Українська історія принаймні неповних пів тисячі років – це ненастанне намагання ординської азійщини (ОА), з її плотськими звичаями, жорстокістю та спрагою владарювати, поширитися на захід, удаючись то до відвертого погромництва, то до підступної дипломатії задля «тихого» просування. При знищенні – проливання, а при колонізації зсередини – доливання, переливання, змішування кровець. Без найменшої уваги на час, як і на людські життя. З поземною молитвою, ідолуванням до простору. Хоч якого – пустельного, випаленого, зруйнованого, абияк забудованого. З накладеною на нього імперською формою правління, яка може мімікрувати й мутувати до невпізнання, однак завжди є собою. Найдалі в Європу ОА проникла із завершенням Другої Світової війни, у формі т. зв. демократичного табору країн, підлеглого СССР. Так далеко не заходили навіть хвилі монголів раннього середньовіччя. Щоб, відкотившись у свої звичні обшари, не втратити контроль над захопленими західноєвропейськими теренами, ОА тоді трохи послабила їхній життєвий триб. Ми опинилися посередині, на лінії найбільшої напруги, найбільшої наруги, що, однак, з огляду на новітні політичні розкладки, не була відвертою. Але, як виявилося, – до часу. З розвалом СССР ОА звелася, десь на дві третини, до своїх давніших територій. Відтак усе йшло до нової її експансії, поновної навали на захід. І ми, як східний край західного цивілізаційного континенту, тепер опинилися під найбільшою загрозою. Нехтуваний час ОА використала, у стисненому режимі, на спроби прихованого просування, а коли відчула їх безуспішність, полізла з вогнем і мечем. Зрештою, якщо навіть «симбірцю», генієві лукаво-кривавої церемоніальності, вдалося затриматись у нас лише на неповне століття і в новому тисячолітті для ОА це суща мізерія, – то зараз її клич: убивай та пали, пали та вбивай – і вперед!..

 

31 липня – 8 серпня 2022 року

Нині Церква проникливо закликає до збереження в собі Божих дарів, того, що споріднює нас із Ним (31). Збереження тут і на фронті. Особливо на ньому.

Слухав по Першому Національному Шопена, Брамса, Сильвестрова у виконанні збірної, бо війна, команди наших майстрів в Альберт-Холі. Для музѝк – шляхетні хвилини престижу, визнання, підтримки, технічно-звукової суперовості. Для всіх – благодатний мінор. Наснажливий, як остання мить ночі перед світанком…

У телефонній розмові з вигадливим приятелем-прозаїком наполягав на існуванні слова авторського і безіменного. Як діяння ззовні і зсередини. Як ідеальний творчий вибір. І що нині нам доступна хіба словесна напіванонімність…

Коротка ПТ на завершення дня – хоч в᾿яжи їх у віник-драпак…

Вже тільки статистика цієї московсько-загарбницької війни убивча – 17 тисяч ударів по мирних українцях, та їхніх житлах, та місцях їхньої праці й відпочинку, та їхніх шляхах, парках, полях, лісах, водах, небесах… Тисячі смертей і каліцтв серед цивільних. І це при тому, що вже за одне вмисне вбивство людство довічно таврує убійника, піддає його належному засуду. Але цивілізація застановляється перед дверима ката з розпухлою від звихнутих надумів головою, катюги за власним бажанням, який мільйонно множиться у власному люді. Чистими, чужими, санкційними руками його не стримати навіть на якийсь час. Без Божого втручання не спинити взагалі, бо й атомні бомби не ґарантують перемоги світла над темрявою – їх теперішнє застосування засвідчило б лише істинку, що кожна виставлена рушниця колись-таки вистрілює. Поміч Всевишнього неминуча. Але стукаймо…

Європа натхненно заощаджує. На всіх рівнях. Усе необхідне, корисне. Переказують, що в Німеччині тривалі душі й полоскання лахів нині під добровільно накладеним суспільним табу. В колі моїх знайомих є чоловік, котрий витирає губи винятково окрайцем хліба. Такий собі зразок граничної економії. Це трохи смішить, але безперечно варте наслідування, позаяк у нього перед тим і за тим – придивитися – таке ж уважливе ставлення до всього, що дає енергію.

Святого пророка Іллі, предтечі предтеч, потужного навертателя до Всевишнього заблуканих, узятого на небеса в тілі (2)… Час мені, нарешті, глибше пізнати поетичне слово видатного українського поета грецького кореня – Валерія Іллі. Відійшов ще 2005 року, і майже не згадуємо його, а коли й кажемо що, то як про явище небувале в нашій літературі та недослідиме. Гірко, але ж сáме таке ставлення сучасників засвідчує поетичну справжність найвищої проби. Вирізняє теперішнє для майбутнього. Скоро ж «Ілля» етимологічно, історично й ментально «з Богом» –  маємо певність, що поезія Валерія толерована згори.

Туманний ранок, м᾿який і з молочними розводами, а не імлисто-сірий. Може, то перший знак для якихось грибів. Але мені приємніше пов᾿язувати його з турботою матері природи про ярину й садовину. Маю на кухонному столі білополивану миску яблук білого наливу. Вчора купив у старенької на місті. Хочу думати, що саме такий туманець плекає, вкутуючи перед світанням, саме такі яблука. Потім зникає, бо вже ними опікується сонце…

Понадгодинна ПТ надвечір – вибухи московитських ракет у Червоноградському районі… Просто розгортаю збірку Іллі «Розширеними очима» (2004):

дим крови розмитих облич далечінню

ховає пісню у матір

яка з чорної корови вигонить ніч у поле

пощербом тихого ляку який відчиняє мені очи

на розчиненість землі під ногами

Тут – екзистенційна фіксація вічного життя у трагедії.

Серйозна молодість – це коли думати хочеться так само часто, як і підбігати йдучи.

Слово вдячності – універсальна, єдина нагорода, що зрівнює все та всіх – від рослини до людини без огляду на вік і соціальне становище.

Вірші та прози – винятково точна характеристика всього, що пишемо. Особливо щодо другого. Належить вона Катерині Білокур із Богданівки. Це з її листування, безмежно талановитого, як і малярство.

Святої рівноапостольної мироносиці Марії Магдалини – надзвичайної жінки-каяниці, чия любов до Месії така ж велика, як і прощення Ним її численних гріхів (4). Чи не відтоді людство стало спільно утверджуватися в суспільно найважливішому чині. Поза родительним. Фемінізм – лише одна гілочка на древі великої єдності чоловічої й жіночої половин цивілізації.

Методичне нищення московитами Харкова, Миколаєва. Маріуполь зруйнований і зачумлений, як місто середньовіччя. Освячені ворожою владою теракти на Луганщині й Донеччині. Білоруське примітивно-мерзенне лукавство. Китайське перерване, через що агресивне, очікування азійського геополітичного дива. Політика, що проникає до помешкань, наче радіація. Новини, що вціляють яко кулі. Кулі, що шукають невинних…

Семисерійний документальний фільм «Звуки міста» – знятий перед самою війною, він показує всьому світові, на яке буквальне пекло можна перетворити відносний рай, якщо попускати злу. Проте фільм – передовсім про конкретно звукові картини найбільших українських міст у людському часопросторовому сприйнятті, з яких народжуються арт-об᾿єкти у 3 D форматі. Це дуже важливо, бо сáме звукове сприйняття ми послідовно занехаюємо, легковажно віддаючи перевагу зоровому.

В останні роки природна зелень, надто ж літня, бентежила, навіть пригнічувала своєю навальністю й усюдисущістю. Коли перейнявся малярством – почав придивлятися до одмін зеленої барви і трохи заспокоївся. Та й зелень весняна, як і осіння, пластичніша за літню, не така настирлива, – і вона просила о толерації до всіх смарагдів. Однак цього року дивлюся на буйну зелену рость з відчуттям жалю, що вона невдовзі зникне. Більше пишу про неї. Більше люблю її.

З погляду вічності порятунок природного середовища людини – тварин, птахів, чорноморських дельфінів і цетера, небес та вод, полів та лісів і цетера – у стократ важливіше, ніж порятунок ближнього чи й себе. Але річ у тому, що свідомо не рятуючи часової людини – ніколи, свідомо чи інстинктивно, не рятуватимеш вічної ойкумени.

День важких згадок про страхітливі «атомні акценти» людства… День сплеску тривоги за долю Запорізької АЕС, окупованої й тероризованої московитами на розкручування світового атомного терору (6).

Упродовж, здавалося, безконечної совєтчини плюс кілька десятиліть незбалансованості, що тягли вже на половину періоду попереднього, яничарством у нас називано масову піддатливість українства московським впливам і тискам, особливо стосовно мови і культури, з чого випливали й усі інші види переродження. Роман Іваничук, пишучи свій пам᾿ятний історичний роман «Яничари» («Мальви»), метафорично екстраполював історію елітних бойових підрозділів з чужинецької молоді у складі султанського війська на саме таку ситуацію в колонізованій Московією Україні. Як натяк, результат, застереження. Описане ним яничарство класичного зразка маємо щойно сьогодні. В його основі – викрадення наших дітей з окупованих територій, їх перевиховання й імперсько-мілітарне виховання. Це триває з 2014 року, і нині чимало справжніх яничарів, уроджених українців, плюндрує свою ріднизну. Загалом викрадено з родин понад 5 тисяч малолітніх. Ще пів мільйона наших дітей захоплено і депортовано в Московію з батьками, яких очікує деспотична асиміляція й, по суті, втрата права впливати на долю своїх нащадків. А проте, нинішня локалізація і практична конкретизація поняття «українське яничарство» може вказувати на процес масового очищення народу від інфекції запроданства. Бо чиряка, що нарешті показався, легше позбутись, аніж лікувати увесь затруєний організм…

Понадгодинна, до смерку, ПТ невизначеного призначення на Львівщині (7). А до неї й опісля – посилене нищення Нікополя, Миколаєва, Харкова та прилеглих теренів, під час якого будь-яке попередження скасовується швидкістю прильоту смертоносних набоїв. Коли московити б᾿ють зі своєї території – домежно випробовують терпець української зброї…

Після нічного дощу з грозовими потугами – цілоденна похмурість у природі. Здивувався великим краплям вологи (дощ або роса) на листі, посереднього розміру, жовтоцвітого чистотілу. Поряд зелені жмені деяких інших рослин, про вузьколистих не кажу, але – без жодної краплі, сухенькі. Ніби наочний приклад того, що чистота без води не обходиться.

Передобідня неприкаяно-окаянна ПТ (8)

З᾿їздив до Львова, на правлінське засідання плюс… Те, що знаєш про місто, не потребує конечної зустрічі з ним. А як уже – віч-на-віч, то варто запримітити щось таке, що вихоплюється зі звичного й відомого тобі. І цього, певно, досить. І це вкрай індивідуально. В кожного своє. Часто не витримує критики збоку. Та най там… У маршрутці – двоє молодих, мабуть, подружжя; ще без дитинки, але з великим котом, що його, розмурканого, тулить до себе жінка; зійшли на хідник, – а кіт, бачу, в червоній упряжі, на повідку; чоловік усе ж бере його і передає своїй супутниці; і тут найцікавіше – пухнань якось лагідно, але й категорично б᾿є господиню по щоці піднятою вгору муаровою лапою; жінка паленіє, як від людського ляпаса, і хутко ставить кота долу – опускає, встигнувши зиркнути на мене, підглядайка у віконці; чоловік вдає, що нічого не бачив… Це перша львівська дивовижа, що десь зачепила й мене своєю м᾿якою лапою. Друга вже стосується, сказати б, особистої відчуттєвої статистики – на увесь Проспект Свободи запримітив лише одну… спідницю; звісно, мимохідь, хоча вийшло й не мимохіть, позаяк раз по раз випірнала з моря жіночих штанів на всі фасони; спідниця самотня, але ж яка – довгоовальна, кармінно-лілової атласної барви, якою ніби розквітнула чорна кофтина на тополиній постаті шатенки. І це здатне було вразити, і навіть глибше, ніж зодягнена жовто-блакитно дівчина з жовто-блакитними крильми на відповідно розмальованому самокаті… Третє поважніше. У спілчанському колі йшлося про рідкісний випадок серед лицарів театру – книгу спогадів добре знаного в українському світі заньківчанина. Стовідсоткового шістдесятника. Уродженця Волині, прогнаного з Харкова за свою українську самобутність, глибинно врослого у львівський патріотичний ґрунт. Феноменального будителя приспалих людей поетичним словом Шевченка, Франка, Симоненка, Ліни… Ще й голосом винятково гучним, що вміє зберігати оази душевної тиші у громі («Тиша і грім» – Симоненкове), так само, як шепіт – душевні громові розкоти… Господь дозволив йому дуже багато зробити, пережити і, що не менш важливо, чітко закарбувати в пам᾿яті – звісно, щоб цікаво описати й видрукувати. Гідний наслідування приклад послідовності у творчому чині! Покоління українського духовного шістдесятництва нечисленне, а проте зробленого ним – огром. Дай, Боже, Україні дізнати ще більшого добра від сьогоднішніх незчисленних пасіонаріїв. Отаку мисленно-чуттєву константу віднайшов  нині у Львові…

Богдан Смоляк

Серпень 2022 р.

Замість ілюстрації – фрагмент акрилового етюда «Просто простір».