“Прохання геть маленьке, з вашої подачі: хай мої хлопці трохи на світ подивляться, освіжаться. Може, їх і на поезію потягне. Підпишіть, докторе, запрошення моїм на перебування у вашому світі… ага, ага, тут…о…. так, безтермінове, бо чого маю вам докучати кожного разу…Прекрасно! Докторе! Ви неоціненний партнер! Що кажете? Взаєморозуміння? Точно, точно! Давайте ще по сто. За мир і дружбу між нашими народами! На брудершафт!..”
1.«Ріпка»
Був собі город, на городі – ріпка. Росла собі, росла, кріпла.
«От нащо було ту ріпку садити, якщо я там весь час на сонечку лежала, грілася, а тепер вона моє місце зайняла?» – думала киця.
«Хороший господар, дід, але як ганяти городом, коли весь час за ту ріпку перечіпаюся?» – думав пес.
«Якби не та ріпка, я би до плоту могла ближче стояти, якраз навпроти сусідчиного вікна. Цікаво ж слухати, про що сусіди балакають!» – думала внучка.
«Зовсім дід здитинів, щоранку ріпку першою поливає, все випитує, чи маю ще якусь нову хімію, щоб більшою росла», – дивувалася бабця.
Дід про ріпку ні з ким не розводився. Вирощував.
І виросла ріпка така, як дід, а, може, й більша. І спробував дід її витягнути – не витягнув. “Пора!” – вирішив дід. І покликав помагати бабцю, внучку, собачку і кицю. Смикали, смикали, не висмикали. І тоді покликали мишку. Та вилізла з нірки, подивилася на весь той цирк, засміялася, і вхопилася коту за хвіст.
– ну, тепер тягнемо! – гарикнув дід. І потягнули! Дружно! І впав дід на бабцю, бабця на внучку, внучка на собачку, собачка на кицьку, і кицька на мишку.
Ні, не так.
Ріпка привалила діда:
– ой! – застогнав притиснутий дід. В нього хрипіло в грудях.
Під ним і ріпкою хрипіла баба:
– а-аа! – в неї посиніли губи і закочувалися очі.
– іііі… – пищала внучка, на якій лежала притиснута дідом баба, на якому незрушно лежала висмикнута ріпка.
– гррр… – гаркачав і скавулів пес, на якому височіло все перераховане сімейство.
Кіт осклілими очима дивився на роздушену мишу.
– Капець! – ліз через паркан сусід, щоб рятувати те, що можна ще було врятувати. – Казав старий весь час, що дістане ту кляту мишу будь-якою ціною, але щоб так…
На тім казочці кінець.
P.S. Метод виведення мишей дід побачив по телевізору.
- «Чарівник країни Оз»
– А ти задумувався колись про те, що від мозку болітиме голова?
– Справді? Ні. А хіба в тебе болить?
– Теж ні. А от в грудях іноді поболює, хоч серця в мене нема. Дивно, правда?
– Дивно. Напевно, голова просто знає, що в ній має бути мозок. А твоє тіло знає, що має бути серце.
– Напевно. Але чого ж боляче?
– Хтозна. Можливо, від бажання мати те, що належить мати? А його нема.
– Хлопці, щось вас на філософію потягнуло. Ось гляньте на мене: і мозок в голові, і серце в грудях, і нічого не болить, а чого я такий полохливий? Ні ти, Дроборубе, нічого не боїшся, ні ти, Опудалець. А мені досить тільки побачити якогось нахабу, і я тут же відступаюся. От чого так?
– Левчику, ти просто себе не знаєш.
– То як?
– Бо ти сам собі не віриш. От глянь на свою лапу: вона така широка та могутня, що може переламати дерево навпіл. Але чи пробував ти це зробити?
– Та ні… А якщо це комусь не сподобається?
– Але кому? Хіба ти коментуєш мишей, які гойдаються на пшеничних колосках, чи лисицю, яка скрадається, а чи сову, яка нізвідки вилітає вночі і пролітає над головою?
– Нащо? Яке мені діло до їхніх справ?
– так і до твоїх справ їм має бути зась! Ти просто роби своє!
– Ну, так, але…
– Рятуйте, рятуйте!…
– Що?..Хто?… Еллі?! Боже, це Еллі! Де, де? звідки вона кричить?!
– Біжимо до річки, голос з яру!
На коротку мить страхітливе рикання, вереск, крик, тріскіт ламаних гілок скрутилися в одну голосну хвилю – і все раптом припинилося. Захеканий Опудалець насилу притупотів до яру і побачив: Еллі вчепилася левові в гриву, Дроворуб погойдував вліво-вправо сокирою і всі дивилися на той берег річки, яким щодуху втікало якесь брудне створіння, подібне на людину.
– Що…що це було? – насилу видихнув Опудалець, впершись обома руками собі в коліна.
Оскільки Еллі все ще тремтіла і з переляку не могла говорити, відповів Лев несподівано низьким і новим голосом:
– це Гавріла.
– Хто? – повернулися до нього Дроворуб і Опудалець.
– Гавріла, – повторив Лев. – Не бійся, Еллі, він вже втік. Зі мною тобі нічого не загрожує.
– Дякую, Левчику! Я так налякалася! Я тільки спустилася до річечки, як з кущів вискочило оте … і, здається, хотіло мене вкрасти. Але золоті черевички підняли мене в повітря так високо і швидко, що воно не дотягнулося. Було дуже страшно! І я закричала.
– А що це таке? Я такого ще ніколи не бачив.
– ніхто не знає. Воно спершу хотіло пристати до злих фей, але щось там вкрало, і мавпи його викинули на болота. Потім, голодне, попленталося до добрих фей, але й там намагалося щось вкрасти. Погнали і звідти. Отак і лазить непотребом, скавулить, щоб його взяли, і погрожує перехожим.
– Дивна істота,- промовив Опудалець.
– Дивна,- згодився Дроворуб.
– Коли ми прийдемо до Великого Чарівника – задумливо промовила Еллі – я запитаю його, чи не можна зробити так, щоб голова і груди Гавріли стали прозорими.
– Для чого? – здивувалися всі.
– Мені здається, що в нього насправді нема ні мозку, ні серця, і тільки суцільна злість. Я би хотіла побачити, де вона в нього ховається.
– Карр! – Ворона підлетіла так несподівано, що всі аж здригнулися. – Карр! Кррихітко, те місце, де ховається гаврілова злість – це його порожнеча. Тому не докучай Чарівникові своїми питаннями про Гаврілу, а просто попроси, щоб наступного разу хатинка звалилася саме на Гавріла. Шкода тільки, що після нього не буде ні черевичків, ні нічого, одне тільки брудне місце. Карр!
3.«Фауст»
– то ви вже щось надумали, докторе?
– зізнаюсь, ні.
– і візуалізація не допомогла?
– ні, з нею навіть важче.
– навіть з Маргаритою?
– навіть. Чи ви вважаєте, я таких маргарит не бачив?
– упс! А бачили?!
– штабелями. На першому курсі, коли вчили анатомію. Потім, коли вчили гінекологію. Потім хірургію. Потім паталогоанатомію. А потім пішла чума, і вже просто засипали вапном. Надивився.
– тю! А я думаю, чому нічого про ваші симпатії не чув, а то воно так.
– та так.
– гм, не пішло… Вип’ємо?
– вип’єм. Що наливаєте?
– самогонку.
– чиста. Ууу… Добра! В нас таку не гонять. Звідки?
– старий запас. З Немирова.
– ого, жируєте. Може, ще й їхню ковбасу маєте? Я чув, куликівська там поза конкуренцією.
– хочете? Несіть тарілки.
– таак? То давайте ще ту їхню зимну зупу..
– холодець?
– так-так. І ті, як їх, бурАчки.
– та ви гурман, Фаусте! А я, старий дурень, думав з вами про високі якісь матерії говорити, готувався, книжки навіть деякі проглянув…
– книжки? То добра справа, не зашкодить навіть вам.
– та не зашкодить. Але чи щось поможе, от питання.
– чого ж? От візьмемо поетів до прикладу. Є у вас поети?
– у мене, докторе, є все, а поетів – так цілий квартал.
– ні, я не про небіжчиків, а таки про ваших співробітників, питомо еее.. пекельних, так би мовити, поетів. Є у вас такі?
– дайте подумати…Нема! Оце так підловили! По сто грам…
– ху! Гріє! Добра.
– то в мене на хазяйстві нема поета? Дивина, та й годі. Навіть не зауважив.
– можливо, вашим тем не вистарчає? Весь час внизу, при сірці зі смолою, та при казанах – яке натхнення, як весь час на кухні?
– а ви психолог, Фаусте! Маєте рацію – вони у мене не дармують. Працюють ретельно, організовано, чітко. Люблю порядок, знаєте.
– а можна подивитися?
– на що подивитися?
– на вашу організацію праці.
– коли? Зараз? Та ви ж ще живий!
– та от, власне, поки живий. Я би подивився, ознайомився.
– перейняли би досвід, так?
– в певному розумінні, так. Дуже поважаю порядок. Та й не для себе старався би: записав би, поділився досвідом…
– для майбутніх поколінь, докторе? А що, незле….незле…в тому є раціональне зерно… По сто грам!
– о, добра. А холодець який! Уммм! А бурачечки!
– слухайте, докторе, а давайте і справді до нас. Погостюєте, відпочинете. В нас тепло. Та й свій кругозір розширете.
– так, я згоден! Ик.
– чудесненько! Зараз дам команду приготувати вам номер. А можна вас про щось попросити?
– ик…що завгодно…ви ж знаєте…я людина …практична.
– прекрасно! Прохання геть маленьке, з вашої подачі: хай мої хлопці трохи на світ подивляться, освіжаться. Може, їх і на поезію потягне. Підпишіть, докторе, запрошення моїм на перебування у вашому світі… ага, ага, тут…о…. так, безтермінове, бо чого маю вам докучати кожного разу…Прекрасно! Докторе! Ви неоціненний партнер! Що кажете? Взаєморозуміння? Точно, точно! Давайте ще по сто. За мир і дружбу між нашими народами! На брудершафт!
4.«Отелло»
– Чи ти молилась на ніч, Дездемоно?
– Отельцю, котику, ти вже прийшов? Щось змучено так виглядаєш?
– Та… на нараді був.
– Ага, ага, весь в справах міжнародних. Ну, клякай, клякай тут біля мене, маю тобі щось сказати.
– А, може, ти встанеш?
– Клякай, я ще тільки добре починаю. Кинь ту подушку, я ще спати не буду.
– Не будеш? Я почекаю, жінко.
– Ти таки клячи, так буде легше говорити.
– Говорити!… Про що?
– Слухай, тато завтра заповіт пише.
– Що? То по-якому??
– А видиш. Чуєш, послав мене нині за добрим папером, насмикав пір’я з гусака, і замовив ксьондза з нотаріусом завтра на дванадцяту годину.
– Ого! Серйозно. Так це добре, нарешті все буде впорядковано.
– Щоб часом…А що буде, як він запише все на Яго?
– На кого?!
– На Яго. Ти що, Яго не знаєш?
– Та знаю я Яго. Щойно з ним … радився. Але до чого тут він?
– Йой, чоловіче, ти в тих походах ніц не при новинах. Яго зголосився на татового сина!
– На кого зголосився? На чийого сина? Коли?! Та я ж щойно його видів! Та ж ми щойно… У тестя ж ти одна дитина?
– та так, та так, але тихіше…Не знаю, що ви там таке важне обговорювали, але, так думаю, що мав би і тобі сказати. Дивно, нє? Слухай, старий як тільки-но зачув, що має сина, хоч і байстрюка, на радощах аж просльозився. Запланував на ранок зустріч з новоспеченим синком, в обід прийдуть оті, щоб заповіт писати, а на вечір буде бал! Як це тобі? Та що ти влігся на ту подушку? Ти плачеш? Що ти там сопеш?
– Ах, він собака! Я його заріжу! А другом прикидався, а клявся… у, неважно, в чому клявся. Але якщо це тільки вигадка? Якщо, ніякий він не син твого батька?
– А нам від того легше?? Та якщо старий підпише ту цидулку завтра, то пізно буде доказів шукать.
– Точно. Ти права….ти права…Я його заріжу зараз.
– Яке “заріжу”? Хочеш, щоб всі знали, хто то зробив, як будеш повертатися назад в заляпаній одежі?
– Що ж робить?
– Та чи я знаю? Жінка делікатна я, чутлива, до болю, хай чужого, вразлива. Задуши.
– Що?? Чим??
– Та ось тримаєш подушку. Вона м’якенька. Потім провітрю на балконі, та й по всьому.
– Я пішов.
– Іди. І не затримуйся, о мій герою! Я кнедликів нагрію! Замучений, бідненький. Що за світ!..
————
“Дорога Беллочка! Все йде за планом. Сьогодні одного повели в тюрму, а другого понесли на цвинтар. Солодка парочка не буде більше скакати в гречку на очах у всіх. Наради в них! Подумати, що ці два барани надумали мене душити! Татуньо плакали, але записали все на мене. Приїзди пошвидше, пораднице, будемо святкувати.
Завжди твоя навіки Дездя.
Восьме марця теперішнього року.
P.S. Щось мені підказує, meine Liebe, що наше свято ще ввійде в історію”.
Дзвінка Легіт