Просто на Покрову: Літературно-мистецький альманах Коростенщини, №17 // БВГ «Вечірній Коростень», Житомир: ФОП Худяков О.В., 2023. – 248 с.
Понад 50 митців слова спробували свої сили під час XVII Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Просто на Покрову», котрий відбувся цьогоріч у місті Коростені на Житомирщині. Взяти участь у цьому дійстві, яке давно вже вийшло за географічні межі древлянського краю, стало престижно для широкого літературного загалу. І не лише тому, що традиційно проводяться відкриті літературні змагання поетично-прозового марафону, де можна заявити про себе як письменника, а й віч-на-віч зустрітися з колегами по перу, відчути, за словами Антуана де Сент-Екзюпері, найбільшу у світі розкіш – розкіш людського спілкування.
Але є ще одна, не менш значима розкіш фестивалю – це друкований літературно-мистецький альманах Коростенщини «Просто на Покрову». Будь-яке видання – це не тільки редагування, пошук коштів, а й спілкування з авторами, купа організаційної роботи, не кажучи вже про головне – про творчість. Незважаючи на суспільно-економічну хитавицю, на ковідний карантин та агресивну війну ерефії проти України, альманах рік у рік виходить у світ зі своїми творчими радощами і печалями. Ось і цьогоріч видруковано черговий 17-й випуск цього видання благодійної вільної газети «Вечірній Коростень», де головним редактором заслужений журналіст України, член НСПУ та відомий український дитячий письменник, він же засновник літературно-мистецького фестивалю «Просто на Покрову» і фундатор премії імені Василя Юхимовича, Віктор Васильчук.
В останні роки альманах вийшов за рамки даного формату і цілком може претендувати на статус щорічного журналу, позаяк «Просто на Покрову» – не просто зібрані докупи твори початкуючих та маститих поетів і прозаїків у збірник, який позаочі дехто іронічно називає «братською могилою», а серйозні різножанрові публікації з висвітлення літературно-мистецького життя регіону та всієї України. Окрім поезій та прози, зокрема нарисів та есеїв, уривків з виданих та майбутніх книг лауреатів премії імені Василя Юхимовича, повістей та новел (рубрика «Прозово-поетичний марафон»), присутні тут і рецензії та відгуки на твори, публіцистика, інтерв’ю, спогади тощо (рубрика «Літературно-публіцистичний мікс»). Проза сучасних авторів суголосна часові і за жанром близька до щоденників та есеїв. Вони вражають, бо життя тих, хто опинився під обстрілами, нагадує трилер. І справді: аби бути снайпером, сапером чи активістом сучасного культурного фронту, потрібно мати неабияку мужність і стійкість.
Привертає увагу розлога інформація про лауреата премії імені Василя Юхимовича 2022 року Василя Горбатюка із Хмельниччини за книгу «Вигнані з раю». Спробу зазирнути у творчу лабораторію автора робить письменник та почесний професор Кам’янець-Подільського державного університету Мар’ян Красуцький. Про Василя Горбатюка добре слово сказали також Володимир Яворівський, Броніслав Грищук, Петро Швець, Ірина Шкаровська. Наведу лише одну цитату про автора із відгуку Броніслава Грищука, яку оприлюднює альманах і яка, з мого погляду, дає влучну характеристику його творчості: «…Горбатюк, образно кажучи, оре та засіває те саме поле, яке до нього обробляли Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Яворівський, Валерій Шевчук (ранній), та й вирощений і випечений автором хліб начебто не відрізняється од короваю його попередників, принаймні зовні… Либонь, найхарактерніша ознака Василевої прози: ховати так звану мораль углиб рядка, водночас із текстом вибудовувати й підтекст, другий або навіть третій план».
Не обійшов часопис і творчість інших лауреатів премії 2022 року, зокрема Людмили Морар із міста Малина (за книгу «Я слухаю зорі») та Миколи Савчука із селища Віньківці Чернівецької області (за книгу «Ружа трояка»). Рецензії на ці поетичні збірки також опубліковано в останньому числі альманаху.
Але читачеві важливо не стільки знати чиюсь думку про ті чи інші твори, як самому їх прочитати. Бо ж у кожного свої смаки, уподобання, вироблена життєвим досвідом та освітнім рівнем світоглядна позиція, свої координати духовних та моральних цінностей. Як упорядник видання Віктор Васильчук робить цікавий хід: відкриваючи рубрику прозово-поетичного марафону, виносить на суд читачів власний твір – новелу «Соломійчин притулок». Це і ризиковано, і сміливо водночас, бо одразу привертає до себе увагу не як організатор фестивалю та видавець, а як письменник, де будуть оцінювати не за титулами, а за талантом. Скажу по правді: новела читається на одному диханні, зворушує до глибини душі своєю фабулою, хоча і побутовим, але гострим сюжетом, простотою викладу, жвавими діалогами. Це, власне, твір на одну дію, у якій «спроквола народжувався розхристаний несподіваною війною останній день лютого» (читач одразу здогадується, що мова – про перші дні повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю). У творі лише кілька персонажів, проте ціла купа домашніх улюбленців – котів усіх мастей, яких прихистила Соломія і знає по імені кожного із них. «Раптом заревіла сирена. Тривожно-млосно. Набридливо. Красиве, не притлумлене досвідом середніх літ, обличчя враз стало крейдяним. Соломія інстинктивно відсахнулася. На журнальному столику підскакував мобільний. Жінка на мить розгубилася. Бігти до дверей чи відповісти на дзвінок мобільного? Під ноги кинувся рудий кіт Персик. З ліжка стрілою злетіла сіра Цукерочка й ряба Сіма, й пірнули під шафу. А біла, як молоко, Сніжана з різноколірними очима заскочила їй на спину…».
Короткі, наче з телеграфної стрічки, речення тонко передають душевну тривогу та психологічне сум’яття головної героїні твору, її розгубленість, переживання не стільки за себе, як за тих, кого приручила, – своїх домашніх улюбленців. Десь поруч чути вибухи від бомб, здригаються стіни, – ситуація спонукає до дії, зринають природні думки якнайшвидше покинути це місце і місто, втекти подалі від війни, але… Але любов до пухнастиків перевищує усі страхи – і Соломія вирішує нікуди не їхати, хоча знову за вікном «воскову тишу безцеремонно роздерла тривожно-настирлива сирена…».
В альманасі достатньо і поетичних творів – як версифікаційно довершених, так і не дуже. Та головне, це аж ніяк не на шкоду загальній палітрі видання. Як зауважує Ольга Полевіна, голова Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного, «альманах і справді цікавезний, – географія творів вражає, він таки всеукраїнський, хоча місцевих авторів достатньо. І це прекрасно: є гості альманаху і є господарі, з якими цікаво познайомитися. Радісно усвідомлювати, що наша земля така багата на талановитих людей».
Безсумнівно, автори видання, особливо ті, які тільки-тільки починають свій шлях у літературу, відчувають себе маленькою крапелиною великого творчого потоку. Як зізнається, скажімо, Тамара Васильєва з міста Кременчук, уродженка села Куліші Ємільчинського району Житомирської області, її вірші, опубліковані в альманасі, – «…це скромний внесок до загальної творчої справи, яку започаткував і упродовж багатьох років організовує Віктор Васильчук».
Сучасники – такі собі критики. Історія знає багато прикладів їхніх помилок. Скількох талановитих постатей оцінили вже «потім»! Тому головне їх завдання – донести створене, зберегти вимовлене слово, а час – потім! – дасть йому раду.
У цьому – і покликання, і моральний обов’язок усіх причетних до видання літературно-мистецького альманаху «Просто на Покрову», який давно уже став літературною Покровою не лише древлянського краю, а й всеукраїнським культурним надбанням.
Михайло ЖАЙВОРОН