Слова відточуєм, як леза…
Ірина Калинець
…змахнула Україна
з ока потаємну
сльозинку
Ігор Калинець
Ірина Калинець. Шлюб із полином: поезія. – Львів: «Сполом», 2012. – 232 с. Повне зібрання творів у 8-ми томах. Том 1.
Ірина Калинець… Її слово з нами – як зорі на небі. Боже, «На вогник до хати злетілися зорі» (с. 12). Злетілися, вони поруч, у наших серцях, в комірках нашої пам’яті – неможливо забути, стерти з нашого щодення чисте, щире, слово рідної мови: «не лети, метелику» (с. 13).
Життя ж людини подібне до свічки, яка за сприятливих умов догоряє повністю, але в цьому тимчасовому світі все залежить «від часу й нагоди» (Екклезіаста 9:11б). Важливо, не скільки людина прожила, а що зробила і, чи було її життя доброчинне та доброчесне. Людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей… Пам’ять… Пам’ять – сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень та вночі: «Дай мені, Господи, / хоч єдину сльозу!» (с. 186), бо
Ми ще живі, коли нас хтось кохає,
коли на вічну пам’ять споминає,
хустинку прикладаючи до віч (с. 108).
«Шлюб із полином» – глибинне осмислення сутності слова, його дієвості, первовічності вагомості рідної мови, життя в тогочасній системі речей поза логікою Божого й людського буття: «Перенести тягар на отерплому відчаї… / Свою дорогу самотності / до ласки мовчання… (с. 186). Полин гіркий, полин лікувальний, боже дерево, або чорнобильник, євшан (степовий запашний полин)… Багата Україна лікувальними травами, митцями слова, які словом і лікують, і воюють – на сторожі народу в минулому й сьогоденні вони поставили Слово і життя своє поклали на кін боротьби, щоб запанувала «В своїй хаті своя й правда». А що ж приховане за цим звідомленням:
І засурмив третій Ангол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела.
А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона…
Об’явлення Івана Богослова 8:10-11
Думки полину нашої Ірини – Боже дерево, що плодоносить правдою і тільки правдою, бо правдою має думати й жити людина. «На початку було Слово і Слово в Бога було…» Й те Слово, що було в зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить загальна доля… Слово рідної мови, думки гіркого і лікувального полину Ірини Калинець по сей день живлять джерельною водою наші уми, зігрівають наші серця вірою в непереможний поступ українського народу: «Калиновим мостом ночі / переїхав білий кінь» (с. 179), бо ще Олександр Потебня стверджував, «що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова» (І. С. Захара, «Українська філософія»).
Вікторія Садова стверджує, що світло поезіі Ірини Калинець осяває нам дорогу, загубленим у темряві. Так воно і є. Темрява пожерла наші серця і душі, затьмила незрячому світові крихтинки розуму, й Україна залишилася сам на сам у боротьбі зі злом:
Оце єднання в слові та у крові,
оце єднання дай нам днесь!
Не просим, Боже, вічної любові,
але єднання, що сильніш над смерть… (с. 136).
Єднання… В єднанні – наша сила, і слово рідної мови об’єднує народ: «Для Потебні було очевидним, що чуття і свідомість народної єдності є не тільки результат спілкування думки, воно можливе при єдності мови й наявності національної ідеї» (І. С. Захара, «Украінська філософія»).
Є в історії людства моменти, коли й мудрість не допомагає, коли навколишній світ не здатний мислити і його дії пульсують або: вибухають поза логікою бутття – переважна більшість політиків, громадян послуговуються своїми мізками, щоб рахувати, а не думати: «із цілим світом на один, / із цілим світом на прю…» (с. 139).
Думки… Полинова самотність… У пам’яті ожила думка: «Усамітнюються лише сильні; інші ж – привалені самотою» (Багдан Смоляк, «Альпінарій»). Сильно сказано, думано-передумано; тяжко жити й боротися з такими думками в розмислах про тих, хто поклав своє життя на вівтар боротьби за нашу свободу. Сильні самотні, вони ж бо – у шлюбі з самотністю, з полином:
О самотносте убога, лжою вічність заржавіла,
стало сліпо, як отрута, в затуманених очах…
……………………………………………………………………..
Не весілля, а свавілля. Розпочато ночі тризну.
Сльози міняться на перли: о моя убога доле! (с. 170).
Думки поезіі Ірини Калинець омиті сльозою боротьби: «Ще сльоза, як стріла» (с. 187). Піднявши руки до Бога, в безмежнім морі Всесвіту усвідомлюєш, що «На цій землі нема тобі доріг. / І храму для молитви теж немає» (с. 26), бо «життя моє, / в якому я / сльоза лиш!» (с. 27). Сонце ж світить, споглядає на люд планети Земля, освячує дороги життя, та ми з жахом усвідомлюємо, що в земному світі наші дороги – це щоденна важка боротьба, «І лиш сльози маленьке сонце світить» (с. 26). Сльозою ж людина звільняється від тягарів щодення, які не в силі побороти, не в змозі щось змінити: «думками навспак / заховаюсь / у кулю голубої сльози / що підвішена / на промені / Сонця… (с. 84–85). Пригадалися думки з листа Овідія до дружини: «Біди оплакуй мої: і в сльозах є якась насолода. Слізьми й повниться вкрай, слізьми й виводиться біль». Сльозою боротьби, силою слова боролася поетка за волю для прийдешніх поколінь – «… але слово / наче стрілу випускай його влучно» (с. 71):
Слово – безсмертне. Слово – у крові.
Піснею схлипне. Тугою встане.
Слово ніколи не буде останнім (с. 128).
Вона перемогла, всіх перемогла, і зоря її горить непереможно у вічності – дерево слова, дерево життя плодоносить запашним полином степів, нивою життя:
Нема в минуле нам повернень,
але майбутнє освяти
буянням пісні, сплеском слова
в євшаннім запаху степів! (с. 163).
Вічність волі, праці, пісні, слова рідної мови, «святої волі чистий звук! /…/ мої апостоли полів… / Замість плугів, замість ціпів / підняли слово…» (с. 163) – слово правди, вічності людини, України…
Омите любов’ю, сльозою пам’яті, слово житиме вічно, бо правдива вічність дарована Людині, яка життя своє положила на вівтар боротьби за сльозу слова волі:
Я на день воскресіння прийду.
Я ж бо дня того, Боже, чекаю,
бо пекельний вогонь не здолає
зжерти людську всевічну сльозу… (с. 150).
Вона запитає не Бога – запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності сльози пам’яті, волю для прийдешніх поколінь…
P. S. Світлій пам’яті Ірини Калинець (31 липня 2012 р.), яка живе в наших серцях, поки ми пам’ятаємо про неї, читаємо її твори, живе ділами, ідеями, що їх вона залишила прийдешнім поколінням.
Богдан ДЯЧИШИН, лауреат премії імені Івана Огієнка (м. Львів)
