Степовичка Л. Німці в городі.- Проза в 2 кн. – Д: Ліра, 2012.-408с. – Д: Ліра, – 448 с.
Нині ситуація складається така, що через прикрощі книгорозповсюдження і недоступність багатьох «товстих» журналів через дорожнечу передплати та «інші» причини, літературознавцям і критикам стає дедалі важче тримати руку на пульсі дня. Й дуже прикро (неймовірно!), що внаслідок таких перекосів чи навіть катаклізмів нашої дійсності поза увагою лишаються достойні твори. Про це постійно думалося, коли перечитував двотомник «Німці в городі» Лесі Степовички, власником якого я став завдяки люб’язності авторки.
До історії знайомства. Ім’я письменниці з Дніпра, з якою ніколи не зустрічався наживо, я почув кільканадцять років тому від знайомого письменника, який порадив звернути увагу на її творчість. Не думаю, що та порада якось кардинально вплинула на мою свідомість. На той час я вже бачив її прозовий фрагмент у часописі «Золота пектораль», але, відверто кажучи, текст не справив на мене особливого враження і ім’я не запам’яталося. Тому з деяким острахом для себе знайомився з її подальшими публікаціями в часописах «Дзвін» і «Київ». Мушу зізнатися, що моя мимовільна упередженість виявилася даремною, бо тексти незбагненним чином мене «примагнітили». Магія якась, очевидно! І далі я вже із захопленням читав в «Літературній Україні» поезію, публіцистику та рецензії Лесі Степовички, знайомився з рецензіями на її твори. На жаль, роману «Шлюб із кухлем пільзенського пива», який збурунив свідомість читача своєю новизною, і викликав низку публікацій у пресі десять років тому, мені так і не довелося тримати в руках.
І ось телефонна розмова з пані Лесею і поштова бандероль з двокнижжям. Не буде перебільшенням сказати, що за цим вирішальним контактом з Лесею Степовичкою стояла постать відомого письменника Геннадія Щипківського з Одеси, на книги якого я вмістив у періодиці кілька відгуків і який високо озивався про її письменницький хист. І після цього настало моє знайомство з «Німцями в городі», котре не зіпсувало мого дотеперішнього позитивного враження, а ще більше упевнило мене в думці, що варто про цих «Німців…» написати. Двокнижжя допомогло мені відкрити для себе знану в Україні письменницю, на творчість якої за останні два десятиліття відгукнулися критики Ярослав Поліщук і Євген Баран, письменники Анатолій Дімаров і Святослав Караванський, Микола Петренко і В’ячеслав Медвідь, Володимир Югов та Ігор Павлюк, Тадей Карабович і Віктор Корж.
Тепер по суті справи, і почну з такого. Сучасну прозу, на моє переконання, можна поділити на два напрями що до способу відображення автором того, що потрапило у поле зору. Одні вимислюють ситуації, абстрагуючись від реальності, другі вдалими словесами ретельно розповідають про фактичне. Відверто кажучи, мене, як читача, не цікавлять ці теоретичні нюансики. Біс з ними! Як критик, більше переймаюся тим, чи знайшло художнє полотно відгук у читацькому серці. Бо, зрештою, немає значення, що більше спонукало до написання: фантазія письменника чи суворий документалізм. Своєрідна данина художності думання? Саме роздумуванням про двоїстість відображення я змушений стартувати у цих нотатках. І Лесю Степовичку «звинувачую» у появі такого підходу. Її «Німці в городі» – благодатний грунт, про що можна багато писати, констатуючи вдатності. Можна було б, але не бачу необхідності. Зосереджуся на наступній констатації: до прихильників першого методу зарахував би Володимира Даниленка. Володимира Лиса, Степана Процюка. Другий тип позначений прізвищами Петра Сороки (згадаймо його одробини і повість «Мій ворог Хасан»), Миколи Мачківського… Правда, такий поділ є часто дуже умовним. Письменники самостійно емігрують із типу в тип. І на те немає ради. А скільки маємо майстрів, які філігранно балансують між вимислом і реальністю – Мирослав Дочинець, Іван Корсак, Петро Кралюк, Василь Горбатюк…
Якщо з цієї точки зору оцінювати нову прозу Лесі Степовички, то її тяжіння до відтворення реалій дійсності є очевидним. При цім сутність у тому, щоб знайти відповідь на запитання: чим зворушують її романи, повісті, оповідання, новели?
Отже, маємо виписаність людського життя-буття під легким флером психологізму, коли характери персонажів пізнаємо через опис їхніх дій, через їхнє мовлення, через вчинки в певних ситуаціях. Хіба такий метод не має права на існування? Принаймні так я думаю, коли аналізую роман «Пригоди Йоганна Шпека в Україні», який не тільки вдало ілюструє вищезгадане, але й фокусує на поважному рівні інші моменти. Лише пунктиром торкнуся їх. Пишучи про політику й політиків, не можна уникнути публіцистичності. Як добре, що публіцистично обдарована Леся Степовичка у своїх перекладацьких оповідках не оминає гострих кутів українського політичного й громадського життя, показуючи, як зажерливість деяких чиновників істотно псує імідж держави в очах іноземців. Є й набагато глибше питання. Переконаний, що «Німці в городі» – то є могутній виклик глобалістичному мисленню деяких наших літераторів. Наголос на українськості менталітету? Так, він постає з усією зримістю, але це не позірний демонстративний патріотизм, він – засіб героїні твору протистояти ідеологічно в діалогах, схожих на затятий двобій, з фрау Гретою Ляйневебер, яка прибула із Західної Європи і не криється зі своєю українофобією (Повість «Бітте, дрітте, фрау-мадам,або П’ята колона в Європі»). Тим не менше, авторка ніде і ні разу не принизила у своїх текстах гідності представників інших націй. Це явлення справді культурного націоналізму, який відкидає самовихваляння чи глузування над іншим етносом. Звернімося хоча б до оповідання «Що українцю добре, то німцю – смерть». У нім присутні елементи гумору, навіть добродушної сатири в зображенні іноземців, але не насмішкуватість,яка б означала пиху і зверхність над неукраїнцями.
До речі, діалогічність – чи не одна з найкращих творчих рис прози Лесі Степовички. Звернення до неї є похвальним, бо саме в діалогах криється головний психологізм письма, саме через діалоги авторка відкриває нам еволюційну сутність речей і людей, українців і німців, скандинавів та австрійців.
Не змовчу про недоліки. Досаду викликають «русизми», які трапляються в текстах і після редакторської правки. Зрідка, але трапляються. Ще дозволю собі пошпетити романістку за схильність до подвійних назв творів, які, на мій погляд, розхитують співмірність, шкодять цілісності сприйняття заголовку (оповідання «Гол, ще раз гол! або, За гамбурзьким рахунком» та інші). Втім, можливо, то є справа авторського смаку, або навіть індивідуального стилю, що і хто не казав би.
І наостанок про ще один вельми цікавий момент. Перша книга прийшла до читача у 2012-му, коли й думок про воєнні події на східноукраїнських теренах не існувало. Звідси – і тональність письма. Вчитаймося у повість «Мир, дружба, жуйка, або Контракт з товаришем Луначарським», чи в оповідання «Гюнтер, Петро і пізні помідори», в інші твори. В них домінують життєстверджуючі первені, попри наявність сумних моментів. Власне, ота життєствердність є характерною і для другої книги, тільки вона постає якоюсь суворішою. Чи не тому, що авторка, мешканка прифронтового міста, від якого до зони АТО якісь двісті кілометрів, описує, зокрема, в «Щоденниках непрофесійної революціонерки», життя містян, сповнене мітингових пісень, екзистенційної тривоги, підйому національної свідомості, добровольчого та волонтерського руху. Від цього бунтівливого розмаїття життя віє подихом бентежного, нескореного степу. І надією, що колись війна завершиться, і неодмінно нашою перемогою. І в цій впевненості є своя магія, хто б там що не казав!
Ігор ФАРИНА,
літературний критик,
Тернопільська область
Грудень 2016.
Книга перша
Книга друга