“Поезія, проза, драматургія, публіцистика. В цій антології всі вони є по-своєму оригінальними. Але переконані, що такі жанри не постали б перед поціновувачами красного письменства у повноті краси, якби не короткі знайомства з ужинками Володимира Короленка, Миколи Костомарова, Уласа Самчука і Сергія Кушніренка…”
МАНДРІВКА У ГЛИБИНИ СЛОВА
Рівне літературне: антологія. – Острог: Видавництво національного університету «Острозька академія»: 2013. – 370 с.
Сьогодні, напевне, немає читача, який би не висловлювався критично про українське книго- розповсюдження. Справді, майже неможливо придбати видання того чи іншого автора, хоч і дуже хотілося б. А в маленькому містечку тим паче, тому й радієш, коли в руки потрапляє антологія чи альманах, які почасти спроможні втамувати голод літературного пізнання.
Такі думки з’явилися у нас, коли почали знайомитися з «Рівне літературним». Ця антологія, слава Богу, допомогла скласти бодай невелике уявлення про ужинок тих, хто взявся за перо. Бо так багато промовляють поезія, проза, драматургія, публіцистика, гумор і сатира. І кожен з цих жанрів, безумовно, заслуговує на деталізацію.
Почнемо з поезії. Не бачимо нічого дивного у тому, що вона складає більшу частину видання. За кількістю автори. Додамо сюди також імена Олександра Ірванця, Ігоря Кир’янчука, Миколи Кащука, Миколи Костомарова, які представлені прозою. Відразу зауважимо, що тематика творів є такою різною. І насамперед скажемо про громадянську лірику. Правда, вона в багатьох випадках з ухилом у філософічність та історизм. Відзначимо тут твори Василя Басараби, Олександра Богачука, Михайла Дубова, Юлії Костюкевич, Анни Лимич, Валентини Люпіч, Світлани Мейти. «Я у безвість іду крізь ворожу біду, сива стежка тече поміж трави» (Василь Басараба). «Хата, немов людина, має свій вдих і видих» (Михайло Дубов). «Час застуджене горло кутає» (Юлія Костюкевич). «Сльози на стежці блищать, мов дукати» (Світлана Мейта). Розуміємо, що вищенаведені цитати недостатньо засвідчують про поєднання філософічності та історизму у громадянській ліриці. Але з віршів про Рівне, пам’яті Марини Цвєтаєвої і Софії Потоцької, інакшого висновку не зробимо. А ще тут причаровує образність мислення. «І мирно святить будучину тиша, припливши на весняних натрах» (Вікторія Каневська). «Не церква розкололася навпіл, а серце, не почувши третіх півнів» (Анна Лимич).
Багато цікавинок є в поетизації пейзажів. «Туживіє з роками небозвід» (Юлія Бондючна), «Роса всміхнулась на калині» (Валентина Люліч), «Жменька вітру для птаха» (Стефанія Українець). Вдалі рядки знаходимо також у віршах Олександра Богачука, Василя Лящука. Тішним і є той момент, що пейзажність та інтимність зливаються воєдино. «Піднявши яблуко над росами, ти половинку дав мені» (Валентина Люліч). Наскільки переконливо кохання розповідати може про любов» (Ростислав Слободенюк).
Ніби й мовлено в попередніх абзацах про основні мотиви в антології. Але, на нашу думку, залишаються питання, які потребують хоча б згадки. Скажімо, маємо «Шосте коло» Миколи Берези, яку автор означив як драматичну поему-спостереження. Нашу увагу привернули строфи на кшталт: «раптом поле так гойднуло громом, що дико всі корівки «заревли», «Тільки б навік від мами астма пішла кудись». Шкода лишень, що широкий загал ще мало знає про твори віршованої драматургії. Або таке. Нині багато говоримо про необхідність утвердження української мови у нашому повсякденні. І на цьому тлі втішним є той факт, що твори Володимира Короленка маємо в українській інтерпретації. Українською в перекладах Вікторії Клементовської «заговорили» Арсеній Тарковський, Давид Самойлов, Роберт Рождественський. Чого ж тоді переспівів «удостоїлися» вірші Тетяни Горбукової і Сергія Назарова?
Поетичний розділ наштовхує ще на дві думки, враховуючи той момент, що до нього відносимо римовані гумор, сатиру, хочемо мовити про таке. У віршосмісі Володимира Грабоуса і Миколи Кащука є багато цікавого. І насамперед маємо на увазі вміння авторів бачити смішне у буденному та творчо осмислити побачене. «Вся справа в тім, як приховавши злість, лакуза вище доповість» (Володимир Грабоус), «Любов, може, й сліпа, Яне, а сусіди ж зрячі» (Микола Кащук). Цікавість цих висловлювань доповнює поетичність Юрія Берези. «Державний службовець, але, далебі, частенько він служить рідні і собі». Але нам, попри творчу вдалість творів цих авторів, чомусь здається, що більші успіхи сміхотворців чекають від роботи на перетині лірики і гумору. Це, зокрема, підтверджує і твір «Заслужений» Василя Басараби. «Ні борозни, ні буйних врун не залишає той табун».
Окремо слід сказати про пародійність. У двох вимірах, по-перше, маємо кпини (здебільшого вдалі) над неоковирними строфами окремих творів, які написав Юрій Береза. «За стіл письмовий вмощуюсь зручніше та й руденкую з вогником в душі, «Черемха запахи розносить, як ковбаса суха в сільмазі». Лише одна заувага. Мабуть, не варто добиватись того, аби пародії були великими за обсягом. Це – один бік медалі. А другий? Жаль, що дещо пародійно звучать окремі строфи ліричного плану. «Закручуєш очима перевесла, а я стою зав’язаним снопом» (Олег Ковальчук). А Петро Велесик (принаймні, так здається) сам проситься на пародію мовним конфузом. «Дивлюся крізь ласиці село, як вів косар корівку до базару». Та «до ринку» пане Петре, а не «до базару». Подібні мовні неоковирності існують і в Ростислава Слободенюка. Як не прикро!..
За цим усім бачимо ще одну ваду поетичного розділу. Не заперечуватимемо, що ця заувага носить смаковий характер. Але… В невеликій за обсягом добірці творів покійного Михайла Дубова є декілька чудових віршів для дітей. Чи не варто було при упорядкуванні антології окремо виділити тексти для наймолодших читачів, зібравши тут найліпше з ужитку Степана Бабія, Василя Басараби, Петра Велесика, Неоніли Диб’як, Юлії Костюкевич, Анни Лимич, Євгена Шморгуна? Між іншим, подібні думки про окремішність розділу гумору і сатири теж з’явилися після знайомства з версифікацією рівненчан. Непроста ситуація. З одного боку можна говорити про певну смаковість творчих інтересів упорядниці та рецензентів. А з іншого? Чи не маємо ще одне свідчення загальної неуваги до цих видів літератури. І взагалі, чи не слід упорядниці при укладанні антології було б користуватися жанровістю, а не алфавітним принципом. Або, принаймні, не допускати у виданні суміщення творів різних жанрів в одного. Відомо, звісно, що багато письменників є «літературними багатоверстатниками», але… Зрештою, це – наша суб’єктивна думка, але з пісні слів не викинеш.
А після оцих неоднозначних зауваг щодо поезії (навіть не сумніваємося, що існують й інші думки) перейдемо до розмірковувань про прозу рівненчан, представлену іменами Сергія Гулі, Неоніли Диб’як, Олександра Ірванця, Віктора Мазаного, Лілії Рибенко… Ведемо мову про «серйозну» прозу, якщо можна так висловитися, бо в антології маємо також прозові гумор і сатиру Миколи Кащука, Сергія Мельничука. З-поміж потоку інформації хотіли б виділити фрагменти творів. Це – уривок з повісті «Погляд сльози» Віктора Мазаного та кусник з роману «Мати-мачуха» Лідії Рибенко.
Вважаємо також, що знанний письменник Олександр Ірванець потерпів творче фіаско з іншої причини. У виданні вміщено фрагмент з його роману «Рівне/Ровно». До речі, цей твір ми зацікавлено перечитали ще на початку тисячоліття. І тоді він нам сподобався і неординарністю тематики й оригінальністю художнього втілення. А цього разу такого враження чомусь вже не було. Чи не тому, що авторові не вдалося вибрати фрагмент з твору, який у повній мірі виражає його стиль. Переконані і в тому, що своєрідного масла у вогнище несприйняття підлила фраза з вірша «Рівний – Рівному». «Де стоїть Ірванець – там приходь! І стоятиме місто, доки в ньому стоятиме той Олександр Ірванець». Ми нормально сприймаємо висловлювання про роль особистості в історії того чи іншого населеного пункту. Не виступаємо і проти іронічності фраз. Але скрізь має бути почуття міри. А в художній літературі тим паче.
Декілька думок, очевидно, варто висловити і про драматургію, яка в цій антології представлена трьома творами. Оскільки про драматичну поему-спостереження «Шосте коло» Миколи Берези вже було дещо мовлено на початку рецензії, то більше зупинимося на спробі пробіжного аналізу текстів Артема Вишневського і Олексія Заворотного. Про що оповідає драма абсурду «Різниця» першого? Є у ній щось від експериментаторства. І можна навіть теревенити про творчу близькість до сучасної європейської драматургії, де такий підхід до справи вже давно став написаним правилом. А п’єса Олексія Заворотного «Таємниця Клеванського замку», маючи в собі історичне начало, більше близька до традиційності. Отже, в антології зійшлися мимоволі дві течії сучасної драматургії. І кожна – по-своєму цікава. А може, оригінальність буде ще цікавішою, коли два драматургічні потічки зіллються в один повноводну ручечку.
Заслуговує на увагу і публіцистика у цьому виданніф. Скажімо, Степан Бабій замислюється над волинськими спалахами перекладних євангелій. Відчувається пристрасність у багатьох розмислах та набагато важливішим є те, що автор згадує про Пересопницьке євангеліє першокнигу рідного народу. І тут чомусь мимоволі подумалося про уривок з роману «Пересопниця» Євгена Шморгуна, про який уже йшлося, звісно, в обох випадках йдеться про різні творчі підходи. Та, напевне, публіцистичність об’єднує. Вона існує і в творах Григорія Дем’янчука, де історизм публіциста поєднується з екологічністю мислення. Чесно кажучи, щось інше не йде на думку, коли читаємо його роздум «Горинь». Та, напевно, треба сказати, що неповторним висвітленням теми публіцистика в антології не обмежується. Приміром, уже згадуваний Степан Бабій у творі «Незвичайний ювілей» розповів про сторіччя саду у рідній південноволинській стороні. На перший погляд здається, що маємо справу з журналістською, хоча моменти оригінального підходу до справи тут існують. Не заперечуємо, що така точка зору побутує применшуючи таку очевидну публіцистичність звучання тектсу. Адже й неозброєним оком можна побачити, що автор намагається вивищитися над констатацією фактів за допомогою образності. Нам, скажімо, дуже сподобалося, що письменник порівнює долю саду з долею рідної землі. Є щось чарівне у такій метафоричності. Чи не так?
Але розмова про публіцистику рівненчан була б, на нашу думку, неповною якщо не згадати про фрагмент з книги «Мова зела» Євгена Шморгуна. Окремі думки з цього видання зацікавлюють своєю неординарністю. От і гадається про те, що жанр тільки виграє від такої окремішності підходів.
Поезія, проза, драматургія, публіцистика. В цій антології всі вони є по-своєму оригінальними. Але переконані, що такі жанри не постали б перед поціновувачами красного письменства у повноті краси, якби не короткі знайомства з ужинками Володимира Короленка, Миколи Костомарова, Уласа Самчука і Сергія Кушніренка. Але не бачимо потреби заглиблюватися у них, хоч цікавинок вистачає. Як кажуть, імена промовляють самі за себе. Маємо на увазі інше. Якщо вже згадано про доробок цих майстрів слова, то чому поза увагою опинилися Роман Бжеський, Антон Нивинський? Згадаємо і про таке. Якщо упорядниця хотіла показати літературу так званого радянського періоду, то поява фрагментів з доробків Олександра Богачука та Ольги Ткачук є цілком виправданою. Але як тоді бути з прозою Василя Лозового? Адже письменник народився у Рівному, хоч в останні роки свого земного життя мешкав у Львові. Переконані також, що своєрідності антології додали б бодай побіжні згадки про Дмитра Бачевського, Олександра Євтушка, Юрія Загорського, Анатолія Криловця, Наталію Левчун, Мирона Нестерчука, Любові і Миколу Пшеничних, Сергія Синюка, Ростислава Солоневського, Миколу Тимчака. Змушені нагадати пані упорядниці (цю роль взяла на себе Лідія Рибенко), що всі ці члени НСПУ свого часу навчалися або працювали в Рівному. Усвідомлюємо, що їхні твори могли б суттєво збільшити обсяг видання і призвести до зростання фінансових витрат. Але ж можна було піти іншим шляхом. Усі ці імена й інші факти варто б (як нам здається) згадати у вступній статті чи передмові, акцентувавши увагу на літературних традиціях міста. А то після знайомства навіть починає з’являтися враження, що лише імена з видання репрезентують літературне Рівне, а це не зовсім так.
Або таке. В книзі декілька разів зустрічаємося з титулом кандидат у члени Національної спілки письменників України. Що це, коли подібного не передбачено жодними статутами? Можливо, упорядниця мала на увазі літераторів, яких у члени НСПУ вже прийняли на рівні області, але вони ще не пройшли столичного «чистилища»? Але чи треба на цьому загострювати увагу, наголошуючи на особистісності смаків упорядниці? Навряд чи доцільно було таке робити. А коли вже існувала проблема розширення кола автора, то чи не ліпше вмістити кращі твори хоча б декількох членів літературного об’єднання «Наше коло» та інших подібних формувань.
От ми і висловили свої міркування про антологію. Впевнені, що не всім ці розмисли сподобаються. Та нехай. Нічого не змінюватимемо комусь на догоду. Навіщо, коли більше цікавить питання про те, чи вплинуть наші зауваги на укладання подібних антологій в майбутньому?
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ
Тернопільська обл..