(Відгук на книгу: Корнелій Ірод. “Від учора до завтра — Бухарест: RCR EDITORIAL, 2014 — 532 c.)
Намагаючись окреслити творчу манеру Корнелія Ірóда, українського письменника з Румунії, варто звернутися до його текстів. Найкраще її передають слова з новели “Дзеркало”: “Людські рухи такі ж незчисленні, як і їх почуття. Найвища мета художника — виразити на обличчю та в рухах тіла пристрасть душі” (С. 259). Пристрасть автор осмислює не статично, як одномоментний спалах почуття, а розгортає перед читачем в динаміці. Ця динаміка — то не лише плин часу, а і аксіологічна плинність, за якої одну подію чи особу оповідач (автор або ж якийсь із персонажів) і читач часто оцінює по-різному на початку і наприкінці новели.
Досягти такого ефекту можна з огляду на принципи наратології, згідно з якими читач дізнається про персонажа поступово, тож знання, набутті в процесі читання, коригують попередні уявлення. Для Корнелія Ірóда ж засадниче, гадаю, інше — життєва логіка, відповідно до якої кожна людина пізнає іншу (й себе) лише почасти. Отож людські судження упереджені, неповні і, як правило, не передбачають можливість змін для суб’єкта осуду, бо, мовляв, “хто бажає зміни, не має на те сили, а у кого є сила, не бажає зміни” (“Житіє Тодора Боцана”, С. 210).
Письменник нагадує: кого вважають добрим, виявляється лихим (як центральна жіноча постать новели “Золота душа”, що дбає про котів, але свідомо не рятує чужої дитини, хоча може, здавши кров). Хто поводився нахабно, може відчути докори сумління або хоча би вдячність за неждано врятоване життя (Симон із новели “Сусіди”, котрого вигнав колишній власник будинку Інокентій Бошкоян саме перед тим, як дім завалило від землетрусу).
Назва збірки короткої прози — “Від учора до завтра” — нагадує про рух життя з минулого у майбутнє (події новел розгортаються з початку 1940 до кінця 1950-х років), зв’язок між ними. Так, у новелі“Білий рояль” Іларій Дудчак помирає від страху, що його осудять за вкрадений у часі війни музичний інструмент. Але тоді ж таки він поцупив і посадив у себе в обійсті персики. Через роки учні пана Іларія прийшли вночі вкрасти його персики, а Іларій злякався, що прийшли його судити, і помер. У цій новелі зло карає саме себе (страх), але й породжує зло (крадіжка). Непричетність до смерті п. Дудчака його учнів умовна: не вбивали, звісно, але до смерті спричинилися, бо сильно злякали. Тож Корнелій Ірóд підводить читача до думки про взаємопов’язаність усього з усім, про взаємну відповідальність.
Художник Моргун, один із персонажів новели “Котик”, пояснює, чому на кожній картині малює котика: “Всі знавці і незнавці відчувають потребу робити зауваження, вимагають виправити те, викинути інше. Ну, я й підсуваю їм котика — викидайте, тільки не торкайтесь суті” (С. 124). У новелах Корнелія Ірóда важко знайти таких “котиків”, бо прагне якраз зворотного — торкнутися суті й спонукати до цього своїх читачів.
Не лише суті часу, коли мистецтво залежало від цензури, а й кореня людських учинків: бажання судити, відкидати не тільки інших, а й себе — теперішнього чи колишнього. Приміром, Маннуелле, що позує для постаті Іуди на картині Леонардо Да Вінчі, болить бачити на полотні себе в образі Ісуса Христа (“Дзеркало”). Ниці Паламаревій із новели “Надгробна фотографія” болить втрата себе колишньої — юної і коханої, а ще — усвідомлення прірви між нею, вже старою, і покійним чоловіком, що загинув на війні ще зовсім молодим. Надгробна фотографія для пані Паламаревої — таке ж дзеркало, як картина для Маннуелле. В тому дзеркалі кожен із персонажів бачить непрожите життя, кращу версію себе. Вповні усвідомлює втрату, яку не хотів добачати чи визнати не одне десятиліття.
Новели Корнелія Ірóда, як видається, беруть читача за душу не лише несподіваністю розв’язки (така ознака — жанрова риса новел як таких), але й глибоким психологізмом, коли кожен вчинок чи бездіяльність автор обумовлює душевними колізіями своїх персонажів. І читач співпереживає п. Паламаревій, яка хоче знайти і перепоховати тіло чоловіка, готується до цього й водночас боїться: бо це є втрата сподівання на його повернення, що багато років додавало жінці сили жити.
Вражає новела “Мерці”, у якій Петро Короп ховає у труни домашніх тварин, що потонули в часі повені, а трьом людям відмовляє в похованні. Тих людей село вважає героями, що загинули, рятуючи людське майно. Лише Петро Короп знає: то вони зламали дерев’яну греблю. А він тих грабіжників убив.
Цікава деталь: прізвище автора для українського читача може видатися поєднаним із сумнозвісним біблійним царем. Та сам письменник уточнив, що етимологія його інша: “Ірóд” — із румунської “колядник”. Гадаю, пан Корнелій її виправдовує. Своєю прозою він звіщає Різдво. Не так у великому світі, як у світі малому. Щоб людина не була “мерцем”. Аби таки не губила в собі Божої подоби, але, йдучи “від учора до завтра”, ставала хоч крапельку схожа на Божий образ.
Надія Гаврилюк