“Тата взяли поляки на війну [1939]. Яремко [найстарший брат] дуже плакав: „Тату, тату, я не хочу, щоб вас вбили“. А ми з сестрою не плакали, напевно, не знали, що таке війна. А тата взяли як коваля. І вони були в Чорткові на вул. Садовського (там і сьогодні, на цій вулиці, живуть Цепенди). Але тато довго „не воювали“, вони втекли разом з фальдином [так його звали у селі, справжнє прізвище Ґавер, німець, який був теж ковалем у Джурині], переховувались, поки поляки не відступили…”
МОЇ СПОГАДИ
Свого тата [Братків Іван Семенович, 1888-1964] памʼятаю з малесеньких років. Мабуть, мені не було щей 4 роки, як вони вже мене садили на коня (ще жили Заджуринкою), а самі йшли поруч, і ми їхали на річку до водопою. А коли ця сива кобила чогось захворіла, тоді мене на неї саджали, самі брали за повід і водили по Горі (так називалося громадське пасовисько, воно займало 100 моргів). Коли поляки хотіли зорати ту Гору, вся громада вийшла хто з чим (патики, ґралі), і не дали цього зробити. А от москалі не боялися, переорали…
* * *
А мама [Анастасія Семенівна Братків, з дому Цепенда, 1894-1966] так хату знадвору розмальовували, що люди милувалися нею і ще до сьогодні згадують (а вже 2000 рік). А в хаті піч була, як була розмальована: квіти, птахи, голуби…
А дівчиною, як вона співала! Коли іноді йшли до Білобожниці до пана Завадського на роботу, то сам пан виїжджав послухати, як Цепенди (мама завжди була зі своїм братом Яремою, 1888-1930) співають…
А потім троє дітей [Ярослава, 1918-1918; Євген, 1921-1925; Стефанія, 1924-1925] їхніх одно за другим повмирали, і вже не чути було маминого співу.
* * *
Тато знали одну кузню, а на мамині плечі лягла вся господарка: і хатня, і в полі. Жили дуже ощадливо, а от нас, дітей [Ярема, 1914-1988; Євгенія, 1926-2011; Михайлина,1929], тато вбирали дуже гарно. Я ходила до третього классу, то мама приносила найкращі вишиті сорочки з села. Навіть з Половець, щоб я собі вибрала найкращу, щоб вони мені вишили. На жаль, так і не вишили, бо настала війна.
Тата взяли поляки на війну [1939]. Яремко [найстарший брат] дуже плакав: „Тату, тату, я не хочу, щоб вас вбили“. А ми з сестрою не плакали, напевно, не знали, що таке війна. А тата взяли як коваля. І вони були в Чорткові на вул. Садовського (там і сьогодні, на цій вулиці, живуть Цепенди). Але тато довго „не воювали“, вони втекли разом з фальдином [так його звали у селі, справжнє прізвище Ґавер, німець, який був теж ковалем у Джурині], переховувались, поки поляки не відступили…
* * *
Ще хочу повернутись в далеке дитинство. Вже на цій хаті, мабуть, це було в 1934 році, знову тато посадили мене на коня і … до водопою на річку. Самі йшли позаду. Коли повертались, надʼїхала машина (на той час це була рідкість), кінь злякався і … поскакав. Але я втрималась. Яка це була татова радість…
Ще ми з сестрою Ґенею [старша сестра] дуже любили, коли тато їхали в місто [Бучач]. Ми виходили на кінець села, щоб зустріти тата. А тато нам завжди щось смачненьке привозив. А ще кілька днів після міста пригощав мене „солонинкою“ (копчена). Прийду до кузні і прошу: „Тату, дайте солонинки“. Тато пхали руку в кишеню, розмотували папір і давали мені кусочок. Боже, яке воно тоді було добре…
* * *
Тато були надзвичайно чесною, справедливою, працьовитою людиною. А от впімнутись, щоб заплатили за їхню працю, не вміли. Часто робили „на книжку“. Записували, та й часто пропадало. Іноді давали мамі книжку і посилали в село до боржників. А коли трохи підросла Ґеня, посилали її. Вона була напориста. Коли той боржник казав, що він ще грошей не має, треба ще почекати, вона добре всідалась і казала: „Нічого, я почекаю“ і спокійно сиділа. Тоді або давали їй гроші, або брали за руку і вели до тата. Самі вже тата просили. Я до цього не надавалась…
* * *
Ще одна подія запамʼяталася. В нас завжди було дві корови. Одна якась була погана, дуже била ногами, не можна було видоїти. Приїхали ґендлярі (покупці), мама стали дуже корову вихваляти, щоб дали більше грошей. Один відійшов з батьками, а другий питає Ґеню, чи добра корова. „Які ви дурні, якби булла добра, то хіба б продали“… Боже, скільки сміху було. Але ґендляри таки купили корову…
* * *
Ще запамʼятався день, коли прийшли москалі [кінець вересня 1939] . Це була неділя. Ми сиділи в хаті. Раптом хтось прибіг і сказав: „Біля старого Ціцерського Федя танк“. Ми вибігли, дивились, а ствол (тоді ми казали „люфа“) направлений на нашу хату. Мама тоді всіх заставила залізти в яму. Яма була в стодолі, а в стодолі повно снопів. Ми заховалися, але москалі не стріляли. А от поляки з Кліминої хати [Паратюкевич, сусідка, 1926-1990, по чоловікові Мордвінкіна; тепер на тому місці під горбом живуть Хамчуки] ще стріляли з гвинтівок. Це був сміх, а не бій. Казали, що москалів („руских“) радо зустріла польська вчителька Єжувна. Вона думала, що москалі – їх союзники. А їй відповів офіцер: „Ми завоювали вас. Ви танцювали танґо, а ми робили танки“…
Коли вилізли з ями, побачили біля танка кілька наших людей. Я запамʼятала Цепенду Якима [маминого двоюрідного брата]. Мама казали, що Яким вміє по-їхньому говорити…
* * *
Памʼятаю, раз в неділю, на толоці, москалі показували кіно. Тоді ми вперше його побачили. Це був кінофільм „Дубровський“.Це десь було в 1941 році весною.
До нас приїхав „чорний ворон“, прийшли до хати і, коли побачили тата в нижній білизні (тато завжди носили темно-сіру білизну), бідноту в хаті, – не вивезли. Тато вийшли за ними, побачивши той „ворон“, прийшли до хати, стали дякувати Богу, що сего разу пронесло (один з „енкаведистів“ сказав татові, що донесли сусіди, які ми багаті)…
ПІСЛЯСЛОВО:
Сі скалки спогадів мама писала впродовж 2000 року на моє прохання. То є ще цілий зошит, просто на все свій час.
Мама 40 років пропрацювала вчителькою української мови і літератури. У Чортківське педучилище вона прийшла вчитися 1944 року, а 1984 –го пішла на пенсію, і ще два роки, на пропозицію директора школи, Євгена Романовича Івасишина (1929-2011) працювала у школі. Потім вступилася: „Най молоді йдуть, їм треба робити. А я вже своє відробила“…
1984-го я закінчив Львівський університет і мав направлення у Джуринську школу. Не склалося. Коли питав мами, що робити, вона відповіла: „Додому завжди встигнеш повернутися. Поїдь, подивися, як люди живуть“. За цю мудру пораду їй вдячний.
Нині моїй мамі 87. Все, що я навчився у житті, завдячую їй і татові. Навіть, те, що я люблю свого тата [Баран Михайло Васильович, 26.07.1928-09.05.1996], який вмер 20 років тому, велика мудрість моєї мами.
Най мені буде.
Євген БАРАН
P.S.
Кажуть, на відстані років маліє село і маліє хата, в якій народився. Та не маліють спогади про населений пункт, в якому мрія перетворювалась в дійсність. Не маліє відчуття радісної бентеги, коли, під’їжджаючи до села, бачиш на зеленому пригірку чепурні хати, що восени прислухаються до журавлинного курликання, а навесні – до лелечого клекоту. Та й самі вони немов намальовані теплим лелечим крилом.
Ми з Євгеном Бараном закінчили Джуринську десятирічку. Євгенова мати викладала в школі українську мову і літературу, була моїм класним керівником. Мабуть, любов до української літератури прийшла до нас крізь світогляд цієї мудрої і доброї вчительки.
Я навіть з плином літ не перестаю добрим словом згадувати шкільних друзів, учителів… І завжди перед очима постає незатертий образ класного керівника – Михайлини Іванівни Баран, якій сьогодні зозуля накувала 87 років.
Вона виховала цілу плеяду учнів, які безмежно дякують їй за добру науку і пам’ятатимуть її славне ім’я до кінця своїх днів…
Бажаю Вам, Михайлино Іванівно, міцного здоров’я, бадьорого духу, радості! Живіть в мирі та злагоді з тими, хто Вас оточує. Нехай Ваш святковий настрій збережеться на довгі-довгі роки!
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ
