Рец.: Гальчук О. Тексти по колу: пізнати Себе в Іншому: монографія. Київ: «Центр учбової літератури», 2019. – 268 с.
У передмові до монографії «Тексти по колу: пізнати Себе в Іншому» її авторка Оксана Гальчук вказує на флешбек до Германа Гессе, хоча для кожного читача коло як ментальна структура оприявнює свої власні перцептивні патерни. Якщо прикласти до дослідження активного діалогу письменників кінця ХІХ – ХХ ст. зі світовим літературним процесом музичну термінологію, то виникає асоціація з формою «рондо», у якій головна тема (пошуки ідентичності) чергується з іншими темами та варіаціями (проекції особистісної, гендерної, національної, релігійної Самості). Залишаючись у межах тієї ж інтермедіальності, можна сказати, що тексти монографії є унікальними авторськими інтерпретаціями/імпровізаціями традиційного літературного канону.
Монографія складається з трьох розділів, у яких на обширному художньому матеріалі досліджено онтологічну та екзистенційну ідентичність у творах зарубіжної літератури, новітнього українського письменства, розглянуто Шевченків текст як медіатор у діалозі поетів зрілого модернізму з античністю, здійснено міфологічне прочитання Шевченкових сепій. Переважно у розвідках використано міфокритичний підхід у плідній взаємодії з іншими методико-теоретичними напрямами літературно-критичної науки: психоаналізом, структуралізмом, семантико-символічною, «новою» критикою тощо.
Зокрема, в «Авторських варіантах літературних територій (із романного досвіду ХХ століття)» на матеріалі романів «Тесс із роду д’Ербервіллів» Томаса Гарді (якого мабуть з обережністю можна віднести до романістів ХХ ст. як це зазначено у назві розвідки), «Шум і лють» Вільяма Фолкнера та «Сто років самотності» Габріель Гарсіа Маркеса досліджено індивідуально-авторські проекції художніх моделей світу/літературних територій. За параметри міфологізації літературної території приймаються час, простір та ім’я. Наріжним положенням студії є авторська міфологізація світу, соціуму та людської душі.
Закони діалектики взаємин науковця і часу, в якому йому належить реалізувати своє покликання, підсвідомо провокують тематику досліджень. Так, в монографії привертає увагу розвідка, покликана з’ясувати специфіку взаємин митця з революцією та простежити роль цього суспільно-політичного катаклізму як чинника художньої творчості. У творах Джона Мільтона, П’єра-Огюстена Бомарше, Віктора Гюго, Пєра-Жана Беранже, Артюра Рембо у межах міфокритичного підходу означено роль і місце письменника у тоталітарних режимах, посталих на руїнах численних революцій. Авторка вважає, що на зміну Орфеєві-естету приходить Дедал – митець-учений, що стоїть «поза нормальними рамками соціальної оцінки і підпорядковується моралі не свого часу, а свого мистецтва» (Дж. Кемпбелл), сповнений трагічного усвідомлення своєї приналежності до генерації митців, чиї взаємини з революцією ускладнені комплексом почуттів на перетині дихотомій «жертва – кат», захоплення –розчарування», «провина – каяття».
З викликами сьогодення перегукується і студія «Цирк як світ і світ як цирк у художній свідомості ХХ століття», метою якої є визначення основних тенденцій та особливостей інтерпретації образу і теми цирку. Для аналізу обрані твори знакових письменників різних літератур, для яких спільною стала рецепція циркової образності. У спробі потрактувати феномен «цирк» як символічне «змагання» з Богом як творцем у дослідженні застосовано міфологічне прочитання, що бачиться як пародія на акт божественного світотворення. Для цього наводиться низка переконливих зіставлень (акробат-Ікар, дресирувальник-Орфей, клоун-Мом), у яких цирк постає як особливе братство з низкою парадоксів: цирк як «світ для своїх» і цирк як потреба уваги зовнішнього світу, цирк мандрівний і одночасно обмежений чітким місцем-колом, що зазначено у самому його найменуванні. Така метафорична та символічна образність цирку стала найбільш привабливою для відтворення художнього образу світу ХХ ст. Цирк як образ у літературі ХХ ст. уможливлює вихід митця з буденності в інший, сакральний, вимір (храм, рай, пекло) та надає художнім текстам драматичного і фантасмагорично-сюрреалістичного характеру. Свої міркування щодо ідейно-художнього статусу цирку авторка аргументує на прикладі творів Ф. Кафки («Перше горе», «Голодомайстер», «Америка»), Г. Гессе («Степовий вовк»), М. Булгакова («Майстер і Маргарита»), В. Фолкнера («Помилка в хімічній формулі», «Шум і лють»), Г. Гарсіа Маркеса («Сто років самотності»).
Дві розвідки у монографії присвячені творчості Гі де Мопассана. Прикметно, що кожна з них прямо чи опосередковано торкається концепції людини у творах французького письменника. У першій студії простежено образ бастарда і в окремих творах, і в контексті усієї творчості Мопассана, і в контексті певного літературного напряму. Дослідниця розгортає широкий дискурс побутування мотиву бастарда у світовій художній традиції та виокремлює мопассанівську інтерпретацію цього мотиву, зумовлену осмисленням таких актуальних для доби порубіжжя питань, як трансформація моделі родини, інтерес до теорії спадковості, посилення атеїстичних настроїв, наростання розчарування в системі традиційних соціальних і моральних вартостей тощо. Мотив бастарда конструює авторську концепцію особистості і слугує площиною перетину інших типових мотивів малої прози Мопассана, серед яких наріжним є мотив кохання, досліджений в наступній розвідці в опціях характерної для античного інтертексту танатології. Для студії обрано новели «Могильниці» та «Покійниця», у яких втілені інваріанти характерної для творчості французького письменника тематичної зв’язки «кохання – смерть», підтекст якої формують переосмислені в модерністському дусі античні міфологеми та філософеми. Поряд з низкою міфологічних модусів уважне прочитання новел оприявнює такі складові архітектоніки тексту, як наративна модель, коли оповідач відтворює події, побачені або почуті ним у колі друзів (такий собі «Декамерон» по-мопассанівськи); специфічний художній простір (кладовище); філософія смерті; готичні мотиви в дусі Едгара По з діккенсівською містично-повчальною традицією. При цьому в обох творах спостерігається авторська інтерпретація теми взаємозв’язку кохання і смерті, у якій вгадується трансформація міфологеми Орфея, мотиву сходження в Аїд, а також мотиво-образні втілення античних уявлень про кохання, красу, смерть і безсмертя.
Завершує перший розділ монографії розвідка «Міф у структурі метатексту англійського неоромантизму». Своє зацікавлення цією темою авторка аргументує яскравою міфоцентричністю творчості романтиків, яка проступає у творах неоромантизму. Так, у «Дивній історії доктора Джекіла і містера Хайда» Р. Л. Стівенсона акцентовано на синтезі елементів готичного роману та детективного оповідання, мотивах двійництва та двосвіття, витоки яких сягають античної міфології і традиції карнавалу, ніцшеанських ідеях «надлюдини», міфомотиві Голема. Аналіз міфопоетики Стівенсона дає підстави пов’язувати її з глибинною психологією підсвідомості та з переходом традиційних міфологем у новітній «суспільний» міф. Проте головну увагу скеровано на твори Р. Кіплінга, зокрема детально розглянуто «Книгу Джунглів», у якій виявлено космогонічний міф з чіткою структурою і принципами побудови авторського світу; символічно зображений шлях розвитку людства; показана складність і суперечливість людської природи. Космогонічний міф Р. Кіплінга ускладнюється відтворенням у ньому структурованості світу реальної Індії з його величезною кількістю етнічних і релігійних груп, каст тощо. До того ж, «Книга» характеризується виразним «суспільним міфом», примноженим «гендерним», за яким Хаос світу долається Порядком, утіленим в імперії, що збудована Мужчиною.
Розділ, присвячений дослідженню Шевченкового тексту, складають три розвідки. Першою є «Шевченків текст як медіатор у діалозі поетів зрілого модернізму з античністю». Визначаючи Шевченків інтертекст у творах українських поетів-модерністів, дослідниця вказує на синтез античного та біблійного, що породжує специфічну семіотизацію, коли до діалогу залучається текст-посередник, у якому або вже заявлена традиція прочитання античності, з якою солідаризується чи дискутує митець-реципієнт, або в тексті-посередникові містяться суголосні античним сюжетам архетипічні моделі, до яких і апелює письменник як до універсального коду-мови, яким озвучуються проблеми «людина та історія», «людина і держава», «людина і світ». Так, творчість Кобзаря в ролі медіатора авторської рецепції античності виявлено у творчості М. Філянського, зорієнтованій на античні прототексти, поєднані із узвичаєними для символістської та неоромантичної моделей опрацюванням християнської тематики й образності, а також активним залученням фольклорної стихії та інтерпретацією мотивів української та західноєвропейської романтичної поезії. Простежено Шевченків «слід» в київських неокласиків, зокрема у П. Филиповича. Широко представлена Маланюкова рецепція творчості Т. Шевченка, що дає підстави авторці стверджувати, що Шевченків текст виявляється домінантним серед інших, які творять інтертекстуальність лірики Є. Маланюка. У досліджені наголошується, що у місцях «зустрічі» Шевченкового та античного текстів у творах Маланюка спостерігається тенденція до імпліцитного (алюзивно або ремінісцентно) вияву античності та експліцитного – через цитати – тексту Т. Шевченка. Окреме дослідження стосується шевченкознавчих праць М. Зерова, які не втрачають актуальності і для сучасних студіювань спадщини Кобзаря. Ще одна шевченкознавча студія «Діоген і Робінзон Крузо в Шевченковій парадигмі ідеальних героїв: у пошуках Самості» відкриває інтермедіальну площину міфокритики. Об’єктом дослідження є серія Шевченкових сепій «Телемах – Діоген». Синкретизм художнього мислення Шевченка зумовлює авторську парадигму ідеальних героїв, коли такі риси романтичного героя, як бунт, відчуження, епатажність, самотність у натовпі доповнюються просвітницькими домінантами – природнім розумом і природньою релігійністю. Серію «Телемах – Діоген» можна визнати не тільки сюїтою самотності, а й сюїтою пошуків Людини, сюїтою становлення духу.
Найбільший за обсягом і наповненням є третій розділ монографії, у якому досліджується новітня українська література у компаративному закрої. Відкриває розділ дослідження творчості Миколи Зерова і Томаса Стернза Еліота. Вихідними позиціями для порівняльного аналізу авторка обирає кілька тез: проблему культури як центральну в доробку обох митців; тлумачення творчості Зерова і Еліота як органічної частини національних варіантів неокласицизму ХХ ст.; виразну культурологічну парадигму їхньої лірики. Головно увага зосереджена на літературно-критичній інтерпретації ключових фігур античної та середньовічної культури, а саме Віргілія і Данте. Переконливо аргументуючи подібності та відмінності творчої рецепції античності як колиски європейської культури та метафори традиції загалом, дослідження завершують розлогі висновки про перетин творчих світів Зерова і Еліота.
Заслуговують на увагу розвідки, присвячені античним іпостасям любовної поезії Максима Рильського та інтертекстуальності збірки «Замість сонетів і октав» Павла Тичини. Як переконує дослідниця, ідеал ліричного героя інтимної лірики Рильського – це, зазвичай, виражений в образах античної міфології або літератури тип активної, діяльної особистості, у якій поєднані прагнення пізнати світ і життя у всіх проявах зі схильністю до саморефлексії, здатністю на самопожертву та усвідомленням свого вибору. Інтертекстуальність збірки Тичини «Замість сонетів і октав» складається з таких пластів, як творчо переосмислені поетом традиції українського фольклору, античної, біблійної літератури, художні традиції романтизму, а через них і барокової літератури та стильові здобутки модернізму, зокрема символізму, імпресіонізму, експресіонізму. Зокрема, античний інтертекст виявлений у книзі Тичини і на рівні структури, і на рівні змісту, а його художня інтерпретація підтверджує особливу роль античної художньої традиції у формуванні стильової парадигми творчості поета. Докладний аналіз поезій Тичини приводить до висновку про три семантичні плани збірки: перші два – це світ людини і світ природи, що взаємодоповнюються, переплітаються, конфліктують, а третій, репрезентований ліричним авторським «Я» (характерне для текстів романтиків і символістів), імпліцитно наявний у творах та увиразнений в контексті біографії поета. Надзвичайно цікавими та слушними є спостереження й міркування Оксани Гальчук над українською поетичною інтерпретацією античних біографій та метаморфозами образу кентавра.
Вирізняється оригінальністю дослідження особливостей реалізації і функціональності «дорожньої карти» ліричного героя української модерної поезії 1920–1930-х років. Переконливими є висновки про різні типи «маршрутів» ліричного героя, які ґрунтуються на таких дихотоміях, як «своє – чуже», «зовнішнє – внутрішнє», «теперішнє – майбутнє, «реальне – ірреальне» тощо. Пригодницький аспект, що реалізується у мотиві мандрів, ініціює оприявлення таких тем, як пізнання ліричним героєм навколишнього світу, випробування власних сил, пошук альтернативи реальності чи сучасності. Заслуговує на підтримку об’єктивний, позбавлений кон’юнктури аналіз античної інтертекстуальності у поезії Юрія Клена, який авторка вкладає у теорію «дзеркала і задзеркалля». Оригінально потрактовано рецепцію міфології Сатурна в ліриці Михайля Семенка. Попри усталені погляди на його творчість як на явище авангарду в українській поезії, авторка посутньо відстоює присутність античності в ліриці українського поета. Саме міфологію Сатурна та традицію її художнього побутування у світовій літературі як своєрідну ідейну та художню матрицю в ліриці Семенка обстоює у своїй студії Оксана Гальчук. На користь цієї концепції свідчать «Селянські сатурналії» українського поета, які одночасно відсилають і до міфології Сатурна, і до верленівських «Сатурнічних поезій». Дослідниця переконливо доводить, що у своїй рецепції міфу Семенко опрацьовує тему сатурналій з одного боку – українізуючи її, з іншого – створюючи нову версію образу патріархального минулого. На прикладі збірки «Дев’ять поем» з’ясовано елементи нового міфу про час Сатурна, у якому митець-сучасник здійснює акт героїзму – титанічно відстоює свою унікальність, право на бунт, на перетворення світу в нову якість. Поет демонструє експліцитне (рівень алюзій, образів-символів) та імпліцитне (світоглядний елемент) функціонування образу Сатурна.
Змістовним постає й аналіз античної топіки в сучасній поезії межі ХХ – ХХІ ст. Об’єктами студії стають твори Володимира Базилевського та Маріанни Кіяновської. Це дає можливість зіставити два варіанти прочитання античного тексту поетами різних генерацій та визначити роль античності в доробку кожного з них за умови приналежності їхньої поезії до типу філософської лірики з виразною культурологічною парадигмою, де включення в тканину твору інонаціонального досвіду й античного зокрема – і стилістичний прийом, і свідома стратегія на інтеграцію українського тексту у світовий художній контекст. У завершальній розвідці монографії розглянуто типологію транспозитивного ліричного твору на прикладі поезій митців різних історико-літературних епох – Євгена Маланюка, Миколи Зерова і Володимира Базилевського, – де спільним ліричним «суб’єктом» став Пантелеймон Куліш.
Монографія Оксани Гальчук презентує авторку як вдумливого фахівця, яка зуміла сказати нове слово у важливій сфері інтертекстуальних студій. Акцентація на пошуках Самості у художніх текстах наближає нас до розуміння авторського задуму тексту, глибшого розкриття його художньо-смислового потенціалу, специфіки творчого процесу, можливостей нового осмислення культурного дискурсу.
Доктор філологічних наук, доцент
Ольга Бігун
м. Івано-Франківськ