Прийшли до нас вигнанці, оті, із Содому й Гоморри. Пригадуєте, оті, покарані Господом за надмірну розпусту. Труби заревли, мури попадали, всі гадали, що вони погинули під тими мурами — аж воно ні, ті спритники встигли вибратися, поблукали-поблукали світами, та й до нас, притулку просити.
А ми саме поле орали, каміння з нього вибирали, за межі виносили, а ми ярма для волів ладнали, ми ціпами на току гепали, про голодну зиму дбаючи.
То ми й кажемо: – Як же ви, людочки, із погибельного краю? Та ви ж перемучені, та ви ж перестрашені, та ми вам ноги помиємо, та ми вас на покуті посадимо, хлібом-сіллю почастуємо, на теплій печі спочити укладемо!
Хоча певніше за все: коли вони прийшли, ми й не бачили.
Отямилися: а вони вже у нас на покуті, уже нашим хлібом-сіллю частуються, на наших постелях спочивають.
Прийшли до нас вигнанці, оті, із Содому й Гоморри, прийшли вавілонські діви, байстрюки царицинських фаворитів, фарисеї та книжники знайшли дорогу. Лихварі, орендарі, гендлярі, шкуродери — прийшли до нас: ми допоможемо вам краще господарювати, ми научимо вас!..
Я направду не знаю, чи саме так воно сталося — але вони прийшли, в наші шкури позалазили, верховодять нами, кращий кусень відбираючи. Душу нашу видираючи та роздираючи, правду нашу, сумління, справедливе милосердя.
Думаймо, що то вони так прийшли — нам буде легше.