Чепурко Богдан. Кров нестерпна. Поезії. — Львів: Дзвін. 2018, №1. — С. 5—16.
Нечисленні (на жаль) літературно-мистецькі газети і журнали, видавництва та сайти обрушують на читачів стільки поетичної продукції, що між нею часто-густо важко проштовхнутися до справжності. І коли таке трапляється, то душа святкує. Такі урочистості завітали до мене, коли познайомився з «Кров’ю нестерпною» Богдана Чепурка.
Чому так висновкую? Звісно, можна було б посилатися на вдатності з громадської філософської ,пейзажної та інтимної лірики львівського віршника з тернопільським корінням (пан Богдан народився в селі Осівцях Бучацького району). Та в тому й полягає суть справи, що такий підхід є непідходящим у конкретному випадку. «Завдяки» письмакові. А точніше, тому, що в римованих рядках усі мотиви переплітаються. Візьмемо, приміром, вірш «Провесінь» (четвертий у добірці). «Весна — мій потаємний спільник» — рядок, яким починається твір, налаштовує на пейзажний лад. Поряд із цим маємо прозорі натяки на громадські і любовні мотиви. Подобизну різнотемних перегуків маємо також у текстах «Діти абсолюту», «Венеція», «Мить», «Вже вересень».
Тому розмисли про справжність поезії Богдана Чепурка вирішив побудувати по-іншому, роблячи наголоси на чарівності метафорики й образності, неповторності порівнянь, афористичності мислення. Вже хоча б тому, що всі ці нюансики є необхідними складовими істинного поетичного твору і без них кожна рима нагадує… голого короля.
Хто і що там не казав би, а мені приємно постійно натрапляти на цікавинки. Розумію, звичайно, що в невеликій за обсягом публікації неможливо згадати всі образні вдатності. Тому й назву лише деякі з них: «хуртовина слів», «чорноземні корені», «закривавлена пісня з пісень», «попіл ілюзій», «вилиці вулиць», «серця подив», «ріка століть», «кров землі», «плуг золотий», «сонце свічадо»… (Пригадую, що дебютна книжка краянина «Сонячна дорога» ще у 80-х минулого століття привернула мою увагу образністю висловлення думки.) Ще маємо враховувати те, що окремі образи — наслідки пережитого та осмисленого, чого нерідко не бажають усвідомлювати юні максималісти від літератури. А ще слід, напевно, мовити, що деякі образи не народилися б, якби автор не упірнув у вир ріднизни. Вважаю, такий акцент вкрай потрібним, бо нині, як не прикро, нерідко чути космополітичні голоси, спровоковані глобалізаційними процесами.
Зачаровують і порівняння. «Може, я тебе впишу, як сенс»; «Й завмираю, мов жайвір»; «На тій святій горі стою, як на поминках». А хіба немає відсвітів афористичності, коли читаєш фрази на кшталт: «сто раз повторить неповторне природа в леті перемін», «візьму на той світ я не вірші, а духа високий порив». Імпонують мені й метафори на зразок: «стогне явір одинокий», «дзвіничка мріє на горбку», «зима обухом в груди б’є», «п’ють сто століть вино її і кров». Не залишається поза увагою і те, що вірші густо заселені звірами, птахами, деревами, небесними світилами й зорями. «Спить риба в руслах протиріч», «В ліси іде зоря», «Дзвіночки душ у кронах яворових», «Залишається слово на скрижалях слави цвяшком прибите до умовних зір».
Мені здається, що процитоване запрошує в надзвичайність слова, бо відчувається, що поет любить працювати у майстерні буквиць. Інколи (хіба це не щастя?) надибуємо творива з барвами неологічності: «світлочність», «зимоволітнє», «осінньовесне». Незбагненним чаром дивовижності віє від таких словесних знахідок, як «монетарня», «многолітня», «по-невмирацьки», «понадсвіття». У мову віршів органічно вплітаються діалектизми. Не випадає з цієї течії словошукань і прагнення до пестливих слів: «Юний праліс шумить в юних весноньках».
…Усе це, разом узяте, на мою думку, дає право сказати, що маємо справу з поетичною справжністю. Бо вона неповторно переплітається з творчими пошуками літературних перевесників Олександра Астаф’єва, Миколи Тимчака, які теж тяжіють до традиційного вірша і є духовно близькими за діапазоном шукань. Тільки дехто може дорікнути, що Богдан Чепурко не орієнтується на сучасність світової версифікації, коли модною стає верлібристика. Не був би таким категоричним, бо є два нюансики. По-перше, не маємо права скидати національні традиції віршування. По-друге, віршар тільки тоді стає поетом, коли неповторно відображає час, в якому живе, прошкуючи у монетарню слів. Підгонить «кров нестерпно».
Ігор ФАРИНА.
м. Шумськ.