Відвідуючи ряд обласних організацій національної спілки письменників України, голова НСПУ Михайло Сидоржевський завітав і до Тернополя. Пріоритетним напрямком своїх поїздок назвав роботу з молодими літераторами – проведення спілчанських молодіжних творчих нарад. Нині спілка письменників оновлюється через прихід молоді. Оскільки спілчани – в основному люди старшого віку, то передбачається, що і їхня свідомість залишилася старою на фоні загального оновлення нашої країни. Хоча, якщо є чітке розуміння, що оновлюється насамперед дух народу, який освоює людина поряд із новітніми технологіями – формальним оновленням, то письменники завжди вирізнялися саме цим світлим духом – Василь Стус, Євген Сверстюк, Богдан Горинь, Василь Овсієнко та інші. Тому особливо цінується і зріла думка, мудрість старших письменників. Одначе війни XXI ст. – інформаційні, коли відбувається вторгнення у свідомість населення, яке опрацьовують інформаційними технологіями. Держава, окрім зброї, тримається насамперед інформаційними можливостями, до яких більше відкриті молоді. Тому прихід молодих сприяє збереженню і самої спілки письменників і тих цінностей, які спілчани несуть у світ.
За останніх два з половиною роки відбулося дуже багато нападок на Національну спілку письменників України. Чиновників цікавить майно. Так було за часів Кучми, і за Януковича також були чіткі вказівки і плани забрати майно спілки, вже було відомо кому воно має перейти. Деякі владні структури, а також і деякі члени спілки ще і нині всі свої дії спрямовують на руйнацію НСПУ. Це вже навіть не опозиція, – каже Михайло Сидоржевський. В результаті дій певних сил було зроблено так, що за користування земельною ділянкою на вул. Банковій, 2 у Києві, згідно з рішенням сесії Київради, нарахували максимальний розмір земельного податку, це 157 тисяч гривень у місяць. Спілка ж письменників, як неприбуткова організація, яка не займається, скажімо, торгівлею, не може виплачувати таку суму. Це був розрахований хід, щоби забрати у спілки її майно. В результаті, разом зі штрафами і пенями нарахували податковий борг в розмірі близько 2-х мільйонів гривень. Таку не підйомну суму жодна організація не зважилася позичити. Рішенням суду письменників могли би позбавити всіх їхніх приміщень. Якби це сталося, спілка перестала би існувати. Тих коштів, які виділяє держава – 920 тисяч гривень у рік, вистачає письменникам трохи більше, ніж на півтора місяця. Решту суми вони віднаходять через здачу в оренду своїх об’єктів. Довелося б скорочувати працівників, залишати лише декількох, і в обласних організаціях переводити людей на громадські засади. Нині ситуація стабілізувалася. Сесія Київради своїм рішенням вийшла назустріч творцям – на 2019 рік ухвалила податковий збір для всіх дванадцяти творчих спілок – 0, 01 % від балансової вартості за користування землею. Для письменників це близько 600-700 гр. на рік, цілком прийнятно. Податковий борг перекрили, продавши недобудований об’єкт. І ще переєреструвалися, зберігши статус неприбуткової організації. Якби цього не зробили, існування спілки письменників теж було би під загрозою. Зараз спілка чується матеріально значно стабільнішою, аніж декілька років тому, може функціонувати і навіть фінансувати деякі свої проекти. А своїм працівникам вже оплачує мінімальну зарплату – нині це 3 723 гр., до того в обласних організаціях отримували лише 2 000 гр.
На запитання, чи багато письменників присутні у владі України, Михайло Сидоржевський відповів, що у Верховній Раді членом Комітету з питань культури і духовності, який очолює Микола Княжицький, є Марія Матіос. На жаль, ні цей Комітет, ні Міністерство культури не налаштовані на сприйняття інтересів спілки письменників України. Те ж саме стосується і Міністерства фінансів, яке загалом «урізає і не допускає».
Чим можуть привабити молодь? Для молоді це – можливість отримувати спілчанські премії, беручи участь у конкурсах, перемога в яких винагороджується. Деякі з премій сягають 10-20 тис. гривень. Друга можливість – соціальні преференції. Є будинки творчості, де можна відпочити і попрацювати. Також є тісні контакти з закордонними спілчанськими організаціями Польщі, Білорусії, Болгарії, Молдови, Вірменії і Румунії. А ще – участь у літературно-мистецьких святах. Як от недавно у Вінниці відбулося відкриття XI Всеукраїнського фестивалю поезії «Підкова Пегаса». Там були літературні читання в Музеї-садибі Михайла Коцюбинського. Молодим людям це цікаво. Їм важливо, щоби їх почули. Також відбулися такі фестивалі, як «Лісова пісня» на Рівненщині, «Русалка Дністрова» на Вінничині. На це виділяються невеликі суми, але виділяються. Також частина проектів фінансується державою – в тому числі і для молоді, видаються книжки за бюджетний кошт. Від держави є стипендії для молодих письменників.
Щодо прийому до спілчанських лав, то нині є досить високий відсоток відсіву – половина людей не проходить. Це залежить від художнього смаку членів приймальної комісії. Основним критерієм для вступу є художні якості випущених книг. Лише патріотизм і любов до України не є підставою для прийняття. Одначе поки-що немає такого критерію прийому, як духовність письменника. Тобто домінуючим при прийомі є естетичний чинник, а чиї інтереси відстоюєш – світлого боку буття чи темного – поки-що не враховується, а варто було би. При нехтуванні цією складовою можна втратити набагато важливіше – високий дух письменників, властиво самих себе. Хоча нині, порівняно зі, скажімо, 80-ми роками, спілка втратила свої позиції монополіста на книжковому ринку щодо громадсько-політичного чинника. На літературному полі з’явилися серйозні гравці – потужні видавництва, які мають мільйонні оберти, приватні структури, львівський форум видавців як окрема структура, Український інститут книги. Маємо XXI століття. Інша справа, наскільки добре ці структури формують суспільну думку, і чи мають можливість якісно формувати.
Нині також є великі проблеми з фінансуванням літературних журналів і газет. В умовах війни держава відмовилася від державних засобів масової інформації. Тепер на людську свідомість впливають ті, в кого є гроші. І це більше, ніж проблема. Спілка не може взяти на себе фінансування літературних видань. Тож ті журнали і газети, які ще пробують десь знаходити засоби до існування, ледве животіють.
За інформацією очільника Тернопільської обласної організації НСПУ Олександра Смика, за кількісним складом Тернопільщина займає четверте місце серед інших областей України, це 65 людей. Видаються літературні альманахи «Подільська толока» і «Курінь», а також журнали «Літературний Тернопіль» і «Золота пектораль». Тернопільські письменники неодноразово ставали лауреатами міжнародних, всеукраїнських і обласних літературних премій, в тому числі і цього року. У літературному житті України є присутніми і читабельними відомі люди Тернопілля – Ніна Фіалко, Леся Романчук, Олександр Волков, Олександр Вільчинський, покійний Петро Сорока, Сергій Лазо, Валентина Семеняк, Сергій Сенюк, Тетяна Дігай. Ці письменники, десять-двадцять чоловік, постійно мають успіх у читачів, а ще публікують свої твори у провідних журналах і газетах України. Лише у Тернопільщині видається обласна літературна серія «Письменники Тернопілля», вже видано більше п’ятнадцяти книг. Михайло Сидоржевський відізвався про Тернопільську письменницьку організацію як про одну з найуспішніших серед інших обласних організацій спілки письменників України.
Важливу роль у літературному процесі відіграють критики. І в Україні є сильні критики. Але абсолютно відсутній системний підхід, немає критеріїв оцінки художніх творів. Переважно «розкручуються» книжки через таблоїди, через «жовту пресу», видавництва роблять відомими своїх авторів, щоби продавалися книжки. Ринок, який диктує, має зворотній бік: часто присутня література невисокого рівня. Людину завжди облагороджувала і робила чистішою, світлішою класична література. Вона зверталася до людських чеснот: серця, душі, совісті, чистоти. Сьогодні невигідно про це писати, бо ці якості стали непопулярними. Проза, яка пишеться людьми високих цінностей, – не про вбивства, не про кохання, не про гроші чи інші модні нині речі. На жаль, нинішня критика переважно розхвалює саме такі твори невисокого морально-духовного рівня, а за класичну літературу забуває. Часто випливає на поверхню якийсь твір невисокого рівня, всі про нього пишуть, всюди він на вустах, а через два-три роки про нього забувають. Але гроші хтось на тому заробив. У Київській організації є творче об’єднання критиків, яким керує професор Михайло Наєнко, якому вісімдесят років, його світогляд є абсолютно схоластичним, консервативним. Критики обговорюють якісь питання, але вони мало на що впливають. Та й і критики теж бувають різними. Вимагати від них абсолютно правдивої оцінки, це те ж саме, що вимагати від письменника бути талановитим.
Та й і відношення до критиків не є відповідальним – їх мало цінують, не дослуховуються до їхньої думки. Бо видавництва не хочуть за свої гроші видавати гідну літературу, гідну критику, орієнтовану на підняття смаків споживачів від літератури. У провідних країнах формуванням культури літературного смаку опікується держава, виділяючи відповідні кошти, але це ще поки-що не про нас. Окрім того, отой бум популярної літератури за останні роки створив свою категорію читацьких смаків. І вони не найвищого ґатунку.
Дуже своєрідне формування смаку відбувається у книгарнях, де «класики» не відповідають визначенню класиків. Заради зиску і грошей культивуються смаки, які не відповідають високій моральності чи духовності. «Квіточки» зацвіли вже давніше, тепер пора збирати «ягідки» цього процесу. За словами голови спілки письменників України, літературна попса проростає у хворому суспільстві. Наше суспільство дуже хворе, і тому низький художній смак спостерігаємо не тільки у літературі, але і у музиці, та й і в інших сферах. Нагорі – мильні бульбашки, які зараз намагаються і диктувати правила гри, і нав’язувати, реально впливати. На жаль, державна політика щодо цього бажає бути кращою. На думку очільника письменників, найважливішими міністерствами в уряді нині мали би бути міністерства освіти, культури й інформаційної політики. Та ці міністерства працюють не так, як мали би працювати.
Тож на питання що читати, Михайло Сидоржевський запропонував самому зайти у книгарню чи бібліотеку і вибрати потрібне. Бо кожному подобається різне. «Але не довіряйте сліпо рекламі, – радить пан Михайло, – бо, як казав Козьма Прутков, „якщо на клітці з левом написано „Слон”, то не вір очам своїм…».
Анна-Віталія Палій, м. Тернопіль.