Мистецтво любити – рідкісний дар

Оксана Луцишина. Анатомія огиди  (У кн. Незнайома: Антологія української «жіночої» прози та есеїстики другої пол. ХХ–поч. ХХІ ст. – Львів: ЛА «Піраміда», 2005. – 600 с.).

Почнемо з тлумачного словника української мови. Огида – почуття відрази в  поєднанні з гидливістю. Гидливість – відчуття, яке окремі люди не здатні перебороти, бо відчуття гидоти теж є огидним, а рівень гидливості у жінок вищий, ніж у чоловіків, що є доконаним фактом.

«Такого самогубства ще світ не бачив… Коли прибіг додому, плакав і повторював – ми ж були такі щасливі, чому вона це зробила. Мала всього двадцять три роки. … чоловік із неї порошинки здуває, і у них є дитина, хлопчик, і таке щастя… Ми з нею були створені одне для одного…»

Дивно, але авторка (так виглядає) ніби щось від нас приховала. Чому герої новели безіменні? Можливо, це зроблено для того, щоб читач міг угледіти себе в оповіді й порозмислювати про особисте сімейне життя… Краса, гармонія людських почуттів врятує світ, бо ж людина – це ТЕ, що вона дає іншим і чого наша героїня не могла дати ні чоловікові, ні дитині: анатомія огиди.

Читаю далі… Про що ж ідеться в новелі? Сім’я як сім’я: батько, мама, дві дочки. Діти зростали в достатку і без переживань, скроплених солоною сльозою. В одну закохався 38-річний шляхетний професор. Він любить її розуміти: «я твій назавжди… від такої відданості ніяка душевна сила не порятує». І їй немовби добре з ним, вони спілкуються годинами (освічений, він завжди знає, що сказати, розповісти): «Він мене поцілував сьогодні, і це було на диво добре… Дивно так було, наче і приємно і ні». Але для неї це не було оте єдине і вічне кохання, дароване Богом. Чому насувається такий висновок? Інколи одне-єдине речення допомагає осмислити таїну кохання: «Чомусь мені приємніше про це тільки думати, а коли все насправді, то відчуття зовсім інші». Оминула її дорога кохання – видно, не тими духовними стежками ходила, не бачила в родині кохання, не чула, щоб тато звернувся до мами «птасю» чи ще якось ніжно –  очевидно, що й загубився слід сердечних порухів першого кохання. Не зародилося в її серці оте незбагненне відчуття, коли він віддалявся, адже в порухах його єства вона б могла побачити незбагненне й вічне:

І неможливо зупинить

Щасливу мить, яка безмежна,

Але всього лише на мить.

Леонід Талалай, «Щаслива мить»

Бо ж «…тільки пам’ять серця, тендітна нитка, що в’яже нас із вічністю, намагається повернути безповоротне – перелітну мить з її настроєм, барвами, звуками» (Андрій Содомора, «Сльози речей»). Загубилася нитка, що в’яже серця вічністю любові…

У цьому житті багато залежить від випадку і нагоди. Напучування мами: він дуже розумний, усе знає, у нього ВЛАСНЕ ПОМЕШКАННЯ, ще рік, і тебе, дитино, вважатимуть перестаркуватою, вийди про око людське, а там розлучишся… «Я кажу, добре, але ж мені треба буде їсти з ним за одним столом кожного дня…» Мамо-мамо, а Бог є у вашому серці?

Народився синочок. Їй тяжко від погляду чоловіка й того, що він милується нею – чомусь хочеться плакати: «Я сказала йому увечері, я не хочу… тепер я гнила усередині вся-вся, назавжди прогнила». Я ж думаю, що на гармонію інтимних стосунків впливають ще й фізіологічні відхилення в організмі жінок і чоловіків. Деякі психотерапевти стверджують, що в сім’ї мають домінувати: спільні погляди на життя, однакові гастрономічні уподобання, гармонія інтимних стосунків, бажання погладити один одного, бо «Кохати – це не значить дивитися одне на одного, кохати – це значить разом дивитися в одному напрямку» (Антуан де Сент-Екзюпері), а  також спілкуватися, говорити про те, що разом побачили. Пам’ятаймо просту істину: спілкування дає можливість пізнати одне одного. Пильнуймо оберіг свого рідного щастя, шануймо одне одного, бо все руйнується лише і лише зсередини, перевиховати можна (і це нам під силу!) самого себе (пізнати можна – того, кого полюбив).

«Я дійшла до ручки, зовсім дійшла до ручки, а ЦЯ ДИТИНА цілий час плаче». Прошу звернути увагу: не МОЯ ДИТИНА, а… Очевидно, треба конче навчитися терпіти те, чого не уникнути, і глибше розуміти речі,  які ми певною мірою легковажимо. Еріх Фромм дійшов висновку, що мати любить своїх дітей незалежно від їхньої поведінки, а батько – за послух і за те, що бачить у них  власні риси характеру й поведінки. Крім того, мусимо пам’ятати, що здатність любити дається не кожному, вона – рідкісний дар, високе мистецтво. Розуміючи це, можемо позбутися багатьох проблем у сімейних стосунках. ВОНА не володіла мистецтвом любити!

А що ж мама? «…Він тебе не б’є, не п’є, не гуляє».  До чого це вона взагалі… Мама завжди знає більше, ніж хоче сказати».

Коли чоловіка не було вдома, вона випивала, й одного страшного дня вирішила: «… трішечки надріжу собі руку, а цікаво, чи потече звідтам отой спирт, який я п’ю… Різонула спочатку ніжно, а тоді… садонула уже по-справжньому… Раз! Ще раз! І ще! Так тобі й треба, паскудо… Я тільки подумала: усіх зустрічають рідні, а мої рідні іще всі живі».

НЕЗБАГНЕННА ТАКА НЕЗБАГНЕЖ…

Що ще? Наче струмом «прошило»… Дивує тут перефразована думка Екзюпері з «Маленького принца» російською: «…я в отвєтє за тєх, каво пріручіла». Годі вловити мету, яку переслідувала авторка. Українцям Бог дарував мову, яку ми вважаємо мовою любові, інтелектуалів, а «українську філософію часто називають кордоцентричною, тому філософія серця є візитівкою вітчизняного способу мислення» (І. С. Захара, «Україїнська філософія»). А дехто вважає, що саме кордоцентризм – наша, українців, трагедія… Серце українця «…не тільки анатомічно об’єднує велике й мале коло кровообігу, але й людей з центром сили у серцях, що сповідують філософію кордоцентризму, а значить умінням поєднати в миг ока пряму перспективу (майбутнє) з оберненою (саморуйнування або самозцілення на всіх рівнях життєвих сфер – від любові до ближного до любові до Бога). Так завдяки мові українці мають всі історичні передумови наукового трактування магії краси, магнітного поля і електромагнітної індукції в гуманітарному вимірі» (Уляна Свередюк, «Українська екзотика звичайного кола». –  «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1). Тож українців можна назвати такими, що в них «Кожний ніжний рух  сердечний» (Олександр Олесь).

Недоречним видається закінчення новели цитуванням із Книги Ісаї 65:17–23. Протестанти стверджують, що це пророцтво про Новий Світ після Армагедону: «Ось нове все творю» (Об’явлення Івана Богослова 21:5).

1. S. Оксана Луцишина – лауреатка «Премії Львова – Міста літератури ЮНЕСКО» 2020 року за роман «Іван і Феба».

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент