову обрав клопоти ці безкінечні. Нехай Слово стане на чати!”

            Зрештою, те що Корсак не  пішов у агрономію – навіть дуже добре. Он у Львівській області у Жовківському районі агрономом працював Іван Гущак. Але Іван насамперед почувається поетом. Це його рядки: “Вийшов в поле агроном,- Хліб як золото кругом!” Трапилась оказія –  у колгосп Івана Гущака навідався сам генеральний секретар цк кпрс Микита Хрущов. А він, можна вважати, на сільському господарстві  розуміється. От оглянув Микита Сергійович одне пшеничне поле і став похмурим: “Щось не дуже рясно у вас пшениця вродила!” – звертається генеральний до голови колгопу. “Не вродила – усе так і є, бо у нас агроном – поет!” – зі сумом відрік голова колгоспу.

            Історія ця  не вигадана. Так було! Який з Корсака агроном, коли він за “групою крові” призначений для іншого? Доля його не така!  Он кілька років побув на другорядних ролях у двох районках. А далі – Київ! Гризе Іван граніт науки, здобуває диплом журналіста.

            Навчання – само собою! Але цього йому замало. Він робить репортажі для Українського радіо та телебачення. Так було і у Старовижеві. Там він паралельно з працею у райгазеті спробував себе і як сценарист та режисер кількох документальних фільмів.

            А Київ на додачу відкрився талановитими людьми. Не пропускав жодної нагоди, аби побувати на зустрічі з відомими письменниками. Слухав їхні виступи, затаївши подих. Що відчував при цьому? Заздрість! Він так хоче бути схожим на цих “живих класиків”!

            Тільки ось – “ложка дьогтю у бочці меду”. Чує як зневажливо відгукуються про українську літературу, мову його народу, українську культуру, звичаї та побут. І це ганебне явище відбувається у середовищі митців!?  А що казати про тих, хто стоїть трохи віддалік від мистецьких справ? Тому вирішив Іван дати прочухана цим наклепникам. Готувався заздалегідь. І форму обрав жартівливу.

            Посміхаючись, Іван Корсак, звертається до любителів усього великоросійського:

            -А скажіть, у російській мові є твори, де кожне нове слово розпочинається на одну і ту саму букву?

            Задумались представники “великої російської культури”, оті майбутні “нескорені” борці за  “руський мір”. Не знають, що й відповісти.

            Іван тим часом роздобуває заздалегідь підготовлений текст. Ось, дивіться – “Самотній сад”. Усі слова на букву “с”:

                        Сонно сипляться сніжинки

                        Струмінь стомлено сичить

                        Стихли струни, стихли співи

                        Срібні співи серенад

                        Сріблом стеляться сніжинки

                         Спить самітній сонний сад…

                        Сипле, стелить сад самітній

                        Сірий смуток -срібний сніг

                        Сумно стогне сонний струмінь

                        Серце слуха скорбний сміх

                        Серед саду страх сіріє

                        Сад солодкий спокій снить

            Мовчанка заклеїла роти опонентів. Оті писки, які так щедро виливали зневагу на усе українське.

            -Але це ще не все, товариші! То був вірш. Умовно назвемо його віршем на букву “с”. А зараз послухайте прозу. “Перший поцілунок” – так називається ця новелетка. Зрозуміло –  кожне нове слово на букву “п”.

            І почав – натхненно та наступально:

“Популярному перемишлянському поетові Павлові Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення:

            -Приїздіть, пане Павле, – писав поважний правитель повіту Полікарп Паскевич, – погостюєте, повеселитесь.

            Пан Павло поспішив, прибувши першим потягом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під”їхали поважні персони – приятелі Паскевичів… Посадили пана Павла поряд панночки – премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Пан Павло прочитав підібрані пречудові поезії. Панна Поліна програла прекрасні полонези Понятовського, прелюд Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспань, польку… Прийшла пора пообідати. Поставили повні підноси пляшок портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пільзенське пиво. Принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки  під печеричною  підливкою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, пан Павло подумав про панночку. Панна Поліна попросила прогулятися по Підгородецькому парку, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю  підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли…

            Порослий папороттю предавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п”янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися.

            Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати!”

            Останнє речення проказав з пафосом, навіть вказівного пальця правої руки задер угору.

            -Вот дайот! – тільки й спромігся один з опонентів.

            -Де взяв?

            Корсак був готовий на подібні запитання. роздобуває з сумки книгу. Товстий фоліант:

            -Ось – “Український гумор”. І видання – “Радянський письменник”, тисяча дев”ятсот шістдесят восьмий рік. Усе дозволено і легально. Якщо щось – то претензії до видавництва.

            -Ти диви – який грамотний знайшовся!

            -При чім тут я? Грамотний – український народ, якого ви не дуже шануєте. А люд цей як єдину громаду, саме як “український народ”  згадує у 1590 році римський філософ, письменник, історик, проповідник, доктор теології Йосиф Верещинський. У його праці “Певна  дорога” етноніми “русини”, “русь” і “українці” – тотожні.

            Він ще мав намір додати. що Йосиф Верещинський мав сан римо-католдицького єпископа та вважався автором проекту реорганізації війська Запорізького – та змовчав. Івана уже застерігали київські друзі не бути надто балакучим. Хоч надворі ще вчувалася політична відлига, тільки гайки уже закручувались. І коли у Москві лишень “нігті підстригали”, то в Києві уже пальці відрубували. Прикро було  молодому ще і не дуже досвідченому Корсакові довідатись, що у 1920 році державний чиновник Української Народної Республіки Павло Тичина на Софіївськомиу майдані у Києві зачитував рядки: “А червону гидь//будем,будем бить!”  А уже в час Голодомору 1933 року ці рядки автор перелицював у вірш “для піонерчиків”.

            Василь Стус з цього приводу сказав: “В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням”.

            Олександр Олесь  значно категоричніший. У 1928 році він писав:

                                    І ти продався їм, Тичино,

                                   І ти пішов до москаля?

                                   О, бідна мати, Україно,

                                   В журбі голівонька твоя.

                                   В кривавім морі по коліна

                                   Стоїть без сорому в очах

                                   Поет, колишній наш Тичина,

                                   І прославляє смерть і жах.

                                   Прилюдно б”є катам поклони,

                                   Катів виспіює в піснях.

                                   А з-під землі ідуть прокльони

                                   Борців, розп”ятих на хрестах.

                                   Іудо,  ти шляхетний жиде,

                                   Пішов, повісивсь в самоті.

                                   Павло Тичина… цей не піде –

                                   Він сам розіпне на хресті.

            Ставало лячно. Аж мороз по шкірі! За читання такого змісту могли не лишень з партії виключити, але й відіслати далеко, де Макар телят не пас.

            Його ж попереджали: “Читай, Іване, мотай на вус, та мовчи. Роби тільки висновки. Ще прийде час…”

            Але коли б то тільки Тичина! Он Володимир Сосюра, його улюблений поет. Гляньте тільки як він підносить Сталіна до небес:

                        “Твоє ім”я, як сурми срібний звук,

                        В борні за день завжди ти перед нами.

                        Тебе до зір знесли мільйони рук

                        Щоб ти сіяв, як прапор, над віками…”

            -То зразок “паравозика”, поезії навколішки, – силкувались пояснити Іванові. – Перелякана поезія… Можна ще її назвати – розстріляною поезією. Не звертай на це особливої уваги, хоч знати треба. А якщо ми станемо докоряти один одному в усіх колишніх бідах, то це не закінчиться до кінця світу. А для усіх нас важливо, аби кінця світу не було.

            -І щоб була Україна?

            -Бодай радянська.

            -Ага! Он Шелест видав – “Україна наша радянська”! І що? Хтось уздрів у назві відому абревіатуру – “УНР”! Українська Народна Республіка! Ота, за яку боролись Петлюра і Коновалець. Ви розумієте – що це означає? І чим усе те може закінчитися?

            – Зняттям Петра Юхимовича Шелеста з першого секретаря центрального комітету комуністичної партії України! А, між іншим,  на одній із зустрічей 16 вересня 1967 року Шелест заявив: “Тільки дурень може гадати, що російська мова стане панівною на Україні!”

            -Як сміливо! Слава Шелесту!

            – Так, і того ж 1967-го на з”їзді Спілки письменників України Петро Юхимович майже зі сльозами на очах зізнавався: “Треба бережливо, з повагою ставитись до нашої рідної, чудової української мови. Це наш скарб, велика спадщина, яку кожен з нас повинен берегти і розвивати”.

            -Вражає! Ось чому його так хутко перевели з Києва до Москви, давши другорядну посаду заступника голови кабінету міністрів срср. А згодом виперли на пенсію. Кажуть, сидячи у Підмосков”ї\ на дачі,  Шелест виплів з лози та ліщини живопліт, як ото практикується в Україні. Більше того, така огорожа дуже сподобалась багатьом сусідам по дачі. Він приймав замовлення і виконував роботу. Отаке…

            -Коли б то тільки це? Що Шелест? Миттю знайдуть заміну. І знайшли! А можуть і голови полетіти. Привід знайдено. Як ото у 1934 році, коли у Ленінграді вбито товариша Кірова. Здавалось би, нам яке до того діло? Де Ленінград, а де Київ?! Аж ні! Розстріляли  “з нагоди” Грицька Косинку, Влизька, Івана Крушельницького, Драй-Хмару. Які першокласні письменники! Молоді хлопці, їм література тільки-но відкривалась! А скількох відправили на Соловки, аби там знищити?! Сотні і сотні! Сказано – розстріляне відродження. Як би не повторилось…

            І вже підсовують Корсакові іншого Сосюру:

                        “Навколо радощів так мало…

                        Який у чорта “днів бадьор”,

                        Коли ми крила поламали

                        У леті марному до зорь.

                        І гнів, і муку неозору

                        Співаю я в ці дні журби,

                        Коли лакеї йдуть угору

                        Й мовчать раби…

                        Німій, одуреній, забитій,

                        Невже не встать тобі від ран?

                        Москві чи Жечі Посполитій

                        Колись жбурнув тебе Богдан

                        А потім хтів тобі Мазепа

                        Від серця щирого добра…

                        Його ж ти зрадила і степом

                        Пішла рабинею Петра

                        Хіба не жах: своєї  зброї

                        Не маєш ти в ці скорбні дні

                        У тебе так: два-три герої,

                        А решта – велетні дурні.

                        У тебе так: все безголов”я,

                        Що на багно кричить: “Блакить!” –

                        Якби я міг, якби зумів я

                        Тебе, Вкраїно, воскресить…

                        Твої шляхи – відчай і камінь,

                        Така прекрасна й, мов на гріх,

                        Ти плодиш землю байструками –

                        Багном і гноєм – для других.

                        У голові твоїй – макуха!

                        Хіба ти можеш жить сама?

                        Російсько-польська потаскауха!

                        Малоросійськая тюрма.

                        Веди ж, безумна, до загину

                        Мене на розстріли і жуть…

                        Ах, я люблю тебе, Вкраїно,

                        І сам не знаю, що кажу.

                        Я син твій, син, що йшов за тебе

                        На смерть і реготи не раз,

                        Той, що прокляв і Бога й небо,

                        Аби тобі був слушний час.

                        Я йшов кривавими житами

                        І знов піду, де гул і мла,

                        Лиш одного я хочу, мати,

                        Щоб ти щасливою була.

            Голова іде обертом! Як в одній людині, нехай і знаменитому поетові, можуть вміщуватись такі протиріччя? А ти, Іване, стережись, щоб бува не став жертвою провокації. Тільки попадись чекістам на гачок. Миттю зроблячть з тебе “агента” щонайменше десяти іноземних розвідок і запеклого українського буржуазного націоналіста на додачу. А у  тебе син і молода красуня-дружина. І тобі треба рости та вибудовувати кар”єру. Зрештою, який ти після цього комуніст, коли читаєш подібне і вислуховуєш різну крамолу?! Але – ні! Ти, Іване, впертий поліщук. І нехай собі тут деякі москалики та зросійщені хохли надмірно задирають свої носики – тобі своє робить. Нехай вважають тебе за простака та затурканого волиняку. Наспоравді, ти усе бачиш і усе розумієш. Ти своє слово ще скажеш і сворю позицію проявиш. Дайте час.

            Івана Косака готували бути вірним ідеалам комунізму і справі комуністичної партії. Зовні усе так і було! Він примірний працівник ідеологічного  фронту. Він переконаний ідейний борець… А тут варто зупинитися, перевести подих. Борець за які ідеали?

            Покидав Київ випускник школи журналістики. І сам, можливо, тоді не помічав, що у душі  закрались сімніви щодо моделі того суспільного ладу, якому він служив і служить. У нього ще не було відповіді на запитання: як діяти далі? Це прийде згодом. Головне – засіяно зерна сумнівів.

            Він їхав зі столиці. Шлях у Камінь-Каширський. Недавно вичитав у “Фаусті” Гете: “З талантом людині не пропасти”.

            “Не пропаду!” – стиха подумав Іван Косак і усміхнувся новому дню.

                                   ***

            Журналістика – не література. Це як у образотворчому мистецтві. Можна усе життя займатися малюванням плакатів, при тім – добрих плакатів, фахових, переконливих, таких, що беруть за живе, але при тім ніколи не “дорости” до авторства художніх картин. Треба багато що “переламати”, переосмислити, переінакшити, зробити рішучий крок, аби увійти у “вищу лігу” малярства. І ніхто не зможе запоручитися, що “плакатист” при цьому так і не покинув майстра. Тягнеться, куди не глянь, “хвіст” колишнього заняття.

            Так само і у красному письменстві. Трапляється, дуже важко позбутися штампів, за автором наче мара плуганиться звичка писати по-газетному. І уже тобі тією “газетчиною” дорікають, соромлять у відсутності “психологізму”, поспіху та поверховості.

            У багатьох випадках усе перелічене має місце. Воно й справді не сприяє текстовій якості. Але що вдієш, коли життя бере тебе за плечі і змушує рухатись тим єдино виміреним напрямком. Що міг протиставити Іван Корчак у противагу пропозиції очолити газету “Радянське Полісся” у Камінь-Каширському. Він випускник відділення журналістики республіканської ВПШ, у нього малолітній син Віктор, невлаштованість і відсутність засобів до існування. На порі – 1975 рік і йому лишень двадцять дев”ять. І що там казати – пропозицію щодо головредакторства газетою у Камінь-Каширському слід сприймати як подарунок долі. А література? Література зачекає. Усьому свій час і своє місце!

            Камінь-Каширський – давнє місто з дванадцятисячним населенням. Це ж утричі більше, аніж його Заболоття. Про Камінь (Камень) згадується у Галицько-Волинському літописі: ” У рік 6712 (1210). У той же рік прийшов до Белза Лестько, князь лядський, якого переконав Олександр Всеволодович, бо Олександр не сприяв обом Романовичам, а хотів їм зла – і забрав Белз у Василька, і дав Олександрові. Але бояри не зрадили Романовича, а пішли усі з князем Васильком у Каменець”.

            Отож, станом на 1210 рік Камінь- Каширський уже існував. Було уже місто, куди запросто міг заховатись князь з боярами.  І носило оту свою  первісну назву місто аж до сімнадцятогоо століття. А тоді хтось зауважив, що надто багато на цій доволі обмеженій території міст з однаковим топонімом – камінь. А тут підвернувся князь Сангушко-Кошерський. Місто якраз перейшло у його власність. Сангушки походили з родинного гнізда “кошера”. Кошера – будівля для війська при замкові. Згодом слово стали вимовляти як “кошара” і визначати ним стійло для худоби.  Як би там не було, але на березі річки Цур постало місто Камінь-Каширський. Андрій Сангушко року 1530-го програпв місто  у карти і втратив право власності на нього. Щопрада, через певний час викупив місто назад.        До Луцька – 126 кілометрів, до Києва – 410! Камінь-Каширський поряд з такими містами як Береськ, Пинськ, Чорторийськ, Корчеськ, Ратне входив у ланцюг оборони рубежів Волинської землі. Фортеці здебільшого були дерев”яними, проте вони надійно захищали від нападів київських князів разом з “чорними клобуками”. Історична пам”ять зберегла для нащадків імена славних мужніх воєвод Желислава та Степана Медушника. А ще землі довкруж Каменя спутошував та грабував литовський князь Тройден. Для цієї ганебної справи він навіть наймав прусаків.

            Після падіння Галицько-Волинського князівства Волинь від 1340 року стала об”єктом експансії нащадками великого литовського князя Гедеміна Любарта та польськими королями.

            Від 1430 року Камінь здобуває Магдебурзьке право – самоуправність міста.

            Ось у такий Камінь-Каширський вирушав на працю та прживання Іван Корсак зі сім”єю. І це “відрядження” розтягнулось у часі на довгих п”ятнадцять років.

                                   ***

            Райцентр як райцентр… Ошатні будиночки “приватного сектора”, а у центрі височіє найголовніший будинок – районний комітет комуністичної партії! Скорочено – райком! Тут “б”ється” серце району. Тут “куються” долі і виписуються сертифікати – жити тобі, а чи ні? Бути чи не бути? Хто полічив зі скількома інфарктами покидали засідання бюро райкому партії різні керівні достойники? Це стосувалося і головного редактора районної газети, попросту кажучи – районки. Ну, редактора то стосувалось найперше, бо він відповідав за написане. А написане та ще й надруковане у ті часи вивчалоось дуже прискіпливо, майже під лупою. “Написане – залишається!” – це з латинських прислів”їв. І спробуй написати щось таке, що не сподобалось би першому! Вносимо уточнення для тих, хто на щастя уже тих “перших” не застав. Так ось – “перший”, це перший секретар райкому партії. Звісно – комуністиної партії. А інших у ті часи попросту не існувало. Якщо знаходилась групка наївних романтиків і вирішувала заснувати власну партію, громадську організацію, журнал чи газету з неодмінним слівцем – “незалежні” , то дуже скоро горопахи втрапляли під “розробку” кгб (контори глибокого буріння) і ніхто не позаздрить подальшій долі “ентузіастів”.

            Загалом, дивовижна то була ситуація. Комуністична партія… Це що? Партія, а чи якась господарська структура? Так, існує 6-а стаття конституції срср, де компартії відводиться “керівна та спрямовуюча” роль. Але ж  існують ради народних депутатів, райвиконкоми аж до кабінету міністрів включно. Вони хто? За законом – вони господарі у країні. Так записано друкованим рядком. Але хто у районі чув про голову райвинкому? Нехай займається жеками та каналізацією. А ось “перший”.

            І таких парадоксів у радянському союзі були чимало. Новий тридцятилітній редактор Камінь-Каширської районної газети “Радянське Полісся” задумувався над багатьма подібними питаннями. Думав, та мовчав. Тим паче – про таке не напишеш. Не на часі. Пам”ять чіпко зберігала “київські уроки” демократії, але усім зрозуміло, що на рубежі середини сімдесятих такі набутки можна поширювати хіба на кухні і у колі дуже-дуже довірливих осіб.

            Тому у ті роки Іван Корсак писав те, що потрібно.

            Так, про надої, про врожаї, про підготовку до весняних польових робіт, а затим – про підготовку до жнив, скільки заготовлено силосу, який опорос на одну свиноматку… Головні “виробничі” теми “Радянського Полісся”. І не тільки! Так жили і так писали чи не усі районки   неозорого ряданського союзу – від Владивостоку до Чопа.

            Так було, так вимагав час і райком. І головний редактор  у Камінь-Каширському виконував те, що йому приписувалось. Але… Мандрував рідною Волинню, відшукував сліди Лесі Українки та Олени Пчілки. Дякувати Богу, ці автори не у списку заборонених! Прагнув до зустрічей з цікавими людьми. Як результат – на шпальтах “Радянського Полісся” з”явилися глибокі публікації. Теми редактор підшуковав такі, які виходили далеко за межі Камінь-Каширського району.

            І прокинулась у Іванові Корсакові господарська жилка. Конче потрібне було нове приміщення редакції. У старе соромно людей запрошувати. І поліграфічне обладнання, на якому друкується газета, допотопне. Взявся редактор “роздобувати” та “добувати”. А часи ж які? На усе потрібні дозволи, з усім треба узгодити і затвердити у відповідних інстанціях. І дивина – впорався! У районній друкарні Камінь-Каширського появились дві машини офсетного друку. Такою  “диво” технікою не володів жоден райцентр Волині. Та що там – область. У самому Луцьку з новітньою поліграфією – не густо…

            А згодом Іван Корсак напише; “Дитинство. Батька записують у колгосп. Приходить увечері геть кислий, без настрою. Оповідає:

            -Ото збори були, в уповноваженого з району все про життя подальше допитувалися, чия ниньки земля, чий ліс… Той аж упрів, а коли спитали, чиї озера тепер, то відкинув із серцем:

            -Вода ваша, риба наша!

            Шістдесяті роки. У другому корпусі тодішньої сільгоспакадемії в Голосієві, де навчався, висів величезний, на всю стіну портрет Т.Лисенка. Ще вчора казали:

            -То світоч науки, а різні там Менделі, Вейсмани й Моргани – абищо!

            Приходжу  у корпус наступного ранку – і мимоволі очі протираю. На тому ж місці, такий самий за розміром, висить портрет  настоятеля монастиря з чеського Брно Грегора Менделя.

            І ще про портрети. Зустрічаю на дорозі знайомого художника з якоюсь картиною під рукою. Сердитий, торкнися пальцем, то зашипить.

            -Оце начальство замовило намалювати Хрущова. -журить біду.- Приношу щойно, а кажуть, що вже не треба, зняли вчора Хрущова.

            -І що ж тепер діяти?

            -Ет, піджак на картині є, краватка є, лисина – теж… Буде з нього Підгорний.

            Кінець вісімдесятих років. Редагую газету, орган райкому партії. Вчепилися на пленумі за “прорухівські” публікацї, то для помсти узявся вірші цитувати про “проклятие отцов”  і “прощай, немитая Россия”.

            -Що це за віршики? Це не наші віршики! – підхоплюється обурено член райкому, директор тутешнього маслозаводу.

            Отак і Лермонтов заледве не втрапив під заборону.

            Останнім же часом чого-чого, а “приколів” таки вистачало – місця для них забракне.

            Тут мимоволі берешся за перо. Оскільки так багато літ шелестить за спиною, то логічно спинитися на історичній тематиці.

                                               ***

            У ньому поступово зрів письменник. Він усвідомлював, що газетчина – річ тимчасова і скороминуща. Вийшов свіжий номер газети – його прочитали і викинули. А найчастіше – використали у якихось побутових нуждах.

            Дух предків міцно сидів у ньому. Так, він син звичайних хліборобів, але не біда народитися у курячому гнізді, якщо ти вилупився з лебединого яйця! А щоб прийти у цей світ – потрібно двоє батьків, 4 бабусі і дідусів, 8 прабабусь і дідусів, 16 прапрадідусів і бабусь, 32 тетра-бабусь і дідусів, 64 пента-бабусь і дідусів, 128 неха-бабусь і дідусів, 256 гепта-бабусь і дідусів, 512 окта-бабусь і дідусів, 1024 нона-бабусь і дідусів, 2048 дека-бабусь і дідусів.

            Усього за 11 поколінь потрібно 4094 предки. Це все за 300 років до того, як народжується кожен з нас. Народжується Людина!

            Кожен предок – у кожному з нас!

            Ось який тягар двигаєш ти на собі, Іване, сину Феодосія.

            І у тобі все дужче зріє дослідник! А простий репортер, банальний фіксатор плинних подій поступово відходить на задній план.

            Як відомо, найдорожчими у житті є втрати. Це  стосується і втрати часу, змарнованого на засідання бюро райкому партії, пустопорожні наради і показухи, де ти повинен бути та демонструвати небувалу зацікавленість. А направді – пустота душевна і гіркота за бездарно загубленими днями.

            Іван Корсак, попри редакторські клопоти, починає цікавитись історією. А тут такі перли можна надибати, що не припиняєш дивуватись довго та всерйоз. Он з указу київського князя Ярослава Мудрого. Ці слова він навіть заніс до спеціального нотатника: “… А усіх юродивих та убогих висилати у міжріччя Оки та Волги до мордви, аби виглядом своїм не ганьбили  святу Русь Київську.”

            Так от звідкіля взялися “руські” на північних землях! Наші колонії! При тім, з ненайкращих представників. То як от англійці відсислали своїх кримінальних у Австралію. Ось з якої “єдиної” колиски постало три народи? Дурня повна! Були ми – автохтони, і від нас відгалузились спершу білоруси, а затим –  кацапи. І були то люди, як свідчить документ Ярослава Мудрого, не найпершої якості. А на тих північних землях додалося азійської крові – і постав московитин. Агресивний, упертий, нахабний і з дуже низьким порогом моральності.

            У поле зору йому ще якось втрапила цитата французького політика Казимира Делямура. Року 1863-го той писав отаке: ” У Європі існує народ, забутий істориками – народ русинів. Він має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більш відмінну від історії Московщини. Має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської. Володіє виразною індивідуальністю, за яку бореться. Історія не повинна забувати. що до Петра І той народ, який ми нині  називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією.

            А цей народ, який ми нині звемо руським, звався московинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії”.

            Наче відро холодної води, вилитої  зненацька на твою голову!

            -Це ж скільки втрачено?! – диктував сам собі. – Імена, події, люди… Усе підім”ято ненажерливими сусідами! Ні! Треба братися за перо і відновлювати історичну справедливість. Бо інакше що ми залишимо тим, хто прийде після нас? І хіба може відмовчуватись історія там, де мають місце фальсифікації та перебріхування? Мовчати не можна! Особливо там, де йдеться про славне минуле його Волині.

            Є поети одного села, одногоо міста чи краю. А є поети всіх сіл і міст, і всіх країв. Він, Іван Корсак, постарається бути саме таким – для усіх країв!

            До джерел!

            Ad fortes!

                                               ***

            “Ти  ніколи не пройдеш свій шлях до кінця, якщо будеш зупинятися, щоб кинути камінь в кожну собаку, яка на тебе лає” (Сер  Вінстон Черчіль).

            Як розумно!

            І “собакою” можна вважати що завгодно. І кого завгодно! Навіть райком партії з його бюро і особою “першого” на вершечку.

                        Прокляття, розпач і ганьба!

                        Усю пройшов я Україну,

                        І сам не знаю, де спочину

                        І де не стріну я раба.

                        Зректись себе, забуть ім”я,

                        Всесвітнім соромом покритись

                        І, не соромлячись, дивитись-

                        Це дійсність? Сон? – Не знаю я…

                        О, краю рабський! Скільки сліз

                        Було в мені.. і лоск, і втіхи…

                        Які чудові трави-ліки

                        Для ран твоїх в собі я ніс…

                        Ти п”яний спав… А я горів,

                        Душа ставала крем”яною,

                        І не слова тепер спокою,

                        А іскри  креше з неї гнів

                        І їх, як зерна, кину я

                        В твоїх полях, степах і луках,

                        І, може, ти в пекельних муках

                        Згадаєш згублене ім”я.

            Ось чому він не став поетом. Після такого вірша Олександра Олеся соромно виставлятись своїми, м”яко кажучи – віршами. Але ті проблеми, які заримував Олесь, він спробує реанімувати прозовим рядком.

            Ні, він не пророк і не маг. Йому не дано відчувати приближення перемін, але він їх прагне. Он і перебудову оголосили, і “нове мислення”. Тільки воно усе здебільшого для столиць. А що у їхньому Камінь-Каширському? Усе як було, тільки подовшали черги за алкоголем. І бюро райкому уже не таке грізне, як раніше. І “перший” уже не такий суворий, бо відчуває, що на гребню “перебудови” його можуть запросто і “попросити” з посади.

            “У мене немає часу, щоб ненавидіти тих, хто ненавидить мене. Тому я дуже зайнятий тими, хто мене любить”.

            Вичитав  у інтерв”ю з актором Аль Пачіно.

            А його, Івана Корсака, хто любить?

            Роман “Перстень Ганни Барвінок” він присвятив дружині Марії. І зробив допис: “Співавтору  всіх задумів та починань, найпершому раднику та пораднику”.

            Пані Марія… Погляд прискіпливий, здається – вивчає тебе до клітинного рівня.

            -Як ви познайомились?

            -Я працювала медсестрою. Збирались у місцевому будинку культури. Там кіно, діяли різну гуртки за інтересами. Триб життя  вирізнявся від нинішнього докорінно. І мущу відверто заявити: тоді жилось хоч і бідно, зате змістовніше. Поціновувались дружба і щирість. Чого не знайти нині. Може, я помиляюсь, адже то була наша молодість! Так от… Наближався тематичний вечір до якоїсь там річниці. Я у касу за квитком.

            -За тебе вже заплачено! – кажуть мені.

            – Хто? -і озираюсь.

            -Хлопець!

            А він стоїть віддалік і посміхається. Так ми і познайомились. Чим Іван мене підкупив? Своєю паталогічною ввічливістю. До усіх звертався на “ви” Був мужнім… У нього виходило усе, за що брався. Знаєте, у ньому завжди був присутній десь на споді душі, а чи свідомості – отой європейський вектор. Ми ж бо з давніх давен належали до Європи. А ще він умів слухати, аналізувати і робити свої висновки. Ось дивіться…  Його рідний дядько Андрій Павлович Андріюк відбув сибірське покарання. Відсидів 25 років! Можете  таке собі уявити?! А Іван хто на той час? Головний редактор ґазети, переконаний комуніст, член бюро райкому. І от саме йому  дід Андрій, як усі ми його називали, каже відверто:

            -Іване, то все обман! Україна буде! От побачиш! І доживеш! Я, може, і не дочекаюсь.

            Дядько багато чого оповідав, а племінник уважно його слухав. Як знати, чи не відтоді, від тих розповідей безневинного страдальця сталінських концтаборів визрівав бунтар проти комуністичної системи!

            А тут ще публікації, які він допускав у своїй газеті на тему демократичних перетворень. Зрозуміло, усе це не до шмиги райкому партії. На якомусь там засіданні бюро, де його як головного редактора пропісочували, він і не стримався і поклав на стіл перед першим партійний квиток. Знаєте, що воно означало?

            -Знаю!

            -Квиток члена кпрс – перепустка до раю, їхнього раю, який Іванові Косакові усе дужче робився чужим. І не безслідно минали такі конфлікти. Боліло серце! Пережив кілька інфарктів. Свій вихід з комуністичних лав просив друзів не афішувати. Не вважав це урочистістю, а чи подвигом.

            – Я йду! – заявив він учорашнім колегам -комуністам.

            А куди підеш?

            Новина про те, що у Камінь-Каширському комуняки цькують головного редактора районної газети за сміливі публікації на підтримку руху, на викриванні злочинів, які допускав більшовицький режив у минулому, миттю долетіла до Луцька. З обласного центру прибуває група підтримки. Очолює її майбутній народний депутат України, голова обласного осередку Руху Олександр Гудима.

            Руки геть від Івана Корсака!

            І райкомівці відступили.

            Часи уже були не ті. У суспільстві розпочалося небачене досі бродіння, хаос, що наростав, загрожував стійкості імперії. Зрештою вона рухнула. Ноги колоса виявились глиняними.          

            Олександр Гудима: “1989-й рік – знаковий за значенням в історії майбутньої української незалежності. Народився і потужно набирав сили Народний Рух України. Окраїнна Волинь уже не плюскотіла, а добряче хвилювалась. Червона влада була зовсім не готова до такого перебігу подій. Мітинговість стала звичною нормою життя.

            Хвилі одна за одною накочувались на північні райони Волині. Тріщало скрізь. І ставити латки чи зщивати совєтські устої владі ставало все важче. Ми, рухівці, прагнули опанувати всю Волинь якомога швидше, шоб встигнути до виборів. Це знала  і влада, і тому чинила всілякі перешкоди, щоб завадити нам перейти за лінію Ковеля і опанувати Полісся. Просто бракувало часу і активних людей. Тому кожна звістка з Поліщуччини з-за Ковеля про людей і події, що дратували комуну, були для нас великою підтримкою та новими сподіваннями.

            Саме така подія сталася восени 1989 року в далекому Камінь-Каширському, де головний редактор районної газети Іван Корсак пішов наперекір райкому партії, виявивши непокору. Щоб вистояти, йому потрібна була підтримка. А влада вже тоді була зовсім лякливою.Дізнавшись про конфлікт від Олексія Шумика, з Геннадієм Кожевніковим ми поїхали до Каменя. Підтримка мала  публічний характер. Ми не ховалися. Про нашу зустріч з Іваном Феодосійовичем дізналась і влада. І вона не посміла піти  на розправу з непокірним редактором.

            Потім уже після виборів 1990 року Луцьк приймав пана Івана як редактора новоствореної газети Луцької міської ради “Народна трибуна”. На цю посаду його обрали новообрані депутати Луцька після тривалих баталій. Газета стала рупором новизни та змін.

            Іван Корсак своєю працелюбністю та діловитістю зайняв чітку громадянську позицію у  відстоюванні дороговказів будівництва незалежної України. Газета швидко відгукувалася на перебіг подій, що відбувалися. Влучним \та доречним було і слово самого редактора.”

            … Марія Іванівна зміряє мене своїм проникливим  наче рентген поглядом:

            -Дехто вважає, що це не він писав. Мовляв, наймав групу підтримки і так далі.

            -І що Ви на це?

            -Ой! Бачили б ви як він працював! На світанку – вже на ногах. І перестук друкарської машинки, наче кулемет. Кажу йому: “Та поспи ще трохи! Зовсім себе зводиш!” А він у відповідь: “У мене мало часу залишилось цю землю топтати. Треба багато чого ще встигнути”. Таке важке передчуття мав. Серце боліло. Коли вже дуже припікало, просив викликати лікаря: “Хай щось вколе”. Лягав спати пізно вночі. Казав: “На сьогодні я усе виконав. Завтра не знаю, що буде”.

            Напередодні трагедії  усе земля йому снилась. Йому боліло, а він мовчав, або казав, що то “пусте”. Боліли ноги – писав, сидячи за столом, стоячи на колінах, ходячи по кімнаті, лежачи на підлозі. Поспішав… І того ранку вирушив на семінар з питань садівництва. Прагнув подарувати світові сад. Я вдома  була. Раптом забігає його водій:

            -Збирайтеся! Іван Феодосійович у лікарні!

            Він уже не реагував ні на що.

            І що тепер можна сказати?

            Ця людина мала велику любов та повагу від мене та дітей. Взамін він дарував ті самі почуття.  Завжди у його ставленні до домашніх панували турбота та повага.

            Ниву життя ми разом орали, сіяли та жнивували. Він полетів у вічність, а усе, що створив – залишиться на віки.

            Любімо і будьмо любимі!

            Леся Корсак, о ця гонорова пані з не менш гонорового  галицького міста Дрогобич. Син Івана Феодосійовича Віктор побрався з галичанкою Лесею, аби у такий спосіб наочно  “возвести мости єднання” Волині  з Галичиною. Насправді, усе  виглядало значно звичніше і банальніше. Було кохання двох студентів у одному Тернопільському виші медичного профілю.

            -Пропозиція надійшла від Івана Феодосійовича, як завжди, несподівано: “Я покажу тобі наш край. Дивись, які чудові сосни! А ось – Колодяжне! Тут жила Леся Українка! Ти ж також – Леся! А які прекрасні і добрі у нас люди!

            Ми їхали. Скрізь мелькали білборди: “Мій рідний, Лесин крапй” Душа переповнювалась неймовірною радістю! Я приймала усе, що бачила. Приймала назавжди! Наче я тут росла.

            Спливав час, народжувались діти. Іван Феодосійович написав онукам пісню “Мій добрий світ”. Там є такі слова: “Та ви життя з любов”ю проживіте, щоб не образить навіть комара…”

            Тієї любові від дідуся не було меж.

            Іван Феодосійович – інтелектуал-трудоголік, справжній інтелігент,. Найгірша лайка у нього – “свині собачі”. Коли він про щось розповідав, ми годинами сиділи з відкритими ротами. Цікаво було неймовірно. І пізнавально! Оті історії славетних українських родин! Поставала гордість за свій народ!

            Коли ми приходили до них у гості, він завжди    підбігав до дверей, відчиняв і гукав: “Маріє! Діти прийшли!” І так від того ставало добре! Ці слова – назавжди!

            До речі, я з першого дня знайомства називала його Батьком. Він ним був…

            “Як би ти назвав свою розповідь?”

            Запитання до онука Романа.

            Молодий чоловік не довго думає.

            -Як назвати? Хай буде – “Про дідуся”! Бачите, мені пощастило мати такого дідуся. Така велика людина була поруч! Перш за все для мене він – вчитель. Навчав спорту, історії, виховував патріотизм, прищеплював любов до української мови та літератури, навчав життя… У нього була дуже гарна  усна мова. Вона і не штучна, не стерильна, як у книжці, й не засмічена, як це у більшості наших співвітчизників. Володів своїм нестандартним підходом до навчання. Не силуванням, не вказівками і не грізними повчаннями та настановами, а умів легко, майже непомітно підштовхувати у потрібному напрямку. Отак, здавалось зовсім невимушено, зате завжди дієво.

            У дитинстві ми часто гуляли утрьох: мій брат Іван, дідусь і я. ” Куди йдемо? – запитував дідусь. – у розважальний центр, чи у парк?” І він зажди корився  нашому виборові. Пояснював дуже просто: ” У нас демократія! Живемо у вільній країні!”

            Вдачу мав тиху, стриману, проте характером – сильний і впевнений. Навіть коли сердився, то робив це по-своєму – наче спокійно, проте відчутно.

            Любив  гру у шахи, у настільний теніс, у більярд. І усе це у нього виходило дуже вправно. Особливо – шахи! Якось грав одночасно проти нас обох з братом. При цьому взагалі не дивився на дошку. Тримав партію у себе в голові. Не пригадую, хто тоді виграв, та було дуже цікаво.   Тепер   і я люблю й шахи, і настільний теніс, і більярд…

            Дідусь працював багато, працював постійно, досліджував глибинно. Працював для себе, працював для усіх нас, працював для України. І йому це подобалось. Письмо його складне, насичене, багатолінійне. Він старається розкрити кожну дрібничку, навіть здавалось би на перший погляд – зовсім не важливу. Кожна   його думка підтверджена фактами, а коли виникав  простір для фантазування – то користався ним із задоволенням.

            Він – патріот! Вибрати напрямок історичного роману і вкласти стільки часу в те, щоб відкрити сучасникам очі на світ і Україну – це потрібно дуже хотіти і багато могти.

            Він сам постійно розвивався у всеможливих аспектах. Дружив з технологіями! Активно використовував різноманітні програми та сервіси – скайп, фейсбук, електронну пошту, зовнішні інтернет-модеми. Швидко і вправно набирав тексти на клавіатурі.

            Багато в чому я подібний на дідуся. У чомусь – відмінний! Такий стан справ – нормальний. Ми продовжуємо його справу. І в цьому наша найбільша схожість.

            -Він був справжнім батьком! З роками це усвідомлюєш все дужче і дужче. Хоч часу на наше виховання у нього, зрозуміла річ за його зайнятості, було небагато. Здебільшого ми “відводили душу”  вихідними. Брали батька у “полон” і нумо на озера чи до річки!

            Віктор Корсак – професор, доктор економічних наук, успішний бізнесмен і вдячний син Івана Феодосійовича.

            Добре, коли таланить на таких синів. Бо коли письменник відходить за межу, покидає цей світ – мусить  хтось провадити його Слово далі поміж люди. Книга – що? Вона німує собі на полиці. Вона сама по собі безсила апелювати до спільноти. Голосу її не чутно, крила у неї згорнуто, пристрасті вляглися рівно ж – як і обіцянки та запевняння різноманітних “друзів”, щирість яких не далі кінчика їхнього язика.

             І лежати б Книзі на полиці, припадаючи пилюкою забуття та байдужості. Аж ось чиясь дужа рука піднесла Книгу вгору до світла, чийсь голос розпорядився – популяризувати і доносити до читацької сідомості! І ожила Книга, і з нею наче вдруге народився її автор. Он яка популярна Літературна  премія імені Івана Корсака, он Мистецький салон-музей імені Корсаків, он вулиця його імені у Луцьку. І це – лишень початок. Далі, як кажуть – буде!

            Віктор Корсак не з тих, хто зупиняється напівдорозі. Не в його характері опускали руки при першій невдачі. Навпаки – труднощі, а їх не бракує, тільки загартовують цього чоловіка. Він завжди пам”ятає, що поразка – сирота. До неї ніхто не бажає долучитися. Ось чому кожному треба зростати. До речі, слово “людина” з праслов”янської – “те, що росте”.

            Він не просто такий собі епігон свого батька. У ньому “сидить” філософ зі своєрідним поглядом на життя.  Філософський трактат авторства Віктора Корсака “Космогонія добра і зла, або про що не знав Заратустра”, який побачив світ у вигляді ошатної книги-альбому, потребує окремої і прискіпливо-вдумливої розмови.

            -Так, я докладаю зусиль для популяризації творчості мого батька – Івана Корсака. Роблю це задля пошанування великої людини. Його життя – приклад того, як потрібно жити, щоб не бути середньостатистичною біосоціальною істотою. Знаєте, своїм безглуздим існуванням можна і нашкодити, беручи активну участь у посиленні парникового ефекту, нагромадженні відходів  та завдаючи шкоди довкіллю, знижуючи рівень невідновлювальних природних ресурсів.

            -У чому сенс людського буття? Для чого ми живемо?

            – Таке запитання, ймовірно, ставить кожен. Що потрібно робити людтні, як скорегувати саму себе, аби намарно не проіснувати на цій планеті? А ще такий  аспект. Досягнувши певних вершин, як залишитись вдоволеним від життя? Адже минулого вже немає, а майбутнє може і не настати. Візьмемо для прикладу життя мого батька. Зі  звичайного сільського хлопчака із Заболоття, де у дитинстві босоніж місив глевке поліське болото, – став заслуженим журналістом, політичним лідером, патріотом, успішним менеджером ,  видатним українським письменником та знаною, шанованою людиною.

            Як це трапилось? Чому саме він вирізнився з-посеред своїх ровесників? Як на мене – треба дуже захотіти! Кожна людина, яка прагне щось після себе залишити суспільству та  прикрасити життя своєю діяльністю, має встигнути звершити щось важливе. І не просто “посадити дерево, збудувати хату і виростити  сина…”

            -Ваша “формула” підходяща для лідерів. А як бути простим гречкосіям (вислів Франка)?  А їх мільйони і мільярди. Самі  згадали отих хлопців із Заболоття, які нічого не досянули у житті, окрім Вашого батька. Їхнє життя  наче сон – промайнуло і нема. Тінь, марево, міраж… І їхні імена з надгробків ні про що не промовляють. Святий Серафим Соровський, який жив посередині ХІХ століття, вочевидь маючи на увазі отих малих рабів, навчав, що сенс людського існування у стяжанні Духа Святого. Іншими словами – у  спасінні власної душі. Але хіба тема спасіння душі не актуальна і для віпів? Яка користь людині, коли вона увесь світ здобуде, а душу свою погубить?

            -Давайте  спершу дійдемо першовитоків. Ніхто не заперечуватиме, що для успіху життєвого потрібно мати задатки, вони проявляються у здібностях, трансформуючись у талант. І коли людина рухається визначеним їй шляхом, талант може перерости у геніальність.

            Отож, задатки! Вони у Івана Корсака проявились інтуїтивно. Він ше з дитинства вирізнявся нестримним потягом до пізнання. Це те, що його переслідувало усе життя – від народження і до смерті.

            Батько неодноразово повторював: “Мене навчила творити Книга!” До книг, до мудрості, у них зібраної, батько ставився з особливою шаною. Про книгу Іван Косак писав, що вона “особа мудра, інтелігентна, добра душею, прозірлива вельми. Не раз мали намір за нею виправляти помилки, та все намарно”.

            -Книга має душу?

            -Так вважав письменник Корсак! Він змалечку любив читати. Домашні робили спроби якось обмежити доступ хлопця до улюбленої справи. Його батько Феодосій часто сварив сина за читання “пророчих” книг. Про що йдеться – можна тільки здогадуватись. А малий Іван читав не тільки у школі, а й коли пас корів. Читав із гасовою лампою у коморі, або ліхтариком під ковдрою.

            -Сценарій загалом упізнавайний. Таку “школу” проходили не одні майбутні успішні люди. Видається. що нині таких уже й не існує. Як би раділи батьки, коли б їхня дитина мала сьогодні подібний потяг до читання. Смартфони – скрізь одні смартфони. Мені особисто від того дуже  сумно.

            -Так, але одним читанням не завершувалось. Він був одержимий потягом до розуміння буття і не просто – у цілому, а в деталях, які дозволяли йому створювати своє бачення та розуміння Всесвіту. У одній зі своїх статей він писав: “Полювання на унікальний факт зовсім не поступається полюванню справжнісінькому, з перевагою того, що безкровне.

Полювання за фактом ї азартом, захопленням, від якого дух забиває. І не важить, де “здобич” впольовано – у тихих читальних залах бібліотек, у архівних сутінках,  у текстах рідкісних книг чи у безкрайому інтиернет-просторі…”

            Чому поступив навчатися на агронома, коли змалку відчував поклоик до зовсім іншого? Прагнув краще зрозуміти сутність природи, глибше її відчути та описувати. І помер дорогою до Києва, коли поспішав на семінар з вивчення  технологій вирощування фруктового саду. Виповнилось йому тоді усього сімдесят один рік, був забезпечений матеріально. Бракувало тільки часу для написання книг. Погодьтеся – справжня біблійна історія.

            -Так, погоджуюсь, ми маємо справу з непересічною особистістю. Він не такий як усі. Чого найбільше хотів збагнути? Що шукав під зорями?

            -Мав велике бажання збагнути Істину? “Що є Істина?” – перепитував Понтій Пилат.Як діє оте передчуття, яке називають Інтуїцією? На що опирається інтуїція? На здобутий попередній досвід, чи на знання? Чи можливо осягнути істину без досвіду і логічних умовиводів? Інтуїція завжди супроводжувала батька. Я не раз бачив її прояви.

            Інтуїція часто допомага батькові, проте не змогла зарадити від смерті. Хоча прихід “дами з косою” він якраз і відчував.Знав, здогадувався, мав таку підозру, що помирає. Будучи переконаним фаталістом, не став боротися. Ось останні рядки з недописаного роману: “Наче холодом на нього війнуло, сирістю і холодом свіжої, щойно викопаної могили… Чого ж воно так, мерзла душа, ти як художник ледве зіп”явся на ноги, вже в провідних європейських державах визнають як заспівувача нового мистецтва, це визнання перекочовує і на американський континент. І раптом – тупик, темінь, могила… Почулось нараз, як грудки землі застугоніли по його домовині, і з шурхотом осипалася з-під лопат у яму могильну земля”.

            Наступної днини його не стало. Хтось скаже, що це збіг обставин, хтось що – містика.А як на мене – інтуїція!

            -Ви виводите своєрідну формулу. Назовемо її умовно – формулою успіху. Розпочали із “задатків”, які даються з народженням. Але якщо над собою не працювати, не прагнути – то усе на “задатках” і завершиться. А ще можуть бути так звані зовнішні впливи – хвороби, спосіб життя – непросвітня бідність, схильність до спитрного чи наркотиків. І тоді що? Бог дав, а ти, пробачте за дещо “непричесане” слово – похирив!?

            -Задатки не гарантують розвиток здібностей. Тобто, не обов”язково можуть перетворюватись на здібності. Багато що тут залежить від виховання і діяльності самої людини. Адже здібності – це суттєві психічні властивості  людської особистості, що виявляються у її цілеспрямованій діяльності й зумовлюють її успіх.

            Пам”ять, увага, мислення, уява – саме їхня особлива комбінація і мотивація до виконання певної діяльності разом забезпечують досягнення потрібного результату.

            Батько володів феноменальною пам”яттю, у його голові зберігалися тисячі імен, прізвищ, подій, історичних фактів. Я завжди дивувався, як можна мати таку пам”ять, хоча нічого дивного тут немає, адже постійне тренування шляхом засвоєння великої кількості інформації дає свої результати.

            -Дозвольте з Вами не зовсім тут погодитись. Тренування – один з чинників вироблення феноменальної пам”яті. Візьміть для прикладу Івана Франка. Син коваля, який згодом став  у гімназії репетитором багатьох і багатьох своїх однокласників. А були то діти священиків, юристів і заможних газдів. Вони також не лінувались – розвивали свою пам”ять, читали книги не менше, а то й більше, за Франка, тільки від того пам”ять їхня  феноменальною так і не стала. Можна навести імена людей, які володіли знанням не одного десятка іноземних мов – Агатангел Кримський, Микола Лукаш, Борис Тен, Леся Українка, Марко Вовчок, Григорій Кочур… Вони зростали і здобували науку у звичному для багатьох середовищі. Але чомусь тільки вони і ніхто більше зуміли продемонструвати свій феномен. Інші, що були поряд з ними, а це – сотні і сотні, залишились скромними та незнаними. Хоч вони не менше за названих  осіб також ТРЕНУВАЛИСЬ. Але не спрацювали. не стали їм на підмогу чинники, про існування яких ми можемо тільки здогадуватись, бо усе приховано у глибинах нашої підсвідомості, нашого й досі до кінця незбагненного мозку. Якось космівчний телескоп “Хабл” передав на землю скановану ним модель Всесвіту  Так склалось, що учені наче паралельно зобразили модель людського мозку. І уявіть собі – ці дві моделі дивовижно тотожні, збігаються у комбінації та розташуванні певних сигнальних  символів. Так, я частково погоджують, що шляхом тренування можна  вибитись у письменники, але то буде не МАЙСТЕР, а ремісник. І жодне тренування не допоможе, коли відсутній музичний слух або ти не наділений “оком художника”.

            -Мислення та уява Івана Корсака осягали сутність різнолманітних історичних явищ і знаходили закономірні зв”язки між ними. Вони давали змогу пізнавати те, чого ми безпосередньо не спостерігаємо. Здогадки батька передбачали хід подій.

            А ще він володів дивовижною здатністю у випадку розподілу уваги на кількох об”єктах. Це дозволяло йому у творах тримати десятки сюжетних ліній, і усі вони були, з одного боку, самодостатні, а з  іншого – створювали потужний та цілісний мейнстрим наративу.

            Здібних  людей із хорошими задатками у світі багато, проте хтось продовжує корів пасти володіючи при тому колоратурним сопрано, хтось вулиці  підмітає, розв”язуючи в умі теорему Ферма. Я не кажу про це з презирством чи зневагою. Ні, усі професії у нас почесні! Але якщо ти прагнеш розвинути свої здібності у талант –  то потрібна дуже важлива, часто місцями недоступна, незмінна для досягнення успіху одна річ. Ім”я її – мотивація!

            Першу свою книгу батько писав щоденно із четвертої до сьомої ранку, бо на дев”яту потрібно було йти на роботу. В одному з інтерв”ю він зізнався: “Часу на все було обмаль і бракувало би навіть тоді, якби “сонце голоблею якось підперти”.

            Коли б батько не лягав спати – неодмінно вставав на світанку. Один з героїв незавершеного роману промовляє вочевидь батьковими словами: “Він працював клято, прапцював,  доки         ще піднімалися руки у пересохлих суглобах, що вже скрипіти намірились, а голова  дзвеніти силкувалась наче вистиглий гарбуз. Працював, доки не вичерпає себе остання клітина змордованого, пересиченого втомою тіла…”

            Улюбленою фразою Івана Феодосійовича, яку він  любив часто повторювати, були слова: “Потрібно спокійно іти, і допоки стачатиме сил – не спинятися.”

            – З Ваших слів виходить, що коли людина успішно подолає усі названі Вами перешкоди, а чи – умовності, то вона наближається до геніальності. Як на мене – доволі спрощений підхід. Геніальність – то щось ближче до пророцтва. А як стають пророками? Хто може сказати?

            – Так,  я підтверджую, що найвищий ступінь розвитку таланту – геніальність! Хто такі генії? Вони не просто залишають глибокий слід у житті суспільства, а й визначають напрямки його руху та відкривають нові досі незвідані етапи розвитку. Генієві притаманні творча продуктивність, володіння певною методологією, готовність до подолання стереотипів і ортодоксальних настанов, “здатність випереджувати час та формувати зону найближчого розвитку культури”.

            Іван Корсак вражав своєю продуктивністю – 20 високохудожніх історичних романів за 10 років! Письменницька спільнота здивована, не усі готові у таке повірити, дехто закидає сумніви, що це не він писав, а хтось за нього.

            Батькові вдалося працювати на стику історії та літератури. У цьому унікальність його письма. З одного боку, він був геніальним прозаїком, володів філігранно словом, а з іншого виступав як компетентний історик. Він зображав Україну в історичному аспекті. Писав пророчо, з почуттям патріотизму. Більшість його текстів стимулюють мислення, допомагають формувати високі ідеали, породжують справжні цінності. Сподіваюсь, ніхто не заперечуватиме, що його карколомні сюжети навіюють свіжі ідеї, руйнують ортодоксальні суспільні обмеження, дозволяють вийти за межі усталених норм, додають емоційний досвід, нівелюють монотонність буденності. Його письмо дає можливість насолоджуватися чудернацько-дивовижними описами природи, формує художні смаки, пробуджує глибинні пласти творчого духу, надихає на розвиток та вдосконалення, розбуджує бажання змінювати світ на краще відповідно до законів краси, гармонії та добра.

            З огляду на сказане можна стверджувати, що батько був не просто здібним і талановитим, а певною мірою геніальним письменником. Із цим, можливо, хтось буде дискутувати, проте я переконаний, що найкраще нашу суперечку розсудить час, який, як відомо, усе розставляє по своїх місцях.

            Його любов до людей, розуміння їхніх потреб та переживань дозволяли йому ставати хорошим приятелем для колег по-перу й переживати разом усі негаразди та успіхи. Він наче заповідав: “Собі – що судитиме доля. Зате українській історичній літературі, письменникам, які облюбували цю тематику, від душі бажаю ще наполегливішого пошуку, зичу настирливо дряпатися, щоб аж пучки боліли, – є майже усі можливості для цього. І надзвичайна конча потреба! А ще у тих творах зичу добірного Слова, як яблука у незабутньому саду дитинства – рожевощокого і тугого, що пахне запаморочливо і без вина п”янить, з краплинами холодної роси на боках, які сяйнуть несподівано усією веселкою під сонячним променем”.                                   -Звідкіля взявся його патріотизм? Адже стільки років бути членом комуністичної партії, відбути відповідний ідеологічний вишкіл… Невже кількох розмов з дядьком, а ще спілкування з київськими інтелектуалами настільки “відкрили” йому очі?

            -Насамперед Іван Корсак був оптимістом. У важку хвилину він любив повторювати, що “усе буде добре”, “усе минеться”. Спершу я скептично ставився до його оптимізму, але після того як кілька разів пересвідчився у його правоті, кожного разу, коли потрапляв у складну ситуацію, тут же телефонував батькові. Розповідав про свої проблеми, і він мене заспокоював. І після цього ставало легше на душі.  Взагалі  йому вдавалось усе, за що він брався – коли краще, коли гірше, але він практично завжди досягав поставлених цілей, навіть коли вони спершу видавались нереальними і недосяжними.

            Твори Івана Корсака просякнуті патріотизмом.  Він доводив, що українці є історично сформованою спільнотою, яка вирізняється окремою власною ідентичністю, культурою, мовою та самосвідомістю. Він завжди наголошував на виключній ролі українців у розбудові світової цивілізації. Його слова: “І якщо колись вродиться винахідник, що вимірює достеменно відсоток кожного в розбудові Європи, то належно сприйме пристойну частку в тій справі українського інтелекту, гірких мозолів і крові.”       

            Він завжди дискутував зі скептиками, які скиглили про важку долю народу. Іван Феодосійович усіх переконував у тому, що  (його цитата): “насправді у нас не така вже й бромова історія. Вона типова для будь-якої європейської нації. Ми згадаємо трагічні поділи Польщі, те, що відбувалося між Францією, Англією в середньовічні періоди. Тобто в силу історичних причин, обумовлених тими ж татарами, монголами – історія нормальна, і вона не могла інакше йти на певному розвитку людства, в певний час, у певному місці.”

            Значну надію у справі національного відродження він покладав на інтелігенцію. Вважав, що  “є тільки тодна сила, яка здатна повалити запліснявілі та порослі слизькими мохами стіни майстерень  компрачикосів, спинити інтелектуальне обезкровлення та деградацію, перетворення суспільства в лякливий табун – українська інтелігенція”.

            Тому й був “видатним реаніматологоом” української нації, якій повертав із клінічного забуття представників української аристократії. “Без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене вчора” – писав Іван Корчак.

            Він був палким прихильником європейського вектора розвитку України. В одному інтерв”ю зізнався: “Я хотів на беззаперечних фактах показати, що попри колишню дискусію – куди нам рухатися, бо всі кудись рухались – то в один бік смикалися. то в інший, а насправді ми з давніх-давен приналежні до Європи, ми невіддільні від Європи. Ми в себе вдома, не маємо потреби зазирати ні в чиї вікна”.

            У праці його завжди цікавив результат, він старався не боротися з “вітряками” та реалізовувати “утопічні” проекти. І Бог йому віддячував за це, із чого він дуже радів.

Іван Корсак став великою людиною, яка назавжди житиме посеред нас.

                                   ***     

            Запахло Незалежністю. Забурлили мітинги! Він там, де його народ, його люди, дорогі і милі його серцю поліщуки та волиняни. Звісно, дух часу переливається на шпальти газети. Не може не переливатись. Адже це реальність дня сьогоднішнього. Райкомівці так не думають. Вони чинять опір і силкуються “вибудувати лінію Ковеля”,  далі якої Рух не пускати.  Проте іншої думки головний редактор газети “Радянське Полісся” Іван Корсак. Він вважає, що усі події, які відбуваються у їхньому Камінь-Каширському районі повинні бути висвітлені на шпальтах місцевої газети. Інакше -яка то демократія і гласність?! І ще вислів редактора, що ставав крилатим: “Розв”язали язика – розв”яжіть і руки!” І як це розуміти? Язик – зрозуміло! Ним молоти можна безкінечно та безперестанку. А руки? Вільні руки для чого цим новоявленим демократам? Аби лупати скалу?! А скеля то хто? Райком партії! І їхнє заповітне бажання – розвалити комуністичну партію! А натомість – возвеличити себе.

            Пристрасті розгорілись не на жарт. У епіцентрі боротьби – головний редактор газети! Як могло таке трапитись? Відповіді криються у чисельних тогочасних виступах Івана Корсака на сторінках “Радянського  Полісся”, з трибуни сесій районної ради і на засіданнях “рідного” бюро райкому партії.

            Основний зміст проблеми сфокусовано у статті І.Корсака, вміщеній у “Радянському Поліссі” за 22 лютого 1990  року. Назва публікації: “У чому завинила газета: нотатки з повсякденного життя”

            “Давайте будемо відвертими: з деяких пір у районі “ворогом народу” №1 стала місцева газета “Радянське Полісся”. У чому вона отак завинила?

            А таки завинила! Ще й як! Бо публікує гострі, критичні матеріали.

            Реагування на них у нашій глибинці вельми своєрідне – після ряду критичних виступів розпочалось переслідування за критику авторів, гоніння на газету і її редактора.  Так, після матеріалу “Випробування демократією”, фейлетонів “Суміжна професія” та “Таємниці янтарної кімнати” у райком на “виховання” викликався авторо їх, майор міліції М.Й. Гунчик. Після екологічної статті “Чи потече Турія в Нідерланди” автору її, заступнику головного санітарного лікаря району, безпартійному В.І.Бондарю пообіцяли, що пошлють парторгом в меліоративну мехколону, а з головним санітарним лікарем В.П. Заїкою проводили роботу, аби він “приструнив” свого підлеглого. Після фейлетону “Таємниці янтарної кімнати” на ряді      районних нарад робилися спроби спростувати опубліковані факти.

            -Нащо писати про янтарні кімнати, треба про Рух! – обурювався з районних трибун другий секретар райкому партії Р.А. Кухтей. Він особисто  неодноразово газетярів силував (щоправда – марно) обкидати мулом видатних діячів української культури, зводити на них наклепи.

            -Немає у нас в районі янтарних кімнат! – божився привселюдно Ростислав Адамович.

            І що ж? Фейлетон у газеті “Радянська Волинь” “Лавочка для своїх” не тільки підтвердив правоту М.Й.Гунчика, а й назвав поіменно посади членів цього  клубу “вибраних”.

            До яких тільки методів боротьби із газетою не вдавались за останні роки!

            Ось лише кілька приклалів. Після фейлетону “Суміжна професія”, матеріалу альтернативного спрямування “Бочка меду і ложка дьогтю” та коментаря “Де починається аврал, там кінчається порядок”, замість того, щоб по-діловому розібратися і навести справді порядок з неподобствами у будівництві, газеті і редактору влаштовують рознос на пленумі райкому. Створюється комісія в складі ветеранів партії, досвідчених і найавторитетніших секретарів парторганізацій, членів райкому. Очолює комісію голова парткомісії. Комісія вивчає достовірність фактів і готує довідку на бюро. Однак на засіданні  бюро їхня довідка визнається … політично незрілою. І знову працює комісія.

            Газету і редактора обговорюють на наступному пленумі, де редактора позбавляють слова.

            Адміністративно-командний тиск не припиняється. У тій чи іншій формі газета і її працівники відчули його після матеріалів про те, чому ленінградці відмовилися від наших грибів з підвищеною радіоактивністю, про динаміку онкологічних захворювань у районі, про екологічну обстановку і шляхи подальшого розвитку меліорації.

            “Кому правила не писані”… Після цієї публікації газетярів довго переконували, що під знаки забороняється їздити всім, окрім начальства. Чомусь думається, що в апарату районного комітету партії мають бути більш поважні заняття, аніж носитися із дорожніми знаками по міській площі.

            Справа доходить до курйозів. На серпневому пленумі райкому партії в минулому році посилання працівників газети на авторитет положень Генерального секретаря ЦК КПРС визнається як…маніпулювання цитатами М.С.Горбачова.

            А реакція одного з промовців, директора маслозаводу В.І.Стадника, коли редактор, говорячи про екологію, навів рядки Михайла Лєрмонтова, була такою: ” Для чого нам ці віршики? Вони  нам незрозумілі…”

            Ось такі у нас пролетарські інтернаціоналісти.

            Усе це можна було розцінювати не більше, як курйози войовничого невігластва, просто не брати до уваги, якби справа не заходила так далі. Ось витяг із виступу учасгника пленуму, директора маслозаводу В.І. Стадника (якраз тоді вийшла “Правда” з фотографією плаката “Долой КПСС”) : “Коли оголосили ваш виступ, то я думав, що ви, редактор, надихнете нас і всю районну парторганізацію на ті складні питання, які зараз існують, як працювати у даній ситуації і пов”язати з тим матеріалом, який опублікований у вчорашній газеті “Правда”. Коли послухати ваш виступ, то ви, напевно, дивилися на плакат у цій газеті та усміхалися.” (“Радянське Полісся” за 31 серпня 1989 року).

            Як член партії уже майже з двадцятирічним стажем я протестую проти навішування мені ярлика антикомуніста чи якогось подібного.

            На жаль, таким фактам ніхто не дає оцінки.

            Після цього мене, навпаки, ще “чистили” на бюро райкому добрих півтори години, організовували скарги, створили комісію на чолі з другим секретарем райкому партії для пошуку на мене знаменитого компромату і т.д.

            Тут би якраз згадати усе, що написано про дурнів. Ні,  погорди у ньому немає. Він лише костантує факти і робить належні висновки. На жаль, вони не оптимістичні. У Станіслава Лема вичитав: “Коли мені кажуть, що я проявляю нетерпимість до дурнів, я  здебільшого відповідаю, що був би абсолютно до них байдужий, коли б вони проживали у середовищі, ними ж створеному. Але  ж ні! Вони  обертаються у середовищі, створеному інтелектом,і, при тім, живуть так, що це середовище руйнують”.

            Ну, Лемові легко розмірковувати. Жив собі чоловік ізольовано, писав на самоті свої книги і мав змогу обирати тих, з ким вважав за потрібне спілкуватися. А ти спробуй провернути щось подібне у районному центрі з насселенням у десять тисяч чоловік, з райкомом партії, міліцією, санепідемстанцією, обехеесом, податківцями і  містечковими кеґебістами.  І кожен з них силкується тебе повчати, вплинути на твою си лу волі, дати “правильний” хід твоїм думкам і прирівняти тебе до їхнього “рівня”. Як там у Еріха Фромма: “І ідіоти, і генії – винятки; я ж дедалі більше був вражений дурістю переважної більшості людей, які не підпадають під ці крайні категоорії”.

            Тема “дурнів” – вона ж невичерпна. Основні закони людської дурості сформував ще у далекі сімдесяті роки минулого століття італійський історик економіки Карло Чіполла.

            Ось “вижимки” з Чіполли:

            -Людина завжди недооцінює кількість дурнів серед оточуючих.

            -Незалежно від того, скільки дурнів ви уявляєте навколо себе, реальна їх кількість завжди більща. Люди часто помиляються, оцінюючи інших за зовнішніми ознаками, такими як освіта чи статус.

            – Ймовірність того, що людина є дурною, не залежить від інших якостей.

            -Дурість не пов”язана з рівнем освіти, соціальним статусом чи іншими характеристиками.

            -Вона є універсалтною і рівномірно розподіленою серед усіх груп населення.

            -Дурень, це людина, яка завдає шкоди іншим людям без вигоди для себе або навіть собі на шкоду.

            – Дурні діють ірраціонально, створюючи ввтрати для інших, не отримуючи жодного зиску.

            -Недурні люди завжди недооцінюють руйнівну силу дурнів. Люди постійно забувають, що взаємодія з дурнями завжди призводить до негативних наслідків незалежно від обставин.

            -Дурень – це найнебезпечніший тип людини,

            -На відміну від злочинців, які діють раціонально задля власної вигоди, дії дурнів непередбачувані й руйнівні для всіх. Вони здатні завдати шкоди суспільству більше, ніж організовані злочинні угрупування.

            – Люди поділяються на чотири категорії: інтелігентні (користь для себе й інших); простаки (шкода собі й корсить іншим); бандити (еористь собі й шкода іншим); дурні (шкода для всіх).

            Ех, як кортить винести на засідання бюро райкому партії питання щодо визначення, скільки серед комуністів їхнього району дурнів? А серед членів бюро райкому?

            Диву тільки даєшся і спантеличено заглядаєш у календар: в які часи ми живемо? Невже в дикі застійні? Невже після квітня 1985-го наступає п”ята весна?

            Як поставити на коліна  газету? Ця думка давно непокоїть окремих керівних осіб. Еврика! – вигуканули врешті…І покликали в газету ревізію (буквально через кілька місяців після планової).

            Ревізія працює багато днів і врешті доповідає в райком:

            -Окремі недоліки є, а серйозного компромату – вибачайте!

            -Не може бути! – здивовано вигукують в кертівному домі.

            І кличуть повторно.

            Вдруге по свіжих слідах працює ревізія, піднімає архіви за п”ять і більше років та доповідає:

            -Неправильно списано бензину на 6 карбованців 30 копійок.

            -Не може бути! – кажуть вкрай спантеличено.

            І кличуть перевіряючих втретє. Їм просто в голову не приходить, що так може бути. Результат перевірки, звісно, той самий.

            Просто цікаво: які ж тепер нові доноси будуть організовані на газету та її редактора?

            Поживемо – побачимо!

            Але якщо не вдалося зробити працівників редакції злочинцями та махінаторами, – міркували собі мудрі голови, то зробимо їх… націоналістами.

            Шалену атаку влаштували  проти  редактора на районному партактиві за передрук листа про символіку. Лист підписали О.Гончар та інші народні депутати СРСР. Щопрада, трохи вгомонилися, коли я навів слова другого секретаря Волинського обкому партії В.І.Блаженчука:

            -Я глибоко поважаю Олеся Терентійовича, – сказав Володимир Іванович. – І переконаний, що Гончар ніколи поганого не підпише. А щодо символіки, то бачу тут помилку Президії Верховної Ради УРСР. Бо це питання давно слід винести на референдум.

            Не вдалося навісити ярлика запеклого націоналіста, то спробуємо трохи по-іншому. Тепер розсилають в усі парторганізації району відомого листа Р.А. Куницького і дипломатично, з далекосяжною підказкою рекомендують обговорити на закритих партійних зборах. Питається – від кого закриті збори? Від людей! Для чого, з якою метою? Неважко зрозуміти.

            “Пристріл” тут очевидний – довести, що “Радянське Полісся” друкує націоналістичні матеріали. Мається на увазі лист А.Скоринського “Не забути нічийого горя”.

            Думаю собі, а може справді чогось недобачаю, прогледів отой націоналізм!? Телефоную в обком партії до М.І. Савчака. Він відає пресою.

            -Читав матеріал і не бачу у ньому крамоли, – відповідає Михайло Івановитч. – Історія в нас гірка і про все треба писати, тільки щоб одну напівправду при цьому не замінити іншою напвіправдою.

            … Можна багато було б оповідати ще про життя провінційного газетяра.  І про те бюро райкому, яке засідало ледь не опівночі, на якому знімають “крамольні” матеріали, що мали вийти на шпальтах “РП”. І про партійні збори в редакції двічі протягом одного року. Збори прийняли наступне рішення: численні розгляди матеріалів газети на пленумах і бюро райкому визнати як спроби затиску критики і гоніння за неї з боку окремих працівників апарату райкому партії.

            Телеграми від редакції чомусь до Києва не доходили.

            За що так не любить газету окремий чиновний люд?

            Здогадатися неважко.

            За те, що друкуються матеріали в захисті і так вже понищеної природи. За те, що мати п”яти дітей написала про передачу адмінбудинку дітям або під лікарню, аби  породілям, як їй, не довелося лежати в ординаторській. За те, що люди можуть нарешті публічно висловлювати все наболіле.

            Кому ж гласність впоперек горла? А, мабуть, тим, хто так боїться розлучитись із смоленськими мисливськими спецугіддями, спецлікарнями для спецхворих, ніжно коханою райспоживспілкою і персональним спецтуалетом.

            А решта всі дружать з газетою.                                        

                                                                       І.Корсак”

            Як тут не згадати слова Олеся Гончара з його “Собору”: “Не Архімед, не Галілей – чиновник іде по світу, він тон задає… Так, так, великий чиновник двадцятого віку. Ейнштейн ніщо в порівнянні з ним. Той відкриває, а цей вирішує. Кнопки натискує. Кладе резолюцію на твоїй долі, стипендію тобі дає. Для нього ми піддослідні. Він вважає своїм правом і навіть обов”язком будь-що обстругати нас, підігнати під свою подобу… Добре ще, коли має щось у черепку, а то  ж часом  сидить чмур чмуром, тупий, дрімучий, однак теж хоче,  щоб ти його слухав, думав, як він хоче бачити довкола себе легіони однаково мислячих… Нема ненависті чорнішої, послідовнішої за ненависть відступника, ренегата…”

            – Коли всі думають однаково – не думає ніхто! – з вуст Івана Феодосійовича ці слова звучать  як вирок.

            І далі:

            – Усі прогреси реакційні, якщо руйнується людина.

            І бачився Іванові Корсаку сон. Перед тим він осилив труд проповідника ХУІІ століття, святого Франциска Салезія. Можливо, це було навіювання, вплив від прочитаного. Отож, сон… Весь видимий світ – наче книга, написана пальцем Божим. Звичайні створіння в ній –                                                                                                                                                                                                                                 наче ілюстрації, якими Бог прикрасив цю книгу, щоб вона прославляла Його. Бог наділив людину двоякими  почуттями, щоб через посередництво тіла вона проникала у світ видимий, а за посередництвом духа – у світ невидимий, аби речі і видимі, і невидимі надихали її до проголошення слави  Творця.

            Отаке може наснитися комуністові, членові КПРС, який за партійним статутом мав би бути атеїстом.

            “Ніхто не має влади над вітром, щоб стримати його” (Проповідник. 5:3).

            Чи ти, Іване, стаєш вітром? Ні, швидше у нього появилось ПРЯМОСТОЯННЯ! Слово це придумано Василем Стусом.

            А Божествене? Бог створює людину без її допомоги, але врятувати людину без її допомоги Бог не в змозі.

            Тому дуже важливо – вчасно скористатись слушною  нагодою і допомогти собі. Звісно, з Божою поміччю…                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

                                               ***

            Коли геть псуються стосунки, коли посилюється психологічне несприйняття – зрозуміло, що сподіватись на плідну співпрацю не доводиться. Найкращий вихід – вступитися. Але хто має це зробити? Райком комуністичної партії у повному складі чи редактор газети?  Нехай він має підтримку народу, за ним горою стоїть згуртований колектив редакції, люди скрізь і всюди тільки про те й ведуть мову, як про Корсака, отого редактора газети, що вирішив  бути демократом.

            Ситуація ускладнилась, коли було знищено увесь наклад газети, бо знову не ті теми і не про те пишуть підопічні редактора, та й він сам не проти виступити з гострим словечком.

І виступити проти кого! Проти могутньої структури, яка називається комуністичною партією. А за партією стоять силовики – оті беркутівці, кегебешники, міліціонери, військо, різноманітні відомства при погонах і без них. По усьому радянському союзу їх назбирається понад п”ять мільйонів. Люди озброєні, вишколені і спецпідготовлені. На кого ви, шановні демократи, голос підняли? А на дворі минає лишень 1989 рік. Стрілки хронометра косять траву часу не так впевнено і без перспективи зазирнути у майбутнє. Ще усе може обернутись невідь як. Ще може настати диктатура, а далі – репресії. І готуйся, шановний редакторе, відбути у засніжені сибірські сторони. А це, вважай – кінець твоєму життю. А тобі ж ледь за сорок п”ять. У тебе сім”я, двійко синів, яких ще треба ставити на ноги. І головне – у тебе самого, у тебе особисто стільки планів на майбутнє! Ти ж потайки пишеш прозу. Он і першу книжку намітив. Будуть оповідання з життя народного. Але на тому ти не збираєшся зупинятись. У тебе є мета! Таємна, таємна… Нікому ні слова! Ти дуже прагнеш стати відомим письменником! Та що там – відомим?! Знаменитим!

            І ти здогадуєшся, ти навіть це знаєш напевне – аби реалізуватись у літературі, треба вириватись з провінції. Геній – він же як? Народжується у провінції, а помирає у Парижі.

            Ну, скажімо – Париж йому ні до чого. А ось вибратись до Луцька – непогана затія. І йому, і синам буде і  легше, і вільготніше.

            Легко сказати – вибратись. Як? Куди? І на яких умовах?

            А його, здається, почули! Оті, що з небесної канцелярії.

            Новообрані депутати Луцька задумали створити свою газету. Час був такий, мода на кишенькові друковані видання завелась. На  обласному рівні  різні відомства  старались мати при собі щось друковане. Свої видання відкрились при товаристві “Просвіта” і міліції, освіті і культурі, медицині, соціальному захисті, пенсійному фонді і товаристві  глухих…

            Чим гірші депутати? Розпочали з пошуків редактора. У тодішньому депутатському корпусі міської ради Луцька переважали комуністи та їхні  посіпаки. Зрозуміла річ – вони “проштовхували” на редактора свою кандидатуру.Але уже була й чималенька рухівська фракція. А там згадали про непокірного і бунтівного редактора з Камінь-Кащирського. Як Іван Корсак воює з райкомом партії – знає уся Волинь і не тільки. Молодий, принциповий і перспективний чоловік! Не випадково представники Руху  спеціально вирушали з Луцька  у Камінь-Каширський, аби відстояти редактора місцевої газети, яка взяла курс на демократію. На той час то була одна з небагатьох газет, якій сміливості не позичати.

            Корсак!?

            Певна річ!

            І вже телефонічно зв”язуються з Іваном Феодосійовичем… Підеш редактором?!

            А його і вмовляти особливо не треба. Він наче очікував на цю пропозицію. Звісно – він за.

            -Що для цього потрібно?

            -Пройти депутатське сито.

            -Я готовий!

            І програма у нього уже написана. І виступає він з високої депутатської трибуни. А лівим силам усе те явно не до шмиги. Тільки он проблемка: під вікнами сесійної зали зібрався чималий натовп людей і вони дружно скандують: “Корсака! Корсака! Корсака на редактора!”

            Сам Корсак відстоює право бути редактором у  приміщені міської ради, а чисельний люд  своєю активністю наче допомагає йому у цьому.

            І сталося! Іван Корсак – головний редактор тижневика “Народна трибуна”, органу Луцької міської ради.

            Перший же номер викликав шок у комуністів. Наступне число взялися забороняти. Не подобалось геть усе. Чому замість обов”язкового гасла над “шапкою” – “Пролетарі  всіх країн, єднайтеся!” стоїть: “Вставай, хто живий, в кого думка повстала!” ( з Лесі Українки).

            Інтерв”ю з Патріархом Мстиславом!

            “Але ж він – ворог народу, емігрував за кордон, родич Петлюри…”

            І так увесь час,  і  чіпляння з найменшої нагоди.

            “Замість слухатися органу місцевої влади, такої собі паперової маріонетки, Корсак взявся творити вільне за духом видання” (Надія Гуменюк).

                                   ***

            Осінь 1990-го.. Ще Радянський Союз! Ще багатомільйонна компартія! А на фасаді офісу редакції “Народна трибуна”, що у Луцьку на вулиці Винниченка,2, уже майорить синьо-жовте знамено. Редакційні приміщення освячуються єпископом Української автокефальної православної церкви владикою Миколаєм (Грохом).

            Редакція навпроти обласної міліції та прокуратури. Там теж відомо, що “Народна трибуна” – перша на Волині ластівка національно-демократичного відродження.

            30 серпня 1990 року, четвер – вихід друком першого номера газети “Народна трибуна”.  У зверненні до читачів головний редактор Іван Корсак напише: “Що ж то за нова газета, що вона має сказати людям! Думається, то повинно бути незалежне видання, не залежне від будь-яких партій і громадсько-політичних формувань. Авторам “Народної трибуни” треба мати позицію, треба мати хребет. Газета “Народна трибуна” не збирається вдавати з себе ані всезнайку, ані таку, що тільки вона і ніхто інший володіє істиною в останній інстанції. Разом з авторським активом, разом з читачами видання хотіли  би іти шляхом пошуку істини в розв”язанні таких непростих проблем. А їх на наш вік, як бачиться, буде більше, ніж доста”.

            Минав час і виникла потреба у заснуванні нового видання. Напередодні новорічних свят, 27 грудня 1996 року світ побачила газета “Сім”я і дім”.

            -Громадсько-політичних газет тоді було багато! – згадував Іван Корсак. – А от “сімейної” преси не було. А це дуже цікавий і читабельний сигмент. Назва народилася вдома на кухні. “Крутили” варіанти з сином Віктором. Згодом свої міркування висловив Сергій Філіпчук. Матеріали готував я один, верстав газету Сергій Філіпчук. Перший наклад – дві тисячі примірників. Він досить добре розійшовся  поміж читачів.  До кінця року вже зібралась велика редакція журналістів. Хтось сам приходив, когось радили. То були люди, які щиро люблять журналістську працю. Та спостерігаємо нині нові часи. Наклади друкованої преси  падають, інтернет витісняє газети. З цього приводу я не схильний вдаватись до песимізму. Справа не в носії. Люди писали і на стінах печер, і на папірусі, і на телячій шкірі. В основі лежить Слово! А Слово, як відомо – вічне!

                            Розділ третій: Маляр звуків небачених

         У світі близько 200 тисяч письменників. Пишуть вони 150 мовами. Підраховано, що приблизно на 100 тисяч населення планети припадає один письменник – людина з даром слова. В Україні представників красного письменства набереться до чотирьох тисяч осіб.

            А “маляр звуків”? Що це?

            Колись давно у Скандінавію до неписьменних ще вікінгів втрапив араб. Він був грамотний, знався на письмі кількох культур, що викликало справжній подив у рицарів, котрі нічого  не знали, окрім вправного володіння мечем та іншою зброєю.

            Іноді араб усамітнювався, роздобував пергамент, письмові приладдя і щось там собі мережив.

            -Що це? – запитували стривожені вікінги.

            Може цей чорнявий посланець півдня – чаклун?

            -Це букви! – пояснював.

            -Що таке букви?

            -Ну…

            І зам”явся. Як пояснити суть алфавіту людям, які ніколи про щось подібне і не чули!

            -Букви – то звуки, які ви вимовляєте. От, приміром, ви вигукуєте: “Одін!” Я можу слово “Одін” перенести на папір. Для цього мені слід знати як пишуться “о”, “д” “і”, “н”… А пишуться вони он як!

            І починає демонструвати. Звук “о”…

            -То ти умієш малювати звуки? – запитав подивований, певне найбільш дотепний з-поміж присутніх.

            -Малювати? Хай буде і так – я малюю людські звуки.

            І рознеслась слава  усіма копенгагенами про чоловіка, який уміє малювати звуки. Ось чому після однієї кривавої битви важко зранений вікінг попросив дивного “чаклуна” звуків: “Намалюй про мене. Бо інакше забудеться…”

            А написане ж – залишається.

            У цьому були переконані давні римляни.

            Блажен чоловік, здатний вправно “малювати звуки”.

            Такого сьогодні величають поважним словом – ПИСЬМЕННИК!

                                               ***

            Я уявив собі нашу  зустріч, якої ніколи не було. Звісно, я знав про такого письменника, але наші земні дороги ніколи не перетинались.

            Отож, зустріч з Корсаком. Треба  як годиться у таких випадках назвати себе. Цікаво, чи він чув про такого собі прозаїста зі Львова? Коли б він запропонував мені чарку – я б не відмовився, хоча запросто можу обійтися без алкоголю, що  успішно й практикую.

            Найперше, що б я йому сказав:

            -А ви знаєте – наші долі дивовижно схожі. Я здобув журналістську освіту у Львівському університеті, дев”ять років пропрацював у Львівській обласній молодіжці, а затим – головним редактором Львівської обласної педагогічної газети “Основа”, яку сам і створював. Ви також мали у своїй біографії факт причетності до створення газети.

            -І не тільки! – сказали б ви.

            – Ну, з того “не тільки” залишемо тільки літературу. Решта мені якось не цікаво. Власне, вона – ота “решта”,  залишається поза нашим  сценарієм. Адже йдеться насамперед про Ваш літературний портрет.

            Знаю, що воно таке – не зрадити літературі. Знаю також, як важко вирватись з лабет газетярщини. Як непросто “набити руку”, виробити свій стиль повістяра. Як загалом не піддаватись на спокуси і приставання до чогось “вигіднішого”, засунувши далеко у шухляду задуми та сюжети майбутніх книг. Ви це зробили! І приблизно через це пройшов і я. Першу книгу новел “Містерії” я вивершив ще у 1985 році, маючи двадцять п”ять років від віку. Рівно одинадцять років рукопис валявся у моєму робочому столі. Ну, дещо з тієї книги друкувалось у “Літературній Україні”, “Літературному Львові”, “Неділі”, “Львівській газеті”, журналі “Дзвін”… Але книга! Ви мене розумієте! Тільки ми дещо запізнились. Бо на час виходу наших книг уже не було ні гонорарів, ні тиражів. Книга перестала бути явищем. Усе витіснила політика і політиканство. 

            Нині у нас особливий статус: ми дуже відомі у дуже тісному колі читачів…

            Який вихід?

            Іти туди, де приймають, користатись кожною нагодою появи певної зацікавленості нашими книгами. Гадаю, форма “літературного портрету” не найгірша у популяризації Вашої творчості? 

            Стою у сподіванні впоратись з аналізом Ваших  книг. Читав, що називається, з олівцем в руках. Кілька місяців жив Вашими книгами. Не приховую – дещо корисного почерпнув для себе самого. Йдеться про імена. Ви їх зуміли подати на розсуд сучасників. І не треба тривожитись від того, що не прийде масовий читач. А хіба знаменита Академія Платона та Арістотеля була масовою. На Афінських пагорбах збиралось щонайбільше 50 чоловік. От вам і уся Академія! Афіни жили звичним трибом – місто торгувало, розбудовувалось, розважалось і відпочивало. Усе так як і нині. І лишень через багато років інтелектуали належно змогли оцінити роль та значення Академії.

            Людство взагалі воліє жити без особливої інтелектуальної напруги. Від боїв гладіаторів – до сучаного футболу… Хліба і видовищ! Класичний грецький театр поступово помирав на догоду примітивним римським подіумам.  Над постановками у театрі треба було думати, а на подіумі – усе зрозуміло: хто кому влучніше заїде у пику!  І на додачу – вино та жінки!

            Можливо, Ви б мене ще запитали:

            -І що – надія не вмирає?

            -Ні! Вона жива! А для початку дозвольте здійснити своєрідний екскурс Вашими книгами. Не заперечуєте?

            Відповіді я не розчув…

            Та видалось мені – отримав згоду…

                                               ***

            Як стають письменниками?

            Одвічне питання, на яке немає відповіді.  Оте посвячення у письменники… Хто може визначити, коли і як воно відбувається? Що й казати, народження письменника – значуща подія! Хоча за календарем визначити день, коли це трапилось – майже неможливо.

            Уявімо собі чоловіка, уже  доволі зрілого роками. Він  іде. По дорозі крокування до нього різне  чіпляється. Газетні клопоти, домашні забаганки, налагодження побуту, зрештою – відкриття власного бізнесу, депутатські обов”язки, заснування музею і опіка бібліотеками, підтримка українського книгодрукування, участь у різноманітних культурологічних проектах…

            Усе це дуже добре, чимало з того попросту гріло душу і приємно лоскотало власне Его. Але ні! Не те! Усе те не його, усе перейдене і спробуване на “смак”. Он скільки він долучився до того, аби й на його Волині бодай засіялись пагінці демократії. Він щиро прагнув свободи для своїх земляків. Зрештою – і для усіх українців, сущих під єдиним державницьким сонцем. Він був переконаний, що найбільша загроза свободі – це догматичне мислення, яке не терпить сумнівів і критики. А він був певен того, що усе повинно піддаватися перевірці, а не сліпо прийматися як істина. Скільки зусиль він доклав, аби переконати співгромадян, що тільки відкрите суспільство, у якому люди мають право на критику, може запобігти диктатурі та катастрофічним помилкам. Чи його розуміли? Не переконаний, що так! Чи поспішали братись  виконувати  його рекомендації – сумнівно!

            За пройдений період він збагатився багатьма речами. Посеред них те, що взяв від Карла Поппера.  Жив на Землі такий австрійсько-британський філософ та політичний мислитель. Його 20 правил “розумного життя” Іван Корсак  завчив майже на пам”ять. А пам”ять у нього – ого! Нею він і пишається, і похвалиться там, де відчуває потребу.  Ті “правила” Поппера стосувались насамперед журналістики та розвитку інформаційного суспільства. Але не зовсім. Поради мудрого мислителя  корисні для усіх, хто прагне збагнути, чому у світі діється так, а не інакше?

            Отож, Поппер рекомендував:

            1. Захищай право на критику. Без критики немає прогресу. Якщо ви не можете поставити під сумнів владу, то живете не у демократії, а в автократії.

            2. Не довіряй тим, хто обіцяє абсолютну істину. Тоталітарні режими завжди починаються з ідеї єдиної правильної дороги. Відкритий розум – це постійний сумнів і готовність переглянути свої переконання.

            3.Демократія – це не гарантія свободи, а механізм її збереження. Вибори самі по собі не захищають суспільство від диктатури.  Важливіше – вільна преса, незалежний суд і контроль влади.

            4. Зло ховається в утопіях. Обіцянки побудувати ідеальний світ часто закінчуються терором. Жодне суспільство не може бути досконалим, але може бути достатньо вільним, щоб люди самі його покращували.

            5.Авторитаризм починається з нетерпимості. Якщо суспільство не терпить інших поглядів, то воно неминуче скочується до диктатури. Толерантність до критики – головна ознака здорової держави.

            6. Контролюй свої переконання так само, як ти перевіряєш факти. Будь-яку ідею слід піддавати перевірці, навіть якщо вона здається правильною. Критичне мислення – це спосіб уникати самонавіювання.

            7 . Не приймай авторитет за істину. Факт не стає правдою лише тому, що його сказав хтось. Запитання: “Як ти це доведеш?” – має бути задане будь-якому лідеру, незалежно від його статусу.

            8.Захищай свободу слова, навіть якщо вона тобі не подобається. Свобода висловлювання – це право чути і незручні  думки. Якщо ти дозволяєш цензуру, то наступним заборонять говорити тобі.

            9. Краща форма влади – та, яку можна мирно змінити. Ідеальне правління – не те, яке бездоганне, а те, яке можна усунути без насильства.

            10. Будь уважним до мови, яку використовує влада. Той, хто починає змінювати значення слів (“війна – це мир”, “несвобода – це безпека”), готує суспільство до тиранії.

            11. Держава має служити громадянам, а не навпаки. Якщо влада починає вимагати від людей лояльності замість надання їм свобод, це означає, що система починає деградувати.

            12. Історія нічому не вчить тих, хто не вміє її аналізувати. Не повторювати помилки минулого можливо тільки через їхнє усвідомлення. Диктатори завжди користуються тими ж методами, що й їхні попередники.

            13. Найбільший ворог демократії – байдужість. Якщо громадяни перестають цікавитися політикою, вона перетворюється на інструмент в руках тих, хто прагне влади задля власних інтересів.

            14. Уникай месій,  що обіцяють легкі рішення. Світ складний, простих відповідей  на складні проблеми не існує. Політики, що обіцяють “швидке виправлення всього”, зазвичай приховують справжні наміри.

            15. Захищай інституції, а не осіб. Культ особистості руйнує демократію. Коли влада зосереджується в руках однієї людини, вона швидко перестає бути підзвітною.

            16. Сумнів – це не слабкість, а сила. Люди, які ніколи не сумніваються, стають жертвами власних ілюзій. Критичне мислення дозволяє уникати фанатизму.

            17. Не дозволяй страху керувати тобою. Політики використовують страх, щоб виправдати контроль і репресії. Суспільство, що боїться, легко кероване і слабке.

            18. Індивід важливіший за державу. Кожен громадянин – це більше, ніж гвинтик системи. Держава існує для людей, а не навпаки.

            19. Перевіряй інформацію з різних джерел. Той, хто володіє інформацією, володіє твоїм мисленням. Маніпуляція починається там, де немає альтернативних точок зору.

            20.  Найбільша свобода – це здатність мислити самостійно. Суспільство стає вільним тільки тоді, коли його громадяни не бояться ставити запитання, шукати відповіді і змінювати свою думку на основі фактів.

            Час обрав його. Скинути геть з себе як важкі і надокучливі вериги усі житейські умовності! Відчував як десь на споді душі, там, де думка і сумління, народжуєуться нова вимога. Ти повинен присвятити решту свого життя художній творчості. Рядки майбутніх книг, наче полки, вилаштувались і очікують на твій наказ. Вони ще вдалині, у тумані, їх не розлічити, але вони уже присутні.

            Чи не Габрієль Маркес сказав, що письменник має бути там, де відбувається історія?

            О, Маркес! Ти досягнув світової слави. У тебе в кишені відлежується диплом Нобелівського лауреата. А розпочинав ти також з газетярства. Аж отой поштовх, який відчуває у собі  також Іван Корсак, змусив Маркеса відмовитись від суєтності буднів. Він закрився у батьківському домі і розпочав роман “Сто літ самотності”. Грошей катастрофічно не вистачало. Спродали з дому усе, що тільки можна було. Маркес продовжував писати. “А якщо твій роман не сподобається?” – висловила сумнів дружина. Жінки – вони завше практичніші. Оті берегині домашнього вогнища!  І справді, коли до столу вже нічого подати… Маркес писав! Його вирятовувала віра і впевненість в успіху. Так воно і сталося!

            Іван Феодосійович твердо вирішує посвятити себе літературі.

            Але який жанр обрати? Он їх скільки: ода, елегія, лірика, сонет, гімн, думка, романс, пісня, казка, притча, міф, легенда, есе, новела, повість, оповідання, епопея, роман…А ще існує драматичний ряд літератури… А ще – суміжні утворення, як от – балада, дума, билина, байка, співомовка, поема, мемуари, щоденники… Яке багатство літературних жанрів! І яка подекуди убогість їхнього наповнення, примітивність у застосуванні та  вжитку!

            Склалось так, що у творчому доробку Івана Корсака вже  існувало дві книги, датовані 1990 роком. Були то оповідання з так званого “народного життя”. Перша книга – “Тіні і полиски” вийшла друком у престижному київському видавництві “Радянський письменник” 1990-го. І того ж року у Луцьку з”явилась на світ книга оповідань “Покруч”.  У цих книгах Іван Корсак виступив таким собі “фіксатором” народного життя. Герої його творів – прості поліщуки, за життям та побутом  яких він спостерігав і робив спробу узагальнити досвід людського існування. Такі собі образки з реальності. Але у тому і цінність подібних творів, бо вони фіксують час, зображають реально існуючі постаті у тому чи іншому проміжку нашого буття. Не випадково класик української літератури Анатолій Дімаров так емоційно відреагував на появу прози малих жанрів Івана Феодосійовича: “З насолодою читав-перечитував новелети Івана Корсака. Його твори позначені неповторною стилістикою, де словам тісно, а думкам просторо. Зміст Кормакових новел надовго западає в серце та душу, спонукає до роздумів.”

            Невдячна справа зловживати цитатами. Складається враження, що автор за браком власної думки прикривається судженнями, запозиченими в інших. Але як часто оті цитати, особливо коли вони надто часто рясніють на сторінках, коли вони об”ємні і їх важко засвоїти, виснуть наче гирі, збиваючи оповідь з визначеного ритму, загалом затруднюючи сприйняття твору. Та ось Віктор Корсак. Добираючись до “першовитоків”, син стверджує, що “важливу роль у транформації задатків  у  здібності відіграв  вчитель російської мови Віктор Лазарук. На мою думку, він не тільки розвинув у Іванові Корсаку вроджену схильність до літератури, а й став тим “п”ятим елементом”, який остаточно визначив подальшу його долю.”

            І далі: “Мені здається, шо саме він розкрив батькові сенс буття письменника, яке потім Іван Корсак виклав устами одного з героїв незакінченого роману: “Художника мають точити, мов дерево короїди, вагання і сумніви, і в тому мука його і щастя, радість йогоо нестримна і безкінечний біль; і якщо той художник не падатиме в бездонну прірву зневіри, то не матиме і злету, як метелик з обкарнаними крилами, не пізнає страждань, що лещатами холодними металевими  душу чавлять, то не під силу йому ніколи передати навіть крихту щастя і втіхи, що бодай на мить в душі спалахнуть… Є такий жорстокий закон краси”.

            Віктор Корсак робить висновки. І ми з ними погоджуємось.А інакше навіщо ще одна цитата?

            “Здібних людей із хорошими задатками у світі безліч, проте хтось продовжує корів пасти, співаючи колоратурним сопрано, хтось вулиці підмітати, розв”язуючи в умі теорему Ферма. Я не кажу, що це погано, але якщо хтось хоче розвинути свої здібності у талант, то потрібна дуже важлива, часто недоступна, незамінна для досягнення успіху річ – і ім”я її мотивація”.

                                   ***

            Дві книги оповідань послугували підставою прийняття Івана Корсака до Національної Спілки Письменників України.  У 2001 році побачила світ книга “Оксамит нездавнених літ”, до якої увійшли інтерв”ю, бесіди, розповіді. І усе! На цьому пауза! Виникало закономірне запитання – вичерпався автор? Йому більше нічого сказати?

            Насправді ж Іван Корсак стояв на порозі відкриття для себе і для читачів нового досі багато в чому незвіданого світу.

            У Джона Толкіна, автора “Володаря перснів”, побутує така думка: “Ми не вибираємо час, в якому живемо, ми можемо лише вирішувати як жити за часів, які вибрали нас”.

            Перефразовуючи сказане, можна стверджувати, що посеред багатьох  літературних жанрів Іван Корсак обрав історичний роман. А чи історизм обрав Івана Корсака? Як знати! Тільки чи не йому належать слова: “Без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене учора”?

            А тут часи  які настали! Відкриваються усе нові і нові імена, вдало замасковані та заретушовані імперськими ідеологічними інстанціями. Он рідна Волинь дала таких визначних діячів, які вірою і правдою прислужились Україні. Хто про них знає? Хто розвіє тумани облуди і фальсифікацій?

            Упорядник  “Бібліографічного покажчика творів Івана Корсака” напише: “Іван Корсак, знаний літератор з Волині, виорює, певно, найскладнішу жанрову ділянку – історичну. Викликає захоплення творча енергія  авт ора, який в останнє десятиліття буквально на очах став у першу шеренгу українських історичних романістів. Юез його творів уже не уявити не тільки нашу сьогоднішню історичну романістику, прозу взагалі, а й ти творів, які мають значення позалітературне, оскільки повертають нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. Автор, прекрасно знаючи історію своєї  де ржави, знайомить читача  з нею, не тільки оповідаючи звичайну пригодницьку дію, але й уміє подати відмінний історичний контекст. Книги Івана Корсака стали небуденним явищем сучасного історичного роману. Його твори написані добірною, яскравою мовою, пережають глибокі переживання героїв. А ще – по-митсецьки мудро й правдиво.”

                                                           ***

            Видавнича пауза тривала до 2006 року. То був час осмислення. І час вагань. Яку дорогу обрати? Зрозуміло, летуратура має бути чарівною, глибокою і безмежною, як саме життя. До цього він готовий! Але тема? І “падає яблуко”! Еврика! Он яке історичне тло стелиться наче льон-довгунець! Кінця-краю не видно! Це ж він яку користь принесе своїм пером! Поділиться власними заннями! А поінформований він на сто професорів. Встигай тільки викласти думки на папір.

            Рік 2006-й можна вважати новою сторінкою у творчій письменницькій біграфії. Що написано досі – терпимо. Зрештою, йому не соромно за ті оповідання, писані ще за радянських часів. Там не  знайдете прославляння “партії та уряду” Там діють прості люди, трудівники, його любі поліщуки-волиняни. Але цього замало. Рамки пошуків розширено! Вирішив сам для себе всерйоз взятися за висвітлепння історичної теми. Час такого  вимаґає. Він ще пам”ятає, як зачитувався історичним романом “Чорна рада” Пантелеймона Куліша, вразив його роман Михайла Старицького “Кармелюк”, а скільки емоцій від прочитаного історичного роману “Мазепа” Богдана  Лепкого!

                                               ***

            Їх позицій майже тридцять найменувань – художні твори Івана Корсака.

            Перейдемо до сухого стилю статистики.

            Отже:

            1990 рік

            “Тіні і полиски: оповідання”.

            “Покруч: оповідання”

            2001 рік

            “Оксамит нездавнених літ: інтерв”ю, бесіди, розповіді”.

            2006 рік

            “Гетьманич Орлик: художньо-документальна повість”.

            2007 рік

            “Імена твої, Україно: художньо-документальні оповідання”.

            2008 рік

            “Гетьманич Орлик: художньо-документальна повість”.

            “Таємниця святого Арсенія: роман-есей”.

            2009 рік

            “Капелан армії УНР: роман”

            “Тиха правда Модеста Левицького: повість-есей”.

            2010 рік

            “Діти Яфета: роман”

            “Отаман Чайка: роман”.

            2011 рік

            “Завойовник Європи: роман”

            “Корона Юрія ІІ: роман”.

            2012 рік

            “Немиричів ключ: роман”.

            2013 рік

            “На межі: приповістки та сильвести”.

            2014 рік

            “Борозна у чужому полі: роман”

            “Мисливці за маревом: роман”.

            2015 рік

            “Вибух у пустелі: роман”

            “Перстень Ганни Барвінок: роман”.

            2016 рік

            “Запізніле кохання Миклухо-Маклая: роман”.

            2017 рік

            “На розстанях долі: роман”

            “За серпанком, загадковим серпанком: роман”.

                        Розділ четвертий. Літературна “кухня”: пошуки досконалості

                     “Книги Івана Корсака виявилися однаково бажаними в  різних куточках України, оскільки вони – саме той тип літератури, який і донині не має належного жанрового представлення в нашому загальнонаціональному письменстві. Історичні, історико-документальні, історико-популярні книги – ось те, що заявлено  і літературному процесі наших днів на рівні, без перебільшення кажучи, ембріональному.

            Мені особисто імпонує виразний історичний контекст прози І.Корсака, а також його безпомильне визначення пріотритетів з-поміж подій і людей нашого минулого. Цікаві епізоди з біографій, широкий історичний контекст, промовисті соціальні й психологічні подробиці – усе це є в творах Івана Корсака. Автор постає не тільки в ролі натхненного колекціонера унікальних фактів  та рідкісних джерел. В його особі маємо пристрасного джерелознавця, котрий надає такого важливого значення своїм знахідкам, убачаючи в них неперебутній для нас, українців, зміст. Можливо, для представників історично благополучніших народів такі факти звучали б без загостреної сенсаційності, як це вони звучать у нас, але в контексті постколоніальності все те набуває особливо складної “оркестрації”. Адже йдеться про місію чи життєвий подвиг кращих синів нації, чиї життя та діяння з багатьма новими нюансами прочитуються саме в наших духовних координатах.

            Твори Івана Корсака, окрім цікавих та оригінальних сюжетів із минулого нашого народу, окрім багатющого фактажу, мають іще одну важливу чесноту – вони дають емоційне відчуття історії, тобто без чого вона сприймається тільки як хаотичне нагромадження подій, людей і легенд. Маємо саме той випадок, коли автор показує читачеві не мертве й сумне згарище історії, а її живий вогонь, який не згасили століття.

            Українська історична проза має в особі Івана Корсака автора, який високо поставив для себе “планку”, яку він успішно долає”.

                                                                       Михайло Слабошпицький

            Отож, стоїмо на порозі творчої лабораторії Івана Корсака. Двома високими стіпками – його книги. Їх – понад два десятки. Пухкі томи -романи та повісті. А ще книги спогадів та ваговитий том на 600 сторінок – журналістський доробок.

            З чого розпочати?  Відповідь наче сам по собі підказує біобібліографічний покажчик творів Івана Корсака “Розчерки на скелях” (Київ-Луцьк, 2016).

            У нас же за визначенням  “портрет”  якого змісту? Літературний! Отже, головна увага зосереджується саме на її величності -Літературі! А за згаданим каталогом, якщо оминути перших три пункти, де зазначені книги оповідань та інтерв”ю, стоїть за часом написання та виходу друком художньо-документальна повість “Гетьманич Орлик” (Луцьк: Твердиня, 2006. – 121 с.).

            Автор не випадково у визначені жанру власного твору до “художня” долучив “документальна” повість. Занурюючись у текст, зустрічаєш чимало місць, які цілковито за стилем підпадають якраз під визначення “документальність”. Читач може взяти для себе чимало повчальної і пізнавальної інформації стосовно особи Петра Першого, з минувшини нашої Гетьманщини, європейської історії та інше.

            “Гетьманич Орлик“. Уже самою назвою визначається “адресат”. Не гетьман – гетьманич. Це якби: не король, а королевич. Себто – наслідник, майбутній спадковий гетьман чи король. У світовій термінології умісне слово – принц!

            Художньо-документальна повість Івана Корсака “Гетьманич Орлик” про Григорія (Григора) Орлика, сина автора першої української (і європейської) конституції Пилипа Орлика. У “Слові до читача” (передмова) автор повісті ставить запитання: “Хто він? Дипломат? Розвідник? Спадкоємець справи батька, справи незалежної України? Один з найосвіченіших людей тогочасної Європи, з яким однаково цікаво спілкуватися Вольтеру і Єрусалимському патріархові. Людина, яка через ворожу територію проводить до престолу польського короля Станіслава Лещинського? Генерал і польовий маршал Франції? І перше, і друге, і третє…”

            Пройдімось сторінками твору.

            Посол Росії у Саксонії князь Долгоруков невдоволений. Подумати тільки! Нечувано! Дипломатичний скандал! Молодий Орлик прийнятий на високому офіційному рівні Шведським королем Карлом ХІІ! А у російському посольстві про це  нічого не відомо! “Будьте добрі доповісти: за що вас государ-імператор хлібом годує?!” – розпікає підлеглих князь Долгоруков.

            На самому початку повіствування автором закладається “інтрижка”, яка посилює читацький інтерес.

            Так, працівники російського посольства у Саксонії багато що прогавили. Але роздратовує насамперед поведінка отого Карла. Це ж бо він, шведський зверхник, обіцяє повернути позичених кілька років тому 60 тисяч гульденів. І кому – Війську Запорозькому! Отому війську, що підтримало Мазепу! Нечувано! Російський цар-батюшка ніколи б на таке не погодився. Російський  правитель взагалі не налаштований розраховуватись з боргами. То який негативний з точки зору Російської імперії прецидент створюється отим шведом? До того ж, доносять інформатори, Карл зачарований бездоганною латиною молодого Орлика. Він готовий віддавати борг запорожцям частинами, а Григорія Орлика бере на державну службу.

            “За ці гроші чимало прикрощей зроблять Орлики государю  та й усім нам!” – резонно костантує Долгоруков.

            А тим часом ми довідуємось і таке: “Я, Пилип Орлик, гетьман України, не заповідаю тобі, сину Григорію, заможних маєтностей. Бо їх просто нема: вони  розграбовані, як і вся наша земля. А заповідаю тобі непростий і невдячний спадок – звитягу за наші вольності, за непідлеглість нікому нашої батьківщини”.

            Григорію готувалась роль бути “очами і вухами” батька Пилипа при європейських дворах. Автор нагадує читачеві, що молодлий Орлик мав для цього знання, здобуті в тутешніх універститетах. Сам  Пилип вирушав у Крим, розраховуючи на допомогу Кримського ханства.

            Батько і син прощались на роки. А, може, назовсім.

            Пилипа Орлика у визвольному поході не підтримав гетьман Лівобережжя Іван Скоропадський.  Корсак вміло називає причини: “Ляк узяв Скоропадського, посилав воювати своїх проти своїх”.

            Дотепно в повісті зображено сутичку біля банку. Золото Карла Великого дісталось таки Григорію Орлику. А далі ми дізнаємось, що  московський цар Петро І наче оголосив амністію Орликам. Але ніхто самодержцеві не йме віри. Прикладом служить гірка участь Андрія Войнаровського, небожа Мазепи. Його обманом виманили з-за кордону, а коли схопили – почали немилосердно катувати, аж поки не відправили у “сонячну Якутію”.

            Іван Корсак, скориставшись авторським правом, запитує: “За які гріхи Бог покарав росіян таким нелюдом? Бо саме Петро І встановив на Русі рабсттво, продаж людей, немов худоби…”

            Колористично автор зображає, як Григорій із загоном пробирається у Молдову шукати підтримки у турецького султана. Натомлені коні лісами і перелісками, здебільшого об”їзними розгрузлими дорогами важко тягнули бричку, їхали у неблизьку Молдавію вдень, а ще більше – глупої ночі, за погоди і кислої дощової пори. А як траплялися десь на обрії блискавиці, то видавалися гетьманові ті далекі спалахи загравами. Видавалось йому, що то горить Україна…

            Григорій – випускник Лунденського університету, де навчалися діти найвельможніших родів. Мав хлопець усього тринадцять років, як Карл ХІІ зачислив його фенрихом у свою гвардію. Бойове хрещення проходив при обороні фортеці Штральзунд.

            Здавалось би, у житті Григорія все гаразд складається. Кар”єра, визнання, чудова освіта. Але він позбавлений батьківщини. І ця думка чітко домінує у книзі.

            А з України надходили тривожні вісті. Писали побратими з Глухова. Спалено Батурин. Зрадив Іван Ніс з Прилуцького полку. По ріці Сейм пливли плоти зі страченими батуринцями. Старшину рубали у Глухові. Корсак стверджує: такого не найти у жодній європейській хроніці. Автор запитує: “Чи християни московити?”

            …Бричку гетьмана хитало на вибоїстій лісовій дорозі. У такт хиталися чорні як пізньоосіння ніч думки. Від тих думок хололо тіло, а ще більше мерзла душа. Ніхто не знає, скільки люду нашого вигинуло. Одні пишуть – 6 тисяч,  інші вираховують – 15 тисяч. “Один Бог відає напевне, прихистить усіх невинно убієнних в місці праведних…”

            Вдала метафора: тяжко йшли коні і видавалося Пилипу Орлику, що трудно їм тягнути його важкі думи.

            Між тим граф Щокін щиро дивувався щодо впертої затятої неохоти козаків жити з Росією.  “А для купців яка благодать – одна країна! Мито не сплачувати! Від розбійника різного убезпечитися!”

            Пилип Орлик по-своєму реагує на ці слова графа: “Якби купці з України вас почули, зле би вам повелося. Бо досі вони ще жваво торгували з Європою зерном, сіллю, худобою, медом… Досі… А тепер ваш імператор такими митами обклав їх, що хочеться вовком вити”.

            Автор здійснює своєрідний екскурс у глиб віків. Він нагадує, що Московія користувється граматикою Смотрицького, історичними підручниками Ґізеля. Саме вихідці з України заснували в Москві першу Слов”яо-грецько-латинську академію. Першу школу в Росії заклали українські монахи. Малороси скрізь – від церковних ієрархів до керуючих консисторії, від вихователів царської сім”ї до настоятелів монастирських, до ректорів, до навіть дячків. Але водночас український люд кістками лягає у болотах Петербурга. Наших гетьманів гноять у петропавлівських казематах. Школи в Україні закривають, духовну літературу друкують тільки російською.

            У війську канцлера Саксонії Григорій вписався французьким лейтенантом де Лазіскі. Росіяни обурюються, адже це Григорій, син особистого ворога імператора Росії, гетьмана-втікача Пилипа Орлика. По усій Європі діють московські нишпорки.

            Доля зводить Григорія зі Станіславом Лещинським, екскоролем Польщі.

            “Лещинський стояв біля вікна й замислено дивився у далечінь, на схід, де за кислими осінніми туманами, похнюпленими й набурмосеними хмарами ген-ген як далеко була примхлива й неприязна, але така омріяна Варшава”.

            Екскороль збирається у дорогу. Долати небезпечну подорож йому у допомогу рекомендують взяти як охоронця капітана шведської гвардії Бартеля.

            Але  ж це Орлик! – розмірковує Лещинський. І про нього позитивно відгукувався французький посол маркіз де Монті та великий Примас Речі Посполитої, а також київський воєвода  Йосип Потоцький.

            Майбутня подорож пов”язана з великим ризиком. Ризиком життя. На що капітан Бартель зауважив: “Воїн, що взяв у руку зброю, має вибирати – шана чи страх?”

            А ще Лещинському писав французький посол у Польщі маркіз де Монті: ” Сам Господь Бог послав нам пана Орлика. Як тільки його вперше побачив, я зрозумів цінність цієї людини. Григорій Орлик відважний старшина, володіє різними мовами, польську та німецьку знає так добре, ніби народився в цих країнах”.

            Лещинського цікавила мотивація дій Орлика. Задля чого він ризикує? Чи пана капітана цікавлять гроші, маєтки? Людина без причини нічого не робить!

            -Я тут не задля маєтків! – була відповідь. – Я нічого не потребую, окрім історичної справедливості.

            А суть справедливості в чому?

            – Повернення гетьманства в Україні моєму батькові Пилипові Орлику.

            Станіслав Лещинський, король Польщі, навесні 1711 року надсилав польське військо на допомогу Пилипові Орлику, щоб звільнити Гетьманщину від московської орди, але намірам цим не судилося здійснитися.

            У повісті Івана Корсака читаємо: “Екскороль  важко відкинувся на спинку крісла і якось дивно пересмикнув плечима, наче скинув з них те, що муляло йому й тяжіло. Він ще довго ходив кабінетом, мов зібрався його таки напевне переміряти кроками, і думки його неслися знову на схід. Знову до Варшави і навіть далі. Спадала на думку чомусь людина, яка завдала йому і його вітчизні найбільше зла – Петро Перший.”

            Не знаходив відповіді на запитання: “Чому польські старшини, старшини Івана Мазепи й Пилипа Орлика, які студіювали в найкращих європейських університетах, пройшли вишкіл при найзначніших королівських дворах, володіли багатьма  мовами, зрештою, загартовані у нелегких битвах, в яких відзначалися справжньою, а не показною хоробрістю, так- от, чому вони не виявилися дужчими за московських старшин? Невже культура, освіченість і лицарство завжди безпорадні перед хамством, безкультур”ям і варварською дикістю, як може бути безпорадною культурна рослина перед хмарами дикої саранчі”.

            А, може, справа в державному устрої? Як забезпечити вольність для люду й водночас міцні державні підвалини?

            З подивом відкриваємо, що Романови – направді Кішкіни!

            А Григорій Орлик?

            Автор повісті з певним жалем зазначає, що його героєві довелось змінити чимало імен та занять. За останні роки, відколи Україна залишилась за спиною,  побував Грицько лейтенантом пруського кінного полку де Лазіскі, ад”ютантом коронного гетьмана Польщі, він же капітан шведської гвардії Кароль Бартель, капітан швейцарської гвардії Хоаг, французький лікар Ла Мот…

            А ким ще доведеться бути?

            Розвиток подій  виводить Григорія на зустріч з батьком Пилипом Орликом у Салоніках. “Батько постарів, зсутулився під тягарем обставин і тієї велетенської ноші, яку сам добровільно узяв на власні плечі.”

            Сином опанувало “якесь подвійне відчуття,  гіркота, що не все вдається людині у її непідйомних трудах, і водночас гордість за батька, який цілковито можливе, на що здатна людина, робить для української справи”.

            Далі автор робить нас, читачів, наче свідками розмови батька зі сином. “Вони проговорили весь вечір і ніч. Догорали свічки, і їх замінювали на нові. Батько показував листи у монарші двори та відповіді на них, і кожного разу, коли зачитував слова, що свідчили про розуміння козацької справи, в його очах спалахував вогник, такий знайомий Григорієві з дитинства – вогник відваги, коли треба діяти рішуче і невідкладно.”

            Пилип Орлик керував потугами вірної старшини у Парижі, Відні, Кракові, Варшаві, Гамбурзі, Стокгольмі.

            “Не  залишайте, добрі молодці, безпомічної вітчизни своєї!”

            На прощання Пилип Орлик сказав синові: “Знаю напевне: колись буде вільною наша земля. А зараз, як несила нам самим здолати поневолювача, шукаймо у поміч добрий і мудрий люд по світах.”

            А тим часом Іван Корсак виводить нас знову у “російський табір”.

            – З Портою та козаками чимало води каламутить молодий Орлик! – доповідав князеві Долгорукому посольський дяк Дмитрієв.- Залишаюсь при думці його порішити.

            І раду радять московити. Он у Орлика в приятелях граф Щокін. Як його використати для цієї справи? Ну – порішити!

            Григорій же провадив звично свої дні. Мав багато різноманітних доручень. Автор майстерно описує його зустрічі з впливовими людьми як Європи, так і Османської імпероії. Опис той насичений багатим фактичним матеріалом. Треба визнати – матеріалом пізнавальним і корисним.

            У 1733 році Версаль доручає саме Григорієві Орлику таємно провести у Варшаву Станіслава Лещинського. 1 лютого 1733-го помер польський король Август ІІ Саксонський. Орлик везе чималу суму грошей, потрібних на виборчу компанію майбутнього короля.

            Лещинський, уродженець Львова – прихильник незалежності України. Саме він року 1711-го посилав польське військо під орудою Йосифа Потоцького на підтриму Пилипові Орлику  у його поході на звільнення України. Російський імператорський двір таке простити Лещинському не міг.

            У дорогу вирушили утрьох – Станіслав Лещинський, Григорій та Андлі. Вдягнуті доволі скромно. Жоден злодій не запідозрить, що при цих трьох подорожніх – два мільйони  золотих. Долали шлях німецькими землями, а німці якраз були пов”язані   угодами про співпрацю з габбурським альянсом, дружному Росії. Вершників несли найвитриваліші у всій Франції коні.

            При одному пристанку на ночівлю після вечері Орлик розповів Лещинському про те, що бачив. А об”їздив він півсвіту. Розпочав з того, що його хресним батьком був не хто інший, а сам Іван Мазепа.

            Лещинський, поміж того, зі сумом згадував про те велике діло, яке вони з Мазепою затівали – створення спільної держави з трьох вільних і непідлеглих держав – Литви, України та Польщі.

            -Як помер Мазепа? – запитує у Григорія Лещинський.

            Григорій на якусь мить аж зіщулився від несподіванки. Ті далекі роки виринали, наче з призабутого сну.

            “Але той осінній вечір, навіть якби не було смерті хрещеного, семилітньому Григорію однаково запам”ятався б надовго. Над Бендерами 2-го  жовтня 1709 року нависли хмари чорні, до синяви, злива немилосердно поливала містечко й усе навкруги, рвучкий вітер хльоскав і шмагав водними потоками, сліпив очі та забивав подих, що й два кроки ступити несила; від цього всеосяжного і нестримного вітру в комині гуло жалобно-тужливо, бо негода передчувала й віщувала близький прихід смерті.

            -Ясновельможний гетьман Іван Мазепа помер, – сказав о десятій вечора Пилип Орлик, і Войнаровський провів долонею по обличчі, закривши очі покійнику. – Вістунів у дорогу, гетьманський прапор внести!

            За хвилину на стінах Бендерської фортеці гримнули салютом гармати.

            Такої похоронної процесії тутешня земля не знала ні до, ні після. Попереду їхав Карл Великий зі своїм генералітетом, за ним – уповноважені посли дружніх держав, представництво турецького султана, молдавські й волоські зверхники. Шестеро коней везли домовину, прибрану оксамитом та золотом оправлену, навпереміж тужливі мелодії грали шведські фанфари і козацькі сурми. Старшини несли гетьманську булаву, що виблискувала самоцвітами, гетьманський прапор і бунчук.У  почесному караулі обіруч домовини їхали козаки з оголеними шаблями. На чолі української делегації – Пилип Орлик та Андрій Войнаровський, з похиленими прапорами йшли шведські королівські драбанти, яничари всі у білому, завершували процесію українські жінки, що голосили за прадавнім звичаєм. А ще у сумній колоні було багато вірмен, татар, поляків, які віддавали шану пам”яті гетьманові.

            Оскільки люд на похоронній процесії представляв багацько народів, Пилип Орлик прощальну надгробну промову виголосив латиною.

            -Великий і славний  муж,  що залишився у сиві літа без нащадків і з величезним майном, він пожертвував усім, щоб вибороти волю своїй Вітчизні. Іван Мазепа бачив для свого народу єдиний шлях – щлях свобідного розвою. Ані військо, ані людність не мають згубити на це надії. Справедливим є наше діло, а тому купно дбаймо, аби справедливість побідила! Купно спрямуймо козацькі кораблі до свободи!

            Скромна, навіть бідненька церква ще не бачила, щоб  до її стін одночасно підійшли православні, католики, протестанти, мусульмани, люди інших конфесій, аби пошанувати грізного гетьмана. Він воював проти турків і татар, німців і росіян, поляків і шведів, але вони всі прийшли на пошанування пам”яті – в знак поваги до мужньої, мудрої і благородної людини.

            … Коли Григорій закінчив, Лешинський довго мовчав.

            – Я мало знав покійного гетьмана, ми листувалися й підтримували стосунки впродовж лише шести років, – відказав замислено, усе ще немов переглядаючи в пам”яті жалобну процесію біля Святоюрського монастиря. – Але чомусь певен: і літа спривуть, і зміниться чимало на вашій козацькій землі, але це ім”я буде в історії ваговитим.

            Нарешті -Польща! Їх укриває французьке посольство. Григорій свою місію виконав.

            “Скинув з плечей важку і незручну, що намулювала тіло, до того ж надто ризиковану ношу”.

            -Коронація Станіслав Лещинського пройшла блискуче! – доповідає королю Франції Людовіку ХУ посол Франції у Варшаві граф де Брольї.

            Керівник королівської розвідки між тим доносить про те, що Орлик провадить потрійну гру- мельдує московитам, подає інформацію у Порту через кримського хана і працює на  Францію.

            Граф де Брольї має з цього приводу сумніви:

            -Знаю Орликів давно. Достойні і нелукаві люди. У жодному їхньому  вчинку чи дії я не маю підстав засумніватися.

            Керівник королівської розвідки наводить на підтвердження перехоплені листи з Петербурга, де нібито Пилип Орлик веде перемовини з імператорським двором про повернення його на гетьманство під російською зверхністю.

            Цікава розмова Григорія з французьким королем. Там про етнічну чистку нації, свободу і гроші.

            Король Людовік ХУ надає Григорію Орлику графський титул. Але виникає бюрократична засторога – аби графський титул  вступив у  законну силу, потрібна виписка з церковної книги про народження. Орлика молодшого хрестили у Батурині. Отже, треба вирушати у Батурин. І він з охоронцем подається з Парижу до цього зруйнованого московитами міста. Там у живих вони застають старого священика. Довга розмова з розлогими діалогами.

            І став Григорій Орлик “графом де Лазіскі”.

            Граф Орлі де Лазіскі!

            Між тим, “Григорій увсідомлював, що добра українській землі годі чекати ще  багато літ”.

            Для Франції він дедалі глибше поринав у розвідницьку діяльність.

            Коли ж Україні стати вільною? “Григороій подумки навіть час прикидав – три-чотири десятиліття”.

            Далі у повісті іде публіцистично-інформаційна довідка про Крим, Польщу, Прибалтику, Чечню і … Хрущова.

            Наспів час нашому героєві одружуватись. Він граф, титул отриав з рук  французького короля. Отже і дружина має бути йому за рівню. Такою виявилась Елена-Луїза де Брюн Дентевіль з давнього аристократичного французького роду. На весіллю присутні король Людовік ХУ і мислитель Вольтер.

            У Європі розгоряється полум”я війни, названої Семилітньою. Орлик осідлує бойового коня. Він командувач артилерійського корпусу. Тяжкі бої під Росбахом, облога Амстенберга, штурм Ганновера…

            “Фактично це була перша світова війна, як мінімум її прелюдія чи репетиція”.

            Не до України стало європейським монархам.

            У корпусі Орлика воювала і козацька сотня, одягнута в українські однострої, на чолі з незмінним охоронцем і побратимом Карпом.

            У квітні 1759 року обидві армії: французи супроти англо-прусаків, зійшлися у двобої під містечком Берген. Французи з українськими козаками здобули перемогу. Скрізь виднілись воїни у яскраво-червоних жупанах і у чорних смушкових шапках.

            Ворог був зломлений і безладно втікав, а їхній командувач принц Ізенбурзький знайшов смерть від козацької шаблі.

            Але куля вразила в голову Григорієві.

            “Захитався в очах горизонт і попливли червоні кола. Повільно відходила свідомість, командувач похилився й тихо почав сповзати із сідла. Козаки оточили його і, пробиваючись, вивели з поля бою”.

            Лікування відбував у будинку австрійського радника юстиції Йоахима Гете, батька прославленого поета Вольдганга Гете.

            Минуло кілька місяців, і Григорій Орлик знову у строю.

            Де Лазіскі за вірну службу указом короля оторимав підвищення до звання генерал-поручника.

            Але війна тривала. Далі був бій під Міденом. Стріляв англійський снайпер. Кров розтікалась по синьому мундирі генерала, з рук Григорія випала шабля.

            Стан тяжкий. Григорій то приходив до тями, то знову впадав у марення.

            Повість Івана Корсака “Гетьманич Орлик” майже завершується ось цими рядками: “…14 листопада 1759 року на березі Рейну виріс одинокий пагорбок свіжої землі зі скромним хрестом в узголів”ї. Гримне прощальний салют із мушкетів козацької сотні, салютуватимуть “сині швиди”, віддаючи останню шану своєму командувачеві. Григорій Орлик упокоївся в землі, куди в останнє- десяте! – місце мріяв перенести Запорізьку Січ. Звідси, нехай через роки, нехай через сотні літ, мали вернутися вільні люди на вільну землю, де не буде ворога-супостата,  де не в пасербницях житиме рідна мова й рідна пісня, де тихе щастя оселиться в кожній хаті, поставленій мозолястими руками невтомного господаря”.

                                               ***

“Перстень Ганни Барвінок. Роман. Київ: Ярославів Вал. 2015. -242 с.

            Продовжити своєрідний огляд-аналіз творів Івана Корсака саме “Перстнем Ганни Барвінок” було бажання не лишень тому, що цей роман присвячено дружині Марії, “співавтору всіх задумів та починань, найпершому раднику і пораднику”, а й суспільним резонансом. Книга Івана Корсака на слуху. Про “Перстень” говорять частіше, аніж про інші речі цього автора.

            Найперше, на що наштовжуєшся, розкривши книгу – приповідки! Їх автор використовує щедро: “На те й мій глек на сироватку, щоб і моя була масниця”, “Нашим очам не перший базар, гірше було, та перелупали”, “Придалося, як у водохрещенський мороз теплий кожух”, “Сім мішків гречаної вовни набалакав”, “Погляд як плід лопуха пізньої осені, якого не відразу від поли одежини відчепити – прискіпливий, приставучий погляд”, “Схоплювався  з ліжка відразу, мов пружиною вистрілений” – це про нього, про Куліша…

            Спудей, що на світанку прибув на хутір Матронівка з її братом Василем, лишень ступивши на їхнє обійстя, відразу почав переконувати Олександру Білозерську, що Куліш її не кохає!

            – А кого тоді він любитть?

            -Тільки себе він любить, єдиного, коханого!

            “Господи, за що покарав мене цим нещасливим ранком?”

            Третій рік вона кохає Куліша! Хай їй отой високий та худий, як тичка, товариш брата переконує, що Куліш насправді має намір одружитися з донькою ректора Петербурзького університету Плєтньова, бо ж зрозуміло – зятеві кар”єра завидна світить.

            А Кулішеві, як стверджує Іван Корсак, на добрих людей щастило – Юзефович, Максимович, Плєтньов, Гоголь… Які імена! І усі вони опікуються юним обдаруванням.

            А втім, у вибрі майбутньої дружини Пантелеймон вагається. Хто? “Саша чи Оля?” Олександра далеко, а Ольга Плєтньова – ось вона, поряд.

            А чужа душа, як під Покрову ніч – не побачиш за три кроки попереду. Він вибудовує плани на майбутнє. Ось вони поберуться, поїдуть в Україну, там Ольга зможе  вивчити українську мову.  Чи має такий намір – опанувати мову козаків?

            -Никогда!  – рішуче заявляє Ольга.

            І Куліш відступає. Що ж то за дружинонька така, яка не володіє його рідною мовою? Ні- таки Саша!

            А Олександрі тим часом нашіптують: “Куліш незаможний, дворянства немає, без певного майбуття!”

            А вона?

            -Аби місяць на мене світив, а про зорі то й байдуже!

            Місяць, звісно, він – Куліш!

            Стара циганка причепилась до Олександри на ринку.  Була “пацьорками рясно обвішана, зі зморхлим, як халява поношеного чобота, обличчям, вся сива, навіть біла”.

            На плечі у циганки вмостилась… ворона. Біла!

            Циганка:

            – Щастя твоє навпіл перемішане із нещастям, радість велику знатимеш і таку ж гіркоту, а помреш на соломі в чужому домі, на  долівці сирій та холодній…

            Утікала Олександра від тієї  ворожки. І таки утекла. Але що з того? Від долі хіба втечеш?

            У очах матері Олександри Пантелеймон видався “характером незручним, не по літах самовпевнений та гоноровий, наче йорж, щойно виловлений з води, що задиристо б”є хвостом, тріпоче та вколоти хилиться”.

            Але кохання! Вона, Олексадра,  таки по-справжньому кохала свого  Куліша. І застереження ворожки, а чи матері не діяли.

            Була зима 1847-го. Визначилися з весіллям. За старшого боярина – Тарас Шевченко. Весілля тривало три дні – як одна пречудова пісня.

            А їй усе продовжували нашіптувати: “Кулішем тим гарячим попектися можеш”.

            Іван Корсак, вибудовуючи сюжет роману, зумисне стільки місця відводив постаті Пантелеймона Куліша. Здавалось би,  розповідь не про нього. Куліша тут і справді багато. Він присутній чи не на кожній сторінці. І відчувається, що автор не вельми симпатизує цьому загалом видатному чоловікові. Але ж відомо, що видатні та знані часто у житті, посесред буднів і людської веремії,  такими не були. Вони – живі та слабкі духом. І також здатні на не вельми симпатичні вчинки.

            Куліш настирливо почав радити молодій дружині зайнятися літературною творчістю. Вона наче нічого  не  мала проти, але “чого Бог не дав, того й  коваль не викує”.

            І все ж, згодом вона візьметься за перо і стане автором на ймення – Ганна Барвінок. Шкода, що Корсак у своєму романі тільки  подає назву деяким творам Барвінок, а  про те, що було темою її досліджень,  читач так і не довідається. Можливо, письменник переслідував іншу мету. Його цікавили насамперед взаємини  цих двох видатних постатей. Тому так багато в романі Куліша.

            Весільня подорож випала на Варшаву. Усе наче гаразд. Вони – молоді та щасливі. Олександра при надії. О, радість яка! У них народиться дитя! Байдуже -хлопчик чи дівчинка. Головне – продовжувач роду. А діти у них ще будуть. І не одне. У всякому разі так планує Пантелеймон. А Олександра  й не проти. Чого б це? Тим паче, якщо це рішення її Олександровича! Але ось трус у їхньому варшавському помешканні. Жандарми щось шукали. А що – відмовчувались.

            “До галочки усе трясли-перетрясали”.

            І трапилось непоправне. Від нервого стресу Олександра втрачає дитину. Її сни – наче всохлий сад. Ось воно… Починає збуватися. Дорога з Варшави видавалась чорною. І сама Олександра почорніла.

            Домашні чомусь  вважали, що вони  не у Варшаві, а  у Петербурзі побували. Але що це з панною?

            -Чи ти пішки з того Петербурга вернула?

            А вона на свій хутір повернулась сама – без дитини і без Куліша. Його у Вапшаві заарештували. Його і брата Олексапндри Василя.

            Автор роману напише: Олександра залишилась мов “босою на льоду”.

            Йшлося не лишень про психологічний стан. Була без грошей. Останні три рублі жандарми при обшуку вкрали.

            Довго не роздумуючи,  кинулась навздогін за арештантами. Їй підказали їхати у Петербург,  казенні пороги оббивати. Дивись, порятує чоловіка від в”язниці. Та чує з вуст  царських посіпак: “Ваш чоловік – державний злочинець!”

            Куліш, бачите, наміривсь стати гетьманом України! Не  більше, і не менше.

            Іван Корсак не без симпатії до своєї героїні пише, що Олександра “по коліна” ноги стерла. Та намарне. Не допомогло. Заслали Куліша у Вологду. Затим – у Тулу.

            Листи надходили, але зрідка. Рідня їх перехоплювала.

            У душі Олександри “пекло,  курило і смажило”.

            З нудьги та відчаю сіла писати своє перше оповідання – “Жидівський кріпак”. Наступило деяке полегшення, а свого Куліша таки “виплакала і виблагала”, бо перевели його у Тулу і навіть дали працю. Тільки загрожував Пантелеймонові туберкульоз, хвороба на ті часи невиліковна. Проживав письменник два роки у Тулі в тісній підсліпуватій квартирці.

            Вона з каструлями вовтузиться, а Куліш пише. Виходить його роман-утопія “Искатели счастья”, історичний роман “Алексей Однорог”, “Повесть о Борисе Годунове и Дмитрии Самозванце”.

            Так минають дні заслання і аж нарешті – Петербург.

            Автор і тут не покидає Куліша, хоч насправді роман не про нього. Враження таке, що цей енергійний чоловік заполонив усю увагу Івана Корсака. І справді, тільки прибувши у столицю російської імперії, Пантелеймон береться за заснування альманаху “Хата”.  У першому ж збірнику надруковане оповідання Олександри “Лихо не без добра”. А у журналі “Основа” її оповідання уже гуртуються цілими добірками. Вони по-справжньому тішать око. І відтепер вона – Ганна Барвінок!

            Але про особисте. Без нього, без приватного життя, без затишку у домі існувати, як відомо,  кепсько. З цим погодиться кожен. Відчуження між Пантелеймоном та Олександрою розпочалося саме у ті петербурзькі дні.

            “Невідь звідки взявся той вітер холодний, що вистужив та висушив щирі колись почуття, які дедалі костеніли”- костантує І. Корсак. Стосунки з чоловіком давали тріщини, “як лід у передвесняну пору.”

            Треба віддати належне – у підшуковуванні та застосуванні метафор і порівнянь, а також приказок і приповідок Іван Корсак неабиякий мастак. Він уміло і доречно вмонтовує усе це в загальне тло тексту, роблячи розповідь динамічнішою і колористичнішою.

            Куліш то у Москві, то у Петербурзі… Він усе дужче переростає у такого собі столичного мачо,  а вона на своєму хуторі Матронівка. Куліш клопочеться текстом своєї чергової книги. То має  бути дослідження про Миколу Гоголя. Задумав також шеститомник “Записок о южной Руси” – цієї пам”ятки духу народного. Загалом, він почувається самотнім, його душа “бунтує та крильми б”ється об пруття залізні”.

            Олександра Михайлівна, отже, вся у господарських клопотах. А у вільні хвилини любить “дослухатися наймитських балачок”. Ось звідкіля беруться теми її літературних творів! Чого вартує оповідачка Килина з її оповідань про вовкулаків, знахарів, таємне зілля, про злого свекра, що “у вужа міг перекинутися”.

            Вона щедра, їй нічого не шкода для коханого чоловіка. Ділиться легендами та міфами з Пантелеймоном. І для дослідника Номіса їй не шкода зібраного фольклорного матеріалу. І Марковичу перепало! А що? Роблять одну добру справу! Працюють на культурницьке надбання української спільноти.

            “Тими діамантами мовними, що поміж народу розсипані, залюбки підсобляла”.

            А недобрі чутки, між тим, ширяться…

            Виявляється її Пантелеймон Олександрович не може натішитися товариством хоч і з престарілою, та все ще не до кінця вигаслою красою донною Олександрою Смирновою. Злі язики плещуть, що Куліш соромиться своєї Олександри  Михайлівни. А вона ж усе про господарку дбає, аби кожну заощаджену копійку пустити на видрук чоловікових творів.

            Ревнощі?

            Так!

            “Але й окрім них, десь зі споду душі піднімалась і наростала образа, жовта, пекуча й нестримна”.

            Закономірно виникає дилема: самій писати чи “дружині своєму стати у поміч, бо він більше до того готовий”.

            Обирає друге.

            “Ступила, не вагаючись навіть, на другий шлях, з того людям, гадала, більше набутку старчить, хай навіть на попій підуть твої тяжкі труди”.

            А думка докучала: “Може, то чоловікові пороблено, що світами поволочився…”

            І себе запитує: “Нащо ряст ти  на світі топчиш? Хто ти є в літературі рідній, осібно жіночій?”

            Чути таке приємно – переказують їй, що сам Іван Франко “зачарований багатющою мовою Ганни Барвінок”. Водночас мусимо зауважити – Франкові видається, що в “окремих творах забракло мускалутури сюжету, деякі видаються переказом оповідок, які поміж люду мандрують з давніх давен.”

            Куліш  же вимагає від неї наближення до буквально почутої оповіді.

            “Чого воно так було –  не твоє діло мізкувати”.

            Вона пручається, заперечує: “Калька ніколи не стає мистецькою штукою”.

            Куліш відмахується : роби як знаєш і поспішає у своїх справах. Останнім часом біг до Глібових.

            “Так поспішав, аж земля під ним хвилею йшла”.

            Красиві жінки – надзвичайна рідкість! Так вважав Пантелеймон Олександрович. І був певен того, що красиві  жінки неминуче приносять нещастя.

            До Глібових!

            Над головою у нього скрикнула ворона. Звів погляд угору. Ворона біла…

            Параска Глібова.

            “Ви з мене юнака зробили!” – напише їй Куліш.

            Йому якраз тоді виповнилось сорок. Закохався. Але ж Параска Федорівна заміжня. Та й він наче не самотній.

            Ех, скільки на світі отакого крученого! І у дивовижний спосіб воно повторюється із віку в вік, із покоління в покоління.

            Автор роману Іван Корсак не засуджує прямим текстом вчинки  без перебільшення видатного письменника. Але й не вигороджує. Відчувається, що його симпатії цілковито за Олександорою Михайлівною. Це слід  мати на увазі при аналізі “Перстня Ганни Барвінок”

            Стояв червень 1859-го.

            А через два роки потому, у 1861 році, з Петербурга у Чернігів повертався Опанас Маркович. Мало кому знано, що у планах цього вченого-етнографа випуск  україномовного видання. Треба навідатись до Куліша за порадою. Він у цих справах чоловік досвідчений. А Куліш тим часом уже захоплений юною інституткою Горпиною Ніколаєвою. От лихо! І про дружину Марковича Марію Вілінську пліткують, що вона буцімто “європейська блудниця”. Що за часи наспіли?!

            До Олександри спішно прибуває сестра Надія. І тут “Олександру прорвало раптово, як дощ по довготривалій і змореній спеці”.

            -Несила мені так далі жити. Нехай собі Куліш чинить як заманеться, за черговою спідницею волочиться, чи славу велику з-за моря собі виглядає, а з мене вже досить!

            Олександра усвідомлювала, що свій талант письменницький закопує у землю. А то напевне є гріхом.

            Куліш – її кара одвічна!

            -Мусиш жінкою бути і писати мусиш також!- наполягає Пантелеймон.

            А сам, майже не криючись, зраджує їй. А Олександрі радять бути смиренною.

            Сама у себе запитує:

            -Чи мені принижуватись перед ним довіку?

            І який вихід зі ситуації що склалась вона знаходить? Вона повинна ще більше займатися господаркою, аби зароблене пішло на видрук книг Пантелеймона Куліша. Таке її рішення. Свої роки, наче у банк, вона вкладає у життя Пантелеймона. Вона прощає йому за усе содіяне проти неї, за ті гріхи сорому та приниження. До судного дня не дорікатиме йому, не вимагатиме дяки й на макове зерня.

            Іван Корсак уміло та принагідно використовує приповідки. Відчувається, запас тут у нього солідний: “Посидь смутку у кутку”, “Як жили ми в мамоньки, то були як лапоньки”, “Свою долю в неділю проснідали, а в п”ятницю проспівали”, “Яке у колиску, таке й в могилу”, “Ще не впіймали, а вже скубете”…

            Олександра Кулішеві: “Ти задираєш носа іноді так, що й кочергою його не дістанеш. Надто гордим Бог роги збиває”.

            Автор робить висновок: “Стосунки з Кулішем тріскалися, сипалися і  шкереберть летіли, мов недобра сила, яка в Пантелеймона Олександровича вселилася і ще додала до всього зверхність та зарозумілість”.

            А Куліш таки складний. Він сварився з усіма. З Василем Білозерським, з Миколою Костомаровим, з усіма, з ким працював і був знайомим. Характер у нього колючий.

            Питання, де друкуватися українською мовою Куліш, як і багато хто з тодішніх авторів, вирішував через Львів. Ось і цього разу він підготував добірку, але для молодшого читача. Бандероль адресувалась Володимирові Шухевичу, редакаторові журналу “Дзвінок”. Надіслав і з нетерпінням очікував на вісті зі Львова. Нарешті П”ємонт відгукується. І з”ясувалось, що галичани отримали тільки один твір – “Казку про орла”. А що з іншими творами? Решту забракували на російському кордоні імперські цензори.

            -Не журися! – втішав дружину Пантелеймон Олександрович. – То ще не найгустіше цензурне решето. Я он через заборону писати мусив сорок сім псевдонімів вжити

            Така була реальність у тодішній російській імперії. Олександр Конинський послугувався 140-а псевдонімами.

            Дослідник фольклору Номис формував якраз книгу з відповідного жанру. Олександра для збірника  Номиса подала зібрані нею народні перли. І яким було її здивування, а радше -розчарування, коли цензура конфіскувала з її подачі панод 200 приказок та прислів”їв.

            “Біда як захоче, тебе всюди знайде, зоч у піч заложися”.

            Ото про неї і її приказки! Яка загроза для імперії і царя-батюшки особисто отакі от наївні та нейтральні речі? Автор свідомо підводить до вияснення  гнилої суті російського царату. Літературний талант за таких умов не мав змоги розвинутись. Треба було зраджувати рідній мові, яку до того ж забороняли, переходити на російську, аж тоді можна було на щось сподіватись. Годі шукати посеред письменників ХІХ століття, які б не практикували двомовність аж до Шевченка включно.

            Листопадової днини 1885 року зла рука підпалила їхнє обійстя. Згоріло, пішло з димом усе добро, нажите важкою працею протягоом не одного десятиліття. Найприкріше – загинула у вогні бібліотека, яку вони з Кулішем збирали усе своє життя.

            Спопеліли рукописи.

            Там і її праця, підписана псевдонімом – “Нечуй-Вітер”. То вже згодом вигоадав їй Куліш оту “Ганну Барвінок”.

            А вона усе запитувала сама у себе, бо більше ні у кого було спитати, чому Пантелеймон Олександрович  спершу обрав для неї оте “Нечуй-Вітер”? Їй знане під такою назвою зілля, вельми придатне для оборони чоловіка від зазіхань на нього чужого жіноцтва .  Те зілля слід шукати у ніч під повний місяць на берегах річок та озер. А знайти “нечуй-вітер” під силу  лишень сліпим. Вони душею його відчувають.

            З “Нечуй-Вітра” стала вона “Ганною Барвінок”. Барвінок? Символ дівоцтва та молодості! І що було на мислі у Куліша? Спитала б його самого, та знову кудись повіявся світами…

            Мудро примруживши  око, Іван Корсак не без гіркоти зауважить: “Відлетіли літа у вирій, відпливали із гуком сумним та прощальним, і Олександра вже не та красуня, до якої з округи всієї оббивали пороги драгуни, часто з родин іменитих, в імперії й знаних; вона вже не та, і руки у неї не білі -білюсінькі, як в салонних завсідниць, а засмаглі від сонця й потріскані, і пальці не від рояля товсті й загрубілі, а від грядок та поля – повинна вона клопотатися, аби дружині її гаразд велося, ніщо житейське не гризло його, не відволікало та мав він за що в подорожі вирушити і книги свої безцінні печатати…”

            Ось така свідома самопожертва задля коханого чоловіка та його письменницької праці. Тільки чи оцінив те належно сам Куліш? Ага! Знову чергова закоханість.

            Нова гризота замерехтіла – Марко Вовчок! Серце велелюбного чоловіка прикипіло до Марії Вілінської. Скрізь, де тільки було змога, Куліш обзивався про Вілінську не інакше як – “чудо”! Те визначення почало мандрувати у його листах і розмовах.

            -І що він побачив такого у Вілінській? Зовні вона просто – баба! Відразливі білі очі з негарними білими бровами та віялом пласке обляччя. Мовчун на людях, що не спитаєш, відповість здебільшого “так” або “ні”. А чоловічиська чомусь сходять по ній з розуму.

            Знову Олександра підшуковує приказку, немов нею прагне відгородитися від напасті, захисти себе, і коли він того бажає – чоловіка: “Не літай , вороно, у чужі хороми!”

            Залетіла!

            Он Куліш готується у подорож  Європою. І з ким? З Вілінською. Уже й речі спаковано, і гроші Кулішеві в гаманці у Вілінської. Але ось надходить звістка, що Марія Олександрівна вирушає у мандрівку Європою не з Кулішем, а з Тургенєвим.

            Отримуй облизня, старий ловеласе!

            А Куліш вдає,  наче нічого і не трапилось зовсім.

            Він скрізь вихваляється:

            – Марка Вовчка пидумав я… І не помилився, вигадавши такий псевдонім. Се той “вовчок”, що диким паростком виростає на плодоносному дереві, точнісінько так висмоктує живі соки, соки з людей, які тримають його на світі.   Розбалували в столиці провінціплку і зробили з неї європейську потаскушку.

            Подружня пара Куліщів розсипається на очах. Іван Корсак додає ще слівце – “на друзки”.

            Туга опанувала душу Олександри Михайлівни. І знову знаходиться придатна до ситуації приказка: “Біди ні продати,  ні проміняти, і грім біду не заб”є…”

            Скрушно зітхає Олександра: ” Я таки нещаслива..Великий світ, а нема де дітись”.

            У неї в груди хтось жару жменями насипав (знову вдалий афористичний вислів Корсака). Запитує  саму себе: може, все кинути і в світи податися? У світи, де кривди не водиться, де в душу пісок не сиплять!

            Сестра Надія радить нікуди не їхати на дальні сторони. Далекі дороги хороші здаленька, а коли і справді хороші, то не надовго.

            Боліла спина. Лікар встановив діагноз, виявив причину: “Два хребці оте все у вас витворяють.”

            А вона не могла визначитись, що більше дошкуляє – хребці чи біль душі? У всякому випадку, на біль душевний ще мікстури не вигадали.

            -Я розуміла, я відчувала все, але вигляд робила, що не розумію нічого, і нічого, окрім прання та варіння не знаю, вдавала, що в мене немає ні серця, ані  бажань, ані почуттів, ані здібностей. Коли я, скрадаючись, ходила на пальчиках, вистоювала не одну годину на кухні, аби лиш чоловіка не потурбувати, то гадала, що то якраз мені до душі. А ще, як досвідком вставши, кілька разів у місяць грязь місила, мерзла і бігала до знемоги, то казали, що то торгувати пристрасть. А що ж робити, коли ми жити не мали за що…

            Отака сповідь згорьованої Олександри Михайлівни.

            Світська пані Аксакова дивується:

            – На цьому тижні з”явився цілком несподівано Куліш, наступного дня привіз до нас свою дружину, про яку так багато попереджав, що вона не одержала особливої освіти і т.д. І взагалі, так дивно висловлювався, що мимоволі доводилося  невідь що з того гадати. Дивний чоловік! І що ж? Дружина його- то надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний зразок української жінки, сповнений некорисливої любові, відданості та самопожертви, які доходять інколи навіть до самоприниження. В неї дуже попсовані нерви і вдача вельми вразлива, вона тонко відчуває все поетичне, мистецьке, що властиве цьому всьому народові…

            Що мала відповісти на ці слова?

            -Я зовсім не така живу, як “цвіти цвітуть”, живу скоріше убого, як в”яла трава.

            Можна дивуватися, але кохання до Куліша не минає. Це пік драматичності! З такої історії варто витворити фільм високої психологічної проби.

            -Боже, як я сумую за ним, хоч будь-яку думку про можливе примирення відганяю панічно. Тільки з поваги до Пантелеймона Олександровича я терпіла такий глум, сором, приниження, все те, чого я зазнала заради  цього чоловіка… Я так багато зазнала горя, втрат і неудач у житті, що мені видалося, що я нікого любити уже не зможу. Мені набридло жити, немов рослині і не бачити попереду нічого світлого, і не відати, чи розвиднятиметься. Мені до смерті набридло, а та смерть чомусь забарилася…

            Сюжет драматичний у романі Івана Корсака тільки посилюється. Десь з жанру історичного тема якось непомітно “сповзає” до сімейно-побутового роману. Хотілось би більше довідатись про творчість Ганни Барвінок. Аж ні -автор чи свідомо, чи з небажання якось обходить стороною її письменницькі надбання. Задовольняється простим перечисленням назв.  Зате Куліша у романі аж надміру. І цьому є пояснення. Така поведінка Пантелеймона не до шмиги авторові. Він, можливо, не на пряму, а завуальовано засуджує поведінку  цього загалом видатного чоловіка, який чимало прислужився українській культурі. І до кінця залишався послідовним та відданим українській справі.

            Інша річ – поведінка моральна, ставлення до дружини, яке аж ніяк не можна назвати благородним, лицарським. Що вдієш, так нерідко трапляється – видані особистості, навіть генії людства, які своєю працею і талантом спричинилися до розвою цивілізації,  у побуті, у сімейному колі  залишались тими, приклад котрих краще не наслідувати.

            Іван Корсак веде свою розповідь далі. І ми довідуємось, що між подружжям Кулішів постала глуха стіна, холодна аж інієм вкрита іскристим. Олександрі почав докучати  головний біль, невловиме та жаске марення терзало часто.

            Куліш у розпачі тільки безпорадно руками розводить. У листі до Галагана він пише: “А де ж мені дітись? На столиці нас не треба, а на Вкраїні дурень на  дурневі сидить та дурнем і поганяє. А що вже Київ, то вибачайте – навряд чи є на світі дурніший город”.

            І жодним словом не обмовляється про взаємини з дружиною. Стрілку явно переводить на фактор зовнішній, суспільний.

            Життя втрачало барви – оті, якими сіяло у дитинстві.

            -Чому усе вицвіло, посіріло й вигоріло?

            Стан явно депресивний. Хоча, можливо, у ті часи і слова такого не знали. Олександрі кортить повернути на стежину дитинства. Душа її таки поетична! У дитинстві кожна річ і предмет кожний – таємничі і казкою вкриті. Але так би мовити до тями повертають слова, кинуті кимось так – між іншим. А у тих словах докір за безпліддя. “Порожній живіт!” – звучить наче вирок. А чи вона у тому винувата? Та поїздка до Варшави, поліцейські, обшуки, викрадання “стражами порядку” останніх заощаджень. От і не судилось народитись дитинці. А далі уже, видно, Бог не дозволив.

            Як би там не було – оті слова  найненависніші для неї, вони спричиняють душевні потрясіння. І як ясніла вона на виду, коли зустрічала чиєсь маля. Кожна дитина була для неї милою. Дитячий сміх – найвищої проби музика.

            Врешті Олександра Михайлівна бере на виховання племінницю Марусю, дочку старшої сестри Люби. У Люби семеро дітей. Прийняли Куліші у свою родину і дочку кухарки Федорки. Згодом  сімейство поповнилось ще чотирма. Загалом стало шестеро дітей. Усім Куліші дали освіту.

            Малюки кличуть її “мама Саша”. А вона ж хресна мати їм усім, так що звертання недалеке від істини.

            А втім, Іван Корсак зі знанням справи підмічає, що все ж “інколи на Олександру Михайлівну нападала непідступна туга, млосна і невідступна. Туга за її втраченим дитям. Вечорами, бувало, вона не могла пересилити себе і виходила на подворицю, вглядалася в зоряне небо. Бо то терем Божий, озивалася  давнина оповідкою, і зорі в теремі тому є вікнами, з яких ангели дивляться. Як має вродитись дитина, то Всевишній прорубує в небі віконечко і ангела садовить біля нього: має він уважно писати у книгу вічну свою все добре і зле, що чинитиме чоловік. На землі  видається, що зоря мерехтить. А як вмирає людина, віконечко зачиняється, і зоря, сяйнувши востаннє, з неба спадає…”

            Причину непорозумінь із чоловіком Олександра вбачала і у її неспроможності завагітніми знову. Не судилось!

            Знахарки чого їй тільки не радили: з”їсти три бруньки із яблуні, яка вперше цвіте; випити узвару із кори, де дуб із березою зрісся; підмішати у їжу кров зайця, чорного півня та з”їсти серце варене їжака…

            Їла, пила, підмішувала… І вербовим гіллям їй радили підперезуватися.

            Автор роману стверджує:  з роками вітряний Куліш пересвідчився у тому, що єдина людина, яка до кінця в нього вірить – його дружина, Сашенька його.. І справді, Олександра Михайлівна була певна, більше того – переконаною, що писане нею зовсім невеличке супроти зробленого Пантелеймоном Олександровичем.

            Багато хто з критиків не сприймав її оповідок. За Ганну Барвінок заступився Микита Шаповал:

            -Особисто я цього погляду не поділяю. Бо в тій асиметрії будівлі бачу одну з кращих рис художнього реалізму. Мова тече як річка: вихилясто, з закрутами і багнами одхилими, широкими плесами, стоїть або вузенькою смушкою простягається… Божественно прекрасна мова, повна чудових епітетів, зворотів, метафор, надзвичайно м”який ліризм і певна доза філософічности. Списування предметів селянського обіходу або ритуалів нема в оповіданнях Ганни Барвінок. Є прекрасні реалістичні малюнки, наскрізь пройняті ліризмом, цебто поезією почувань, якими обгорнуто кожну постать, цебто поезією почуванців.

            Інші голоси:

            -Та це ж калька життя, сцена народного побуту!

            -Ніякої вигадки! Усе як було!

            Власне, у необхідності дотримуватись реалістичності, нічого не добавляючи і нічого не прикрашаючи вимагав від неї і Куліш.

            Її оповідання: “Молотники”, “Гречаники”, “Забісована дівчина Настуся”, “Батькова помилка”, “Спасенний або праведний москаль”, “Гнат Канівець”, “Накритка”, “Одне горе удвох”, “Була у Бога за дверима”, “Гріхи наші”, “Зів”яла квітка”, “Садовнича школа”, “Жіноче будування”, “Русалка”, “Восени літа”, “П”яниця”, “Хатнє лихо”, “Молодича боротьба”.

            Котре з них більш вдале? Як у добрій родині не буває кращих чи гірших дітей. Вони усі такі різні, але усі бажані і рідні.

            А тут ще авторитетний голос самого Миколи Лисенка:

            -Боже, який хороший у Олександри Михайлівни “П”яниця”! Мені нічого не випадало в душу з наших народних оповідань, так як “П”яниця”!

            А писалось не завжди. Іноді до писанини робилась така відраза, така  нехіть опановувала нею, що й руки опускались. Виникало нестепне бажання кинути усе під три лиха.

            Куліш реагував по-своєму:

            – Один чоловік на побудову Храму Божого несе десять цеглин, інший – п”ять, а хто і три цеглини. А з цього разом Храм Божий споруджується!

            “Скільки цеглин складає її літературна ноша?”

            Куліш відмовчується, певно, зайвий раз образити не бажає. Мусить сама здогадуватись. 

            Вона усім оповідає, що у творчості її насамперед цікавили історії сільського вбозтва, тихі чесноти, без розголосу і пихи, приваблювали різноманітні сільські трафунки.

            Видно, на душі у Куліша також кішки шкрябають. Періодично його “клинило”. І тоді з відчаєм він вигукував:

            -Піду у світи!

            -Іди і не вертайся! – отакою сміливою і рішучою вона стала.

            А якось їй наснилось… Наче бачить вона дві могили. Скрізь – хрести! Здогадується – то її могила і Куліша. Німець веде людей і наказує упорядковувати ті могили. А затим – знову запустеніння. І прибувають якісь начальники та наказують усе тут прибрати, бо вони із Кулішем – вороги народу. І бачить вона, як найнятий економ тричі підпалює їхнє господарство.

            А ось вилаштуваний військовий стрій. Старшина виголошує? “За мужність в обороні Української Народної Республіки особистим перстнем Ганни Барвінок як символом незнищенної української ідеї, нагороджується…”

            Невже постала своя держава?

            Імперські зверхники ніколи родину Кулішів не жалували. Не переймалися тим, аби в народі пил забуття не присипав їхні імена.

            І бачить вона пожовклу газету. А там йдеться про діяльність Кружка Рідної школи імені Ганни Барвінок.

            А у Львові та Чернівцях постають молодіжні літературні гуртки імені Ганни Барвінок та Ольги Кобилянської.

            І голос промовляє: “З ініціативи жіночого гуртка Українського Педагогічного Товариства імені Ганни Барвінок з”їзд українських жінок дозволяється відкрити”.

            І ще – газети! А там йдеться, що іменем Ганни Барвінок  нарекли 12-й пластовий курінь. А той курінь  знаходиться аж у Рочестері, що на американському континенті.

            Хтось казав, що Ганна Барвінок постіно перебувала у затінку свого чоловіка.

            Іван Корсак апелює: моживо, то правда, але світла й у затінку може стачати.

            Нараз здригнулась. Мов хвиля холоду різдвяного її накрила. Спам”ятавшись, подивовано навкруги роззиратись стала.

            Де вона?

                                                           ***

                        “Діти Яфета”. Роман.-Київ: Ярославів Вал, 2010. – 217 с.

            Відразу наводжу довідку, аби не перетруджувати читача пошуками у довідникових джерелах. Яфет – син Ноя. Отого самого, що вирятував усе живе на землі від всесвітнього потопу, спорудивши величезний Ковчег. У Яфета – два брати, Хам та Сим. Яфет вважається родоначальником європейських та частини азійських народів. Сини Яфета: від Гомера пішли кімерійці, індоєвропейські народи; від Ашкеназі – регійці, нерманці; від Рифтв – нафлаганці, саврмати, кельти, італіки; від Тогарма – тохари, фригійці, таври, савіни, булгари, вірмени, грузини, народи Дагестану; від Магога – скіфи; від Мадая – іранські народи; від Явана – стародавні греки та італійці; від Тувала – доримське населення Іспанії; від Мешеха –  догрецьке населення Капідокії; від Фіраса – ілліро-фракійські народи.

            Діти Яфета – люди без лукавства, викрутасів та дволикості.

            Насамперед дві цитати з Вячеслава Липинського:

            “Моє українство – це українство  моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству од загибелі і зробити її потрібною для нашої землі, для нашого народу”.

            “Я єсть кость од кости і кров від крови польської шляхти, що на Україні живе і єсть українська в тисячу разів більше, ніж ці, що себе за репрезентантів народу у нас на Наддніпрянщині вважають”.

            – Я хочу, щоб була Україна…

            Роман Івана Корсака розпочинається зі зображення подій, які припадають на весну 1918 року.   Скрізь чорні дими. Війська Муравйова сіють паніку та страх. Повсюдно грабунки, де задіяні свої і чужі, себто  з недалеких сіл.

            Левко Зануда, українець, доглядач господарства Вячеслава Леписького у Русанівських Чагарях, що за п”ять верств від Русалівки на Уманщині.

            Хтось помітив, що Левко за садибою щось закопує. Грабіжники не заставили себе довго очікувати.

            -Що закопував? Золото?

            -Ні! Книги!

            Утікали злодії з місця злочину. Дім зі злості підпалили – золота ж не знайшли. А книги? Тьху! Палала садиба і чорним від копоті ставав білий яблуневий цвіт.

             А що Левко Зануда? Він наче свій, зі сусіднього села. Але ж чоловік клявся, що “голову дає навідріз”, а не знає про закопані скарби Липинського. Та й чи існують ті скарби? Липинський як відомо кохався у книгах. То його найбільший скраб! 

            Ага – голову навідріз!? Що ж, сам і напросився. Бандити взяли голову… Добрий знайомий Левка Зануди зі сусіднього села Гриць не довго вагаючись відрубав Зануді голову. Усе решта віддали вогню.

            І горіла одна з найкращих українських бібліотек. Книги роками збирались. Тут же – рідкісні архівні матеріали. Горів рукопис Липинського “Історія України”. Рукописи, виявляється, таки горять! То була важлива і кропітка для Липинського праця. У листі до Грушевського він скаржився, що господарка, побудова хати забирають час, а для розумової праці потрібен спокій. І от усе разом забирає вогонь людей озлоблених та темних.

            Автор описує похорон Левка Зануди.

            “Тіло покійного лежало в труні нерухомо, але голова його була вільною.. І коли віз, на якому везли вбитого, злегка похитувався, то так само похитувалася з боку на бік голова небіжчика.

            Та голова із синцями й подряпинами, ніяк  не хотіла  згодитися  з димами, що пливли понад сумирними селами, з поневеченням предковічних устоїв люду цього, та голова, навіть мертвою, боронилася від руйнування звичаю прадідівського…”

            У відчаї Липинський писав до Грушевського: “Страх багацько бандитів розвелось в Україні! Мало не кожного дня грабіжки,  підпали, убивства”.

            Свою книгу “Україна на переломі” Липинський присвятить “пам”яти дорогого  Друга, селянина з Русанівки на Уманщині Левка Зануди, убитого руйнівниками України навесні 1918 року.”

            Ще учнем Першої київської гімназії він шукав відповіді на драстичні питання. От він – католик. А його друзі – православні.

            “Гадаю, нам слід створити одну спільну корпорацію римо-католиків і православних.”

            Такі слова він оголосить з трибуни краєвого з”їзду шкільних корпорацій Правобережжя. Його не підтримають.

            І реакція самого Липинського?

            -Я покидаю  польську громаду і йду до українців!

            Нечуваний, небачений досі вчинок. І незрозумілий оточеню. Але ж – ні! Його підтримує мати Кляра з роду Рокицьких.

            -Дорога мама завжди допомагала мені в сій праці для української ідеї.

            Отож, він вирішив пристати до українців… Іван Корсак вміло використовує цей факт для загострення читацького інтересу. Дуже важливо – уміти заінтригувати читача, змусити його дочитати книгу до кінця, а не покинути її на якійсь там недочитаній сторінці.

            І знову інтрига! А чи – прикра колізія?  Уже Липинський начебто свій, а не польський зайда. Он він скільки разів заявляє відверто про свій вибір. І що? А лиха рука погромщика між тим палила його дім і рукописи, і книги. Убивала доброго приятеля та помічника Левка Зануду.

            Діяли тут заздрість та злоба людська.

            Драматизм оповіді на тому не спадає. Автор нагадує, що дуже часто наші благі наміри завершуються трагічно. Он і Липинський служить тому прикладом. Він міг відбитися від призову на військову службу під час Першої світової війни. Міг, та не став цього робити. Пішов на війну у армію генерала Самсонова. Якраз розгоралась східно-пруська  кампанія. Та війна забрала  у нього не тільки час, але й здоров”я. Форсували ріку. Вода холодна, крижана. Підхопив Липинський запалення легень. А згодом – туберкульоз. І це вже було як вирок. Демобілізувався з армії, вирушив на навчання у Ягелонському, пізніш – у Женевському університетах. Усе наче гаразд, тільки хвороба, на яку тоді не існувало ліків, переслідувала його невідчепно. І стала причиною ранньої передчасної смерті.

            Лютнева революція 1917 року застала Липинського у Полтаві. Тут він бере участь в українізації кавалерійського полку. Клопочеться перед Центральною.Радою, аби затвердити полк як органічну українську структуру. У Центральній Раді навідріз відмовляються. Там засіли соціалісти. Маємо ще одну прикру ілюстрацію занепаду української справи.

            “Заздрість пішла від Хама до свого брата Яфета!” – підсумовує Липинський.

            Іван Корсак з ним погоджується. Він підшуковує з нагоди влучну приказку: “Від злоби Хама, як від затяжкого лантуха за плечима, аж осідає людина”.

            Автор  супроводжує свого героя у Краків. Тут Липинський наглядає за виходом власної книги “Шляхта на Україні; її участь у житті українського народу на тлі його історії”. На сторінках цього видання лунає заклик, аби поляки, які мешкають на українських землях, “здійснювали поворот” в українську народність.

            Галасу було  предостатньо! Книга викликала справжній шок серед гонорових поляків. Шляхта гасала книгарнями, скуповувала книжку Липинського і  знищувала їх.

            У романі знаходимо зображення проведення з”їзду українців польської культури. Зібрались на Фундуклеєвській вулиці у Києві. Для цієї справи власне помешкання виділила пані Стефанія Вольська. Автор наводить імена присутніх: Д.Дорошенко, А.Станевич, Л.Сідлецький, Й.Волошинявський, А.Рокицький. С.Єфремов, Ф.Матушевський, Є.Чикаленко… Люд походив з різних країв, в одних уже вуса побіліли та скроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші  лише недавно навчилися  ложку  тримати. Дискусії розгорілись довкола головної теми: чи можливо жити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити, нічию минувшину не образити?

            Присутні із шляхти, які оголосили себе українцями польської культури, підтвердили, що визнають громадянство України. Підстава для  цього ж яка – доля століттями пов”язує з українським народом.

            Липинський у роздумах і навіть ваганнях: якщо теслею рішився ти бути, то грати-співати мусить у твоїх руках сокира… А якщо на чепіги плуга руки поклав, мусить скиба, зблиснувши чорним крилом воронячим, лягти рівнесенько. І такий же труд, як у теслі чи ратая – у тебе,    Вячеславе. Тільки не руки пухнутимуть, а голова…

            Але труд розумовий не завжди чистим буває. Хтось он перо вмочує замість чорнильниці у застояну калюжу. І Богдан Ярошевський нападає на Липинського відверто: “Липинський, свіжоспечений українець з польською психологією збився з пантелику і почав так виводити, начебто Україна – спільна власність всіх націй, котрі мають цілком однакові права”.

            Ярошевський нагадує Липинському дражливого індика Микиту. Розпустивши хвоста віялом та волочачи землею крила, він загрозливо підскакував і гортанив, гелготів на весь обшир.

            Липинського покликали до гетьмана Скоропадського. Був обід на 30 персон. Дмитро Дорошенко пропонує кандидатуру Липинського на посаду міністра закордонних справ. Скоропадський виказує тиху посмішку з-під русих вусів.

            -То не моє! – заперечує Липинський

            -Тоді – послом?!

            -Послом можна.

            Він погоджується очолити посольство України в Австрії.

            5 липня 1918 року о 5 годині пополудню Липинський представився міністру закордонних справ Австро-Угорщини пану  Буріяну і вручив йому вірчу грамоту.

            А перед від”їздом до Відня – зустріч зі Скоропадським. Гетьман скаржився на відсутність одностайності в українськім суспільстві.

            -Одні надто в соціалістичній утопії втопилися, навіть доволі вдумливі люди. Другі лаштуються стати правовірнішими від пророка Магомета. Коли не лише в нас тут кипить та парує, дивовижна мішанина і розгул крайнощів.

            Липинський писав Дорошенкові: “Настрій у Відні дуже невиразний. Великий хаос у політиці і велике незадоволення мас на грунті голоду. За хліб можна виторгувати дуже багато. Коли б ми мали змогу дати Австрії зараз хліб, то се був би надзвичайний аут в наших руках”.

            Київ доручає Липинському здійснювати опіку над процедурою ратифікації Берестейського договору України з  центральними європейськими державами. Як це втілити на практиці, коли у тому ж  Відні неспокійно?  Столицю будоражить мітингами та страйками. Липинський має зустрічі з міністром охорони здоров”я Австро-Угорської імперії Іваном Горбачевським та головним лікарем флоту Габсбурської імперії Ярославом Окуневським. Від них він довідується чимало цікавого з життя галицьких русинів, москвофілів та народників.

             Минуло буквально кілька місяців, а Липинський просить Київ звільнити його зі займаної посади посла України в Австрії. 28 вересня 1918 року отримує листа від міністра Закордонних справ України Дмитра Дорошенка: “Усі тут, починаючи від пана Гетьмана, високо цінять Вашу працю і усіх вражає звістка, ніби Ви намірились таки покинути Ваш пост. Я сподіваюсь, що Ви як щирий патріот і вірний син України не покинете справу в такий важкий, критичний момент. Ми ж умовились з Вами, що як підемо, то разом: мені не менше важко тут, як Вам у Відні, я з великою радістю пішов би тепер, щоб віддатись підготовці до професури в українськім Університеті, але я почуваю, що піти тепер мені – було б дезертирством, було б непростимим гріхом проти рідного краю й проти історії. Ви – ідеальний посол України в Австрії. Ніхто Вас замінити не може, се ілюзія. Я бачу, що Ваше посольство зложене прекрасно, як гарний оркестр, – але забрати дірігента, се значить вийняти душу;  зразу все тратить свою цільність, свою гармонію. Я не смію нав”язувати Вам своїх думок, не хочу Вас умовляти. Я просто – не як міністр закордонних справ, а як українець-громадянин благаю Вас: коли є для Вас хоч найменша змога –  не кидайте Вашого поста”.

            Піти з посади Липинського змушувала ситуація, яка складалася на берегах Дніпра – суцільна нестабільність і хаос. Сподіватись на поліпшення не доводилось. Інша справа – ЗУНР. Липинському симпатизувало, що галицьке посполитство виховане у послуху до свого національного проводу. Надихали також розмови з Лонгином Цегельським, секретарем внутрішніх справ Західно-Української Народної Республіки. У степовій Україні дещо інша ситуація. Там Хам почувається куди привільніше.

            -Перш,  ніж любити народ, слід повести його до лазні! – Цегельський цитував Гейне.

            І продовжував:

            -Хамове насіння нинішні вітри у всеньких краях розвіяли. І до нас те добро занесло.

            Цегельський вмовляв Липинського відкликати свою заяву про демісію. ,

            Ідею використання Іваном Корсаком протисятояння добра і зла в особах синів біблійного Ноя можна вважати вдалим літературним ходом. Безперечно, Вячеслав Липинський є символом добра. Але зло довкола нього обвивається таким собі диким  плющем непорозуміння і ворожості. Не сприймають пропозицій цього відщипенця гордовиті сини польської нації. З підозрою зиркають  укранці. Як таке можливо, аби польський пан, католик ратував за братерство двох народів?

            Іван Корсак у цій ситуації стоїть наче збоку. Він не втручається і не робить висновків, не  дає оцінок. Але йому самому цікаво, чим усе завершиться? Власне, фінал давно відомий, але ще жевріє іскорка сподівання на краще.

            До поважного віденського посла приїздить брат Станіслав. Він привозить фото, на  яких зруйнований їхній маєток у селі Затурці на Волині. Садиба згоріла через війну, адже  тут пролягала лінія фронту. Отож, маєток згорів, а село спорожніло.

            -Бідні мої Затурці…

            Частково вціліли лише дім та стайня. А землю, отих 730 гектарів, геть сплюндровано. І до того, по селах став творитися дух осілого люду, дух українства…

            У руїнах і костел Святої Трійці. А саме у цьому храмі колись В                                                                                                                                                                            ячеслав був охрещений.

            Сумні вістки одна за одною поступають з ріхних куточків. А у Липинського ще й особисті проблеми. Мав операцію на шиї. Але відлежуватись ніколи. Ще забинтований вирушає на розмову з державними секретарум закордонних справ Німеччини Паулем фон Гінце. Питання україно-польських взаємин стоїть особливо гостро. Гінце обіцяє, що “українські інтереси будуть взяті під пильну увагу”.

            Гаряче описані дипломатичні будні Липинського. Відень упирається визнавати за Україною, наприклад, Холмщину. Липинський не проти розірвати дипломатичні стосунки                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    України з  Австрією. Тоді голодна країна недоотримає українського збіжжя. Задля українських інтересів цей чоловік, схоже, готовий на багато що. Так зокрема Липинський захищає Україну проти випадів з боку польської преси.

            А тим часом у Києві відбуваються доволі драматичні події. Треба віддати належне авторові. Іван Корсак детально, зі знанням справи описує те, що коїться у без перебільшення переломні дні української історії. Гетьман Скоропадський видає грамоту про федерацію з Росією.  Як вислід – опозиційна до гетьмана Директорія оголосила про початок повстання проти Скоропадського. Винниченко від імені усе тієї ж Директорії вимагає негайної ліквідації гетьманства. На календарі – 13 листопада 1918 року. Скоропадський у роздумах: “Чого ж воно так? Він свідомо ішов на каторгу, аби змучена ця земля і люд  дихнути легше могли, аби життя не було насильством пронизане і справа, і зліва, як досі. Він змушений був, як циркач  за контрактом, балансувати та викоручуватися між австрійським монаршим двором і німецьким імператором Вільгельмом, між білими арміями і червоними, між всіма отаманами вже б тутешніми, яким немає рахунку, між варягами, що перли очманілою і вчаділою ордою на  тую землю, і зайдами та варягами, якими її заселяли насильно та вперто чужі  правителі впродовж минулих віків…”

            -Ніякі варяги нам не збудують державу! – запевнив гетьмана Липинський.

            Де  ти послизнувся, гетьмане? Правив 7,5 місяців…

            Сумно на душі у Липинського? Болить за майбуття України, за цей народ, за його будучину. А тут ще в добавок – особисте. Легені у Липинського відмовляють, побиті туберкульозом.

            Відводить у романі Іван Корсак і  місце, де описує знущання над Петром Болбочаном. Цей здібний та успіший воєначальник став жертвою інтриг та елементарної людської заздрості.

            Липинський робить свої висновки:

            -Факт розстрілу отамана Болбочана – не втихомириться душа і через роки. Се тільки вище,  видніше полум”яного процесу самоспалення, в якому згоряє наша хата…

            На різдво 1919 року Міністерство закордонних справ Української Народної Республіки ухвалило рішення про звільнення усього складу Віденського посольства. Липинському радять відпочити. Мовляв, згодом робота для нього знайдеться.

            І таки знайшлася!

            Автор роману відслідковує  розвиток подій в Україні.

            Формується нова структура – монархічна організація Український союз хліборобів-державників. Надворі – 8 травня 1920 року. Липинський береться за написання статуту і регламенту новоствореної організації. Тут він робить ставку на “гетьманську державу”.

            “Збудування міцної незалежної Української держави є нашим завданням”.

            Але спалахує суперечка, кого бачити гетьманом: Скоропадського чи Василя Вишиваного (ерцгерцог австро-угорський Вільгельм Габсбург)?

            А ще Липинському закидають у надмірній симпатії до поляків. Чимало клопоту з Винниченком . А тут ще колишній генеральний писар Скоропадського Іван Полтавець-Остряниця власне козацтво засновує. Бач, самому закортіло  гетьманську булаву до рук взяти. Липинський закликає до єднання патріотичних сил. Проте, його не чують.

            -Особливою прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків.

            Він багато писав. Писав сидячи, лежачи, а як уже несила було – то диктував.

            У Відні Липинський доходить до думки про доцільність заснування періодичного видання. Уже і назва готова – “Хліборобська Україна”. Там він надрукує свої “Листи до братів-хліборобів”. Зміст – передача з пережитого, зболеного і вимученого. Бідою найбільшою став брак чіткої теорії побудови держави. Чвари  почалися і діло на почтаках ще губили.

            -Ми мали в своїх руках талісман-ідею, яка викинула нас за береги життя.

            -Державна неміч, в якій опинилася Україна, не вічна! Політичне Різдво! Воно прийде знов, як вже не раз приходило в нашій історії. І від нас самих буде залежати, чи зуміємо ми врешті як держава народитись, чи знов в момент народження згинемо.

            Національна аристократія – будівник нації.

            Писав книгу із закликом унезалежитись як від Варшавської, так і Московської митрополій. Липинський виступав за конституційну монархію.

            -Ми не можемо вилізти або вискочити зі свого часу, як з сорочки…

            Автор зображає прибуття Дмитра Дорошенка на аудієнцію до угорського прем”єр- міністра графа Бетлена. Угорці запевняють у допомозі як моральній, так  і матеріальній гетьманському рухові.

            Гетьманський рух поступово набирав сили. Справа про Україну мала розглядатися на засіданні Ліги Націй у Женеві. Скоропадський пише листа генеральному секретареві Ліги Націй Еріху Драммонду. Опоненти роблять спробу очорнити гетьмана. Мовляв – поміщик, стояв за Росією. Виникала необхідність, аби Скоропадський виступив із заявою:

            -Я стою за самостіну Україну, тому що лише ясно й чітко поставлене національне гасло може врятувати Україну від більшовицького поневолення; крім того, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх таборів до чесного вирішення українського питання, я вважаю, що тільки стоячи на самостійному щляху, Україна і Великоросія зможуть встановити чесні братерські відносини… Говорити про федералізацію з Великоросією – означає  підштовхувати свій рідний край до провалля.

            Дипломатам лукавим Скоропадський нагадував, що не слід з теренів його Батьківщини створювати базарний товар. Не слід нехтувати цілим народом! Їм же самим від того буде зле.

            А у апартаментах Ліги Націй щиро дивувались: який то народ, яка нація, де проводирі тягнуть і різнобоки? Бо це не народ, а гурт, натовп, хай і сорокамільйонний.

            Гіркота нестерпна огорнула душу Липинського. Світ всенький жовтим став. Симпатії Івана Корсака явно за своїм героєм. Тут вбачається  відкрите нічим не приховане переживання за долю цього сина польського народу, котрий цілковито віддав себе служінню українській справі.

            Липинський пише листа Дмитрові Донцову?

            – Нездатність до витворення власної організованої аристократії, браку  кандидатів до неї аристократичного духа, який єсть перш за все духом сили і любови – ось прокляття України.

            Такий загалом скупий на похвали Євген Чикаленко скаже:

            -То один з найцінніших наших робітників!

            Звісно, мається на увазі Вячеслав Липинський.

            У романі Івана Корсака не на пряму, а дещо завуальовано, стоїть питання: чиї ми нащадки? Хама чи Яфета? Липинський береться за написання праці, яку давно задумав: “Хам і Яфет” Хто вбивця його щирого приятеля селянина Левка Зануди? Хто пустив з димом його Русалівські Чагари? Пропали там недописані історичні праці та бібліотека. Власне, вбивця Зануди сам себе виказав. Звати його Григорієм на прізвище Вельбівець. Якось одного разу, напившись до безтями, він зізнався:

            –  То я прикінчив Левка!

            Липинський:

            -Хамство є скрізь. Це правда. Скрізь є гін до виділювання себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими націями, державами.

            Під тягарем певних ситуацій відбувається розчарування у Скоропадському. Гетьман у Будапешті від імені майбутньої України вирікся на корсить Угорщини усіх українських прав до Руси Прикарпатської.

            -Він марне і забагато прощав Скоропадському.

            А він же також творець єдиної теорії Української Державності. І як не згадати відомий вислів, який тут надається сповна: “Платон мій друг, та істина дорожча!”

            Повна зневіра огортає Вячеславом. У лютому 1930 року він пише Дмитрові Дорошенкові: “Я між українцями як був, так і остався “чужим тілом”. Роблю висновок, що ці українці єсть органічно нездатні до державного життя”.

            Згодом додасть: “Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилки бувають скрізь, особливо у таких молодих і так переміняючих дотеперешній спосіб  українського думання – рухах як наш. Але помилки ці не можуть погубити і не погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломять тільки тих, хто і для цієї ідеї, і для цього діла задрібними, закарликуватими показалися…”

            Роман Івана Корсака “Діти Яфета” є одним з інтелектуальних творів, складним за змістом і водночас пізнавальною річчю. Цей твір змушує задуматись над багатьма подіями, які відбувалися і продовжують будоражити нашу дійсність. Висновки зроблено. Варто їх лишень осягнути і переосмилити.

            “Корона Юрія ІІ” :роман. -Київ: Ярославів Вал. 2011. – 148 с.

            Іван Степанович Галицький, архіваріус УНР. Міська управа виділила йому дві кімнатки у замку Любарта. І от однієї\ пречудової днини зі сейфу Галицького, який до того ж є офіцером Розвідочної управи Головного  управління генерального штабу УНР, викрадено цінну річ.

            Так інтригуючи-зазивно розпочинає Іван Корсак свій роман “Корона Юрія ІІ”.

            Отож – Луцьк, замок Любарта, буремні двадцяті роки ХХ століття, революції, перевороти, анархії, зміна влади і  розвій бандитизму.

            Хто такий Іван Галицький, і чому автор, який назагал прискіпливо підбирав головних героїв своїх книг, відвів стільки уваги саме цьому персонажеві?

            Галицький – випускник істрико-філологічного факультету Київського університету святого Володимира. Доля завела його до Луцька, де він виконує різноманітні доручення молодої української влади. До нього навідуються четверо юнаків гімназистів і  просяться на археологічні розкопки, що якараз проводились у замкових підземеллях. Дозвіл було надано і юнаки радісно приступили до роботи. Вони працювали під наглядом свого  гімназійного вчителя. Проминуло небагато часу, і вони знайщли стрілу, затим старовину порожню пляшку, і аж нарешті – металеву скриню, побиту іржею. Усередині знахідки виявилась корона. “Pex Russianus” (“Король Русі”) – такий напис виявлено на короні. А  відомо, що саме такий напис красувався на короні останнього українського короля Юрія ІІ, внука по матері короля Юрія І, онуки Данила Галицького.

            Іван Галицький мав намір напіслязавтра кур”єром відправити корону у штаб Директорії. Спізнився! На металевій поличці сейфу лежав тільки якийсь камінець. Був то самоцвіт, що випав з корони.

            Слідчі тільки руками розводили. На територію замку не входила і не виходила жодна душа.

            “У голові двигтіло, мов у молотарці, в яку забули покласти снопа”. Подібне порівняння явно свідчить про те, що автор обізнаний з агрономією. І далі: “Справа видавалася без смаку, як нічим не приправлена січка”.

            Хто міг викрасти скарб? Висловлювалось припущення, що хтось дуже вправно загримувався під Галицького!  А тут ще пограбування свіжої могили! Труп невідь-де подівся. Справа з могилою наче недотична до пропажі зі сейфу, але чи не бузувірська секта у місті об”явилася?

            Що відомо авторові з історії?

            Юрій ІІ по материній лінії походив з давнього княжого роду Рюриковичів. По батькові він з шляхти П”ястів. Насправді існувало дві корони.  Корону Данила переробили на митру перемишльського єпископа. А друга? Куди поділась та друга?  Корона Юрія І і Юрія ІІ! Де вона?

            Іван Корсак робить певний “обхідний” хід. Українська Народна Республіка… Наскільки вона тривка, наскільки здатна контролювати ситуацію, проявити міцність і стабільність?  Автор виносить свій вердикт: українська влада така тендітна, як перший лід за осінніх приморозків.

            У замковому підземеллі казна-що коїться. Якісь незрозумілі вибухи. Подейкують про появу привида дівчини Оксани. Вона помщається на кривдниках. Особливо не щадить військових. Коли військові стріляли у привида – кулі назад поверталися. Щоб якось з”ясувати ситуацію, у підземелля спустились археологи. Вони люди вчені та бувалі, зуміють розібратися, що насправді відбувається? Археологи побули у підземеллі день і втекли.

            Іван Степанович усю інформацію збирав та просіював наче крізь ситечко. Але нічого так і не “вимальовувалось”. Усе покрито пеленою загадковості.

            Галицькому сказали. що у Боротині живе дід Варфоломій, який знає про таємниці підземелля і залюбки може багато чого оповісти. А до Боротина близько… Камінцем докинути…

            Далі наче відбувається у  романі своєрідний сюжетний розрив.

            -Як Московщина поглинає Україну – то агресія і брутальне загарбництво. А як Литва – то братерське єднання, цілування і милування! Чому така різниця?

            І відповідь: “Литовські князі шукали підтримки у місцевого люду. Вони поважали традиції і звичаї. Діловодство вели здебільшого давньоруською. Чимало можновладців приймали православну віру”.

            Іван Галицький – у недалекому минулому поручник 8-ї армії Росії. Брусиловський прорив, де українці вбивали українців. Чернігівці та полтавці супроти галична і буковинців. Галицький ставив запитання, на які не надходило відповіді: “Із налитими кров”ю очима українці вбивають українців невідомо за чий шкурний і підлий інтерес, присмачений та присолений густо з обох імперських рук погано прикритими побрехеньками”.

            Імперська царська 8-а армія наступала на Луцьк. У бою був поранений Іван Галицький. Ледь вижив. Помануло його у рідні краї, де не був стільки літ. Стоїть на порозі рідної хати. Вікна заколочені навхрест. Батько і мати у інших світах.

            Автор роману наче іде навзирці за своїм героєм. А на батьківщині, де “зарито твою пуповину”, де у рідній пилюці губляться  твої сліди думається масштабніше і глобальніше. Думки про вічність і про суть  речей. І діймають Галицького думки, як різні епохи вживались на цій землі, його вітчизні? Як люди могли тут порозумітися? Славний воєвода-князь Ольгред року 1363-го розбив татар під Синіми Водами. На Волинь прийшла Литва. Але  новітні завойовники не зазіхали на українську культуру та мову. Навпаки – постала литовсько-українська держава. Вислоцький статут 1347 року писаний руською мовою.

            “Усі Ягелончики, аж до Сигізмунда Августа, у Литві по-руськи писали, привілеї й подаяння давали, і навіть часом не найкраще по-польськи уміли. Козимир Ягайлович більше вмів по-руськи, як по-польськи”.

            Такий запис польською залишив для нащадків вчений муж Бануке.

            Іван Корсак, явно підбадьорений ставленням Литви до Руси-України і вбачаючи в тому зразок мирного співіснування народів, робить висновок: “Не було колонізаторів і колонізованих, а було толкове й спокійне співжиття, як у нормальній родині”.

            І на підвердження сказаного автор підсилює цитатою: “А писарь земский маєт поруску литерами и слови русскими вси листи і позови писати, а не иншим єзиком і слови”.

            Здійснюючи доволі віддалені від теми екскурси то історичні, то культурницькі, автор явно випробовує читацьке терпіння.

            Де викрадена корона Юрія ІІ?  І що з нею трапилось?

            Офіціант з ресторану “Акваріум” повідомив, що у їхньому закладі готується оборудка про купівлю вельми цінної речі. Про таке офіціант довідався, підслухавши розмову двох панів.

            Було вжито запобіжних заходів. І що вони бачать? Міський урядовець виставляє у ресторані чималу коробку. “Панок зазирнув у неї було нетерпляче, як зголоднілий у каструлю, а тоді поліз у кишеню, напевне дістаючи портмане”.

            До столу. де явно відбувалась сумнівна оборудка, наблизився молодий опер Петро Грицанчук. “Урядовець, здається, усе зрозумів, схопився як ужалений, і очі його забігали кішкою з палаючої хати”.

            А що у коробці?

            Там виявили не королівську корону, а церковну річ. Напевне, то була єпископська митра.

            Далі – ще одна несподіванка. На сторінках роману випливає  новий персонаж – Григорій Сазонов. Він майже відверто працює на Москву.  Він – монархіст. Має поранення від гранати, яку кидав більшовик.

            Григорій Сазонов зізнається:

            -Уся затія з короною – то моя витівка. Колчак якраз йшов на Москву. Ми його в Кремлі коронувати збиралися. І не липовою якоюсь короною, фальшивкою сміхотворною, ординського хана дарунком, що за Мономахову шапку кілька століть видавали, а короною справжнісінькою, руського короля Юрія ІІ. Тепер цьому кінець!

            І все ж – де корона?

            Іван Корсак, а його обізнаності та компетентності ми довіряємо, робить сумний висновок. Сумний, проте правдивий  та історично обгрунтований:

            -Уряд кочував Україною, заграви здіймалися й підсвічували похмуре небо над усією землею, військо по черзі відбивалось від білих, червоних, поляків, а то й водночас від усіх разом. Та ще отамани на півдні, живучи довірою змученого селянства, переходили, як із хати до хати колядники в різдвяні свята, від однієї армії до іншої, що ворогували і бились на смерть одна з одною. Тут же на заході наростала польська загроза, а що вже говорити про дрібніший клопіт – корону Юрія ІІ так і не вдалося знайти, мовби ворожка яка в невидиму перетворила її.

            Ось так наче недописаним, обірваним  на півслові  завершується цей роман Івана Корсака. Насправді – усе не так. Автор що мав намір сказати  – сказав. Звісно, можна було розширити тло розповіді. Скажімо, здійснити історичний екскурс у глиб віків, розповісти про нащадків Данила Галицького, Юрієм Другим завершуючи.

            Автор має право вивершувати власні твори так, як йому це бачиться, як забажається і згідно стратегічного задуму.

            Галицький між тим вперто продовжував розшуки…

            “Запізніле кохання Миклухо-Маклая” : роман.-Київ: Ярославів Вал, 2016. -232 с.

            Розпочинається роман з того, як Катерина Семенівна Миклуха, отримавши конверта та ознайомившись з його змістом, сповіщає домашніх:

            – Діти, нашому Миколі знову тюрма.

            Усі присутні з тривогою, острахом та цікавістю обернулись до Миколи, який був присутній. Брати і сестри дивились на Миколу. Той стояв, затиснувши зуби.

            У ньому давно зріло передчуття, що з тюрмою розминутися не вдасться.  А у анонімному згаданому листі йшлося: усіх, хто брав участь у останніх заворушеннях студентів, потяґнуть до суду.

            У Катерини Семенівни п”ятеро діток. Вона вдова. Поставити дітей на ноги, вивчити, дати належну освіту непросто. А тут таке  з Миколою!  Як бути? Старший син Сергій радить братові негайно утікати за кордон. А Петербург Микола не дуже і любить. Не подобається йому це місто. Скільки разів просив матір покинути ті “нетрі”. Микола тут хворів постіно на бронхіти, ангіни, ревмокардит.

            … З помешкання Миклух, де зібралось стільки тривоги,  автор переносить читача у царські палати та урядові заклади.

            Міністр внутрішніх справ Валуєв у доповіді імперетарові Олександрові ІІ називає 18-літнього Миколу Миклуху “найголовнішим і найнебезпечнішим заводілом усіх заворушень”. Ну, від такого “визнання” аж дух перейняти може. Та й гордість не покидає за такого талановитого “заводіла”. А втім, не до легковажень.  Одним розчерком пера можуть перекреслити усе життя. Життя, яке ще й не розпочиналось як слід.

            За молодих людей заступається професор Олексій Костянтинович Толстой, правнук останнього гетьмана України Розумовського. Професорові знано, що Микола Миклуха походить із збіднілих дворян зі села Погорільці, що на Чернігівщині. Як професорові не заступитися за земляка?

            І вирішено виробити Миколі паспорт для втечі за кордон. Але справжнє прізвище вписувати туди не слід.

            -Як на Запоріжжі предка дражнили – Махлай!? Спершу був він просто Миклуха. Але Миколу треба якось “причесати” по-закордонному.  Отож, до “Миклухи” додаємо оте запорізьке “Махлай”, але трішки підлаширвуємо по-шотландськи – Маклай. Бо кажуть, що серед предків Миклух шотланжець був. З Махлая робимо -Маклая! Миклухо-Маклай!..  А що – звучить!

            Катерину Семенівну викликають у поліцію:

            – Де ваш син?

            – У Стародуб поїхав!

            -Чого?

            – Підтвердження на дворянство здобувати.

            Предок, хорунжий Стародубського козацького полку Степан Миклуха відзначився при штурмі Очакова. За явлений героїзм удостоїли козака дворянством. Та загаявся чоловік з оформленням потрібних паперів. Так воно й пішло по життю. Вони наче дворяни, а відповідні документи  на підтвердження відсутні.

            Микола у Стародуб не поїхав. Нічого йому там робити. Йому навчатись охота. Тому й рвонув у Європу. Там у Гейдельберзькому  університеті молодий чоловік цікавится геть усім.

            -Ти вчиш багато побічних предметів! – докоряє у листі мати.

            А він уже тим часом перебирається у Лейпицький університет. Вивчає фізику, географію, теорію національної економіки, історію грецької філософії, медицину.

            З Лейпцига переїздить у Йєну. Тут у місцевому університеті опановує медицину.

            Тут він задумується над вічним запитанням, на яке не існує достеменної відповіді:

            -Що таке людина? Що таке Homo sapiens?

            Вирішив влаштувати експеримент. Вдягнувся у лахміття, на обличчі вивів “синці та кров”. Вмостився край дороги, що вела до храму. І ось яка реакція тих, хто поспішав на  Службу Божу:

            -Мабуть, напився!

            -І куди поліція дивиться?

            Його оминали боком-боком, ледь не переступаючи через нього. Нарешті хтось над ним нахилився. Рука намацала його гаманець і робила спроби поцупити.

            Запитання- “що таке людина” залишилось без відповіді.

            Надходять вісті від рідних. Нарешті вони  придбали в Україні маєток.  Розташована садиба неподалік Малина на Житомирщині. Брат Сергій, відставний артилерист, наводить лад на занедбаному обійсті.

            Ну, що таке людина? Істота розумна чи безсердечна?

            Аби знайти відповіді на це та багато інших питань, Микола вирішує присвятити своє життя науці. Задля науки  має намір  стати вічним мандрівником. Ставить перед собою завдання звідшукати хоч на краю світу народ з душею ще не пропащою, не замуленою і не прокислою.

            Нова Гвінея! Ось де він знайде потрібний народ, з якого можна буде виростити достойних людей. Він повірив, що здатен створити суспільство справедливості і природної шляхетності.

            Але з чого розпочати? Насамперед треба знати анатомію людини, зоологію, філософію, юриспруденцію, мінерологію і кристалографію.

            Йому дорікали:

            -Навіщо стільки? Неба над собою не бачиш!

            Молодого вченого запримітив професор Геккель. Він запросив Миколу у Африку досліджувати морські губки.

            Перша удача! Маклай відкриває новий вид загадкових губок. Назву дає їм – Гуанча бланка. Так називались аборигени Канар.

            З рекомендаційним  листом професора Геккеля Микола навідується у природничі центри Франції, Данії, Норвегії, Швеції.

            “Рудимент плавального міхура у селахій” – перша наукова публікація Миклухо-Маклая. Стаття була розміщена у “Єнському журналі медицини та природознавства”. Публікація спричинилась до дискусії.

            Відчутно, як Іван Корсак наче потонув посеред “моря” зібраного фактажу. Його герой усе дужче заманює у густий  і малопрохідний “ліс” подій та різноманітних трафунків. Автор, уже озброєний набутим літературним досвідом, адже цей роман далеко не перший у творчому доробку Корсака, успішно дає собі раду. Вміло розставити у логічній зв”язці фактаж – також справа таланту, без якого загалом – ніяк.

            П”ять років за кордоном! Нарешті зустріч з родичами, з матір”ю. Приїхав без гроша у кишені.

            А у Петербурзі засідає Російське географічне товариство.

            -Вас не було в Росії п”ять років! – звучить як докір.

            -Так, я здійснював дослідницьку роботу.

            – І що?

            – Мушу конче для продовження наукових досліджень вирушити у експедицію на Нову Гвінею. Прошу вашого сприяння. Експедиція триватиме 7-8 років. Він готовий відповісти на будь-яке поставлене питання. Микола ретельно простудіював літературу про народи Океанії, Малайського архіпелагу, Австралії. Для цього ознайомився з творами Уоліеса, Кука, Дарвіна, Марінера, Прітчарда. Але паперовим ученим йому якраз не хотілось бути. Прагнув мандр, маючи на той час двадцять чотири роки. Постановив для себе, що вивчатиме географію власними ногами, вивідуючи досі незвідані простори.

            Тихий океан з часом має стати Російським океаном. Такі його плани!

            У Миколи рекомендації 12-и знаних європейських вчених і від трьох вчених мужів Росії. Він просить на експедицію п”ять тисяч рублів. При тім доведеться економити буквально на усьому.

            І що він чує?

            – Нащо Росії оті Гвінеї? Яка з того користь?

            У Географічному товаристві порадились і виділили на експедицію 1200 рублів.

            Хтось єхидно зауважив:

            -То відрядження в один кінець, аби не повернувся. Залишився десь там, з папуасами.

            А що він? Гроші дозбирував по друзях. Зоологічному музеєві запропонував унікальну колекцію губок, зібраних ним у Червоному морі. Виручив 300 рублів.

            Експедиція відправиться на корветі “Витязь”. Оминаючи Копенгаген, їхнє судно дісталось до англійського Плімута. Там “Витязь” кинув якір, а Маклай  вирушив містами Європи випрошувати кошти. У таку мандрівку, яку він придумав, ніхто досі не відважувався.

            Зціпивши зуби, всупереч несприятливим обставинам, Миклухо-Маклай  постановляє для себе іти до мети.

            А за ним слідує невтомне перо Івана Корсака.

            Ось і Гвінейський берег.  Здається, він вперше бачить цю землю? Видніється смуга темно-зеленого лісу. Місцями посеред крон кокосових пальм здіймається сизуватий димок.  Дивовижно білі хмари затуляють верхи гірських хребтів.

            Треба віддати належне авторові роману. Його зорове бачення ідеальне і майже абсолютне. Він наче є свідком того, як корверт “Витязь” входить в затишну бухту і стає на якір. Майже відразу вигулькнуло з густого лісу кілька темно-шкірих напівголих особин. Один острів”янин поклав на краєчку берега кокосового горіха, інший підняв над головою списа, сердито блимаючи великими білками очей.

            Маклай не взяв зі собою охоронців і не прихопив навіть пістолета. Він заглиблювався на територію острова добре протоптаною стежкою поміж кокосових пальм, бананових і хлібних дерев. Врешті вийшов на галявину, де стояло кілька хатинок, накритих пальмовим листям. Довкруж – ні душі!  Тут враз з густих кущів появляється тубілець.

            Корсак пише: “Вони стояли якийсь час очі в очі, люди з різних світів і епох, сповнені цікавості та обережності, бо жоден не міг бути певним своєї безпеки”.

            Аж ось з лісу почали виходити інші люди. Маклай дарував їм намисто, цвяхи, рибальські гачки, кольорові тканини.  Тубільці віддячували бананами, кокосами. А ще – двійко диких зв”язаних за ноги  поросят. Свинки дуже кричали, верещали та пручалися, немов навіжені.

            Маклай усвідомлював, що він розділений з цими людьми не лишень віддалю у тисячу кілометрів, а й часовими рамками у тисячі років.

            Команда вирішує збудувати ученому житло. Корверт поплив собі далі. Прикро, але дехто з команди корабля обікрав папуасів. Як після цього тут  жити і довіру завойовувати?

            І хто з них є дикунами?

            Одного разу, вирушивши на оглядини околиць, Маклай заблукав поміж стежин. І ось одна вивела його у незнайоме поселення. Там чужинця зустріли зі списами напоготові. Над головою пролетіло дві стріли, які вп”ялися у найближче дерево. Він озирнувся. Чи будуть ще постріли з лука? А може влучать у нього? Тоді намарними стають усі зусилля задля науки. Він не знав ні мови, ні звичаїв папуасів. Тому вирішив… прилягти у затінку розлогого дерева. Там  він заснув міцним сном. Його не займали.

            Важко бути одному посеред такого незнайомого  світу. Гукав собі помічника. І  таки знайшов.  Папуас Туй почав допомагати цьому білолицьому прибульцеві. Досліджувати тубільців Маклай вирішив з їхніх похорон. Як здійснюється цей обряд? Мерця клали спершу на поміст, і він там лежав, поки одні кості не лишалися. Потім ті кістки мили і закопували на городі. А череп на певний час рідня залишала у себе. Покійника оплакували усім селом. Тубільці вірили, що дух померлого відправився у країну Адіри, що десь там – далеко на Заході. Звідтіля ще ніхто не повертався. Коли мерців не за звичаями хоронити, то вони можуть дуже сильно образитись. Встають із землі в повномісячні ночі, плачуть і просять спорядити як слід…

            Виникла конча необхідність опанувати мовою тубільців. Взявся за цю справу з неабияким терпінням. Спершу Маклай розумів  небагато. Швидше  здогадувався, що вони хочуть сказати. Загалом справи йшли на лад. Політика терпіння і ненав”язливості виявилась доволі ефективною. Папуаси дозволяють уважно розглядати себе, міряти і робити з них замальовки.

            Дотепно Іван Корсак подає опис Гвінеї.

            “Історія обійшла цей векликий острів боком, пропливла чомусь мимо пароплавом ген-ген на мерехтливому видноколі, забувши чи не схотівши тут полишити те чи те цивілізаційне надбання”.

            У Гвінею Маклай привіз  із собою хлібне дерево, кокосові пальми і банани, манго, ананас, лимон, гарбузи, огірки, кукурудзу. А також кавові кущі.  Усе те вельми сподобалось тубільцям. Вони залюбки брали насіння і висаджували у себе на грядках.

            Хворів. Клята малярія геть вимотувала.  Трясло немилосердно і по краплині вичавлювало сили.  Іноді виникало бажання усе те покинути та повертатися домів. Щоправда, корверт “Витязь” давно відплив. Залишилась шлюпка. Отож, варто лишень наважитись – закопати у надійному  місці щоденники та замальовки і податись на шлюпці вздовж узбережжя.

            Ага! Як давно ти не відвідував того свого човна? Нарешті оглянув шлюпку. А її черва поїла.

            Іван Корсак,  ідучи в назирці за своїм персонажем, вивідує чимало такого, що іншим ніколи не віднайти.

            Ось зізнання Миклухо-Макрая: “Моє становище стає все більше нестерпним… Покрівля тече, стовпи, на яких хатина стояла, мурахи геть підточили, вже валитися почали; доводиться якісь  підпорки ставити з остороги, що підлога чи навіть уся будівля якогось дня завалиться до лихої матері; запаси хіни практично вичерпалися; від дванадцяти пар різного виду взуття не залишилось жодної не стопттаної та не порваної… Рани на ногах відкрилися такі, що не заживають…”

            Він не здавася. Описував рослини, тваринний світ, занотовував звичаї і навіть тутешні діалекти.

            З наступним прибуттям корабля доставили “свиней з рогами на голові” – бичка і теличку. А ще козу і цапа. Подивитися на дивовижних тварин збігалося усе населення.

            Миклухо-Маклай покидав Нову Гвінею у грудні 1872 року. Тубільці прохали його залишитися. Він обіцяв їм повернутися.

            “Вторгнення європейської колонізації з усіма її небезпеками загрожує моїм чорним друзям!” – з листа князеві Олександрові Мещерському.

            Учений  прагнув бути корисним тубільцям. А це означало не допускати зіткнення європейської цивілізації з чорним населенням, бо це б мало справді трагічні наслідки.

            Сподівався на підтримку  усіх чесних і справедливих людей, розраховував зупинити пошуки нечестивців, ласих до сумнівного збагачення.

            “Я повертаюся у Нову Гвінею не тільки як дослідник і вчений, а як оборонець моїх чорних друзів берега Маклая”.

            Миклухо-Маклай дав собі слово захищати папуасів настільки сили стане. “Хоча сповна усвідомлюю, що справа їхня – справа слабкого супроти сильного”.

            Друзі нарекли його “новітнім Дон Кіхотом”.  Навіть мати вважала марними усі ті зусилля сина. Багато хто визнавав його  погляди справедливими, але безнадійними.

            А що він? Чого домагається? У Новій Гвінеї мають постати школи, через нетрі повинні пролягти нормальні дороги. Маклай упорядкував словники на 14 мовах, якими розмовляли тутешні жителі.

            Маклай – ТАМО БОРО! (велика людина). А ще папуаси називали його – Місячною людиною. На переконання тубільців цей білий чоловік буває на місяцю. Варто йому тільки захотіти! А ще на яких зорях йому вдалося побувати?

            Папуаси Нової Гвінеї сприймали Миклухо-Маклая як вищу, навіть неземну істоту. Він же зріднився з ними, полюбив їх і з захопленням увійшов у роль керівника та покровителя островітян. Адже австралійські племена  зникають з лиця землі. Треба їх захищати! І у комплексі заходів дуже часто наукові цілі відтісняються на другий план.

            Імперське Російське географічне товариство продовжувало відмовляти Миклусі-Маклаю у наданні фінансування. Причина – віддаленість островів і відсутність тут російських інтересів.

            Він намагається заперечити:

            – Віддалених країн тепер вже майже не існує, а тим паче не буде у майбутті!

            – Але ж російський інтерес тут справді погано проглядається! – не здавався представник Геграфічного товариства Семенов-Тян-Шанський.

            -Окрім російських існують ще інтереси загальнолюдські! Не колонізація, а протекторат частини Нової Гвінеї! Це має стати справою освічених  і гуманних урядів.

            -Ні!

            – Тоді надайте Берегу Маклая незалежність!

            Ось як далеко зайшов зі своїм героєм Іван Корсак!

            Незалежність Берегу Маклая!

            І заодно: незалежність Малоросії! Отієї України-Руси!

            А чому б і ні?! Багатомільйонний окремий народ-нація у центрі Європи зі своєю самобутньою історією, мовою та культурою, побутом і національною самосвідомістю! Як можна тримати мільйони і мільйони у ярмі поневолення та знехтування усіх їхніх законних прав. Адже живуть вони споконвіку на Богом даній їм землі.

            Зібраний фактаж для написання цього роману вражає кількістю і підбором цікавих інтепритацій. Треба віддати належне авторові. І головне – він упорався зі розташуванням фактів у єдину струнку лінію, від чого сюжет роману лишень виграє.

            Маклай – дивак, якого петербурзьким чиновникам доводиться терпіти хіба тому, що він вчений та мандрівник з гучним уже іменем.

            -А чи не працює Миклухо-Маклай на англійський інтерес?

            “Чого ж благородні наміри та людяні цілі так важко беруться на віру?” – замилюється Микола.

            А тут чергова прикрість. На колонію Айве напали вороги – папуаси з бухти Бичару. Скориставшись відсутністю чоловіків і Тамо Боро, вони розграбували поселення. Постраждала також хатина Маклая. Особливо у безчинствах старався зверхник нападників Мавери. 

            Один німець сказав: “Перш ніж любити народ, його у лазню належить повести!”

            Маклай  бідкався: як зарадити чи не найбільшій тутешній біді – нестихаючим війнам між папуасами!

            Він мріяв про настання золотого віку для людства! Золотий вік – то коли у кожного щастя по вінця, аж вихлюплюється через край!

            Іван Корсак переносить свого героя на острів Ява.  Такий собі окраєць землі, що притулився між двома океанами – Індійським та Тихим. Тут неймовірної голубизни гірські озера, найгустіші загадкові джунглі і вулкани, що попухкують сизим димом, мов велетенські козацькі люльки. Тут у палаці генерал-губернатора  нідерландської Індії Джемса Лаудона добре працюється над рукописами – тиша і благодать!

            Йшов 1873 рік!

            Весна!

            І справді – усе б добре, та не давала спокою гарячка новогвінейська. Вона наче стала своєрідним супутником Маклая.

            Своїми пошуками і публікаціями Миклухо-Маклай заклав  підвалини антропології та етнолдогії. Наукові розвідки він вміщує у австралійських, французьких, німецьких, англійських виданнях.

            -Він друкується будь-де, у Європі та поза межами європейськими, скрізь, окрім Росії. Маємо те врахувати!

            Це мова автора. Корсаку важить той факт – “скрізь, окрім Росії”.  Ним Іван Феодосійович наче прагне наголосити, загострити увагу: враховуйте на фактор споконвічної дикості Московії.

            Над аборигенами нависли загрози “цивілізаторів” Ці люди з дитячою довірливістю, чистою душею. Як зберегти їхню первісну незайманість?

            Він прожив серед папуасів три роки. Вивчив їхню мову, збагнув побут і звичаї. Нашестя білої раси у Нову Гвінею може призвести до низки катастроф.

            У січні 1879 року Маклай пише тривожного листа британському верховному комісарові в західній частині Тихого океану серу Артуру Гордону. У листі – біль можливої утрати  цілого племені. Кому від цього буде краще, а чи легше?

            …Він лежав на березі непритомним. Йому марились пси потойбічної землі Адіри – землі померлих. Цілий розділ вміщено у романі про  марення Маклая. Він непритомний з голоду, він виснажений і перевтомлений, замучений злигоднями і кліматом. Усі його колекції у руках  банкірів та купців. У нього жодних засобів на повернення в Європу.

            У такому стані застав його італійський ботанік Беккарі.

            -Якби не характерна борода, я його не впізнав би! – скаже згодом Беккарі.

            Доктор Габріель Моне напише” “Без перебільшення можна  твердити, що після Чарльза Дарвіна, який зробив колосальний переворот  у природознавстві, Миклухо-Маклай є найбільш геніальним реформатором науки про людину”.

            -Я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству.

            Маклай народився в дорозі. Батько тоді у болотах  та лісах прокладав залізницю. Жили у палатці, докучали мошки та комарня. Чувся людиною, в жилах якої тече кров українська, німецька, польська.

            Згодом син Микола зізнається: “Я дуже люблю вітчизну мого батька Малоросію. Я з гордістю відчував себе українцем…”

            І поширились чутки.  Газети писали про загибель Миклухо-Маклая. Інші стверджували, що – ні, живий!  Оголошений королем  у папуасів! Датчанин Георг  Брандес запевнив, що Маклай на своєму острові влаштував гарем, у якому 147 чорних наложниць. “Одеський вісник” повідомляв, що молодий дослідник Миклухо-Маклай, “посланий у Нову Гвінею, загинув там від злоякісної гарячки. Втрата вельми відчутна, бо покійний виявляв велику енергію і любов до географічних та зоологічних досліджень.”

            Що Микола помер, повідомляло і Російське геграфічне товариство, і газети Санкт-Петербурга. Вони писали: “Життя не пошкодував задля наукової істини”.

            “Добре було б, аби хтось написав біографію покійного, як істинного подвижника і мученика”.

            Було і таке..

            Але ось сестра Ольга? “Я певна, що Коля благополучно повернеться зі своєї подорожі. Ніколи  Коля не помре, перш ніж ми не побачимося  з ним, і не передасть він іншим почату ним справу. Тільки з такою певністю можна жити, інакше життя було б примітивною штовханиною.”

            Микола таки особливо любив сестру Ольгу. Він навіть заповідав їй усе своє добро в разі неповернення з чергової експедиції. Ольга померла дуже молодою

            Нарешті Миклухо-Маклай прибув до Малина – до уже їхнього родового маєтку. Але і тут він “учений” – цікавиться народними піснями, вивчає типи люду поліського та світом рослинним переймається. Виявив тут азалію понтійську, рослину рідкісну, яка збереглась тільки на Поліссі.

            Преса тим часом кпинить над Маклаєм. Нову Гвінею йменують Макландією, а його самого -тихоокеанським поміщиком, туземним самопальним імператором. Усе, чим займався Маклай – названо в пресі “вченим шахрайством”.

            А він усе посилав до Буки. Бука – злий дух у папуасів. Інша річ  Ротгей – великий пращур папуаського племені, Щось на кшталт нашого Перуна.

            Він навчив папуасів обробляти землю. Подарував їм і залізо – ножі та сокири. Чим не Прометей, який приніс людям вогонь!?

            Його тубільці ще величали – “Каарат Тамо”! Людина з Місяця!

            “Тамо-боро-боро” – особливий статус Миколи Маклухо-Маклая.

            Ну, статус і зобов”язував!

            З певною іронією Іван Корсак пише про те, як до Каарат Тамо присилали гінців з проханням, аби цей Чоловік з Місяця змінив погоду, або бодай напрямок вітру. Вірили, що одним тільки поглядом білий чоловік може вилікувати хворого. Або, навпаки, наслати невіліковну хворобу.

            А Маклаю наче й байдуже до всього того. Він – людина! У нього виникає кохання до доньки прем”єра провінції Новий Уельс Маргарет Робертсон.

            Цей невгомовний нащадок козацького роду готовий заснувати на березі Нової Гвінеї колонію і спонукати тутешній люд змінити спосіб життя та припинити міжусобиці.  Створити Папуаський Союз!

            Про це він пише генерал-губернаторові Нідерландської Індії. Відповідь негативна. Нідерланди не планують розширювати колонії.

            Маклай не здається у своєму намірі вдосконалити суспільне буття тубільців. З-під його пера народжується документ “Проект розвитку Берега Маклая”. Там закладено його думки про справедливе суспільство. Він прагне вберегти чорношкіре населення від зазіхань та кривди прибульцями.

            Виклав усе в листі британському командору Уілсону.

            Що пропонує цей невгамовний вчений?

            -Створити Велику Раду з найповажніших папуасів;

            -Окремі поселення створюють свої ради;

            -Будівництво шкіл, доріг та мостів.

            Загалом – вирвати той люд з кам”яного віку Потрібні інвестиції. А з часом Берег Маклая стане самоокупним.

            Звертається також до російського царя Олександра ІІІ з проханням захистити папуасів.

            “Тубільці Берега Маклая бажають політичної незалежності під європейським захистом”.

            -Напишіть історію як жити людині одній з одною. Напишіть цю історію, і ви прислужитесь неабияк людству! – звертався до Маклая Лев Толстой.

            “У тих безпорадних чорна шкіра, але душа світла”.

            Розділ 47 роману Іван Корсак цілковито присвячує коханню головного героя до Маргарет Робертсон. Усе йшло до весілля. Але… наречений православний, а Маргарет – протестанка. Дозвіл на такий шлюб може дати не хто інший, а російський імператор. Інакше за російськими законами такий шлюб вважається недійсним.

            Відповідь від царя барилася. Він і не дивувався. У нього давно не ладилось з російською державною машиною – вайлуватою, малозрозумілою та безтолковою. Але що там справа одруження?! Дрібниця… Он на товарній станції Миколаївської залізниці тривалий час відлежуються його колекції. А він їх подарував Академії наук.

            -Якщо в Росії я не знайду підтримки, то помимо волі змушений буду  звертатися до Англії.  Я блукав по такій місцевості, де не ступала ніколи “біла людина”, піддавав власне життя небезпекам. Я знаю, що російські вчені не вважають мене “своїм”, я не дилетант в науці. Свідками є мої публікації.

            Він мав намір прочитати лекції у залі Благородних зборів. Йому повідомили, що за це він має заплатити. За чотири лекції мав віддати 600 карбованців: 125 за оренду зали, 25 за освітлення і т.д.

            Довелось відмовитись.

            Його звинуватили у тому, що він не може зосередитись на чомусь одному, надто “широко” бере. А він же не з когорти середньовічних енциклопедистів. Їхні часи давно минули. Він відкрив новий вид губок, дослідив загадкові знаки на острові Пасхи, описав цілком нові види дерев з Берега Маклая, на його честь названі два види бананів, уклав “список рослин, які використовуються тубільцями Берега Маклая у Новій Гвінеї”, вимірює температуру води  біля східних берегів Австралії, досліджує взаємодію глибинного тепла моря і суші, надає матеріали про землетруси та вулканічні виверження у Новій Гвінеї, вимірює черепи тубільців, здійснює анатомічні розтини тубільців. Десятки наукових робіт з найрізноманітнішої тематики. Створив біологічну станцію в Уостонс-Бей, започаткував не одне наукове дослідження.

            Щодо одруження, цар Олександр ІІІ прорік:

            -Нехай одружується хоч за протестантським, хоч папуаським звичаями. Аби тут не мозолив очі.

            Проте офіційної відповіді не надходило. Її мав надати глава Синоду Костянтин Петрович Победоносцев. Цей функціонер розцінив прохання Маклая доволі “дивним  і безцеремонним, якщо не нахабним”.

            Друзі нагадують Побєдоносцеві про прохання Маклая.

            -Російська імперія має важливіші справи.

            У Головному штабі на Двірцевій площі зібралися заступники міністрів, очільники департаментів. Сановники радились за зачиненими дверима, а у сусідній кімнаті вичікував Миклухо-Маклай. У нього жар, ломить кості і стискає у скронях. Він очікує на дозвіл на шлюб з протестанткою. Добро врешті дали. У Сіднеї молодята взяли шлюб за протестантським звичаєм, а згодом у Відні – за православним. У них народилось двоє хлопчиків.

            Принагідно і так між іншим у Миколи цікавились організацією общини для папуасів. Як вона повинна виглядати в його уяві?

            -То буде колонія, яка являє собою общину. І керується вона радою та загальним сходом.

            Він уже про це писав!

            -Цього ніяк допустити не слід! – заперечує один високопосадовець.- Не можна позбавити колонію не тільки урядового нагляду, а й без призначення начальником урядової особи.

            -Названі Миклухо-Маклаєм острови лежать далеко від морських шляхів, які цікавлять Росію.

            -Не слід бозна-куди посилати робочі руки, нам спершу Сибір болить і Далекий Схід.

            А він закликає до людинолюбства! Наївний!

            -Це не комісія для торгашів та промисловців. Колоністи повинні жити  плодами праці своїх рук.

            Ухвала:

            – Вбачаючи, з одного боку, що острови розташовані у вказаному Миклухо-Маклаєм місці, не становлять вигоди для Росії ні в торговому, ні у військово-морському розумінні, ймовірна колонія не вселяє довіри щодо можливого її успіху. Комітет дійшов висновку: зайняти один чи кілька островів у Тихому океані не є бажаною дією.

            Миклухо-Маклаєві пересохло у горлі. Дошкуляла гарячка. Слово вимовити важко.

            -Ніяка ухвала комісії, ні навіть височайша відмова не вплинуть на моє рішення поселитися на острові Тихого океану.

            Він наважиться фінансувати експедицію власним коштом. У нього є збереження від гонорарів за публікацію наукових праць.

            -Мій бідний чоловік почувається вельми погано. У нього знову почався ревматизм! – занотовує Маргарет. – У нас дуже мало залишилось грошей. Що мені зробити, щоб трохи заспокоїтится? Він знесилений і не може працювати.

            Він, раптово постарілий, змучений чоловік, худий з неприродно випнутими вилицями і жовтою шкірою на обличчю. Писати самостійно вже не міг. Надиктовував текст до різних видань. Боліло усе тіло. Миклухо-Маклай відчував як вигасає інтерес до нього у петербурзької публіки.

            Лікарі ніяк не могли відгадати причину болячок. А він уже чув сирий подих могильної землі… Здоров”я і життя покладено задля науки.

            Нема за що купити найпростішу  мікстуру. Друзі  випросили у влади пенсію для вченого, цього “мученика науки”. Колекцію Миклухи-Маклая, зібрану з неабиякими труднощами, з муками неймовірними, байдужі люди кинули у підвал Академії наук щурам на глум і розтерзання. І це тоді, коли його праці публікували наукові журнали восьми країн світу.

            Взяв напрокат фортепіано  – 10 рублів у місяць. Музика давала йому полегшу, допомагала куди більше, аніж медичні призначення.

            Стрімко гіршало. Він втрачав у вазі. Організм не приймав жодної їжі. Кашляв – бронхіт і запалення легень.

            Дружину залишає як на льоду, напризволяще з двома  малолітніми дітьми у чужій і холодній країні. Він знав, що дружина і на похорони змушена буде позичати.

            Кричав, навіть ревів зраненим звіром. Але то так йому здавалось. Насправді у немочі ледь шепотів висхлими і порепаними вустами.

            “Моя кохана… Моя кохана…”

            Ось такі драматичні факти з життя цього славного нашого земляка зібрав Іван Корсак.   Зібрав чимало і, що головне – впорався з ними, розставивши на свої місця. А це також багато важить. Книга читається з непідробним інтересом і жвавістю.

            … Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888). Вчений антрополог і етнограф, дослідник Нової Гвінеї та Океанії. Вперше вивчив і дослідив північно-східний берег Нової Гвінеї (Берег Маклая). Відвідував Філіпіни, Індонезію…

            Зібрав беліч даних про народи Індонезії, Малазії, Філіпін, Австралії, Меланезії, Мікронезії і західної Полінезії.

            Виступав проти теорії про расову нерівність, проти концепції вищих і нижчих рас.

            Вважав себе українцем, німцем і поляком одночасно. У валізці завжди возив “Фауста” і “Кобзаря”.

            Застерігав, що біла людина несе в Океанію хвороби, пияцтво, вогнепальну зброю.

            Перший описав папуасів як визначений антро-палогічний тип. Папуаси такі ж повноцінні й повноправні представники людського роду, як англійці чи німці.

            І як знати: аби подібне доказати – варто було народитися і жити. І, можливо, іншому чоловікові через десятиліття про це написати…

                        “Завойовник Європи” роман. – Київ: Ярославів Вал, 2011. – 160 с.

            Анна, донька короля угрів Бели ІУ, виходить заміж за Ростислава, сина князя Михайла Чернігівського.

            У прагненні до образного мислення, Іван Корсак і тут залишається вірним манері свого письма: “Дзвони немов сумували та оплакаували її кохання до іншого, її чисте і світле, незгасле ніколи вже почуття.

            Ростислав Михайлович знав, що донька угорського короля заміж за нього виходила без особливого вистрибу”.

            Анна кохала іншого – барона Іштвана.

            Ось такий не вельми оптимістичний, проте доволі інтригуючий початок цієї книги.

            “Лежала під ним велика лялька, прекрасна в своїй наготі, але безживна якась, що на жодну ласку і витівку його чоловічу ніяк охоти не мала відповісти таким же запалом чи бодай видимістю”.

            Ростислав за допомогою батька свого посів стіл у Галичі. Та тільки йому вартувало вирушити у далекий похід на Литву, як на покинутий Галич вийшов з Холма князь Данило Романович.

            Ростислав ще юний літами та недосвідчений, проте усвідомлював, що допускати Данила до Галича небезпечно.

            “Прудко мчала до Галича княжа дружина, звиваючись змією на вигонах і поворотах доріг, та ще прудкішими були думки в молодій Ростиславовій голові”.

            Князь Михайло Всеволодович, батько Ростислава, правив у Києві. Рід їхній Ольговичів – давній та славний. Його пряма лінія від Ярослава Мудрого. Їм протистоять Романовичі – нащадки Володимира Мономаха.

            У Ростислава на Галич не менше прав, аніж у Данила. Ось чому він так поспішав до стольного града. Враз шлях князеві та його війську перекрили вовки. Було їх десь зо двадцять особин. Їх відганяли. Вони вступались, та за якийсь час появлялися знову.

            Одна стріла, пущена навмання, таки влучила в звіра. Він скрикнув людським голосом. Князь Ростислав чув це явно.

            А вони родичі. Данило його дядько по материнській лінії. Але якщо потрібно буде, то Ростислав готовий здійняти меча на Данила, свого вуя, бо “немає тут дядька, брата чи батька – ти князь переможець, володар, тобі ця земля і все навкруги належати мають, або ж ти нікчема, невдаха слинявий, об якого знехотя і зневажливо витиратимуть ноги”.

            “У цьому світі в пошані лиш  сила. Та сила здебільшого у мечі, і чим більше мечем здобудеш країв і країн, тим станеш величнішим, тим більше племен і народів прийдуть із дарами тобі незенько вклонитися…”

            Така мораль, яка панувала у середньовіччі. А втім, на сьогодні мало що змінилося. Різниця лишень у тім, що де був меч – тепер присутній дрон.

            Ростислав вже впритул наблизився до Галича. Але до міста стрімко насувались  також війська Данила. Як діяти має він?

            “Дірок у решеті багацько, а нікуди не вилізти”.

            Автор знову і знову сипле приповідками та приказками. Схоже, у нього чималий запас, бо у кожній книзі  густо і рясно “посіяно” зразками народної мудрості. Це аж ніяк не заважає. Навпаки, свідчить про чималу обізнаність Івана Корсака. У текстах молодших віком авторів такого багатства годі відшукати.

            Забракло Ростиславові четвертини дня, щоб першим у Галич ввійти. Усе! Міська брама міцно перед ним зачинилася. Куди тепер йому податися?

            В угри!

            І що ж?

            Подався, та схоже, що даремно. Ніде його не підтримали – ні угри, ні поляки. Аж тут князь Михайло, батько Ростислава, шле з Києва повідомлення про те, щоб Ростислав зрікся Галича на користь Данила.

            -Коли так! – реагує зраділий Данило. – На добро відказую добром. Дарую Ростиславові на корміння Лучеськ.

            Подався Ростислав у Лучеськ. Розпочав оглядати град та околиці із замкового узвишшя. Яка краса навкруги!

            “Тихоплинна ріка оминає замок, а за ним луки просторі, ще далі зеленіють предковічні ліси, де бродять рогасті лосі, як добрі духи  цих незайманих пущ, вищебечує там неполохане птаство, і лунко тури могутні ревуть в час весняного гону.”

            “… Яка краса навкруги – натомість ген на завершені років тридцятих століття тринадцятого по Христовому Рождеству чоловік на чоловіка меча точить…”

            Поблизу замку Ростислав зустрів старого чоловіка з вибіленим сивим волоссям.

            -Нащадок волхвів?! – майнув здогад.

            Тут враз з небом почалось щось коїтись. Старий волхв і небесне затемнення – що за знаки? Старий до того ж – сліпий. Але бачить більше за пильноокого. Він і промовляє до Ростислава:

            -Душа твоя вельми слави спрагла! Півсвіту завоювати хотіла  би … Та матимеш, зрештою, ти півсвіту, тільки не     мечем його здобуватимеш. Інша доля судилася, та що в краї, де сонце заходить.

            На ставці у Батия не вклонився князь Михайло поганським богам. Йому відрубали голову.

            -Се був муж великий! – мовив Батий.

            А що Ростислав?

            Сумна звістка долетіла до нього у далеку угорську  землю. Тужив і банував за батьком три дні. Відтак пішов у храм свічі пам”ятні ставити.

            -Він не матиме більше тепер у скрутну хвилину з ким відверто порадитись, не буде більше на кого спертися, до кого прихилитися. Де долю йому шуати надалі? Відвойовувати батьківський стіл?

            Колоритний опис битви Данила Галицького з братом Васильком супроти зведеного війська Ростислава, угрів та поляків. Автор добирає метафори, письмо його розлоге. Чого вартує опис нальоту на поле бою стаї орлів та ворон.

            “Клекотали зловтішно орли, вороняччя натужно кричало, всеньке небо покрило птаство, сонце собою заступивши”.

            Утікав Ростислав до короля Бели, а затим – до ляхів. А він так сподівався, що верне Галич, втрачений несприятливим збігом обставин.

            Танули сніги “під раптовим і рвучким сонцем”.

            Королева Анна не любить Ростислава. Але залишається вірною йому. А він відплачує невдячністю.  Психологічно сильно зображено стан Анни. Вона просить батька, короля Белу, відпустити її у монастир. Батько заперечує. Анна упокорюється. Але “її біль залишається при ній, затаєний, ниючий тишком, вона зажене його в  найдальший і найпотаємніший куток серця, і то буде довіку лише її особистою власністю, недоторканною і ніким не помічною та пізнаною.”

            Ростиславові король Бела подарував князівство – банство Мачву з містом Белградом. Він, Ростислав,  перший серед князів Русі Київської, став удільним князем на Балканах.

            А які взаємини з Анною?

            “Минали літа, діток йому вона вже народжувала, але й досі дивно вони якось в одному домі жили: наче два човники, які поряд пливуть, але ніщо, крім ріки, їх не в”язало”.

            А ще спогади.

            “Земля галицька і волинська – таки сама дідизна його, як і Данила Романовича з братом Васильком, він не згірш їх дати лад їй здатен, від лиха татарського захистити, тим паче, що через тестя впливового куди значнішу підтримку матиме у монарших дворах європейських”.

            Попросив було бан Ростислав у короля про новий похід на братів Романовичів.

            – Чи не бачив ти часом, якими наші міста по татарах лишилися? – запитав Ростислава Бела.

            Відмовив могутній тесть у допомозі. Бела якраз готувався підкорити собі Австрію. Підтримку обіцяв сам папа Римський.  

            “Роки їхнього подружнього життя миготіли, мов на лісовій дорозі столітні дерева перед очима у вершника”.

            Ще одна цікава знахідна автора.

            Або ось ця: “Пішов за Дунай, то й додому не вертай”.

            Давня приповідка. І таких перлин у творах Івана Корсака предостатньо. Можна сміливо започатковувати спеціальне дослідження: “Приповідки та приказки у  творах Івана Корсака”.

            Та повернімось до нашого героя. Ростислав поглинений буднями. Анна займається дітьми. Ростислав для дітей вигадує різні історії.  Ось хоча би ця- про солов”я: “Колись солов”ї не жили в цих краях. Жили вони у далекій Індії і збирали найкращі пісні для індійського короля. Король слухати їх вельми любить. Але якось один соловей залетів на Русь, яку ще Україною називати стали, і, натомившись, сів  перепочити у селі незнайомому. Усі пішли на той час у поле, і село було, мов німе. Дивний народ тут, подумала з гіркотою пташка –  похмурий та невеселий. Та ось сонце сідати стало, вернувся із праці люд, і почулася пісня. Одна і друга, третя. Таких  соловей ніколи не зустрічав, тож старався запам”ятати. І коли з різних земель злетілися солов”ї в королівський сад, кожна птаха принесеною піснею похвалитись хотіла. Та все це король уже чув, лиш кривився з того невдоволено. І ось заспівав соловей з Русі – і наче ожив володар. Не доводилось досі йому чути такого мелодійного співу, наказав тільки ці пісні надалі йому співати”.

            Марить Ростислав Михайлович Галичем та Лучеськом. Але король Бела не поспішає виконувати обіцяне. Іншим уже роздаровані князівства. Ось і син Марії -Доброш чи Болеслав ІІ Сміливий, і Мстислав Володимирович зі своїми наділами. А що має він, Ростислав? Чим володіє?

            Автор наче жаліє його. Шкодує, що так склалась доля цього чоловіка.

            “Внуки і внучки славетних родів землі руської  пішли сміливо у світи неблизькі, справи свої вирішувати знамениті і в літописах усіх надалі їм місце напевне вготоване””

            Додавались гіркі, безкінечні і невідв”язливі думки про Анну.

            І які здобутки у Ростислава? Чим може похвалитись за ті роки, проведені на чужині у ролі вигнанця? Доньку Єлизавету віддав за болгарського царя Михайла Асеня . От і усе! Улюблену дочку Кунігунду засватав за чеського володаря Оттокаря. А під рукою Оттокаря – Богемія, Моравія, Австрія, Шиірія, Корінтія. І заснував Оттокаря ще фортецю Кенігсберг.

            Міжусобиці, убивства, боротьба за владу… Усе треба витримати, зрозуміти і прийняти рішення. А втім, усе як завжди…

            “А ти Ростиславе, хіба ліпший, хіба уникнув поклоніння божеству презлому? Чи не ти був гоотовий підняти меча на рідного дядька, на Данила Галицького? Хіба то не ти у далекій вже молодості мріяв як не півсвіту собі завоювати, то, принаймні, половину Європи?”

            “В один момент рухнула будівля світу, яка досі була в очах Ростислава Михайловича, завалилася з тріском і гуркотом здіймаючи лиш густі та високі клуби пороху з колишніх ілюзій і втрачених надій, міфів та міражів. Усе, врешті, сказав сам собі. Годі з тебе! Досить! Не станеш ти тільки ідолопоклонником того вельми живучого божества на ім”я Заздрість”.

            Завалилась будівля попереднього світу, натомість, як осів порох і пил, відкрилася квітуча місцина з полями щедрими та розлогими луками.

            Чи не краще з півсвітом породичатится кровно, набути копицю сватів, невісток і зятів, що внучат народять і правнуків стільки, як у копиці травинок?!

            Титули Ростислава: Бан Маховський, государ сеї області, герцог Болгарії і повелитель Словонії… Додати забув – і князь Галицький.

            Дід старий начаклував йому колись, що бути йому вічно у західних землях.

            Ростислав – син знаменитого Чернігівського князя Михайла Всеволодовича, який прийняв мученицьку смерть в Орді року 1246-го. Роки життя Ростислава: 1219-1264.

            Князь галицький (1237-1238), луцький (1240).

            Ото і уся історія.

            Цією книгою Іван Корсак зайвй раз нагадав про марноту марнот буття і скороминущість людського перебування на цій землі.

            І що таке влада, яка не приносить людині щастя?

“Тиха правда Модеста Левицького”:повість-есей. -Київ: Ярославів Вал, 2009. 166 с.

            “Що заважає вам стати як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? І навіщо вам тут, у польському місті Луцьку, грати ролю українського підбурювача?”

            Такий  початок цієї книги..

            -Модест Пилипович затис для міцнішої терплячки губи.

            Пропозиція для Левицького лунала з вуст вчителя-полоніста Луцької гімназії Войцеха Вося. Гімназія, між іншим, українська.

            -Бережись від хвороб і патріотів!

            Модест Левицький після поразки Української Народної Республіки (УНР) через Грецію, Італію і Австрію дістався польського Тарнова. Там  розміщувався український еміграційний уряд. І відразу Левицькому  запропоновують пост очільника міністрества охорони здоров”я. Роботи виявилось багато. Насамперед вояки УНР потребували захисту від туберкульозу. Не відмовляв і місцевим людям, хто звертався за медичною допомогою.

            … Войцех Вось вважає, що гуртки бандуристів, українські театри, пластуни, шевченківські вечори розділяють людей, а має бути один народ, одна Польська держава.

            -Кордони совуються взад-вперед. А українці тут живуть навіть раніше, як князь Володимир на святій горі року 1001-го збудував тут свою резиденцію.

            На зауваги гімназійного колеги Вося Модест Левицький вважав, що гілки різних дерев силувано тулять докупи і гадають, що ті мають зростися. Натомість ті гілочки тільки  труться, одна з одної здирають кору і ранять. Надивившись чимало на безцеремонне зросійщення, тепер з іншого боку бачив мало не те саме.

            Левицькому пропонують балотуватись до Польського сейму. Українські справи виглядають кепсько. Забрано навіть ту куцу автономію, яку українство мало за австро-угорщини. Ліквідовано самоврядні повітові ради. Тепер призначають урядових комісарів та старост лише з поляків.  Москаль Україну зове Малоросією, а поляки  Східну Галичину перехрещують на Східну Малопольщу.

            Багато хто з учасників національно-визвольних змагань почали шукати милості у окупантів.. І отримували хлібні посади. “Їх ніхто не картав в очі з колишнього товариства,  та погляд нерідко, кинутий вслід, був здебільшого важчим замашної каменюки”.

            Іван Корсак енергійно і безкомпромісно взявся чи не з перших сторінок цієї книги  розставляти акценти і робити висновки. Автор  не втаює своїх симпатій до української справи і недвозначно стоїть  на  боці українства.

            Чи Левицькому давати згоду на балотування до сейму? Коли так, то випадає унікальна нагода з високої трибуни нагадати полякам про Ризький договір, за яким українцям надавався вільний розвиток мови й культури.

            І шанс матеріально підтримати родину!

            Але як люди на це? Думка “шпигнула тоненькою голкою”.

            З гіркотою Левицький зізнається: “Панове, я згубив у житті все, що мав найдорожчого: дружину, добробут, рідні місця, батьківщину. Нічого в мене тепер не лишилося, окрім останнього – національної чести. Не віддам я її”.

            Для автора книги – Левицький письменик і знавець чи не більшості  європейських мов.

            Іван Корсак наче робить своєрідний “ліричний відступ” та переносить нас у Афіни. А чи Атени? У готелях ціни шалені і такі ж шалені… блощиці. На початку березня 1919 року дипломатичні місія на чолі з Федором Матушевським вирушає у своєрідне турне з метою добитися визнання УНР провідними державами світу. Зображено зустріч з міністром закордонних справ Греції, митрополитом, певними політичними діячами. Інформація подається скупо, проте переконливо.

            Українська місія від УНР у Афінах опинилася наче в блокаді. Знані греки остерігались заводити навіть знайомства з представниками місії. Про Україну газети оминають бодай згадувати, хоч і володіють ретельно підготовленим матеріалом, поданим у редакції газет усе тим же невсипучим Модестом.

            -Ми приїхали сюди, аби просвітити хоч трішки геть закаламучену і заплутану лихими людьми українську справу.

            До усіх небайдужих зверталася українська місія. Сербський посол вужем викручувався, аби уникнути будь-яких контактів.

            Вийшли на біле російське посольство.

            -У моїй голові не можуть поміститися такі поняття, як самостійна Україна і самостійна українська мова! – чесно зізнався посол Гучков, колишній голова російської держдуми.- Україна? Але такої немає?! А скоро нам не буде місця і в Росії.

                                                           ***

            Кращій учениці гімназії Ангеліні Кабайді полоніст Войцех Вось доручає у день незалежності Польщі виступити з доповіддю  про Юзефа Пілсудського. Надавав дівчині відповідної літератури. Ангеліна знаходить у собі мужність відмовитись від пропозиції Вося.

            У 1918 році за української влади у Західній Україні діяло 3600 шкіл з українською мовою викладання. За польської окупації від 1922 року залишилось таких шкіл 461.

            Розгромлені гімназії у Бережанах та Луцьку.

            -Не буду я того робити! – упирається Ангеліна.

            Гордовита така і вперта!

            -Я то тобі запам”ятаю! – Вось.

            -Оцінку з польської літератури тобі певно знизять. Але це не означає, що ти менше щануватимеш, скажімо – Міцкевича.

            Модест Левицький як у воду дивився. Так і сталося.

            У Рівному польська влада закриває гімназію посеред навчального року.

            Прибувають у Луцьк делегації з Рівного і прямісінько до Левицького. Просять заступитися. А він що? Він хіба якийсь чарівник? Чого це навпростець до нього?

            – Ви добре знаєте волинського воєводу Юзевського!

            І що з того? Так, з Генріхом Юзевським вони й справді знаються – разом працювали у Києві в українськім уряді. Генріх – у міністерстві внутрішніх справ.

            Але Левицький ще жодного разу не звертався до воєводи. Цього разу спробував. Он скільки молоді прибуло з Рівного.

            – Це компетенція Варшави! – Юзевський насупився. – Я особисто робив і роблю усе для порозуміння поляків і українців. Усе, що в моїх силах.

            А через кілька днів Юзевський повідомляє товариша:

            -Рівенська гімназія принаймні до кінця навчального року діятиме!

                   Ой, спасибі!

            Отець Макарій з Ковельщини звернувся до Левицького:

            -Осадники через суд позбавляють його землі!

            – Я ж тільки лікар і вчитель! Як допомогти?

            Згадав про адвоката Григорія Степуру – був першим комісаромУНР на Волині.Завдяки Степурі Модест втрапив до Луцька.

            – Треба їхати у Варшаву!- сказав Григорій. – Схоже, на місцях урядовці вже отримали хабаря. Напевне, тут і свідків підібрано таких самих непорядних, що від сказаного на слідстві побояться уже відступити.

            -До Романа Смаль-Стоцького – найкраще! Він професор Варшавського університету, секретарює в Українському науковому інституті… Не закинув, говорять, нашу справу, клопочеться досі нею.

            Смаль-Стоцький? А ще – Тадеуш Голувка… Його слова: “Ми зрадили уккраїнців, які були  нам вірними братами у  трагічні дні”.

            Справу проти о.Макарія скасували. Яким тільки чудом тримається освіта  і вся українська справа у краї?!  Тримиається на подвижнецтві окремих людей. Михайло Черкавський щотижня труситься на тарантасі з Кременця до Луцька, аби видати тижневик “Українська громада”.  Перший директор української гімназії Іван Власовський організовує товариство “Просвіти” у селах та містечках. Зростає авторитет Уласа Самчука. Перший том роману “Волинь” вводить його в один ряд з Кнутом Гамсуном.

            До Модеста доходять промови Черкавського у сеймі: “Україна є тільки одна на цілому просторі  українських земель, під усіма займанщинами, під усіма владами! Лише за таку Україну, Україну соборну, за її природне право до незалежності, до самостійного життя, до її духовного розквіту і матеріального добробуту будуть боротися всі сили української землі”.

            У гімназії вшановували Шевченка. Декламували “І мертвим, і живим…” А там рядки про “варшавське сміття”. І вже викликають директора гімназії у староство.

            -Що то за варшавське сміття?  І що – наші пани є гряззю московською?

            Директорові  гімназії не запропонували навіть присісти.

            І гірко думає собі директор: “Дідько б утопив твою матір разом з вашим вельми чутливим гонором. Прийшли сюди зайди, люд, що споконвічно тут жив, ні за цапову душу мають – навіть найменшу посаду, посаду водолія на залізниці, що воду у паровози помпує, тепер українець не має права займати, тільки поляк. Але що тут подіяти – чия сила, того й правда. Більше ніж дулю з кишені йому не покажеш…”

            Модест Пилипович старався писати щодня. Оповідання, статті для газет, есеї і спогади. Ще гімназистом у Кам”янці- Подільському видав свою першу книгу “Граф Мотика”.  

            Він лікував багатьох видатних українців. Взявся за медичну працю “Туберкульоз у видатних діячів”.

            Колись Модест здивував рідню. Він, навчаючись в університеті святого Володимира, перевівся з історико-філологічного на медичний факультет.

            -Раніше ніж вчити, люд наш нагодувати слід та подбати про його здоров”я.

            Вершив художні тексти, видав ряд книжечок на медичні теми.

            Модест полюбив Волинь, полюбив Полісся. А тут – малярія, трохома, сухоти, холєра…

            Лікар з Левицького добрий, та трапив під нагляд поліції, бо пише українською. Ось і його водевіль “В клуні” заборонений цензурою, не дозволяється ні друкувати, ні ставити на сцені….

            І все ж його оповідання “Сини”, “Кроваве поле”, “Де правда?”, “Згуба” добре знані поміж людьми освіченими і читаючими.

            Олена Пчілка скаже:

            -Надзвичайна правдивість малюнка. Тиха правда. Гарно написане у “Літературно-критичних нарисах”.

            Антін Крушельницький:

            -Мало у якого письменника в кожному творі так виразно й одноцільно  помітна його письменницька фізіономія, як у збірці оповідань Модеста Левицького. Усі його малюнки основані на тлі життя того народу, що, залишений рідною інтелігенцією, б”ється як та птаха у клітці, і ніяк не може потрапити у відчинені дверці.

            Волинь. “У цьому краї, де чужинець не одне століття човгається взад-вперед, де влада своя хіба зблисне на мить, як промайне раптом небом з-під набурмосених хмар пізньої осені, в цьому краї люд довго не розумів, хто він насправді є. Не росіянин, то таки чулося, але й українцями також не зналися, тому кликали нерідко себе “тутешніми” А як польською хвилею вкотре накрило і гоноровий чиновник доскіпувався   селянина, що в місто приїхав за чимось клопотатися, чом не балакає він уже польською, то відповідав той нерідко: “То не я до Польщі приїхав, то вона до мене приїхала”.

            Загалом, з-поміж чи не усіх романів і повістей Івана Корчака  “Тиха правда Модеста Левицького” помітно вирізняється своєю національною спрямованістю, настановою на те, що у своїй хаті і сила, і правда. 

            Ось і далі за текстом автор в унісон своєму героєві стверджує:  Луцька гімназія має стати місцем творення  в краї національної інтелігенції, яка популяризуватиме народні пракорені, міцнитиме їх, а як треба, то й боронитиме.

            “Директор гімназії, обачно підбираючи і перещупуючи слова, мов весною перед садінням насінну картоплю…”

            Відчувається потяг до землі. Зрештою, і перша освіта у письменника агрономічна.

            Влада була незадоволеною відзначенням Шевченківських роковин. Директор гімназії закликав  до обачності.

            Хто доніс?

             Войцех Вось! Його викрила вчителька фізкультури, сама полька за національністю.

            Вось до Левицького:

            -Вас тут жменька тих, кого називаєте українською інтелігенцією, а колотите світом за цілу дивізію…

            -То вам тільки здається, що нас не дивізія…

            Поляк кидав Модестові звинувачення, буцімто їх на Волині, оту українську інтелігенцію, на пальцях можна порахувати. При тім – не роззуваючись…

            “У Левицького ще довго, як зі шпаркого морозу, не відтаювала душа”.

            – Так, пане Вось, може й маленька нас невеличка вже зовсім та жменька української інтелігенції спочатку була, але он уже підросла цілісінька – гімназійна паросль, яка знає справжню історію землі своєї і зможе її заступити.

            Автор долучає  до опису життя емігрантів, тут представлено  відомі імена та різні дії. Зокрема йдеться про видавничі справи.

            “Порозсипало, розмело, нова паросль іде у підрадянській Україні. Тільки чи не будуть без світла ті пагінці, як на бульбині в льохові – крихкі, бліді і нікчемні, з яких гички зеленої не дочекаєшся, лише картоплина з того стане зморхла і  обезсилена”.

            Левицький займається літературною творчістю, та не дбає про упорядкування свого доробку. Твори розкидані по різних друкованих виданнях. Праць Модестових уже десь на сім томів набереться. Он і директор їхньої гімназії Борис Максимович Білецький натякає на важливості вчасно систематизувати написане.

            Але коли займатися творчістю, коли он у гімназії їхній вічно виникають якісь прикрощі. Полоніст Войцех Вось цього разу зумисне знизив оцінку за письмову роботу гімназистові Ярославу. Поляк у такий спосіб мстився хлопцеві за його батька – свідомого українського патріота.

            Якоїсь днини Вось отримав записку: “Не припиниш гімназистів терзати, рибу тобою в Стиру нагодуємо”.

            У Вося появився пістолет – для самооборони!

            Вдало Іваном Корсаком  через спогад подано портрет Сергія Єфремова. А спогад навіяно заміткою у радянській газеті: “Арешт С. Єфремова”.  Це у книзі розділ 16. Логічно, дотепно, з викладом багатющого пізнавального матеріалу.

            Торкнувся автор і похорону Вячеслава Липинського у Затурцях. Присутній на сумній церемонії і Модест Левицький.

            “Сумовитий дзвін в переджнивному небі плив над головами небаченої досі людної в Затуринцях процесії, де йшли старе й мале, люди різної віри та поглядів. “І справді, – думав Левицький, – чому тільки біда нас з”єднати здатна. Але як би там не було, сьогодні Яфет дужчий Хама, і ми таки Яфетові  діти, з племені Яфета, як називали себе у вісімнадцятому столітті козаки”.

            Пригадалась зустріч з Липинським.

            -Донцов гадає вибудувати державу через науку. В Україні, на розстанях всіх європейських шляхів, куди люд з різних країв вітром заносить, я гадаю, державу можна створити лише на грунті територіального патріотизму, незалежно від етносу, віри і соціальної щабельки, на яку хто здужатиме видряпатися. Тільки відчуття спільної землі може стати надійною зв”язкою! – стверджував Вячеслав Липинський.

            І, здається, у цьому був твердо переконаний.

            Мені ваше бачення ближче! – погоджувався з Липинським Левицький.

            “Біль, різкий і раптовий, наче ножем хто полоснув по тілу, обпік Модеста Пилиповича, перед очима чомусь заіскрилося, небавом все стало знову звичним й буденним, тільки день трішки видався зеленкуватим. Та ще через кілька секунд той біль накотився знову, дужчий уже, напористий і безцеремонний, що сковував і зцементовував його всього”.

            “…А біль, он приспаний звір, час від часу прокидався, його відразу ж підгодовували знеболюючим і він знову дрімав заспокоєно і умиротворено, та тільки закінчувалася дія ліків, як хижа паща  починала рвати тіло дошкульно, щемко і немилосердно.

Пізно ввечері, коли впевнились лікарі, що години Модеста Пилиповича вже на пальцях однієї руки можна перерахувати, перепитали, як споконвіку ведеться, що б він хотів наостанок ще побажати?

            – Посадіть на могилі явір! -відказав. – А як опускатимуть домовину, хай заспівають “Видиш, брате мій!” Я почую, повірте, почую!”

            Таких похорон Луцьк, певно, досі не знав. Вінкам біля могили бракувало місця.

            Прем”єр УНР Вячеслав Прокопович: “Останніми часами повелося мало не сім смертних гріхів закидати нашій старій інтелігенції. Але, згадуючи сьогодні одного з найяскравіших її представників, можемо тільки побажати, дай Боже, щоб серед того покоління, яке  йде нам на зміну і яке має з наших плечей перейняти тягар недовершеного, дай Боже, щоб серед  “тієї молоді було якнайбільше Модестів Левицьких”.

                        “На розстанях долі” -роман: Київ. “Ярославів Вал”, 2022. -329 с.

            “Змайнула думка, така холодна й відразлива як вуж, якого йому, ще дитині, бавлячись, однолітки за комір вкинули; він не злякався навіть, бо не мав часу на переляк. Низько над землею, мало не над головами, з висвистом пружних крил пролетів качиний виводок, після дощу досвідкового з долини напливав туман, що пахнув ледь прив”яленим  покосом, день обіцявся вдатним женцеві бути, тільки дідька лисого тобі, Тарасе, ним тішитись”

            Такий початок цього роману.

            Книга побачила світ уже після смерті Івана Корсака.

            І знову дотеп метафорічний: ракети наче відсирілі на дощі сірники, викрешували іскри з бездонної темені.

            -Десь вдалині раптом озвалось собаче гарчання і покотилося відлунням.

            Автор яскраво зображує  вхід німців до Києва. Скрізь грабунки! Але ось уже перші повішені за мародерство. І на Бесарабці дебелий німець сокирою м”ясника відрубує пальці кишеньковому злодієві.

            Палає Хрещатик. Німці  літаками з Німеччини доправляють спеціальні шланги, аби тушити пожежу. Та радянське підпілля знищує ті шланги. Вогонь між тим розгоряється  ще дужче.

            “Усі пришельці одним миром мазані. Який дідько печений, такий варений”.

            Оперний театр, Верховну Раду, урядовий будинок, найбільші храми німці зуміли розмінувати. Не знали лишень про Успенський собор у Лаврі чи невідь-чому загаялися.

            Собор відвідував словацький диктатор Тіссо. Вибух начебто мав статися під час тих відвідин. Та радіосигнал з числами “666” не спрацював. Тоді спробували послати струм машинкою. Доля все ще береже собор. Врешті надійшла команда підпалити бікфордів шнур. Пролунав нарешті вибух. Тільки на ту мить собор  стояв уже порожнім.

            Молотов, міністр закордонних справ СРСР, права рука Сталіна, виступив по радіо. Він сповістив, що “за наказом німецького командування військові частини пограбували, підірвали і зруйнували найдавніший пам”ятник культури – Києво-Печерську Лавру”.

            Після такого своєрідного вступу автор переходить на персоналії. Власне він бере кількох осіб, які волею долі опинилися в горнилі Другої світової війни. Загалом, йдеться про відомих людей, знаних у своїй галузі діяльності.. Отож, втрапивши на своєрідні маргінеси, кожен з “піддослідних” Івана Корсака проявляє себе по- різному. Як саме? Про це роман Івана Феодосійовича.

            Нелегке завдання поставив перед собою романіст. Як органічно поєднати кілька сюжетів? Як відшукати і, головне, правдиво та талановито зобразити ті ниті, які в”яжуть героїв поміж собою. Адже йдеться про таких різних за вдачею, професією і  громадянською позицією індивідумів.

                                                           ***

            Підполковник польської армії Павло Шандрук воював у різних арміях. У Першу світову війну перебував у лавах війська російського царя. Згодом зголосився до армії Української Народної Республіки. Цей “волиняка з-під Кременця” у складі армії УНР пройшов шлях від командира панцерного потягу до командувача бригадою.  Коли Україна програла свої національно-визвольні змагання, Шандрук замельдувався у польську армію, перед тим закінчивши військовий радіотехнічний інститут.

            Коли німці напали на Польщу і точились запеклі бої, польське командування нарешті відважилось створити дві українські бригади. Шандрукові випадало здійснювати над ними загальне керівництво. У польській  армії  було задіяно 150 тисяч солдатів та  офіцерів українського походження.

            Шандрук вважає: “Кинути нині Польщу в біді – безчестя солдат”.

            Наліт німецьких літаків Павло Феофанович зустрічає зубовним скреготом з безсилля, струшуючи землю з себе після вибухів  авіабомб.

            Шандрук потрапляє у полон разом із штабом і генералом Ольбрихтом.

            Паралельно автор до образу Шандрука змальовує портрет Федора Парфеновича Богатирчука. Він киянин . Має змогу спостерігати, як у столицю України входять німці, як вмирають підірвані радянськими мінерами будинки на Хрещатику, як совіти висадили у повітря міст через Дніпро разом із сотнями солдатів 37-ої армії генерала Власова.

            Перші вибухи на Хрещатику і Прорізній трапились 24 вересня 1941 року.

            “Якою ж доріжкою-стежкою тепер тобі іти? – запитував сам у себе Федір Парфенович. – Ти ж бо по розстанях доріг, й ніхто за тебе тут не зважить та виважить”

            Отож – вибір!

            Якщо для Шандрука усе зрозуміло як йому бути, як діяти і куди прямувати, то Богатирчук у ваганнях. Він наче вихований “правильно” і належить до свідомих радянських людей. Але ж бачить, які звірства витворяє більшовицький режим, як комуністи знущаються над його містом, столицею колись величавої Київської Руси, як заніщо мають людські життя.  То який вибір належить йому зробити? Ось воно – стояти на розстанях доріг, розстанях долі…

            Ще один герой роману – Борис Балінський. Він – харків”янин, молодий науковець. Він також спостерігає за тим, що відбувається у його місті, залишеному напризволяще. Грабунки та мародерство не вщухають. Борисові також дещо перепало – білі шкіряні туфлі. Вони визирали з розбитої скляної вітрини. Нахилися – і бери! Тішився дитинно, бо такого взуття ще зроду не мав.

            На додачу Борис “приватизував” добрий шмат шкіри – гарантована конвертована валюта. Відступаючи з Харкова, радянці дотримуються тактики випаленої землі. Чужа вона для росіян, тому землі цієї не шкода. І людей на ній сущих – також.

            “Настало життя, коли  ні роботи, ні заробітку, ні електрики…”

            На балконі мерії вішали людей. Страчені “повільно оберталися на вітрі, мов озиралися востаннє”

            І знову Іван Корсак здійснює “перескок”. Цього разу увага спрямована на Тараса Боровця. Маємо таким чином чотирьох основних персонажів.

                                                           ***

            “Цівка пістоля дивилася Бровцю просто в лице”.

            За часів польської окупації Тарас Боровець створив підпільну організацію Українське національне відродження – не так масовій, як довірчій. А в “нагороду” за те – концтабір у Березі-Картузькій.

            “Ти вже не хлопчик, ти знаєш, на що йдеш, тим паче, що не раз перетинав нелегально польсько-совітський кордон, аби на власні очі побачити – добре чи зле живеться там, на великій Україні?”

            Бодай би не бачити!

            Вимерла, змучена, стражденна земля.

            Тарас – посланець президента УНР в екзилі Андрія Лівицького – має готуватися до нової війни.

            “Повинен скористатися часом, щоби на Поліссі із зародка нечисленного Українського національного відродження почати формувати армію”.

            Не гаяв часу Боровець: готувалися потихеньку списки  вояків і складувалася зброя, якої під стріхами та по льохах дядьки припасли нівроку”.

            Поліська земля силою обставин залишалась “нічийною”. Очманілий від першого успіху німець пер  на Москву через Рівне, а також через Мінськ. На поліські обшири чи то духу, чи часу забракло.

            Бровець збирає штаб:

            -Від цього червневого дня сорок першого року перестала існувати як організація Українське національне відродження. На його місці  зродилася Українська повстанська армія. Я більше не “Гонта” й не “Байда”, а прибираю воєнно-революційне ім”я і підписую всі документи як “отаман Тарас Бульба”.

            Власне ще 20 червня 1940 року на нараді у президента Андрія Лівицького йому доручено формувати українські збройні сили.

            Ситуація.

            “Думка змайнула і згасла нічним світлячком. Стояла напрочуд густа ніч, коли лиш де-не-де пробивалася поодинока хоробра зірка, розштовхуючи  вгодовані хмари, за вікном довкола на сотні верст над поліською котловиною зависла така ж густа тривога: чи  то є якась влада, чи повне безвладдя, чи то земля ще споконвічного тут поліщука чи вже німця; забагато озброєного люду тинялося навкруги, тож у кожній хатині при свічці або лучині творилася схожа молитва: дай, Господи, до світанку дожити…”

                                               ***

            Богатирчуку пропонують очолити український Червоний Хрест. Створення цієї структури вимагали умови, які складались не на користь української спільноти. Скрізь безвихідь та апатія. Під загрозою фізичне існування української інтелігенції, жах у таборах полонених. Його відвідують четверо. Один у формі есесівця, двоє – у цивільному і жінка:

            – Ми від української сили. Ворожої, звісно. більшовизму.

            Федір Парфенович Богатирчук – перший автор, який видав підручник з шахів українською мовою. Свого часу керував санітарним потягом Січових Стрільців. Вирятував від тифу Андрія Мельника.

            На пропозицію прибульців Федір змахнув рукою, “мов відганявся від цигаркового диму”.

            Складність створення українського Червоного Хреста полягала і в тому, що совіти не ратифікували женевські угоди ще 1929 року, і тепер Міжнародний Червоний Хрест не міг допомогти військовополоненим.

            На фасаді одного з київських будинків появилась таблиця: “Бюро розшуку військовополонених”. Голодний Київ ділився останніми харчами. А товариства Червоного хреста постають у Полтаві, Рівному. Допомагає і редактор газети “Волинь” Улас Самчук.

            А між тим Іван Корсак зазначає: “Окупаційний туман на берегах Дніпра густішав, дедалі важче людині стало дихати в ньому, чорнішала окупаційна ніч, а кожен ранок починався з чимраз лихіших вісток”.

            Розпочалися арешти з-поміж працівників Червоного Хреста. Скрізь труси та здирство. Заарештовують Богатирчука. Для нього у в”язниці “привілегія” – одиночна камера.

                                                           ***

            І знову автор полишає свого героя. Він переносить читача у Бабин Яр. Там якраз розстрілюють редактора “Українського Слова” Івана Рогача.  Колись він був помічником Президента Карпатської України Августина Волошина. Рогач уже тоді знав, що таке  фашизм, але у хортинській формі.

            Замість “Українського Слова” почало виходити вірнопіддане “Нове українське слово”.

            І знову порівняння, варте уваги: “Офіцер близькозоро приглядався до списка, мов нюхав папір”.

            Ми плавно у романі переходимо до постаті Боровця.

            Боровець зібрав штаб:

            -Маємо визначити сьогодніщні дії щодо німців.

            І визначились – воювати і з цим загабником!

            Справа зарухалась. У кожному районі лаштувався полк, з 2-5 сіл формувався курінь, з великого села – сотня, з меншого – відділ.

            Німці – хто? Така ж скотина, як і та, яку погнав він на схід.

            “Од чорта відхрестишся, а від німця не відмахнешся”.

            А здається недавно ж зустрічали німця з хлібом-сіллю.

            Життя також диктувало необхідність потреби іти на перемовини. Але з ким? Командувач частинами Вермахту в Україні, генерал авіації Карл Кітцінгер. Це той, хто вимагає за кожного вбитого німця знищувати десятки слов”ян. Він вважає, що жорстокості є найліпшими ліками.

            Бровець знайшов порозуміння з білорусами. Були то представники Білоруської самооборони. Домовились спільними зусиллями обороняти території.

            Зібрання висловилось за те, аби Боровець та ще хтось із сотників вирушили у Рівне на перемовини з німцями.

            І вирушили, і зустрілись…

            Боровець став вимагати від Кітцінгера визнання “Поліської Січі” як  окремої національної військової частини.

            -На це ми не маємо права. Жодних вказівок з цього приводу зверху не поступало.

            Карл Кітцінгер не лукавив. Генерал погоджувався  на створення напіввійськової, напівмілітарної структури у тисячу чоловік.

            Боровець на те:

            – Ми вважатимемо таке формування військовою структурою. А їм не боронимо рахувати це за міліційну організацію.

            А Шандрук у госпіталі. “Госпіталь” перекладається як “привітний”, “гостинний”.

            “З тіла немов хто вицідив остані краплини сили”.

            Німці звинуватили Шандрука у саботажі та диверсії.

            І знову “переключення кадру” умовної стрічки-епопеї.

            Вшанування вояків УПА “Поліська Січ”. Служба Божа у Свято-Миколаївському соборі. Тут за совітів розташовувався тарний склад. Священик Михайло Симонович читає молитви. Молиться за людей. Дійство переходить до освячення  знамена. Урочисто лунають слова присяги: “Я, син українського трудового народу, присягаю на святі кості моїх славних Предків, що як революційний вояк України буду чесно і вірно служити своїй  Батьківщині; буду точно і беззастережно виконувати всі накази старшин; буду вірним та субординованим підвладним і справедливим та товариським начальником; буду всюди вести себе тверезо й гідно, як несплямований лицар; буду всі свої сили й ціле моє життя жертвувати на активну боротьбу за свободу, честь і славу України…”

            Слова присяги склав Тарас Бульба.

            Олевська республіка, площа більша за Бельгію та Голландію.

            Поліська Січ! Її  Головна Команда тріумфально в”їхала до Олевська. На Поліссі такого ще не бачили від часів козацьких воєн та походів армії УНР. Такого ще не  бачили найстарші дуби та сосни поліських лісів. Перед кожним селом – вітальна арка з масою народу. Перед кожною десятою чи двадцятою хатою – стіл з хлібом-сіллю.

                                               ***

            І знову автор переносить нас у іншу дійсність. Розпочинає метафорично: “зголодніло клацнув камерний замок…”

            Загалом, використання метафор, приказок, прислів”їв у творах Івана Корсака може послугувати темою окремого дослідження. Це може бути  наукова монографія, а може – прискіплива дипломна робота вдумливого студента-філолога.

            Богатирчук – голова шахової секції Києва, кількаразовий чемпіон України і Радянського Союзу. Безпартійний! Мав “гріх” – погано прийняв ленінградських шахістів. Провина чоловікові “шилась” у тому, що наважився обіграти самого Ботвинника. А це ж – радянський чемпіон!

            Шандрука агітували Але… Навіщо здалися німцям якісь українці у тріумфальному 1941 році?

            Барон Хохштетер:

            -Генерале, ситуація зовсім змінилася. Тепер нам не потрібні ні українські політики, ні генерали.

            -Господи, з Твоєю ж силою, з неймовірною і немислимою здатністю до Творіння, нашо ж Ти виконструював оте одоробало, що називалось людиною?

            Дві сили – німецька й совітська – обоє не визнають Бога. Бійка поміж ними зачіпає усіх.

            Ще  одне введення – Балінський!

            Він професор ембріології Київського університету, доктор біологічних наук у 28 років.

            Німці, як фригійський цар Мідас. Усе, до чого  доторкався  цей володар – перетворювалось у  золото. А в окупантів перетворюється у біду, у знаряддя знищення, у смерть.

            Головні персонажі роману доходять до висновку, що ХХ століття є найпаскуднішим!

            -Не може людина вибирати собі століття.

            Шандруку пропонують посаду коменданта української офіцерської школи. Ранг – полковника. Якщо відповісти відмовою – означає стати ворогом гестапо.

            “Зенітки зарядилися, мов перестрашені сороки”.

            Іван Корсак описує зустріч Шандрука з президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким. Виникає проект створення Українського національного комітету. Бандера, Мельник, колишній прем”єр Ісаак Мазепа, генерал Петров з різних причин очолити комітет відмовилися.

            -Отакої! Свисни, Павле, ти дурніший! Я є вояк, а в політичних викрутасах не вельми охочий вправлятися.

            Під Комітетом будуть українські збройні сили. Озброєння німецьке. Комітет повинен вирятовувати українську еміграцію. І мільйони остарбайтерів, усіма кинутими напризволяще.

            Шандрук бачив те, на що не потрібно й окулярів – йшлося про співпрацю з гітлерівським режимом.

            – Нащо зараз усе те тобі? Та вже й замуляному коневі втямки, шо німець програв, а ти останній придурок, коли ставитимеш в цей час на нього.

            Новий перебіг….

            Читач має пильно стежити за розвитком сюжету.

            Такий метод  Іван Корсак використовує чи не вперше. Він ще потребує осмислення і обговорення посеред компетентних осіб. Якщо це літературна новизна – то наскільки вона себе оправдовує і є доцільною?

                                                           ***

            У серпні 1941 року повстанча армія “Поліська Січ” налічувала вже 300 тисяч чоловік. Околиці Січі сягали Пінська і Мозира.

            Але існують на тих самих теренах і радянські партизани. Автор описує зустріч з підполковником Лукіним:

            -У нас спільний ворог. Пропоную перемир”я і співпрацю. Можна також розглядати злиття чи приєнання. А ви – знищіть рейхскомісара Коха.

            -Ми є збройною суверенною силою УНР, ні до кого не думаємо долучатись або вшиватися. Можемо розглядати лише союзницькі акції. Можна укласти з Радянським Союзом мир. А ще військовий договір проти Німеччини.

            Наступної зустрічі дійшли згоди про нейтралітет.

            Домовились про ще одну зустріч. Та цього разу ніхто з червоної партизанки не з”явився – тільки вітер пізньоосінній, завше пори цієї чомусь тривожний, шугав верховіттями сосен.

                                               ***

            Балінський готувався до евакуації. Знайомий Бориса Балінського ембріолог Уманський подався з Харкова пішки, сподіваючись дістатися Індії.

            -Від совітів втікати конче, але колись, як щаститиме, ще можна буде вернутися в Київ…

            Літній викладач Воскресенський заявив, що залишається у столиці України.

            -Та чи буде вона – Україна?

            -Буде, бо то не чергових варягів земля.

            – А може, тобі, Борисе, не варто зриватися з місця, стати перекотиполем?

            Сумніви.

            Окрім німецької біди та радянської партизанки нависла загроза отримати ще один фронт – польський. У загоні Сабура вже діє окремий польський підрозділ Роберта Сатановського. У поліції триває процес заміщення українців поляками.

            Обидві сторони (німці і совіти) аж язиками прицмокують – ждуть не діждуться із задоволенням нас зіштовїнути з поляками.

            -Хто пізно встає, в того хліба немає!

            Броніслав Ходорковський, польський патріот, але не з тих, що дивляться зизом на українця. Виникає пропозиція: а чи не домовитися з поляками через  Ходорковського?

            Той вислухав і дає відповідь:

            -Робитиму все, аби ваші повстанці з нашим людом спільну мову знайшли.

            Тим часом палахкотіли і польські, й українські села, на хуторах же життя стало зовсім нестерпне.

            Ходорковського партизани совітські замордували.

            Інститут Федора Богатирчука евакувався до Кракова.

            -Чи можна співжити зі злом задля подолання і знищення зла? Де та межа, де то коло, яке обводив  гоголівський Хома Брут у церкві? Де той поріг, який переступати зась?

            Шандрука “благословляють” на очільника Українського національного комітету Андрій Мельник та Степан Бандера.

            Мельник:

            -Матимете велику копицю обов”язків, а можливостей їх здійснити хіба жменю.

            Бандера:

            – Зваживши на ваш попередній військовий шлях, не маю жаднісіньких сумнівів в успіхові.

            -Як ви бачите можливу співпрацю з генералом Власовим? – цікавииться професор Фріц Арльт.

            -Для нас одинаково, що чорт лисий, а що кучерявий. Крові нам попсувала чимало і біла, й червона Росія.

            -Я не довіряю німцям! – Шандрук.- Дивізія “Галичина” як насмішка. Озброєння дивізії – то озброєння жалюгідні. Українці уяви не мають, чи не вкинете її у чергову прірву, а там же цвіт української інтелігенції.

            Зображено у романі і зустріч Андрія Власова з Павлом Шандруком.

            Власов запитує:

            -Чому ви не хочете йти з нами разом?

            -Пане генерале, ми різні народи. Червона Москва захопила землю мою  оманою, схоже так, як кілька століть тому царська Росія.

            -Історію взаємин наших народів знаю прекрасно. Усе те в минулому і не повториться. Більшовик є однаково ворогом Росії і України. Діючи окоремо, ми втрачаємо силу. Між іншим, разом зі мною зголосилися йти представники інших народів.

            Шандрук продовжував заперечувати.

            – Я поб”ю вас… І ваш народ! – зірвався Власов.

            От і вилізло нутряне, щомиті гамоване, словесами прикрите.

                                               ***

            Загони Тараса Бульби пішли штурмом на Шепетівку.

            На базарній площі запалахкотіли німецькі автівки. На залізничній станції стояли готові до відправки у Німеччину 4 ешелони розмаїтого добра, зібраних німцями у людей. У двох транпортах – зачинені бранці. Раптовість нападу, добре спланована операція дала своє.

            “З-під землі та під землю”.

            Бої з німцями продовжувались, а тут несподівана атака червоних партизан. Іван Корсак описує втрати. Зазнали упівські загони і гіркоту поразок. А за те, що виступили проти німців, гнівного листа надсилає недавно висвячений єпископ Мстислав (Степан Скрипник). Вони з Боровцем добре знались.

            А тепер Мстислав писав: “Коли Ви справді зайняли протинімецьке становище і,  не дай Боже, проводили боротьбу з німецькою владою на Україні, – то як Архипастир, якому доля доручила опіку над рідними йому по крові братами та над їхнім загальним добром, змушений був би тоді гостро і привселюдно осудити цей Ваш нерозважний крок”.

            -Отакої… Ну і світ же химерний Всевишній створив! Одні лише воювати хочуть, не зважаючи у гарячці протистояння на нерівність сили, а інші з наївністю дитячою чомусь повірили німцеві.

            -Бандерівці також акцію бульбівської УПА спершу йменували як радянсько-польську провокацію. Ілюзії розвіялись через чотри місяці. Прихильники ОУН (б) у жовтні творили загони, що воювали проти зайд з обох боків.

            Шеф СД і начальник охоронної поліції Волині і Поділля доктор Пітц виставив ультиматум:

            -Маєте всі влитися у поліцію. Або здати зброю і розійтись по домівках.

            – Відповідь дамо письмову.

            Перемовини щодо об”єднання із загонами ОУН (б) не приносили бажаного результату. Повстанська армія ОУН (б) набирала моці і розмаху.

            Боровцеві кажуть:

            – У бандерівців сили більше. І перспектива у них ліпша. Там йде опертя на мережу ОУН і люди їм вірять.

            -А нам хіба люди не вірять? – здивувався Боровець.

            -Наш рух молодший – і то важить багато.  Найліпше все-таки, якби об”єднання вдалося.

            -Різне в наших засадах. Ми представляємо законний уряд в екзилі, ми є притокою демократичного русла, а бандерівське крило повстанську армію будувати хоче у партійній

гамівній сорочці.

            -Лебедь тоталітарну загорожу для нашої землі креслить. У німців – тюремна камера, на сході – карцер.

            Боровець:

            -Мені видається, що об”єднатись не можемо не тільки через світоглядні перепони, а й через гонор людський переступити. Через пиху свою сьогоднішній оунівський керівник Лебедь не здатен переступити. От якби Бандеру вирвати з концтабору…

            Григорович, права рука Боровця:

            -Не лукавитиму, Тарасе Дмитровичу, часточку вини тут і на себе скиньте. Мені видається, що ви також булаву отаманську не здужаєте ще з кимось поділити.

            На пропозицію доктора Пітца від Тараса Бульби надійшла відмова.

            -Бачу, що без зміни політичного курсу Німеччини до України не може бути мови про оздоровлення українсько-німецьких відносин. А тим самим моя співпраця з вами є неможливою.

            –  Голос українського національного підземелля! Це голос самої землі.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  … Положення в Україні жахливе. Ваші кроки несуть вічну ганьбу німецькому народові! – лист Бульби до рейхсфюрера Коха, державного комісара України.

            З доктором Пітцом зустрічалися 1-го і 23 -го листопада 1942 року.

            -Німеччина ставиться до України як до своєї колонії, а український народ трактує не як підмет міжнародного права, а як безвольний предмет.

            Загони бульбівців діяли. Взяли штурмом в”язницю, далі – місто Степань. Чимало сіл залишались повстанською територією, а також Костопільський, Рокитнянський, Березнівський райони.

            Іван Корсак знаходить цікавий документ. Він наче не вписується у загальне тло  оповіді. Але зміст його повчальний і навіть актуальний по сьогодні: “Українська молоде! Не шукай розради і забуття в горілці! Шукай їх в активній боротьбі проти російсько-більшовицьких поневолювачів! Ганьба всім тим, які піячуть! Хай живе здорова і патріотична українська молодь!

                                                                       Українські повстанці.”

            Далі іде розповідь розповідь катастрофи. Повстанців п”ять тисяч чоловік. Усього – п”ять тисяч. Їхній отаман – Тарас Бульба-Боровець. Український національний комітет стає радше карикатурою, аніж притомним діючим органом. Народ розбігається. Відмовляється від співпраці з повстанцями гетьман Павло Скоропадський.  Семененко, Кубійович та Терещенко пакують валізи і поспішають на захід.

            Людям, емігрантам десь треба зупинитись, аби перепочити та огледітись.  Нарешті в Німеку поблизу Берліна вдається організувати табір на 3 тисячі чоловік. Тут пункт призову 2-ої української дивізії. Тут же представництво дивізії “Галичина”.  Розрахунок на патріотизм. Мають постати нові С                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               ічові Стрільці. А до патріотів  бажають приєднатися козаки полковника Терещенка – 700 бійців, до цієї сили додається резервний полк з Данії – 5 тисяч вояків та полк з Бельгії і Голландії – 2 тисячі люду.

            І висне над табором  транспорант. А на ньому напис великими буквами: “ХТО ХОЧЕ ЖИТИ, ТОЙ ПОВИНЕН БОРОТИСЯ, А ХТО НЕ ЗАХОЧЕ ЧИНИТИ ОПІР У ЦЬОМУ СВІТІ ВІЧНОЇ БОРОТЬБИ – ТОЙ НЕ ЗАСЛУГОВУЄ ПРАВА НА ЖИТТЯ”. І підпис: Адольф Гітлер.

            – Будь-які перемовини з бандитами касуються! – сказав  новий командувач, бригаденфюрер.

            Йдеться насамперед про Боровця.

            Складається враження, що автор на певному відтинку розповіді “загубив” інших персонажів. Аж ні!

            Епізодично визирає Федір Парфенович Богатирчук. Він служить начальником поїзда з вивезенням родин у безпечні місця. На якомусь там етапі розвитку подій Богатирчука замінюють на іншого чоловіка. У дорозі той потяг розстрілюють з літаків. У вогні гине уся родина нового начальника потяга.

            -Нащось доля мене береже! Потрібен для певної цілі. От тільки не дано її! – гірко розмірковував Богатирчук.

            У Бульби знову появляється зв”язковий від проводу бандерівського крила.

            -Потрібні перемовини!

            – Давно таке проситься! Я готовий до перемовин. Відклад не йде в лад! – Боровець тут щирий у своїх словах.

            Зв”язковий:

            -Нам відомі ваші добрі діла, пане отамане! І так само знаємо про перемовини з німцем та совітською партизанкою, що осуджуємо.

            – Я підлягаю центру Української Народної Республіки і президентові Лівицькому.

            -У вас вживається різна сила: мельниківці, гетьманці… Чому ж до бандерівців відчувається така пересторога?

            -Зверхність однієї партії – то неминуча доріжка в тоталітаризм.

            – В УПА мають бути партійні комісари!

            -Борони нас, Боже, від комісарів будь-якої партії. Не червону ж армію   ми будуємо.

            На тому і розійшлися.

            Бульбу-Боровця німецький представник  доктор Вольф залишає у Заксенхаузені.

            -Це потрібно для вашої особистої безпеки. Це ні в якому разі не ув”язнення. Вважайте це почесною ізоляцією.

            ОУН має намір притягнути Боровця до суду.

            А він закликає:

            – Українську державу зможемо збудувати лише тоді, коли об”єднаємо під одним прапором боротьби за незалежність весь народ, кожну гвинтівку, кожного українця без огляду на його політичні переконання, без огляду на те, чим він був учора.  Але деяка частина української революційної енергії спрямовується на хибний шлях.

            Отамана Боровця заманюють начебто на “консультації”, натомість – одиночна камера.

Він у камері №77. А у  камері №73 – Степан Бандера, відомі оунівці- Стахів, Лапічак, поет Олег Ольжич, син Нобелівського лауреата Нансена, головний командир польської Армії Крайової Стефан Родецький, два французькі прем”єри, син Сталіна Яків…

            Два тижні його допитує штурмбанфюрер Вольф. Присутній гестапівець Шульц.

            Однієї літньої ночі замордували Олега Ольжича.

            Микола Лебедь, генеральний секретар закордонних справ Української Головної Визвольної Ради також тут, у Заксенхаузені.

            Враз у романі появляється керівник 9-го відділу британської розвідки МІ-6 Кім Філбі. Виникає закономірне питання: навіщо він тут? Усе дуже просто: сотні тисяч українців, яким загрожує депортація у Радянський Союз, відтепер  своє майбутнє поставили поряд з цим чоловіком.

            Окремо слід з”ясувати ситуацію довкола вояків 1-ї Української дивізії ( дивізії “Галичина”). Ці солдати ніколи не були совітськими громадянами. Це західняки. Чи готова Британія прийняти цих недавніх комбатантів?

            Перед Папою Римським Пієм ХІІ стоїть єпископ Іван Бучко:

            -Допоможіть порятувати українську молодь від страхітливого московського гулагівського млина.

            Війна добігала кінця. Пристрасті з порятунку людських доль  тільки наростали.

            Треба віддати належне Іванові Корсаку. Він зумів впоратись з лавиною інформації, масою фактів. Цей роман автора слід розглядати як експериментальний і новаторський за сюжетною побудовою. Питання в іншому – наскільки впорався романіст, вив”язуючи за одним сюжетом долі кількох осіб, головних персонажів?  Комусь перепало більше уваги, а комусь зовсім обмаль. І що ж? А нічогісінько! Головне сказано і акценти розставлено. Цього, можливо, не зовсім достатньо, але допустимо і терпимо. Загальне тло вимальоване переконливо.

            Прем”єр-міністр уряду в екзилі Кость Панківський пропонує Шандруку посаду голови Генерального штабу і дійсного міністра з військових питань. Враження таке, що оті усі дорослі дядьки не усвідомлюють, в якій ситуації вони опинилися. Нациська Німеччина от-от капітулює, світ стоїть перед новим вибором. На усіх них очікують нові випробування. Отож, треба думати як вберегти те, що ще залишилось в наявності, відступити у безпечні місця, перегрупуватись і очікувати на слушну нагоду знову вдарити по більшовиках з ще більшим завзяттям і впертістю. І годі бавитись у паперових “міністрів”, коли догоряє уже європейське вогнище війни – Другої світової.

            Бровця заарештували альянти.

            -Ви звинувачені у нищенні євреїв і поялків. Вас судитиме британський суд.

            – Дит-т-т-я-я-а… Українець у Другій світовій війні, виявляється, поганий німцям, поганий євреям і полякам, цілком зрозуміло – москалям, а тепер он поганий британцям і їхнім союзникам. Він завинив усім, бо жив на своїй землі.

            Судовий процес тривав із квітня по листопад.

            Боровець:

            -Був я генерал-хорунжий, а тепер генерал-кочегар.

            Шандрук також заробляв на прожиття фізичною працею.

            -Я був завжди і є соборником!

            Суд оправдав Боровця: “Не винен!”

            Він влаштовується викладачем у спеціальні українські читальні у таборі в Міттенвальді. Тут тренувалась молодь до співпраці з УПА. Боровець усвідомлював, що такі тренування є добрим стартовим майданчиком для вояків Української національної гвардії, майбутньої армії України.

            Бориса Балінського запросили штатним співробітником університету Вітватерсранда у Йоганнезбурзі (ПАР).

            -Перепони, приниження та страждання позаду. Європа на свою історичну старість з розуму зійшла, здовбана бомбами і снарядами, димами гіркими закопчена, де смерть з косою іржавою гуляла вільготно багацько літ, то в домівки людські зазирала куди частіше, аніж немовлят на крилах натруджених лелека приносив.

            Три десятиліття виношував Боровець свою книгу “Армія без держави”.

            Удар, параліч.. Боровець у будинку для старців. З родичів – нікого! Його записали : “Боровіц”. Отже – єврей. Відправити у єврейський притулок!

            Він на інвалідному візку. Стіни самотності довкола нього. Нью-Йорк…

            -Відгороджений  від світу всенького тими стінами невидимими, кріпшими за будь-яку бронь, він міг набалакатися сам  зі собою, з найнадійнішими і найчеснішими приятелями – своїми думками.

            Хто ти: переможцем пройшов життя чи переможеним?

            Боровець, Шандрук, Балінський, Богатирчук…

            Балінський  вперто займався тільки наукою Він пальчик об пальчик не вдарив, щоб землю свою від біди звільнити. Землю, яка народила його і вивчила. Тепер його увесь світ пошановує.

            Богатирчук  розпочинав зі Січових Стрільців, мудрував-мудрував, не вірячи у люд своєї землі, аж поки  у Власова не опинився. Тепер він видатний учений, професор в Оттаві. Нагороджений Британським інститутом радіології Золотою медаллю імені Барклая.

            Придбав власний острів…

            У Боровця немає приватного острова. Замість нього – інвалідний візок і то не його.

            -Ти ніколи, Тарасе, не бив себе в груди, що любиш землю свою. Ти все робив задля неї.

            Так промовляв Улас Самчук. Видатний і знаменитий письменник якраз освоював нову для себе “професію” – замітача. Себто – двірника, прибиральника вулиці.

            Боровець:

            -Він  вернувся знов на своє Полісся, де так розгуляється п”яненько весною зірвиголова черемха, дикі гуси, ключем повертаючись, гортанно вітають свій край, тож діток належить виводити тут і ставити на крило, де аж очі приплющені від солодко-кислої втіхи брусниці й наповал сп”янієш, як зацвітуть восени вереси…

            З”явилась його Анна Боровець – Анна Опоченська.

            -Я так довго йшла, даруй вже мені…

            – Тепер ми вже будемо разом.

            Він знову став молодим і хвацько, мов підпружений, схопився з візка інвалідного… Вони туди зараз ішли, де дикі гуси гнізда малечі пухнастій досі налаштовували і де ще не відцвіла черемха-розбійниця.

            Книга “Армія без держави” вийшла по тому через неповних два місяці.

                        “Роман О.А. (Олександр Архипенко). Незакінчений

         Ха! Назвіть бодай кілька імен відомих літераторів, у спадку котрих не залишились би недовершені твори. Чи Іван Корсак має становити виняток? Он і Кафка залишив після себе недописані романи. Борхес несподівано пояснив це так: “Не завершив, бо це й було головне – аби вони були нескінченні…”

            “Роман О.А.” 35 сторінок друкованого тексту. Побутухи  там мало. Так собі – сцени не вельми приємної розмови з батьком. Брат, сестра… Якісь непорозуміння, навіть штовханина і синець під оком.

            Оточений холодною ворожістю, він приймає рішення утікати… Куди? Ну, звісно – у Париж. Автор сипле іменами творчої богеми. Щоправда, і у Парижі, у цьому світі, де дмуть вільні вітри, ще треба докласти  чимало зусиль, аби тебе помітили, про тебе заговорили і тебе оцінили.

            Запам”ятовується сцена голоду.

            “Олександр брів вулицею, ледве здужаючи переставляти ноги, брів, забуваючи інколи мету, в напівсвідомості, в напівмарені, як раптом спинив його перехожий, в якому ледь упізнав Бойчука:

            -Сашко, то хіба ти?

            Кивнути зусиль багато не потребувалося.

            -Ти п”яний? – спантеличено і подивовано перепитав.

            Ще стачило сили заперечно головою крутнути.

            -Боже, ти ж хитаєшся з голоду! – здогадався урешті Михайло.”

            “Оглядаючи березневу виставку дванадцятого року, напише Аполінер: “В скульптурі привертають увагу тільки три імені: Бранкузі, Сандор і Архипенко”. А коли невдоволена критика  бурчала на молодий кубізм і при тім числі на  Олександра, Аполінер хоробро відбивав ті здебільшого спримітизовані наскоки: “Якщо кубізм, то хай живе кубізм!”, виділяючи Архипенка як “одного з кращих скульпторів сучасності”.

            Виставки, виставки, виставки, а в кишені так само  привільно вітрам.  Але тепер Архипенко винайшов новий спосіб розжитися на той нещасний гріш. З другом, художником Фернаном Леже, вони виходили на найгомінкіші вулиці Парижа, Фернан грав на гітарі, а Олександр співав українських пісень, які  не вивітрилися, не стерлися, не забулися.

                        Ніч яка місячна, зоряна, ясная…

            Дивовижно, але недописані  рядки завершуються… могилою.

            “Наче холодом в нього війнуло, сирістю й холодом свіжої, щойно викопаної могили… Ото ж воно так: мерзла душа, ти як художник ледве зіп”явся на ноги, вже в провідних європейських державах визнають як заспівувача нового мистецтва, це визнання перекочовує і на американський континент – і раптом тупик, темінь, могила.

            Олександрові почулось нараз, як грудки землі застугоніли по його домовині, і з шурхотом осипалася з-під лопат у яму могильна земля”.

            У літературі існує чимало прикладів, коли автор наче пророкує свою смерть. Дуже часто написане збігається з дійсністю.

            Чого це раптом, ледь розпочавши книгу про Олександра Архипенка Іван Корсак у своїх по-суті ще нотатках “вирвався” так далеко, що уже зобразив кончину свого героя?  Як то кажуть – чоловік ще не нажився, а, дивись – пора!

            Кого ще, окрім Архипенка, мав на увазі автор?

            Усіх нас.

            І самого себе…

            Можливо!

            Спитати уже нікого…

                        Розділ п”ятий. Підсумовуючи сказане

         “Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир… Нема нічого кращого для чоловіка, як радіти своїми ділами” (Проповідник. 3: 1-8, 22).                                                                                                                                                                                                                       

         Я уявив собі нашу зустріч!

            Я б розпочав з компліментів!

            Я б найперше сказав: “Як здорово, що ви, Іване Феодосійовичу, зуміли переступити оту межу, оту лінію поділу між журналістикою та літературою. На жаль, мені відомо чимало прикладів, коли окремі з наших колег усе налаштовувались “перекваліфікуватись” з журналістики у літератори, але так нічого у них не вийшло. Тільки заяви та наміри. Наслухався я їх чимало, бо й сам не одне десятиліття орав “журналістську ниву”. Бачите, без штампів ніяк. Виполював  я  ту “ниву” довго і настирливо. Дехто мені дорікав, що у перших моїх прозових спробах (а були то новели), газетярство дуже сильно шкодило літературній чистоті.  Наче йдеться про щось недоторкане і майже цнотливе.

            А були й такі, які не без заздрощів визнавали, що у багатьох моїх тодішніх газетних публікаціях письменник уже “вгледіювався”. Між іншим, у Вас також подібне має місце. Я зумисне перечитав кілька Ваших суто газетних статей і у стилі, навіть в окремих абзацах та реченнях уже помічався майбутній майстер слова. Залишалось тільки відважитись і подати світові на розсуд творива вищого художнього гатунку.

            Ви скажете: нічого дивного! Потяг до  зображення світу художнім словом у вас зі школярства. Так, з цим я погоджуюсь.  Але  скільки отаких з “потягом” згодом відмахнулись від ще юначих мрій?   Згодом, відійшовши від справ, вони обернулись у пересічних обивателів, завсідників дач, у пасічників та рибалок. Багато хто “забиває козла” у міському парку. Якщо дозволяє здоров”я – то й у пляшку понад норму залюбки “заглядають”. Письменники з таких так і не відбулися. Своєрідна зрада собі і перед суспільством. Хоча один львівський прозаїк якось прохопився: “І навіщо розплоджувати тих письменників! Ну, ось є я та ще кілька – і досить!” Звучить як дотеп, сприймається як жарт. Але щось у тому  і є… Особливо, коли в літературу пнуться люди  бездарні і немічні. Ви б певно заперечили і відмахнулись, мовляв – час усе розставить по місцях і визначить справжнє від наносного, відділить зерна від полови. Частково так воно і є насправді. Час викристалізовує  Істинність! Але скільки у буденній вовтузні, у марноті марном губиться талантів! Бо не кожен справжній і обдарований може пробитися самотужки. Ви он як вчинили? Писали свої романи і водночас дбали про фінанси,  аби не принижуватись, просячи кошти на оплату друку власних книг. Знаю, що й багатьом також допомагали. Були й такі спритники, які не проти у той період зробити з Вас такого собі “літературного начальника”, наприклад – обрати відповідальним секретарем Волинської обласної організації Національної Спілки Письменників України. Посада Вас би “потішала”, додавала гонору, а взамін і подяку “за довіру”, Ви б проплачували друк книжок колег по-перу. Відомо, що і “побратими” зі столиці, з Києва,  нічого не мали проти покористуватися Вашими організаційними можливостями. Коли б тільки відали невтаємничені, яке то приниження – випрошувати у заможніх людей гроші на видання твоїх творів! Зрештою, тема ця давня і не без моралі. Он російський письменник Максим Горький мав  мецената бізнесмена Савву Морозова. Той забезпечував літератора грішми на видання книг, на існування, на побут  і  на відпочинок на острові Капрі. Туди, на острів, Горький запрошував нашого геніального прозаїка Михайла Коцюбинського. Яким приниженим себе почував Коцюбинський, приймаючи запрошення Горького. Це знаходимо у його листах. “А де благодійники серед українських багатіїв для українських митців?” – запитував Коцюбинський. Щоправда, згодом на щастя один такий знайшовся – Чикаленко!  Ну, бодай один! А нині, здається, таких і зовсім немає. Ось чому  Ви правильно порішили, взявшись налагоджувати сімейний бізнес. Хоча, як мені видається, задоволення особливого увесь той “капіталізм” Вам не приносив. Зате Ви позбулися відчуття жебрака. А оте відчуття згубно діє і на стан творця, не додаючи оптимізму.

                                               ***

            Поговорім про письменницьку кухню.

            Станіслав Белза, літературний критик та літературознавець свого часу стверджував, що набагато важче, аніж дату появи людини на світ, встановити точно час пробудження в ній художника. У Яна Парандовського ця думка трактується простіше, а чи прозоріше. То вже кому як! Польський літератор Ян Парандовський, до слова, народився року 1895-го у Львові, навчався у класичній гімназії імені Яна Длугаша. Так от, героєві оповідання Парндовського “Сонячний годинник” (1953 рік) запам”яталось, як одного чудового ранку, коли йому було десять років, окрилений великими задумами, він вперше без примусу, підкоряючись нездоланному бажанню, спробував щось писати. Зверніть увагу – нездоланне бажання творити! Для цього герой оповідання Яна Парандовського власноруч виготовив з нарізаних сторінок доволі грубий томик і вмістив його у полотняну обкладинку зі старої книги. Десятилітній підліток вирішив вести хроніку. На першій же сторінці поставив вчорашню дату, а під нею написав: “Коли вчора увечері я повертався додому, з-за хмар визирнув дуже красивий Місяць”. Для більшої  переконливості лаконічний текст було доповнено малюнком.

            -Скажіть, шановний Іване Феодосійовичу, у Вас було щось тотожне?

            Я певен, що на це моє запитання Корсак би помітно оживився. Очі його б змовницьки заближчали, а на обличчі засяяла б посмішка. Я уже попереджав, що ця розмова наша умовна. Проте уявити її не важко.

            -Приблизно так само, подібно до того десятилітнього героя оповідання Парандовського складалось і у мене! – скаазали б Ви. – Усе було, усе  пройдено і пережито – перші несміливі і багато в чому невмілі віршовані спроби, повальне захоплення книгою. Читав за найменшої нагоди і у немислимих місцях та обставинах. Мріяв стати літератором!

            -Тим не менш обрали агрономічний! У мене також спершу був намір піти навчатися на лісівника. Я бачив себе таким собі другим Паустовським. Вирішив, що буду письменником, але темою  оберу опис природи. Насамперед – ліс! Ось  чому виник намір поступити на навчання у лісотехнічний, щоб згодом зі знанням справи наближатись до літературного рівня Паустовського. Про ці мої плани довідалась директор нашої школи Клавдія Миколаївна Нємченко.  Мудра була жінка! Вона й каже мені : “Ага, будеш ти красоти природи описувати! Станеш лісничим -пиячитимеш непробудно, як усі вони там у лісі!” Я послухався настанов директора школи і поступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Тоді ще існував допис: “ордена Леніна”. Але згодом учорашні викладачі-комуністи дуже просили “про орден не згадувати”. І справді через роки абсолютно випадково довідався про улюблену приповідку працівників лісу. Вона звучить так: “Якщо лісничий у лісі не вип”є, то здохне!” Отаке! А ще моя мудра наставниця напоумувала: “Дивись, Ігоре! Пиши багато і талановито! А то трапляються такі письменники – видадуть одну-дві книжечки віршів і вважають, що цього з них досить. Тепер можна і на лаврах спочивати! Неправильно це!  Пиши багато і будь плідним літератором!” Я запам”ятав ці слова Вчительки. І стараюсь саме таким і бути – плідним! Праця письменника трохи нагадує роль велосипедиста. У велосипедистів як? Припиняєш налягати на педалі – падаєш!

            -Усе так і є! – погоджується мій уявний співрозмовник. – Тільки дуже  часто  перші блаґородні, чисті пориви з роками геть забуваються. Оті десятилітні, подорослівшавши, віддаються іншим справам. У мене ж як вийшло? Навчався на агронома, але працював на заводі. Підприємство до сільського господарства не мало жодного дотику. А вже згодом розпочалось газетярство, яке захопило і стало справою життя на довгі десятиліття. Вважай – на усе земне існування! О, це ні з чим не порівняти, радість яка – бачити своє прізвище надруковане в газеті під  маленькою заміткою!    

            -Я Вас чудово розумію! Пережив те саме відчуття!

            -Як сприймати слова Генрі Джеймса про те, що потрібно багато історій, аби вийшло трохи літератури.

            -Саме так воно і є! Літературний твір – це синтез від побаченого і пережитого. Іноді для написання десяти  сторінок власного тексту слід “перелопатити” сотні і  сотні сторінок різноманітник текстів. Така вже наша “кухня”! Як там у Миколи Гумільова:

                                   Сонце спиняли словом!

                                   Словом руйнували міста…

            А трапляєяться і таке. Он сучасник Шекспіра Джон Донн зізнавався: “До розгадки таємниці життя та кохання я так і не добрався. А я уже майже стариган.”

            -До Вашого творчого життя письменника якнайкраще піддаються слова Петрарки: “Scribendi vivendigue mihi unus finis erit” (“Я перестану писати, коли перестану жити”).

            -Так воно і сталося! Гірко – не встиг зреалізувати усього задуманого.

            -А хто встигнув? Назвіть бодай одного відомого автора, який не залишив недописаних творів?! Незавершений твір – наче  своєрідна данина і сприймається як належне. Але я про інше. Ви розпочинали як поет. Потім були книги новел. А вже згодом ви визначили для себе, що будете автором виключно історичних романів. А чи відомо Вам, що саме подібне траплялося не з одним визначним літератором? Наприклад – Вальтер Скотт.  Він дебютував у літературі як поет. Але згодом взявся за написання історичних романів. Ними він і прославився, став знаменитим. Свій вибір Вальтер Скотт пояснив наступним чином: “Уже давно я припинив писати вірші. Подекуди я отримував перемоги у цьому мистецтві, і мені не хотілось би дочекатися часів, коли мене обійдуть тут інші. Усвідомлення порадило мені згорнути паруси перед генієм Байрона”.

            Ми, українські автори, свої “паруси” згортаємо перед ким? Шевченком, Тичиною, Симоненком, Вінграновським?

            -І перед ними, і перед багатьма іншими. У  нас поетів рівня Байрона предостатньо. І справді, дуже важливо об”єктивно оцінити власну творчість. То  не так легко зробити і  вдається це не  кожному.

            – Оцінити, зробити висновки і вдатися до іншого жанру? Знаю поетів, які з “дорослих”  перекваліфікувалися у “дитячі” автори, бо там менше конкуренції.  А перейти  в історичну тему, як от Вальтер Скотт? Що ж виходить – жанр історичної прози виглядає наче вторинним, другорядним? У всякому разі – менш якісним у порівнянні з поезією?

            -Зовсім ні! Тут, на “історичній царині”, стільки треба напрацюватись, що годі й заздрити! Стільки ночей та світанків пішло на те, аби витворити історичний роман… Не злічити. Як там  Гете: “Я звик перетворювати в образи, в поезію усе, що мене тішить, засмучує  і мучить. Усі мої твори – фрагменти однієї великої сповіді”.

            – З появою постмодерністів стало ледь не модою використовувати у текстах ненормативної лексики. Іншими словами – матюків. Ваше ставлення до цього явища?

            – Зрозуміло – негативне! Але боюсь, що мого авторитету тут недостатньо. Пошлемось на Горація – класик античності! Зі спогадів сучасників знано, що Горацій використовував побутові і навіть вуличні вислови у своїх розмовах, але ніколи не впускав їх у свої оди.

            Що за наслодода почути хоча б таке лагідне слівце , як sodes – “будь ласка”! Воно крізь марево, яке приховує античність, прямо виводить нас на вулицю давнього Риму, дозволяє почути звук живої мови. У всьому поетичному спадку ще одного титана – Вергілія не зустрінемо жодного грубого слова.

            Хто недооцінює якості стилю – ніколи не втримається у літературі. Мова, отримана за спадком, прочитані книги, смередови ще, епоха постачають м атеріал, і ми з нього иворимо з домішками тієї  мізерної дози оригінальності, якою володіють лишень кращі з нас.  

                                               ***

            -Не можу не задати цього запитання. Деякі критикани (не критики) стверджують, що оті книги, підписані Вашим іменем, не Ви писали. Власне, писали Ви не один, а мали помічників. Мабуть така підозра впала з огляду на об”ємність Вами проробленого. Певен, таке питання Вам не вельми приємне. Але краще відразу усе поставити на свої місця.

            – Звісно, що отакі звинувачення мене не тільки ображали, але й виводили з душевної рівноваги. Мене заспокоювали, мовляв, он і на Шолохова підозра падає, і Дюма мав літературних помічників. Це усім знано, і ніхто з того не збирається вибудовувати проблеми. Для мене література – це боротьба з драконами, моїми особистими драконами. Основним рушієм для кожного письменника є прагнення упорядковувати насамперед власний внутрішній світ. Творчість – особиста проблема письменника. Про яких тут “помічників” чи “дописувачів” може йтися? Праця письменника грунтується на уяві, інтуїції і правдоподібності. А ще – поняття стилю. Відомо – скільки людей, стільки манер та засобів написання. Дослідіть тексти моїх книг. Там усе підігнано під один стиль. Він незмінний.

Чи, може, я пригладжував після того, що нашкрябали “помічники”? Ого, славна робота! Йдеться про двадцять моїх романів. Це тисячі і тисячі сторінок друкованого тексту.

            У літературі колективної праці не може бути. Письменник працює тільки одинцем, і самостійність перетворює його у свого роду медіума, за посередності котрого читачі спілкуються зі світом невпізнанного, при цьому сам письменник іноді і не запідозрює, що творить він підсвідомо, інтуїтивно.

            Головних тем усього три: любов, життя, смерть. Від Адама до наших днів усі пишуть про одне і те ж. Важливо написати про це по-своєму. Треба найти основну форму трактування тем, яка тримає першість у літературній творчості.

            -Гадаю, на цій “проблемі” варто поставити крапку і рухатись далі.

            -Не заперечую.

            Я би міг тут знову вдатися до штампу, який так полюбляють мої колеги-газетярі. Я б виніс дужки, а у них вписав – посміхається. І виглядало б усе так:

            -Не заперечую (посміхається).

            -Ви не проти, якщо я назву Вас алхіміком?  Отим літературним чарівником, хто зі словесної породи добуває золоті крупинки єлино правильних образів та виразів, точних епітетів та метафор, сплавляючи їх згодом у злитки повноцінної прози.

            – Ну, я швидше бульдозерист, аніж алхімік. Знаєте – отой трактор з навісною лопатою попереду. Бульдозер – машина сильна і, можна сказати – вперта. От треба знести гору – і  будьте  певні – впопрається зі завданням. Вигладити дно, наприклад, майбутнього ставка – також не проблема.  Прокласти дорогу –  без питань! Працездатність бульдозера відома! Я щвидше з цієї когорти. (Як тут не встромити – посміхається?!). Двадцять романів за десять років! Хто більше? Не заперечую, кількість іноді перешкоджала якості. Подекуди варто було зупинити свого “бульдозера”, більш ретельно попрацювати над певними місцями у своїх романах. Бачите – я поспішав. Інтуїція – що вдієш?  А праця? Криваві  мозолі бувають не тільки на руках, але й на душі. До слова, Сковорода виношував ідею перетворення праці зі засобу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду. Щастя  та насолоду приносить лишень “сродна” праця. Так вважав Григорій Саввич.  “Сродна” праця у розумінні мислителя – праця за покликанням. Вона, за Сковородою, є ідеалом людського щастя. Я працював багато і натхненно. У більшості випадків, праця моя була “сродною”. Мені дуже подобаються слова Еміля Золя: “Щасливий не тоді, коли досягаєш висот, а тоді, коли до них піднімаєшся. Радість відчуваєш тільки під час  штурму. Треба мати мужність та гордість покінчити з собою, створивши свій останній шедевр.”

            -У Золя приблизно так і вийшло насправді. Він помер у  віці шістдесяти двох років. Кажуть – нещасний випадок. Угорів від чадного диму.

            -Не певен, що за словами “покінчити з собою” мався на увазі конкретний акт самогубства. Швидше за все йдеться про те, щоб убезпечити себе від самоповторів та самоплагіату. Існує і така загроза  у літературі. Направді Золя був високим професіоналом і любив життя. Щодо письменства, то йому надежать такі слова. Вони торкаються кожного, хто пише: “Книга завершена! Ох, яке це полегшення, коли усе вже зроблено! Але це не радість творця, який захоплюється плодами своєї праці, – це прокляття носильника, що скидує на землю вантаж, який переломав йому спину…”

            Отож, треба жити за будь-яких обставин. Тільки жити треба так, щоб поважати себе і не заважати іншим. Усе решта уляжеться пилюкою під камінням.

            Ну, а щодо нас, так званих представників красного письменства, то можу скаазати, що кожен  письменник прагне залишити по собі добрі згадки. Зрозуміло, йому дуже хочеться бути невмирущим у власних творіннях. Ось де алхімія!  Петрарка, наприклад, вважав, що нащадки будуть до нього значно вимогливішими, аніж сучасники. Тому він подбав про те, щоб постати у майбутньому перед очима правнуків у вишуканому одязі. Таким і позував перед художником, який трудився над портретом поета.

            – Чим відрізняється науковець-історик від письменника, який пише на історичні теми?

            -Найбільша суттєва відмінність у тому, що де науковці цитують різні думки зі суперечливих проблем, перш ніж виставити власну думку, письменник подає готове рішення під час цільної, неперервної оповіді.

            -Ви герой?

            -Ні! Героями варто називати тих, хто спричинився Батьківщині, ризикуючи життям. Наприклад, поет Ігор Калинець свідомо рушив на ешафот, відбувши  більшовицьку дев”ятилітню каторгу. І за яку-таку “провину”? За вірші.Чи ризикував Поет власним життям? Однозначно! Маючи при тому право на “розкаяння”. Але от звання Героя України Калинцеві не дали. Інші отримали, хоч непогано їм жилося і при комуністах. Щодо мене, то я швидше бієць, місцями – впертюх з гострим віжчуттям справедливості і патріотично налаштований чоловік.

            -Може, Ви пророк?!

            -Також – ні! Якщо у мене існували певні передчуття щодо власного майбутнього, то тут йдеться про особисте, а пророкаування – воно ж завжди соціальне. Чимало письменників передбачали своє майбутнє. Вони писали про це, звірялись з читачами власними тривогами та підозрами. Дивовижно, але більшість з їхніх “пророцтв” щодо самих себе таки збувалися. Але ось дивовижне передбачення юної поетеси з Бучі Інелли Огнєвої:

                        А ви – знайте, що ми проростем

                        На руїнах,  мов квіти весняні!

                        Вам на голови впадем дощем

                        Аби знали, що ми нездоланні!

                        Ви нас бийте ногами в живіт.

                        Вибивайте життя до останку…

                        А ми сили знаходим на зліт,

                        Прилетимо до вас на світанку!

                        Ви останнє у нас заберіть,

                        Обкрадіть до останньої нитки…

                        Але знайте, що прийде та мить,

                        Коли з”явимось знову нізвідки

                        Ми прийдемо до вас уночі

                        Коли будете міцно ви спати

                        Запалаєм вогнем від свічі

                        І зруйнуєм залізнії грати

                        Ми прийдемо… Повстанем з руїн!

                        Ви не спіть, а тривожно чекайте

                        Проростемо жагою до змін…

                        Ми не вмерли, живі! Ви це знайте!

                        Наша рана ще свіжа болить

                        Але ми на той біль не зважаєм…

                        Ну а ви  нас ногами топчіть

                        Ми, мов пісня, іще залунаєм

                        Ми зустрінемось з вами колись

                        На суді, там, де вже не сховатись

                        Ви не чули прохання: “Спинись!”

                        Вам хотілось далі знущатись…

                        А ви знайте, що ми проростем

                        В наших дітях, мов квіти весняні

                        Ми не вмерли, ми й досі живем!

                        Наші душі – вони нездоланні!

                        Ми  прийдемо раптово до вас.

                        Може, вітром, а, може, дощами…

                        Ви не спіть, ви чекайте на нас

                        Ми живі, ми зустрінемось з вами

            Своєрідний ліричний відступ: цього моторошно пророчого  вірша Інелла Огнєва написала у 2017 році. Юна поетеса померла у 2020-у.  А через два роки згодом Буча була жорстоко сплюндрована російським агресором.                   

                        -Так, сила слова подекуди попросту незбагненна. Глибинну сутність сказаного інколи важко осягнути:

                        “Ну, що б, здавалося, слова-

                        Слова та голос – більш нічого.

                        А серце б”ється – ожива,

                        Як їх почує. Знать од Бога

                        І голос той, і ті слова

                        Ідуть  меж люди” –  отакий Шевченко!

            – А запитання в чому?

            -Відповідальність у слові?

            -Вона величезна – та відповідальність. Власне, я і взявся за історичну тематику, аби донести до українців слово правди. Не мені судити про ефективність моєї праці. Скажу одне – слово має величезну магічну силу впливу. Візьмімо Михайла Ломоносова. Начебто за мірками того часу, в якому жив – знаний демократ. Але ось як він “проґинається” перед Катериною Другою: “Пусть мнимая других свобода угнетает, нас рабство под твоей державой возвышает “.  Бачите, і оце “возвишення” триває посьогодні. Обиватель орієнтується на авторитета. Раз так вважає сам Ломоносов – то що має казати-думати сіра маса? Ось вона – роль та величність Слова. А тепер порівняйте зі Сковородою: “Рус – русом будь!”

            -Вішають кількох чоловік. Запитують: “Яке останнє бажання?” Один з них : “Хочу висіти вище за інших!”

            -Цікаво! Але що стоїть у підтексті?

            – Вам не праглось у літературі   бути вищим за інших?

            – Знаєте, то як у дитячому жарті. У річці двоє хлопчаків миють ноги. “А у тебе ноги брудніші, ніж у мене!” – каже один. Товариш йому відповідає: “Нічого дивного, адже я старший на два роки”.  Скажіть, за якими ознаками я повинен “висіти вище за інших”?

            -Літературною славою ніколи і за жодних обстави не можна ділитися, з ким би то не співпало. Скажімо, Гомер без будь-чиєї допомоги створював текст своєї “Ілліади”. Чи мав він ділити свою літературну славу, наприклад, з Ахіллесом? Власне, чи знали би про Ахіллеса, коли б не Гомер? Скільки було видатних постатей історії?  Але хто б про їхні подвиги довідався, коли б не знайшлося літописців? Що ми знали б про минувшину Русі, коли б не Нестор Літописець та його співбрати? Але і в літературі виникає проблема “пустих імен”.  Це коли на нас з меморіальних дощок, що висять на стінах будинків, дивляться люди, але їх уже неможливо розшифрувати без енциклопедичного словника. Ви не боїтеся загубитися у сутінках історичної пам”яті?

            -Це уже не від мене залежить. Я що зумів – те зробив. Але знаєте – трапляється так, що літературна пам”ять перенасичується. Тому мабуть не варто пропонувати масовому читачеві усі мої двадцять романів. Радий буду, якщо щось з мого написаного втрапить у шкільну програму, щось запропонують студентам-філологам. Хочеться, аби літературне безсмертя було справжнім, а не числилось десь в якомусь там інвентарному списку книгозбірні. Між іншим, ті списки регулярно піддаються перегляду. І твої книги запросто можуть опинитися на пункті з прийому макулатури. Там тебе дрібненько поріжуть і відправлять на виготовлення, скажімо – туалетного паперу.

            Твоя книга житиме довго, а, можливо – вічно, якщо вона здатна впливати на людський розум, пробуджувати цікавість, радість, захоплення. Щоб здобути істинне  літературне безсмертя, треба не втрачати здатності оновлення і змінюватись в умах нових поколінь.   

            Творчість – відблиск великої душі! Письменницький інстинкт веде людину до нових висот. Там знахідки, які часто є несподіванкою для самого автора. До речі, автор з латинської означає – збільшувати, примножувати. Той може вважатися “автором”, хто по-справжньому примножив духовні багатства  народу, завоював для нього нові області у сфері прекрасного.

            Тема взаємин  між письменником і суспільством переймала ще мешканців античності. У міфології боги розтуляли вуста своїм обранцям. Мистецтво слова вважалось покритим таємницею. Бджола приносила мед на губи сонного Платона. Музи навчали пісням Гесіода, коли він пас овець. Біблійні пророки завжди були осяяними згори…

            -Історія кожної літератури розпочинається  не з прози, а поезії. Ви ж обрали прозу…

            -Проза вимагає зрілості. Я, коли всерйоз дозрів до написання книг, якраз  перебував у тих роках. Треба вникнути у життя, опанувати насамперед мистецтвом літеротворення.

            – І Вам це вдалося?

            -Так, написано багато. Але у безсмертя відправляються  з незначним багажем…      

                                   Епілог

        До Луцька привела потреба  добрати матеріал про такий собі історичний феномен як Галицько-Волинське князівство. Було таке державницьке утворення, яке виникло понад вісімсот років тому. Вимальовувався сюжет нового історичного роману. Щоправда, волиняни наполягають на дещо видозміненій назві – Волинсько-Галицьке князівство, а не навпаки. І мають на те підстави. Бо хто доклався до утворення року 1199-го цієї Держави? Правильно – великий князь Володимирський Роман Мстиславович. Походив він з династії Рюриковичів і сучасники величали його Самодержцем всія Русі.

            Про князя Романа годиться повести розмову окремо.  Ця постать вимагає серйозного дослідження, яке  вигідно ляже в основу сюжетної лінії історичного роману. Тут одним абзацом не обійтися. Так можна образити пам”ять цього видатного державника, сина Волинського князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Про Романа складали пісні гуслярі, він у літописах “живе”, оскільки літописці його любили та часто згадували,  і вписували до своїх рукописів. І заслужено!  Подвиги цього князя були відомі від Константинополя до Риму. І у знаменитому та безсмертному “Слові про Ігорів похід” про Романа Мстиславовича з теплотою згадується:

                        “А ти, буй-Романе, і ти, Мстиславе

                        Мисль одважна

                        Покликає ваш розум на діло.

                        Високо плаваєш ти, Романе,

                        В подвигах ратних,

                        Як той сокіл на вітрі ширяючи

                        Птицю долаючи одвагою!

                        Маєте ви залізні нагрудники

                        Під шоломами латинськими.

                        Та й не одна країна гунська,

                        Литва ще й ядвіги,

                        Дремела й половці

                        Списи свої покидали,

                        А голови преклонили

                        Під тими мечами булатними”

            У тій поїздці у Луцьк зробив для себе відкриття. Треба ж, прожив на світі уже немало літ, а аж тепер довідався, що у давнину при впадінні ріки Гучви у Буг стояло місто Волиня (чи Велинь) – політичний центр краю. Звідси і назва – Волинь! Місто Волиня  згадується у літописах. Про волянян писав у Х столітті арабський дослідник, історик і географ Массуді: “Між ними (слов”янськими народами) є т ільки один, при якому влада була споконвіку. Його володар називався Маджак. Цей народ називається валінана, і йому слідували здавна інші слов”янські племена та їхні царі його слухали… Цей народ є одним з слов”янських народів найчистішої крові, його шанували високо між їхніми народами, і він міг покликатися на давні заслуги між ними”. 

            Папка, яку я спеціально завів для збору різних документів “до теми”, добряче розпухла. Були там копії листів, постанов, різноманітних свідчень. Кілька документів вирізнялись унікальністю. Це тішило і гріло. Книга буде! Поможи, Боже! Папка відлежувалась на столі, світячи  жовтими боками якісного шкірзамінника. Дивись, від оригіналу не відрізнити.

            Я зупинився у Луцькому готелі на вулиці Івана Корсака. Тут цілий комплекс належить родині Івана Феодосійовича,  включно з Музеєм сучасного мистецтва родини Корсаків. Готельний номер для мене любязно забронювала чарівня Ольга Волкова.

            З думкою про горнятко гарячого чаю беру до рук папку, вмощую її на коліна. Каретка легко і без зусиль розсуває металеву стрічку замка. Ось  вони –  свідчення епохи! Зверху відлежується копія, взята з Літопису по Іпатському списку на сторінках 561-564 – розповідь літописця про спустошення татарами галицько-волинських земель у 1261, 1286-1287 роках: “В 1261 році була  тиша по всій землі. В ті дні було весілля у князя Василька в місті Володимирі: він віддавав свою дочку Ольгу  за князя Андрія Всеволодовича в Чернігів. Був тоді й брат Василька, король Данило, з обома своїми синами, Львом і Шварном, і багато інших князів і багато бояр. І була немала веселість в місті Володимирі, як прийшла до короля Данила і Василька звістка, що йде Бурундай, окаянний, проклятий. І дуже засмутилися брати з приводу того, що Бурундай прислав так скаазати: “Якщо ви в мирі зо мною, зустріньте мене. А хто не зустріне мене, той іде проти мене”. Князь Василько поїхав назустріч Бурундаєві з своїм племінником Львом, а король Данило не поїхав з братом: він послав замість себе свого  холмського владику Івана. Князь Василько з Львом і владикою поїхав назустріч Бурундаєві, взявши багато дарів і питва, і зустрів його біля Шумська; і явився Василько з Львом і владикою до нього з дарами. А він улаштував дуже гнівну зустріч князеві Васильку і Льву; владика стояв, охоплений жахом. Потім Бурундай сказав Васильку: “Якщо ви в мирі зо мною, то розмечіть усі свої міста”. Лев розметав Данилів, Істожек і звідти послав і розметав Львів, а Василько послав і розметав Кремінець  і Луцьк. З Шумська князь Василько послав вперед владику Івана до свого брата Данила. Владика приїхав до Данила і почав йому розповідати про все, що сталося, розказав і про гнів Бурундая. Данило злякався і втік у Польщу, а з Польщі в Угорщину.

            І пішов Бурундай до Володимира і з ним князь Василько. Не дійшовши до міста, Бурундай зупинився  на ніч у Житані. Бурундай       почав говорити про Володимир: ” Васильку! Розмечи місто!” Князь же Василько почав міркувати про місто, бо швидко його не можна було розметати через його величину,  і звелів запалити його. І так за ніч  згоріло все місто… Після цього Бурундай пішов до Холма, а  з ним князь Василько з своїми боярами і слугами. Коли вони прийшли до Холма, місто було зачинене. Прийшовши, вони стали віддалік від міста і нічого не могли зробити, бо в місті були бояри  і добрі люди, а місто було міцно збудоване і мало пороки і самостріли. Бурундай роздивився, що місто міцне, що не можна його взяти, і тому почав говорити князеві Васильку: “Васильку! Це місто твого брата; їдь, скажи городянам, щоб вони здалися”.  І послав з Васильком трьох татар, на ім”я Куїчія, Ашика і Болюя і, крім того,  перекладача, який розумів руську мову: що буде говорити Василько, приїхавши під стіни міста? Василько пішов до міста і взяв з собою в руки камінці. Підійшовши під міські стіни, він почав говорити городянам, а послані з ним татари чули: “Холопе Костянтине, і ти, другий холопе, Луко Івановичу! Це місто мого брата і моє, здайтеся! Сказав та й кинув на землю камінь, навчаючи їх цією хитрістю, щоб вони билися, а не здавались. Він тричі повторив ці слова і тричі кинув на землю камінці. Так великий князь Василько ніби від Бога був посланий на допомогу городянам, подав їм хитрощами пораду. Костянтин же, що стояв на міській стіні, зрозумів пораду, подану йому Васильком, і сказав князеві  Васильку: “Їдіть геть, або буде тобі каменем у лоб, ти не брат своєму братові, а ворого йому” Послані під місто з князем татари все чули, поїхали до Бурундая і передали йому слова Василька, як він сказав городянам, і що сказали городяни Васильку. Після цього пішов Бурундай до Любліна, а від Любліна до Завихвоста (в Польщу )”.   

            За читанням цього тексту задрімав. Що вдієш – емоції також іноді надмірно тиснуть на нашу нервову систему. Папка залишалась напіврозкритою на моїх колінах. Стрепенувся! Чай! Згортаю папери – і на кухню. Цей готельчик з гарно обладнаною кухнею, де можна приготувати не лишень чай.

            Гарячий напиток згарячив усього мене. У  ліжко! Завтра вирушаю на Львів. А що? Рукопис літературного портрету віддано Вікторові Корсаку, у архівах і бібліотеках Луцька ти плідно попрацював. Тепер залишилось дозбирати матеріал у Києві та Львові – і до праці! Ех, знали б ви що воно коштує – написати історичний роман! Щоб видати твір  на триста сторінок, треба перелопатити сотні і сотні різноманітних  текстів. Але що там – “лопатити”? А вибудова сюжетної лінії? А інтришки? А вигадані монологи та діалоги, які покликані зробити текст жвавішим і  читабельнішим! За таку працю люди отримують  високі вчені звання.  На тебе ж очікує жебракування. Ну, треба, окрім рукопису, занести у видавництво і певну суму грошей. Бачите, книга у нас не рентабельна! Ха! Навіщо тоді усі ці зусилля? А хто зуміє стримати нічного метелика, який  летить на  запаленусвічку? Чи знає метелик, що він ризикує опалити крила? Важко відповісти! Але він поспішає, не звертаючи жодної уваги на застороги. Бо там – світло! А без світла йому не жить! Темрява для метелика рівнозначна смерті. Щастя – у спогляданні світла. Дарма, що подібна радість дістається  ціною обпалених крил. Читай – ціною життя! Бо що вартує безкрилий метелик? Пожива для жаби..

            Світанок розбудив мене косим проникненням проміння вранішнього сонця. Можна ше поніжитись у ліжку. День вільний! Господи, як воно манливо звучить – вільний від турбот і обов”язків день! Але щось  змушує вставати на рівні. На столі – папка. Та сама з жовтої шкіри. Ні, не шкіри – шкірзамінника. Нехай! Зате усередині папки – усе справжнє. Знову розстібаю металеву “змійку”. Ось вони – “будівельні матеріали” майбутнього роману! Ось “цеглинки”, які буду  вмуровувати  одну за одною,  аж поки не постане твір – вивершений і досконалий рівно настільки, наскільки мені видається…

            Перебираю папери, і раптом – що це? Кілька сторінок формату А-4, списані рівним гарним почерком.

            -Але ж то не моє! – не стримую подиву.

            Беру до рук, читаю : “Колего! Дякую за працю! Знаю, ти писав про мене від серця. Шкодую  тільки за одним – не показав тобі справжнього Полісся! Оті наші непрохідні пущі, темні зіниці озер, оксамитова зелень боліт… Тут віддавен проживало плем”я древлян, покараних княгинею Ольгою за вбивство князя Ігоря. Певна ізоляція нашого краю сприяла консервації традиційного побуту, уявлень, звичаїв та обрядів. У нас тут багато чого переплелося і перевтілилось. Вийшов такий собі коктейль з християнських і дохристиянських вірувань. Шкода, що ти не зумів як слід перейнятися цією темою. Розумію, і такого завдання не ставилось перед тобою. А втім, як то кажуть – ще  не вечір. З усіх наших поліських чисельних легенд та переказів, хочу передати тобі одну – про вовків. Це той матеріал, який я мав намір, та не встиг використати.

            Хоч моє прізвище має дотичність до лисиць-   такий собі Vulpes corsak (степовий лис), але насправді я – вовк! Самотній і битий життям. Сприймай це як жарт, бо знайдуться і такі, що спробують усе переінакшити на власний копил. Та нехай собі!  Звісно, усі ми люди і є Божими творіннями. Ми не звірі. Але ось культ вовка як тотема-пращура зберігається на Поліссі і сьогодні. Йдеться про вовкулак. Я спеціально досліджував цю тему і встановив, що вперше про вовкулаків на Поліссі писав Геродот у п”ятому столітті до нашої ери. Він зазначав, що вище від скіфів-орачів у лісах на захід від Борисфену (Дніпра) спочатку жили в основному будини. Плем”я велике й чисельне. Після цих загадкових людей-зміїв на Полісся прийшло плем”я неврів-вовків. Вдаючись до чарів, неври вміють на деякий час перетворюватись у вовків. Походять вони з кельтів. Кельтське volkae – вовки.

            У другому столітті нашої ери Волинь захопили готи – германське  плем”я. Були то готи-тервінги – лісовики. Частина з них асимілювалась з давньоукраїнським населенням Полісся. Але до чого тут вовкулаки? Є підозра, що культ вовка приинесений  якраз готами. Здавен на Поліссі вшановували бога Волоса. Для відзначення свята люди перевдягались у звірині шкури. А ще побутує відома поліська казка про Сучича-богатиря, народженого собакою.

            Насправді ж вовк на Поліссі не сприймається вороже. Швидще – навпаки. Він захисник і покровитель тієї людини, яка знає потаємні слова-обереги для спілкування з сіроманцем. Якщо зустрінеш у лісі вовка, треба крикнути: “Аля – вовк!” І отоді вовки тебе не зачеплять. “Аля!” – готське слово. Означає – весь! Подекуди в аналогічних ситуаціях вигукують : “І я – вовк!”

            Цей звір з густою  сірою шерстю вважається пращуром поліщуків. Такий собі прародитель!  У дохристиянські часи на Поліссі існувало повіря про те, що вовки пожирають бісів. І діють заодно з Перуном, який побиває чортів блискавками . У германців бога Водана (Один) вовки скрізь супроводжують.  Святий Юрій на Поліссі сприймається як  вожак і годувальник вовків та вовкулак. Ті супроводжують святого під час полювання на демонів.

            Природа вовка дволика, адже до його створення причетний диявол. Тільки не захотів вовк підкорятися нечистому у його лихих справах. Вовк повстав, почав нападати на бісів та пожирати їх.

            Раз на рік 13 листопада справляються “вовчі весілля”. Така собі сходка вовкулаків, відьмаків та зачарованих людей. Звідкіля беруться  вовкулаки?  Це насамперед ті, хто народився у родині вовкулаків. А є такі, які народжуються від звичайних жінок, що побачили вовка під час вагітності, або з”їли м”ясо звірини, яку роздер вовк.

            Людину може зачарувати лихий відьмак або відьма, перетворивши її на вовка. На Поліссі ходить легенда про Чорну книгу – древню збірку праць відьмаків. Там вмішені заклинання, якими можна обернути людину на звіра. Відьмак підперезував свою  жертву спеціальним поясом і почитував закляття, перетворюючи чоловіка на вовка.

            Перетворені  силоміць на звірів, люди не можуть самостійно знову стати людьми. Вони живуть в барлогах, виють по-вовчи, але при тім зберігають людський розум. Лише знаюча людина може повернути таким нещасним жервам відьмацтва людську подобу. Для цього потрібно розірвати зачарований пояс на вовкулакові і проказати цілий комплекс замовлянь.

            Вовкулаками також ставали і від укусу іншого перевертня. Тоді людина перетворювалась у вовка лише в ті ночі, коли місяць був уповні.

            Чаклун перетворюється у вовка свідомо. Він може ставати звіром частково, а може повністю змінити личину. Могутні відьмаки і відьми можуть навіть  набувати форму стихій – кульової блискавки чи повітряного вихора. У відьмаків та відбом є не лише душа як у звичайного чоловіка, але й дух – друга душа.

            За світлої днини двоєдушник поводиться як  людина, а вночі він відразу засинає  глибоким сном так, що його не можна розбудити. У цей час відьмацька друга душа, яка є тільки  сновидіння, бродить поза фізичним тілом по світу, або у своїй подобі, або в іншому вигляді.

            Після смерті ілюзорне тіло чаклуна  може ходити упирем між людей, потинаючи їх. Якщо завдати шкоди  духу чаклуна, то це точнісінько так відобразиться і на його фізичному тілі.

            Аби стати вовкулаком, треба знати спеціальні замовляння, що почитуються при певних фазах місяця. Необхідно стрибнути, перекинутись через два ножі або через п”ять осинових кілків, вбитих у землю. Існує небезпека незворотної транформації свого “я”. Перетворившись у вовка, людина може назавжди залишитися звіром.

            Як виявити вовкулаків чисто за зовнішніми ознаками? Вовкулаки під пахвою мають таку ямку, в якій сходяться кінці шкіри.  Через неї шкіра вивертається і людина входить до середини, а назовні виходить вовк.

            Родичка вовка – лисиця.  Ось ми дійшли до корсака степового!  Повчальною тут є історія зі села Згорани Любимського району Волинської області. Мешканцям села з”являлася лисиця.  Вона не боялася підходити до людей. Після такого “контакту” деякі селяни наче у трансі, вирушали  слідом за лисицею  до лісу. Дехто швидко приходив до тями і повертав додому. А дехто виходив з трансу вже глибоко в лісі. Там лисиця перетворювалась у звабливу дівчину. Від неї ледве втікаали.

            Розпочалася справжня паніка, що і слід було очікувати. Згадали, що це дух відьми, яку понад сто років тому убили люди і поховали на перехресті лісових доріг між селами Згорани та Полапи.

            Влада надіслала солдат, аби вполювати звіра. Усе безрезультатно! Лисиця припинила появлятися та зваблювати людей. Але кажуть, зрідка її бачать.”

            Що це? Хто писав? Ну, зрозуміло! Але навіщо? Мій герой – наче не містик і не схильний до езотерики.

            -Це тобі, може десь знадобиться – використаєш!

            Ага! Нарешті дійшло до мене. Я ж просив у Івана Феодосійовича підказати щось таке таємниче з життя-буття його Полісся. А він такий – нічого не забуває, а прохання різних осіб старається  задовольнити.

            Що ж, є ще одна тема для письменницької зацікавленості. Відкладаємо її трохи осторонь, так би мовити – “на потім”, але не забуваємо.

            На душі муляло, долоня свербіла, різні думки лізли до голови. Думав про втрати. Чому їх так багато серед нашого цеху писак? Чому стільки недописаного і недосказаного?

            Вірші пишуться мною дуже зрідка і то у тих випадках, коли у інший спосіб

уже ніяк. Ось і цього разу. Поетичні рядки  лягали на папір, здається всупереч моєму бажанню.

            Цей вірш без назви, але, зрозуміло, присвячую його  блаженної пам”яті Івана

Корсака:

                                   Тумани Полісся

                                   Як ситі вовки

                                   Дороги до раю

                                   Сніги замели

                                   А треба писати!

                                   О, рідна Волинь!

                                   Тебе не кохати? –

                                   То звійся і згинь!

                                   Пласт килимовий

                                   І трав кожухи

                                   Тут сіяв у слові

                                   Газетні грядки

                                   Вродило нівроку

                                   І ось – урожай!

                                   До слави – півкроку-

                                   Книги приймай!

                                   Їх чималенько-

                                   То мій постамент!

                                   Вклонився чемненько

                                   І ловлю момент:

                                   Прощайте ви, друзі

                                   Втомився вже я

                                   Нового у лузі

                                   Знайдіть ратая

                                   А я ось полину

                                   До білих хмарин

                                   Шукаю до згину

                                    Волинський свій тин

                                   Зібрались герої –

                                   Про кого писав

                                   Усі в однострої

                                   І білий хорав

                                   І кажуть до мене:

                                   Не марно прожив!

                                   Он військо черлене

                                   Яке сотворив!

                                   Ожили герої-

                                   В книжках стільки див!

                                   В словеснім двобої

                                   Волині служив!

                                   Летіть ви до краю

                                   Лебідки мої

                                   Я збоку, я скраю

                                   Стою у журі

                                   Летіть, але знайте

                                   Що слово – теж чин!

                                   Туди не звертайте

                                   Де родить полин.

                                   Ви сійтесь де воля

                                   Де сонця багато!

                                   Волинська стодоля

                                   Готує вам свято.

                                   Скажіть, що любив я

                                   Скажіть, що Іван

                                   Як вмів, так засіяв

                                   Книжковий свій лан

                                   Вам люди на згадку –

                                   Ви мудрі ростіть!

                                   Я все до остатку…

                                   За решту – простіть…

                                   Ігор Гургула з присвятою Іванові Корсаку.       

                                   ***

            Людина! Як предмет письменницького дослідження. Здається, усе вивідано і з”ясовано. Писано-переписано про різні прояви людської діяльності. Установлено, що у людини 206 кісток і 639 м”язів, Найбільша артерія – аорта, кількість хребців у хребті -33, у шиї – 7, кількість кісток у черепі -22, в обличчі – 14, у середньому вусі – 6, у грудях – 25, у стопі -33, у зап”ясті -8, у руках – 27, найбільший орган – шкіра, найменший м”яз  – степедій (середнє вухо), кількість хромосом – 46 (23 пари), життєвий час червоної клітини крові – 120 днів, період вагітності – 280 днів (40 тижнів), кількість ударів пульсу за одну хвилину -72 рази і так далі. Сучасні засоби зображення (телекамери, фотоапарати, смартфони) залишають для нащадків те, який  зовнішній вигляд мала людина першої чверті ХХІ століття. Отож, повторюся, знано усе про людину. Що залишається нам, письменникам? Може, ми уже і не потрібні зовсім? Час нас сплив, можливості вичерпані…

            – Що залишається? Людська душа! Думка і мотивація вчинків. Питання-питань: чому наш сучасник робив такі вчинки, а не інакші? Що спонукало його до подібних дій? Оце – наше, письменницьке! Спробувати заглянути в людську душу. Погодьтесь, тут засоби візуального так би  мовити спостереження – безсилі. Дущезнавство – це той суспільний

“відрізок”, позалишений нам. Працюймо на своєму “полі”, а “врожай” буде…

            – Іване Феодосійовичу, чим би завершити нашу розповідь? Здається, у мене не залишилось аргументів!

            – Давайте Чарплі Чапліним! Отим генієм німого кіно.

            – Знаю! Іноді за нагоди переглядаю його стрічки. Дуже кумедно та оригінально. Справжній король чорно-білого кіно! Але чим Ви бажаєте скористатись, взявши “на озброєння” це ім”я?

            – Чаплін залишив нам своєрідний заповіт з чотирьох пунктів. Ось вони:

            1. Ніщо не вічне у цьому світі. Навіть наші проблеми.

            2. Я люблю  гуляти під дощем, тому що ніхто не бачить моїх сліз.

            3. Найвтраченіший день у житті – це день, коли ми не сміємось.

            4. Шість найкращих лікарів у світі: сонце, відпочинок, вправа, дієта, самоповага, друзі.

            І ще: якщо ви побачите Місяць – ви побачили красу Бога!

             Якщо ви побачите Сонце – ви побачите силу Бога!

            Якщо ви побачите дзеркало, ви побачите найкращий витвір Бога!

            Вірте у це!

            – Гарно сказано! І влучно! Але мені  більше до вподоби “заповіт”  видатного фізика, Нобелівського лауреата, засновника наукової школи теоретичної фізики Лева Ландау. Він вивів таку собі “формулу щастя”. І всерйоз вважав її найвидатнішим власним творінням.

            Так от – Ландау! Для щастя, на думку вченого, потрібні три складові у певних пропорціях: робота, любов, спілкування з людьми.

            Робота – найперше! Праця – головне в житті людини. “Перестаньте працювати, у вас виросте хвіст і почнете  лазити по деревах!”

            Людина зобов”язана прагнути до щастя, у неї має бути вироблена установка на щастя. І за жодних обставин не можна здаватися.

            Похмура людина – загублена людина. Смуток засмокчує як болото.

            Люди вперто не  бажають зрозуміти, що щастя – всередині нас. Треба навчитися мислити, ба більше,  панувати над своїми думками Тоді не буде порожніх страхів і тривог.

            Головне – робімо усе із захопленням. Це страшенно прикращає життя.

            Найстрашніший гріх – це нудьгувати.

            Кожен має достатньо сил, щоб гідно прожити життя. А усі ці розмови про те, який зараз скрутний час – це хитромудрий спосіб виправдати  свою бездіяльність, лінощі і різну зневіру. Працювати треба,  а там, дивись,  і часи зміняться.

            Важливо не те, що ти знаєш, а як ти думаєш.

            Ми живемо тільки один раз, і то так мало. Треба ловити кожен момент, кожну можливість зробити своє життя яскравішим і цікавішим.

            Найважливіше в житті – це інтерес. Без цього життя втрачає сенс…

            А ще – Аркадій Стругацький. Перед самою смертю у 1991 році він написав передмову до першого випуску альманаху “Завтра”. Ці рядки називають Заповітом Стругацького: “Не може ж такого бути, що ми усі – суцільні ідіоти!

            Не вбивайте!

            Пошановуйте батька і матір, аби продовжились дні ваші на землі.

            Не витанцьовуйте зранку і до світання.

            Оберіть іншу мету життя, аніж класти руку на чужі статки і на жіночу вроду.

            Тисячоліття зирять на нас зі сподіванням, що не  озвіріємо, не станемо сволотою, рабами паханів та фюрерів”.

            -Ну, під таким “заповітом” я готовий поставити і свій підпис. Історична тематика спрямована на покращення людини, наскільки то можливо. Я писав  з думкою про те, що після ознайомлення з моїми творами оюли стануть кращими. Певно, мої “апетити” дещо надмірні, але дуже хочеться, аби тієї сволоти, про яку писав Стругацький, було мен ше. І щоб навчились ми нарешті жити-існувати без паганів та фюрерів. Те, що я не лукавлю – шукайте у моїх книгах. Та й саме моє життя про це свідчить.

            Наче спеціально  і на “замовлення” лягає тут думка Михайла Слабошпицького: “Іван Корсак не був таким наївним чоловіком, який вважав, що своїми творами зовсім переінакшить світ. Однак він вважав, що почасти книга – як міна вповільненої дії. Носить-носить людина в собі колись прочитане, може навіть поволеньки й призабувати його, а потім у якийсь момент прочитане вибухне в її душі, вплине на її дії чи лінію поведінки в тій чи  тій ситуації. Бо ж книжка – це голос людського досвіду, до якого ми поінколи апелюємо, навіть не усвідомлюючи того.

            У  давньоримського філософа Сенеки є така сентенція: “Спогади про великих людей так само користні, як і їхня присутність”.

            Історико-біографічні романи Корсака – це і спогади про великих людей і воднораз їхня активна присутність у художніх образах. Тому це принципово важлива і корисна лектура. Не випадково ж американський філософ Ральф Валдо Емерсон кинув такий парадокс: “По суті, ніякої історії немає, є тільки біографії.” Ця думка щораз виразніше відлунюється сьогодні, в часи активної ревізії догматичних концепцій та анахронічних теорій. Дедалі частіше ми чуємо про те, що історії немає, а є історики. Є наративи, які  оповідають нам про людей і події минулого, коментують усе те, створюють свої версії, і ми або віримо в  них, або не віримо.

            Розмови з Іваном Феодосійовичем на всі ці теми засвідчили, що він готовий написати в дусі книжки “Дім Дездемони, або могутність і кордони історичної літератури” Ліона Фейхтвангера. Написати її на матеріалі із власного літературного досвіду, своєї літературної кухні. Написати, чому саме цих, а не інших історичних персоналій він обрав на героїв своїх книжок. Як він ішов по слідах тих персонажів через простір і час, через хуртовину документів і що вирішував з персонажами в певних ситуаціях робити, якшо документів про те не вистачало. Чи міг би він слідом за Юрієм Тиняновим з викликом повторити: “Там, де закінчується документ, починаю я…”?

            На жаль, ми вже не прочитаємо такої книжки, опертої на власний творчимй досвід, багатої на самоспостереження і “фірмові” секрети саме його способів літературної роботи. Книжки, де про все своє мовиться саме з перших рук. Нам лишилося все це – і, звичайно, не тільки це – вичитувати в його романах, котрі вимагають не лише запам”ятовування сказаного там (бо ж усе те – нонфікшн), а й розкодовування всього, що лишилося поза текстом і що, добре все те знаючи і належно осмисливши, автор не зміг умістити в творі, бо воно – “не формат”, оскільки роман – не монографія. Роман – це історія людини в минулому часі, або минулий час – на екрані людської душі”.

            -Чи не забагато цитат? – поцікавився я у Івана Феодосійовича.

            – Знаєте, коли самому сказати нічого… Я жартую… Але ж краще цитувати, аніж тупо передирати чужі думки, видаючи їх за свої. Плагіат ніде не схвалюється.

            -Хіба можна толерувати злодієві? Але я про інше. Час начебто поставити  останню крапку. Інформація вичерпана, сказати більше уже наче нічого, а  “крапка” усе не виставояється. Наче очікуєш на щось значуще та вартісне.

            -Що може бути для письменника вартіснішим за життя його книг?

            -О, на цій думці “крапку” і поставимо! Будемо вважати, що ця наша публікація спрямована на популяризацію Вашої творчості! Адже так і є насправді!?

            – Не заперечую. Кожен з нас прагне літературного безсмертя.

            -Радий буду усвідомлювати власну причетність до входження Ваших творів у безсмертя.

            –  Було б чудово, коли б справді талановиті речі набували добру пам”ять вдячних читачів. Але так буває не завжди.

            А як Вам оце – з Анни Ахматової: “Тепер, коли все позаду – навіть старість, і залишились лишень немічність і смерть, з”ясовується, усе якось,  майже з муками проявляються люди, події, власні вчинки, цілі періоди життя. І стільки гірких і навіть страшних почуттів”.

            -Це все матеріал для мемуарів. Але треба мати щастя до них дожити. Не кожному вдається пережити навіть власну старість… Ось чому потрібно поспішати…

            – Скажіть…

            -Про плани на майбутнє?

            -Не второпав!

            -Ну, інтерв”ю, які брали і беруть, і, сподіваюсь, практикуватимуть наші колеги це й надалі, часто завершується  запитанням “про плани на майбутнє”.

            – У мене, мабуть, навпаки.  От кортить спитати: “Коли б знову?” Ви розумієте!

            -Неодмінно  цей же шлях – журналістика та література. Зрозуміло, з внесенням певних коректив. Як без них?

            – Що ж, розпочинати ніколи не пізно…

            -Це як для кого! А втім, знаєте як буває? Враз твої гени яскраво проявились у правнукові! І як знати – через якихось кілька десятків років на світі появляється Іван Корсак-другий.

            -І він неодмінно допише те, що не встиг завершити Іван Косак- перший? 

             – Непогано було б! Але хай би посадив деревця,  за яким я вирушав тієї грудневої днини.

Так праглось подарувати людям сад… 

Ігор Гургула.