Мова моєї прадавности

(PS.)

• Як набридли оці всі казкові вітражі, зпазлені зі скалок вицвілого скла, які постійно намагаються пекуче вп’ястися в груди усім своїм нав’язуванням «братського» і «спільного» від «забугрових» сусідів. Вітражі, які ніколи не були суцільними і до яких постійно бракувало кількасот розбитих уламків. Завдяки цим вітражам, згідно кремлівській програмі русифікації, «братський язик» подарував нам лише безіменні могили розстріляних і не тільки на території рідної країни. «Язик», який не має нічого спільного з мовою і який був запозичений московитами у середньовічної Монгольської імперії. Чому людям не вистачає впевнености пам’ятати свою прадідівську історію і їхні розповіді починаються з «дєдовоєвальної» брехні? Часом здається, що до Другої світової війни їхніх предків зовсім не існувало, бо такі висновки робиш згідно їхніх п’яних розповідей. Власне, більшості потрібен привід хильнути чарку – насправді щиро байдуже хто й де з їхніх предків воював. На щастя, не всім і дехто зберіг свою історію крізь заборони, цькування, часом ув’язнення і нарешті в наш час її визнали і нащадки пам’ятають справжньо про свого діда в загонах УПА в боротьбі за незалежність України від радянських окупантів…
• Поміж нами ніколи не було спільної історії – все що нам роками вживлялося в голову ще з дитсадків, виявилося облудливою брехнею. Століттями створювалася пропаганда для знищення національної свідомості. На щастя мова дивом виживала, часом у підпіллі. Нашу історію постійно виправляв кремль. І цю війну в разі поразки правитимуть теж – загиблі перетруться в московських жорнах неправди для тих, кого московити залишать проповідниками рабства. Тоді кати та вбивці українських захисників, поблискуючи кривавими окупантськими медалями, розповідатимуть зомбованим дітям у школах вже про війну на кремлівський лад поміж бандами карателів-укрів та святими ополченцями. Власне, у Радянському Союзі подібне так вже було. От і зараз проросійські сили часто згадують про амністію для колаборантів. Московії для повного безладу в Україні не потрібен шмат зруйнованої ними ж Сіверодонщини, окупанту потрібен контроль над усією Донецькою та Луганською областями. Ось такий їхній мир – «руSSький». Саме тому нам потрібна лише перемога і повернення українських територій…
• Ця війна готувалася Московією роками, війна, яка завдяки російській мові утворила прірву в головах наших батьків у першу чергу. Сіверодонщина десятиліттями використовувалась як майбутній плацдарм того, що відбувається сьогодні. Перші сепаративні «динириганчірки» розвішувалися ще в 2008 році. Ми тоді думали що то просто якась брудна політична гра, на жаль тепер знаємо що готувалося насправді. Війна в Грузії нас в той рік попередила, але не навчила. В ті роки й так невеликі україномовні середовища на Сіверодонщині називали фашистами знахабнілі поціновувачі «совка та курки». Ті, хто ненавидів насправді фактично всі нації, окрім своєї. У нас роками вчили ненавидіти чорношкірих, мусульман, не таких як всі та поширювали серед сірих мас ідеологію радянського нацизму. Східну та Південну Україну роками вчили ненавидіти Західну, бо там вміли боротися за свою свободу, мову та віру. Бунтівників завжди кремль боїться – вони непідвладні і йдуть до кінця. Мало хто з істориків сучасности може пригадати про підпільників ОУН в Криму чи на Донеччині – цю частину історії для нас стерли ще в перші післявоєнні часи в бараках малозгадуваного ДонТабу, одного з підрозділів ГУТабу. Не має точних цифр скільки померло тоді лише тому, що тижнями ніхто не годував в’язнів, яких «люб’язно» НКВС називав «доходягами». Мову вбивали роками і навіть ті переселенці, які потрапили на Сіверодонщину під час сумнозвісної операції «Вісла» були швидко зрусифіковані нищівним «язиком» кремля. В небагатьох невеликих містечках на Сході збереглася й сьогодні частка мови в покаліченій суржиковій формі…
• Чому ми їдемо на заробітки до чужої країни і швидко вчимо там мову держави? Чому українців, коли вони спілкуються рідною, називають нацистами, але при тому ні росіян, ні поляків, ні іспанців, нацистами не звуть? Хоча відповідь й так очевидна – там де крутяться гроші більшість швидко стає підлабузниками. Ні, мову країни потрібно знати обов’язково. Але чому таке ігнорування рідної? Росіяни ніколи не були на наших землях рідними – вони зайди!..
• Не можливо свою країну поважати без любові до мови. Думкою про Малоросію України не побудуєш! Яка може бути любов, коли про країну з вуст «патріотизм» лунає окупантським «язиком». «Язиком», який прийшов «спасать руcскіх от русскіх» в зрусифікованій Сіверодонщині і наслідком цього «порятунку» тисячі загиблих на сьомому році неоголошеної російсько-української війни. А приїжджий окупант й далі вимагає поважливого ставлення до кривавого «язика», особливо в тих областях, де ще збережена мова і де не дуже люблять «товаришів з-за поребрика» зі своєю «водкою» та «валянками». Звідки ця казка про так-звані «утиски», коли насправді гноблять звідусіль носіїв рідної мови пращурів? Де нам шукати на своїй рідній землі червону руту Володимира Івасюка, сталеве слово Василя Стуса, впевненість Ігора Білозіра, прапор Володимира Рибака, жовто-блакитну стрічку Степана Чубенка, віру Володимира Величка, Віктора Брадарського, переконання Юрія Поправки, Дарини Каземірової та Артема Мирошниченка? Це загиблі за мову нашого часу, а не часів сталінського терору. То що ми їм скажемо? Нам так зручно наслідувати вбивць-кровососів? Чому росіяни так часто розповідають про адекватність, але з декількох мільйонів росіян в Україні проти ворога воюють одиниці? Може задосить до окупантів толерантности, не важливо на війні вони чи в тилу?
• Агресор не воює по-справедливости – на їхньому етнічному жаргоні «по-понятіях». Агресор завжди був слабким, але завдяки «язику» він воює хитрістю. На підкупи свого «руSSького міра» в нього вистачить своїх кишенькових боярів, як і коштів на них. Ідеальний проповідник рабства – московський патріархат, який благословляє усі війни за участі Московії. Їх багато, не лише в Україні. Чим більше впливу на меншовартісні маси, тим менше вірогідності державі стати повноцінною серед розвинутих країн. Вся інформаційна війна ведеться російською мовою. Ми ж бо навіть новинам віримо, що йдуть за поребрика. Система «зіпсованого радіо» – надійна штука століттями, яка швидко ламає маси за дешеву ковбасу. На більше ті маси не заслуговують – тупість коштує дуже дешево, але наслідки дорогі для всіх…
• За майже сім років війни з визначеним агресором можна вивчити мову – заважає лише пристосованость, лінь і не бажання просто навчитися любити своє. Скільки ж ми будемо говорити: «а що тут такого», «я з малечку розмовляю російською», «мову на хліб не намажеш», «мене так навчили» і врешті «да какая разніца какім язіком»? Як, комфортно не пам’ятати виморену українську землю трьома голодоморами? Як, комфортно не пам’ятати розстріляну квітучу націю в ті ж роки? Як, комфортно не пам’ятати імперське, а потім радянське, рабство? До чого приведе ця комфортність з гаслом «какая разніца»? Ціна цієї «комфортності» – десятки мільйонів знищених українців. Скільки ще стогнати від нестерпного болю окупації нашій країні? Наші пращури не розмовляли російською, російська «еліта» масово почала заселятися після 30-х років. Мова не вчиться швидко, але вивчення мови – це в першу чергу перемога над своєю слабкістю. Це шлях до волі і впевненості. Болить мені мова і головна причина – цією мовою розмовляли мої пращури. Вам хіба не боляче, коли відбирають своє, дідівське?..

Володимир Вакуленко-К