Лісові одкровення від Петра Сороки

Апокрифи лісу. Книга третя/Петро Сорока. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2018. – 208 с.

Хто читав хоч щось Петра Сороки, у того рано чи пізно дійдуть руки до трилогії «Симфонія Петриківського лісу». Адже тут душа письменника в просторі й часі, лісові одкровення, що не кожному під силу збагнути, те, чого не вистачає живій душі, яка прагне живого слова.
Книгою, яка розставить крапки над «і» щодо бачення письменником Великого Переходу чи Перелету душі, стане третя з вищезгаданої трилогії: «Апокрифи лісу».
«Апокриф лісу» – це, так би мовити, подорож, хоча не кожному вдається її здійснити так, як зміг Петро Сорока. Охоплює вона два етапи: «День –крізь-день» (поезію в прозі) та «Накликання лун» (власне поезію). І ця подорож лісом, повна таїн, така одухотворена, що мимоволі наче переносишся у той світ і тобі також відкриваються його таємниці: «Бог – тайна, душа – тайна, безмежність, вічність і час у ній повні таїни. Є закони тайни, які порушувати не можна, бо на них лежить Господнє табу… Зрештою є тайна смерті, точніше – Великого Переходу чи Перелету Душі.
З тайни приходимо і в тайну повертаємося».
Для Петра Сороки Ліс – це храм. Там скрізь відчувається присутність Бога. Душа, знаючи про Великий Перехід, готується до цього.
У картинах природи, оприявнених зору Петра Сороки, – філософія нашого життя. Цікаві художні деталі, філософські умовиводи. От, скажімо, про звичайну липу, в яку вдарила блискавка і яка нагадує скелет нечистої сили, «яка звела вгору кострубаті руки і ніби посилає каверзні прокляття чи то на річку, чи на обійстя Куликів». На запитання, чому дід Кулик не хоче спиляти її, він відповідає: «А навіщо? Мені цікаво, хто з нас першим впаде: я чи вона…»
«Щоб писати про природу, треба жити в радісному піднесенні, в зачудуванні світом, уміти захоплюватися тим, що створив Бог: травами і деревами, хмарами і вітром, птахами і звірами…», – зазначено в «Апокрифах…». Петрові Сороці це було дано. Адже все тут живе, одухотворене: «З петриківських пагорків, де притулилася капличка св. Зосима і св. Саватія, дивлюся на далекі ліси, що стоять похмурою стіною, як хмарище під недвижними і тоскними небесами… Але несподівано розступилися хмари і з їхніх пройм хлиснуло золоте світіння…»
Тут навіть дерева мають власну історію душі, як люди. «Історія дерева – це драма душі, що стомилася од вічності. Вона прийшла на землю і ці сто чи навіть кілька сот літ мовчання – її золотий сон». Про дерева в «Апокрифах…» чимало. І хоч вони – «безмовні», та промовляють до серця «чимось більшим, ніж словом». «Трапляється, гілка обвивається навколо стовбура, як лагідна рука. І стільки в тому ніжності, якоїсь зворушливої простопадності, жертовної любові…»
Деякі рядки хочеться перечитувати кілька разів, така яскрава тропіка: «Не дощ – літепло.
І грім, що прокотився небесами, нікого не налякав і навіть не насторожив, бо пролунав неострашливо, а якось по-молодецьки весело, розкотисто, ніби засміявся десь за лісом добродушний велетень чи сам бог весни».
Спостережливому оку Петра Сороки відкрилися не тільки сенс існування мурашок чи павуків, квітів чи дерев, він бачить у картинах природи людину. Не кожен помітить у двох ліщинах, що обвилися навколо береста, любовний трикутник: «Дві ліщини вже не люблять береста, а душать його». «Ще одна велика любов і зворушлива лісова драма. Що вона має сказати нам?
Що сліпа закоханість і надмірна залежність такі ж убивчі, як і сама смерть?
Що любовний трикутник небезпечний не тільки для людей, а й дерев?»
Багато сучасних письменників нині шукає джерела для своїх творів по архівах. Для Петра Сороки таким джерелом стала природа в усій своїй загадковості та мінливості, зі своїми законами і правилами.
Якось, гостюючи в письменниці з Березнівщини (село Маренин, Рівненщина) Людмили Литвинчук, прогулюючись, вона раптом запитала мене: «Ти знаєш, що то за квіти?» «Не знаю», – знічено сказала я. «Як так? Письменниця і не знаєш?»… Петро Сорока не тільки знав чи не кожну квіточку. Йому була відома мова зела і стебла, мова неба. І хто ще не розучився її розуміти чи хоче вивчити, – для таких, зокрема, «Апокрифи лісу», де «вільні вітри, як опришківські зграї», де «долі, як далі, а далі – безкраї», де «все для любові й земної прослави», де «легко сховати безсмертя у трави».

Юлія БОНДЮЧНА