Був саме день першого святого Причастя. Батьки дiтей старалися дати гарні подарунки своїм синам i дочкам. Одягали їх i справляли прийняття. Не кажемо вже про пам’ятковi знимки! Малого Михася, що мав заледве сiм рокiв, отець прийняв до св. Причастя, бо казав, що Христос якраз дiтям казав не боронити, щоб iшли до Нього…
І що ж такого тато купив малому? Чи може гарне вбраннячко, може цiнний образочок, чи щось подiбного? Нi! Не вгадаєте? Купив йому молитовник. Малий український молитовник. Правда, що Михася вже вдома вчили по-нашому читати. Не дивилися, що він ще до тутешньої школи не йшов i чужого не вчився.
Бувають батьки, що кажуть: “Нехай спершу навчиться того, що в школi, а потiм буде знати наше, бо буде дитина мiшати азбуку”… Михасевi батьки так не думали i на таке не погоджувалися. “Наша дитина має знати найперше наше письмо i грамоту”. Iншi батьки дивувалися, що малий Михась приступав до Господньої трапези з молитовником у руках. – Де вiн там знає читати? – питали. А вiн знав, i вмiв, i тiшився, бо мав дарунок, якого того дня жодна iнша дитина не одержала.
Михась пiдрiс. Скiнчив науку в школi своєї мiсцевости, i тодi батьки вислали його далi, учитися до мiста. Знайшли йому роботу i вiн пiв дня вчився, а пiв дня працював, щоб заробити на своє утримання, хоч і батьки помагали. Правда, мешкав на передмiстi i ходив до нашої церкви, хоч було далеко, але нi одного свята або недiлi не пропустив, щоб не бути на Службi Божiй. І то завжди з молитовником.
Отець парох зацiкавився тим дивним хлопчиком. Вiн умiв служити до Служби Божої. Гарно й виразно читав апостола i любив молитися. Одного разу священик спитав Михася:
– Скажи менi, Михасю, де ти взяв молитовник?
– Та то тато купив, як я йшов до першого св. Причастя. І сьогодні з ним не розлучуюся. Молитовник тримає мене при молитвi, при нашій церквi та при добрi… Пилыную його, як ока в головi. Товаришi нераз насмiхалися, що я в мiстi такий побожний, як був на селi. Та це мене цiлком не бентежить! Молитовник – мій скарб i жива пам’ятка першого св. Причастя та спогади про рідних, зокрема про мого батька.
Володар Буженко з діаспори.