Повертався недавно з Тернополя електричкою. У вагон увійшла юнка із трьома пречудовими герберами: червоною, рожевою й жовтою. Неохайно майже кинула їх біля себе на лавку. «Які прекрасні ці квіти. А як вони називаються?»  –  вдав я із себе допитливого. – «Не знаю,  мені все рівно», – байдуже пробурмотіла дівчина. Більше з нею про щось говорити мені не захотілося…

Не кажу й не думаю, що всі повинні бути ботаніками – знати назви квітів і дерев. Однак треба вміти відрізнити ромашку від волошки, лілію від орхідеї, липу від клена. Особливо жінка мусить розбиратися в трояндах, тюльпанах, незабудках, конваліях, фіалках, барвінку, рясті… Як не як, сама ж квітка – жіночого роду.

Тому не дивно, що українські наші жінки так зі смаком упорядковують грядки, клумби, балкони та вікна. Усі барви веселки тут тішать наше око. А скільки вазонів прикрашають світлиці наші – й ампельні, й кущові, і ліани. Білі пахучі лілії – це улюблені квіти, справді, символ Пресвятої Богородиці.

Квіти дарують коханим, неням, сестрам, іменинникам і уродинникам, при зустрічах і прощаннях, при найрізноманітніших оказіях. Найвищий, найщиріший прояв пошани, любові та кохання – це ніжна квітка. Даруймо її завше та, звісно, знаймо, як вона зветься!

Зиновій Бичко,

член Національної  спілки журналістів України