(Сергій Цушко. Метелик у місті: нові поезії / Сергій Цушко. – К.: Ярославів Вал, 2019. – 144 с.).
Символ метелика має тривале життя в українській літературі. Першими спадають на думку «Метелики на шпильках» (1936) Ірини Вільде та «Різдво метелика» (2018) Василя Кузана. Ось і нова поетична збірка Сергія Цушка «Метелик у місті» не оминула цього символу душі, питомого і для східної філософії (суфізму). Попри спільність, маємо відмінні узори на крильцях-сторінках отих «метеликів». І в тому є своя магія. Магія життя.
Саме два вірші про магію, розкидані на різних сторінках збірки Сергія Цушка «Метелик у місті», стали для мене відмичкою до дверей авторової поетичної лабораторії. Адже магію поезії щоразу творить свіжість образу, щирість почуттів і глибинне вміння дослухатися до інших, до себе, до життя:
Я ще жодного разу тебе не цілував,
однак твої вуста торкаються моїх,
коли по черзі п’ємо з одного кухлика.
Магія наближення. («Я ще жодного разу тебе не цілував», С. 31);
Чому люблю читати
Голобородька і Воробйова?
Хоч і не все збагну з того,
щó вони пишуть,
наснажуся тим, що між рядків –
й пишу своє.
Магія навіювання. («Чому люблю читати», С. 95)
Життя як навіювання. Не тільки вслухання у музику слова, що проситься у вірш. Це також і вміння чути музику життя, з усіма його дисонансами, ілюзіями та навіюваннями, що не завжди корисні для душі, а для творчої – поготів. Бо ж
Поглянеш довкола: весь час когось правлять –
Поставлять на місце, осудять, знеславлять.
Постійно осмикують вас і мене,
Під окрики так і життя промине.
А голову схилиш – вітатимуть радо,
що ще на овечку поповнилось стадо («Будь, як усі?», С. 41)
Про подібну спробу навіювання власної думки іншим і вірш «Мені кажуть: не дивися під ноги». Твір вибудувано за принципом притчі. Персонажі вірша розподілено на натовп (вони) та одинака (я), що мають цілком відмінні погляди на життя. Вони на дорозі шукають гаманця; думають про те, що не побачать сонця – лише його відблиски; бояться проґавити друга, а я
Їм кажу: дякую за науку,
однак, пильнуючи дорогу,
не наступлю на мурашку,
не зважаючи на те, що блищить,
уникну засліплення облудним,
а справжній друг
підійде сам, привітається
і, замість докучливих повчань,
запитає:
«Щó в тебе, брате, на душі?…» (Мені кажуть: не дивися під ноги», С. 43)
Якщо пригадати назву збірки, то дану притчу, мабуть, можна розтлумачити як протиставлення гусені (вони) метелику (ліричне «я»). Тоді, коли душа свідомо загортається в кокон мовчання, вона проходить стадію наближення до себе, до краси любові. Перетворюється з плазуючої гусені в крилатого метелика. Набуває вміння цінувати день сьогоднішній, день сущий («Цей парадокс мені не зрозуміти», С. 65), бо розуміє безперспективність гніву та образ («Я вийшов з віку, у якому», С. 53), заздрості («Заздрість вбивча, і безперспективна», С. 94), усвідомлює минущість людського торговища славою («Пусте – портрети, тиражі», С. 78).
Мабуть, це розуміння і дає підставу авторові ставитися до життя легше, приносити нотки гумору в буденну метушню і очуднювати звичне і добре знане:
Які різні звірі – великі, малі!
Писати про них можна повісті.
Наприклад, жирафа: живе на землі,
голова ж – на четвертому поверсі.
Однак маємо не казку, не опис місця проживання різних тварин і комах, що міг би бути предметом традиційного уроку зоології. Ні, йдеться швидше про урок у школі життя, бо вірш має мораль подібну до байки:
І тільки людина в цім світі ніде
ні ладу, ні місця собі не знайде («Які різні звірі – великі, малі!», С. 119),
Чому так? Імовірно, через звичку багато говорити, коли важко уявити життя без телефону, над чим чудово іронізує поет у вірші «Без телефона» (С. 122):
Лап за кишеню! Кишеня пуста…
Знову забув його вдома – ворона!
Був я мобільний. Роззброєний став –
без телефона.
Люди як люди довкола снують –
вічні й новітні творці Вавилона.
Я ж можу врешті легенько зітхнуть
без телефона.
Бо знемагають і села, й міста
в нетрях розмов і в обіймах ай-пода.
Мізки висмоктує ця наркота…
Й раптом – свобода!
З ранку до вечора – ані дзвінка.
Так ніби тут заборонена зона.
Може, від Бога діждусь хоч рядка –
без телефона.
Або і цілого вірша, що дихатиме свіжістю образу і навіюватиме згадку про магію поезії, як ось у цих рядках:
У соняшниковім кошику села,
зернини хат темніють серед цвіту,
і ласкою їх зігріває літо,
поки зима ущент не замела
чи бур’янів стіна не здійнялась
(світитимуть лиш хатнищ пустки чисто)
й не видзьобав ущент безжальний час –
а мешканців не вилузало місто… («У соняшниковім кошику села», С. 50)
Сергій Цушко підмітив парадокс нашого часу, де усі багато розмовляють, але мало спілкуються, бо забули, що
Спілкування – єдина розкіш,
яку може дозволити собі кожен,
навіть останній бідак,
однак недоступна ситому,
обтяженому вічними розрахунками:
«А що я з цього матиму?..» ( «Спілкування – єдина розкіш», С. 104)
Шукання зиску прирікає людину на глухоту серед шуму сучасного світу. Вона вже не чує ні минулі покоління власного роду («Усі портрети на сумних надгробках», С. 112), ні попередників творчих («Пограємося в постмодернізм?», С. 121). Людині стає важко чути сучасників. Ба більше, ота глухота провокує духовну сліпоту і самоту:
Пожаліймо тих,
Які так високо носять себе,
Що й не зустрічають людей («Самота», С. 59)
Не зустрівши людей довкола себе, ризикуєш сам перестати бути людиною, І тоді ілюзією будуть ситуації, які мали би бути нормою. Ситуації,
де приязні зустрічні перехожі:
спіткнешся раптом – кожен допоможе,
де працелюбство ціниться і хист,
де кожен ранок – світлий оптиміст («Ілюзії. Якби почати знову», С. 4)
Хіба може бути підстава для оптимізму, коли не замислюватися, «що плекаємо в душах, / що виносим у світ» («Ми – книжки, що постійно», 79). Коли у нас немає елементарного бажання виборсатися з баговиння зневіри і сумнівів, щоб і «у стаді залишатися людьми» («Прощаємося помахом руки», С. 6), так важливо спинитися і бодай трохи замислитися. Про магію довіри, магію вірності.
Справді: є якась магія в на позір простому вірші «Довіра» (С. 29), де кохана ліричного персонажа уподібнюється синичці і білочці, але і вирізняється, бо не дає себе приручити ліричному персонажу. Є чар вірності коханню:
Коли кажу: любов моя без краю
і ніжність із роками не мине, –
то лиш тому, що відчуваю, знаю:
ти вірністю наснажуєш мене («Якщо скажу, що задивлявся лиш на тебе», С. 34)
Є магія вслухання у себе («Не творю – вслухаюся у себе», С. 91). Та особлива магія, що, чи не єдина, дає змогу почути іншого (комаху, тварину, людину, Бога), зрозуміти власне місце у просторі і часі. Змогти сказати про життя так просто і поетично:
Ми граєм послідовно різні ролі:
дитина, хлопець, зрілий чоловік.
Тож нині маю підкоритись долі –
зіграти на кону поважний вік.
Та режисер хай валідол ковтає,
даремно вносить правки сценарист –
я ще букварик верше розгортаю,
я ще пишу коханій перший лист… («Це не обличчя – карнавальна маска», С. 44)
Є магія першого слова, що її щоразу наново переживає (чи мав би переживати) кожен автор. Магія з якої постають нові твори і нові книги. Ось як про неї пише Сергій Цушко:
Довкруж аж надміру гучних голосів,
та менше усі одне одного чують.
Мовчу – й для розмов сокровенних готую
довірливе слово, намолений спів… («Питаєш, кохана, чому я мовчу», С. 80)
Побажаймо поетові, аби його намолений спів звучав багато літ, а довірливе слово знаходило відгук у душах, які вміють слухати та здатні чути.
Надія Гаврилюк (м. Київ)