Чути високу декларацію: ми – нація щасливих людей! Справді, опинившись у неводі спільнотного узагальнення, маємо змогу й можливість визначитися зі своїм щастям. А воно мусить бути особисто-конкретним, якщо навіть стосується винятково світоглядних принципів чи тільки матеріальних орієнтирів. Найчастіше стикаємося з низкою моментів, епізодів сердечного задоволення від довкілля та свого пробування в ньому, що й називаємо щастям. Але застань нас у проміжку між «епізодами», коли все валиться з рук, – біда. І хто ми тоді – щасливі нещасливці, нещасливі щасливці?.. Тому завжди є потреба утривавлення свого щастя, щоби будь-коли, за дуже різних обставин можна було кликати його на ім᾿я. «Рамкове» щастя людини – бути в усьому людиною, як і нації – бути нацією…
23 серпня – 5 вересня 2022 року
День українського прапора-жовтоблакитника. Він – як усмішка народу крізь нескінченний біль…
День Незалежності (24 серпня). І нині, особливо нині, – війна за неї. Нині московити аж зі шкіри вилазять, засилаючи зі своїх боліт і сміттєзвалищ смертоносний метал на наші міста й села. Вчора в Кам᾿янці реагувалося на одну вечірню ПТ, а цього дня їх – шість чи сім, від сьомої ранку. Бережи, Господи, людей, котрим вони конкретно адресовані… Але бути сумними на чесному святі не вміємо, не хочемо. Тож – і небуденний інформаційний марафон із музичним концертом для молоді, в якому знайшлося місце для проникливих віршів Симоненка й Ліни, і екскурсія незвичайним музеєм становлення нації, і привітання від родичів та друзів, і довші гарні розмови з деким. Мій наймолодший приятель зараз у Чехії, в Карлових Варах, дописує свою нову книжку; шкодує, що ми, так добре, як ізсередини знаючи москалів, не передбачили чергового приступу шовіністичної падучки Московії, щоб відступитися бодай на крок, коли почне падати, трощачи все поблизу, і менше постраждати (образні визначення мої). Зате нині передбачливість, на щастя, є не тільки творчо-літературним засобом, а й нашою зброєю. Важливим складником особистої й державної незалежності. Знані стільки літ, святкові дні Прапора і Незалежності, гадаю, тільки тепер утверджуються у своїй силі й довговічності, бо стають не менш предметними, ніж рани в боях за них і з ними. Відчуваю, бачу, як прибійні хвилі молодого українства перекочуються через незалежницькі здобутки попередніх поколінь, навіть найближчих, десь і моїх, зосереджуючись на тяжко здобутому як на даності, само собою існуючому, однак – чи не цього, питомого відчуття рідного, домагалися наші пасіонарії всіх часів?! Тепер Незалежність – синонім України. З часом з᾿являться й інші високі й не такі драматичні синоніми…
Від колег по перу не раз чую нарікання на нерозуміння рідними людьми. Річ у тім, що вони дивляться на своїх як на буквально своє. Або ж бачать нас фраґментарно…
Фільм про вбитих у селі Андріївці, що за пів сотні кілометрів од Києва. З дуже детальною інформаційною картою трагедійних подій. Загалом цей проєкт – як документ, своєрідна карна справа, з колосальною базою свідчень. Крім того, що він – просто вражаюче документальне кіно. Гадаю, засади створення цього фільму слід поширити на всі місця найбільших страждань в Україні.
Дистанційно привітав свого давнього приятеля-поета Богдана Ч. з уродинами (26 серпня). Відтак розгорнув його нову книжку «Карма» (Тернопіль, 2022) на котрійсь сторінці. Випала 51-ша, з віршем «Печаль»:
Перемоліть її, перемеліть,
Дерева лісу золотого,
Зашелестіть її, зашелестіть,
Зашелестіть її – мою тривогу.
Сльози мої не ймуть віри очам моїм.
Очам моїм, очам моїм…
Відчаю мій, відчаль мені –
Відчаль мені, відчаль мені!
Нехай біжить вода. Нехай впаде біда
У ніч захмарену, у хмарну даль –
Не попадається до того невода,
В якому сонячна моя печаль.
Багато літ минуло відтоді, як сам писав: «Печаль на люди вийшла…» Певно, шукалося розради у спілкуванні зі світом. А воно ж виходило навпаки, бо кожен має свою рідну журу і чужа йому без особливої потреби. Щоправда, народився вірш – вічний рубець на душевній рані. Тоді ще не знав, принаймні усвідомлював не так гостро, як тепер, що печаль потребує порогового усамітнення. Що найпитоміший простір для її прóходів – освячені цілющою безпосередністю покої рідної природи. Кардіологи застерігають не від блукаючого болю взагалі, а від болю-блукача, який пече. То властиво сердечний. І печаль пече, мусить пекти вже за своєю лексичною природою, однак остудити її здібне тільки те, що, переживши безліч нищівних утрат і докорінних відроджень, самé явилось печаллю. Блукаючи серед несхилено-сріберних зел й ажурно-золотавих дерев, твоя печаль наснажується певністю вселенського тривання для всього сущого. Молитовно опадає листя – молитовно здіймається погляд. Надходить мент набуття ваги і благодаті спільної втрати. Легкості позбуття буттєвих вантаг, часто надмірних. Але зривається борвій. Ніби з найкрутішої небесної кручі. Свистом проймає ойкумену. Розхитує серце, мов калатало тривоги. Обіруч змахує з дерев смиренну сусальність, розгонить ладан падущого тліну. Розбуркує, здіймає високим вогнем поземне жевриво. Вмліока зір повниться густомливом розпуки. І годі пробитись назовні давній сльозі – мусить народитись нова. Сльоза, котрій солоно тут і там. І солодко водночас, яко крові при заході сонця. Стають молитовними розпачливі стогони і благання. Та їх менше, ніж залишків листя на ближньому клені. Їх аж ніяк не зберегти. Виплачся, душе, викричись – ось тебе почують і не здивуються! Впади п᾿ятипало на вітер і пливи, пливи і пливи, згорнувши вітрило. Понад живлющими водами часу. Понад прірвами безчасся, звідки раз по раз бухає студінь біди. Біднесенької біди. І невже ж то ніщо не стримає тебе, не поверне на древо буття, в будь-яку пору печальне? Ой, ніщо-аніщо, хіба що сіть обрію з тільки-но зійшлим світилом. Хіба що навернення вітер. Тут побивалася скрипка. Затим нуртували органи. Тепер – тільки теплий відлунок гітарного кроку…
Комусь оцей мій відгук на поетичне слово приятеля нагадає студію одного вірша, але хто б то переймався студійним трудом, коли чуже поетичне слово тулиться до твого серця. Коли, читаючи, воднораз плачеш, смієшся, співаєш, мовчиш. Дехто повважав би його винятково творчістю про творчість, нібито погляд суто літературознавчий має належати людям без іскри таланту… А дехто твердо заявив би: «То рефлексія», і мав би чимало прихильників. Даймо спокій «рефлексу», адже він здавна повноправний у фізіології й фізиці, до ролі ж дзеркала людської душі, розуму й серця притягнений силоміць. Надто темне то дзеркало. Ще й кривувате. Авжеж, хто не рефлексує – той не живе, але хто живе прочитаним – той долучається до генерування енергії духа. І коли так пішлося, то бодай не декларуймо на кожному кроці, що справжній читач – співтворець письменника. Хоч це свята правда, бо художній текст інтерпретує не лише літературознавець чи перекладач, а по-своєму геть-кожен, хто його прочитав. Інакше незмога сприйняти. І ця інтерпретація стовідсотково належить йому.
Відбулось опитування щодо символу України. Відповідей чимало. Їх діапазон дивовижний – так би мовити, від Шевченка до Шевченка… Найбільше опитаних назвали символом України українську мову!
Успення Пресвятої Богородиці (28 серпня). За одним із підрахунків, Матінка Божа прожила земним життям 72 роки. Як і моя мама Іванна. Обтяжена життєвою драмою. Смиренна в очікуванні кращого. То перший богородичний дотик до моєї родини. А другий – сестра Марія, середульша із трьох сестер. Наполегливо шукала. Начебто знайшовши, не знаходила собі місця. Відійшла вже давно. Царство Небесне їм усім!
Англійська королева отримала подарунок від нашого дизайнера жіночих капелюшків. Українська щирість і вдячність подарувала б і корону, але її тут мають уже понад триста років.
Вечірня ПТ – це явно те, що по дарунку; даремно стараються московські зайди…
День пам᾿яті, вшанування полеглих за Україну (29 серпня). Під знаком сонячного шедевра природи – соняшника. В усіх його реальних та символічних значеннях. І, безперечно, вангогівському…
Розум губиться, застановляється й не може щось пойняти тоді, коли забуваємо, що його місце не попереду, а десь посередині переліку ознак, які засвідчують людську істотність…
Далі – продовження новелістичного тексту з рати 15-ої мого е-діаріуша.
…Брила б у брилу – й на друзки! Щоправда, є великий ризик затриматися поміж них, як між молотом а ковадлом, і не витримати зудару. А ще більша проблема – вивести фантомність свого болю назовні. Щоб зліпити його докупи, ущільнити й увагомити. Здавалося б, що таке ампутація стопи, ще й лівої? Он у сусідній палаті лежить хлопець, котрий позбувся обидвох ніг по самі коліна. Та кажуть, що йому дуже добре заживає і що годинами, навіть ще в ліжку, чоловік тренується. Готується бути нарівні зі своїми особливими німецькими протезами. Дивна річ – не мав стопи, а відчував, що ніби серця. Не чогось іншого всередині – саме основи основ. Може, трохи перебільшеної, переоспіваної, то й що. Тільки відсутність серця могла так незвично, так невтишно боліти. Фантом мав би триматися свого місця, а тут… Мовби між ними, стопою а серцем, є якийсь дуже прямий шлях, тунель. Спогад-раптовець: у дитинстві полюбляв сніжної зими вибігати босоніж на відкритий балкон. Вперше це сталося випадково – зі сну ще не розплющив добре очі і сплутав двері туалетні з балконними. О, яка ж то була разюча несподіванка! Якраз тоді чи то стопи втекли в серце, чи то серце – у стопи. За хвилю-дві все розставилося, але надалі вже мав потребу якомога частіше відчувати земну твердь, – хоч яку зимну, гарячу, мокру, колючу тощо, – шкірою стопи. Одного разу… Боявся пригадувати, бо мав іншу турботу. Тим часом численні згадки прискорювались і вели парадоксально вперед…
Хвилинна злива пополудні. Такого й шиби не згадають. Немовби ніс хтось через небо по вінця повну хмару і спіткнувся. Добряче хлюпнуло, однак. То десь ще буде дощ із нашої хмарини? Подільчиво спіткається небесний Хтось…
Святого великомученика Мирона, священника (30 серпня); мучитель його і вірних Антипатер, почувши голосну молитву пастиря, розлютився й убив себе власним мечем. Момент глибоко психологічний. Історія християнства знає принаймні декілька таких випадків. За граничного безсилля перед неминучим перейнятий ситуацією гонитель має або переродитися в покаянні (були й такі випадки), або самоусунутись. Нинішньому московському катові перше вже не світить…
Перед обідом тільки-но вийшов на місто – і ПТ (31 серпня). Стрілки привели до схрону у глибині двору. За хвильку підійшли ще четверо – дівчинка з трохи молодшим хлопчиком і юнак із дівчиною, ніби старшокласники. По змосковщеній мові чути, що не місцеві. І все. А середмістя було доволі людним. Куди ж поділася більшість перехожих кам᾿янчан? Нікуди? Вони зіґнорували попередження? Очевидно. Не мають звички, виробленої гірким досвідом, – як у тих, котрі сховалися.
Живемо в період ущільненого часу. Навіть для молодих, які зазвичай входять у будь-який часопростір з вільною думкою про завтрашній і позавтрашній день. Їх війна змушує довше затримуватися на реаліях найближчих, а людей старших – буквально застрягати в цих реаліях… Здається, меншає «щілин» і між самими різними поколіннями українців. А ще недавно тут ішлося майже про прірви…
Надзусилля ніколи не є самоціллю, хіба що у спорті, а для життя воно корисне винятково як поштовх до процесу внормування.
Вчора побував у Львові – взяв участь у спілчанському літературному вечорі на розвій українсько-польської солідарності. Наші з поляками культури, на всіх рівнях, здавна взаємопроникні. Хочемо цього чи ні. А нині дуже-дуже хочемо… Чимало письменників-галичан, особливо львів᾿ян, так чи інакше – через перекладацтво, літпроцесівські зв᾿язки та навіть двомовну творчість – мають стосунок до Польщі. Про варіанти родинної дотичності годі й казати. Але при цьому сумлінно дотримуємося межі між нашими народами й культурами, час від часу навіть відновлюючи її, необережно стерту. Індивідуальність людини, індивідуальність народу, – з усім, що їх ґарантує, – передусім! Для письменника ця межа пролягає мовно-звичаєвим ландшафтом. Зі свого досвіду перекладання маленьких шедеврів поетки першого міжвоєння Марії Павліковської-Ясножевської: речі неперекладні, і насамперед завдяки великій близькості польської й української мов, що у процесі перекладання неминуче змушує відходити од логіки лірично-тематичної, вдаючись до логіки відчуттєвої; а саме на другу наше слово вельми багате й щедре. Зрештою, тільки чарунок самобутнього слова здатен зберегти для віків чарівну відмінність споріднених мов.
День знань (1 вересня). Предметні знання зо двох поколінь юних українців, опущені подіями останніх кількох років, нині здобуваються ще й на неоціненний, бо справжній, досвід фізичного виживання у війні московитів із населенням. Нація вчитиметься переважно в он-лайні, тобто в бомбосховищах. А що період школярства завжди був зіставним із суто життєвим, то наші діти наразі житимуть під бетоном та землею. Це – плюс до масових концертів і зустрічей найвищого рівня в метро, до телевиходів з укриття, до… Легко передбачити витворення бункерної культури, що під культурою «просто неба», – яко кореня дерева, який і живитиме «крону», і сам становитиме феномен повного цивілізаційного циклу. Таки реалістична фантастика!
Людина – самотинна істота, і чим більше в неї сьогодні друзів, тим глибша й ширша прірва самотності її очікує…
Вчора представники МАГАТЕ, які діставалися на територію ЗАЕС, мусили натерпітись. Зайди в цей час поводилися показово по-своєму – як п᾿яний, заюшений москаль у чужій хаті. Без будь-яких правил. Це, звісно, лякає, особливо людей, які прагнуть бачити лад навіть у війні…
Так, московити стратегічно б᾿ють у корінь нації, масово травмуючи українську юнь – від ще не народжених під серцем материнським до юнаків на фронті. Не менш продуманим та загрозливим є і їхнє намагання вкорочувати віку, теж масово, людям старшим, щоб розірвати зв᾿язок поколінь. Саме стараннями молодих і дуже молодих ця війна сягнула регістру війни народної, хоч наша армія доволі професійна.
Уродини мого львівського приятеля Анатолія Н., знаного книжника-антиквара й дослідника раритетних видань (3 серпня). Упродовж десятиліть він показово дає собі раду в океані читацьких і колекціонерських інтересів. За потреби сприяю йому; в нас це взаємно. Бачу, як уміло й наполегливо зводить він свою культурницьку висотку, радше вежу, в якій можна і «рахувати зорі», і просто жити… Тож маю більш-менш конкретну візію його життєвого поступу. 90-ті роки минулого століття – період сплеску масового зацікавлення україністикою, коли приятель заклав фінансовий підмурівок своєї «вежі». Далі, приблизно щодесятиліття, пішли надземні рівень за рівнем – чітка спеціалізація у краєзнавчій літературі; надання переваги старим і дуже старим книгам; архівування дедикованих видань із книгозбірок письменників, митців та науковців… Незадовго перед війною приятель відкрив на базі свого родинного обійстя, в одному з надбужанських сіл, багато добудувавши, власну Бібліотеку (тут і сама бібліотека, і конференц-зала, і музейно-виставкові приміщення, і помешкання для гостей…). Мав приємність побувати зі львіськими друзями на кількох творчих зустрічах у цій незвичайній Бібліотеці. Мало того, одного року кілька днів прожив у ній, у тиші вивершуючи свою збірку житійних катренів. Паралельно приятель провадить, розпочавши чи не з початку нового століття, свою крамничку рідкісної книги. Нині вона, помічаю, стає завізнішою, бо чимало букіністів з підвоєнних теренів України переїхало до Львова. Тож нехай усім щастить!
Вчора знову пройшовся своїм загуменковим маршрутом. Зміни, порівняно з липневими мандрами, незначні. Хіба що картопляні сотики скошені під копання, та ще нивки жита, пшениці й вівса остернилися, та червоного маку ніде не зобачиш, та все зроду колюче вже насправді поколює. І трав стеблиста рать, жовтіючи, стає начебто вищою й гострішою. І кукурудзи змужніли, наближаються до вінграновських. А от небеса, принаймні в міжхмар᾿ї, й далі тепло-сині, і цикорій, дивлячись на них, не пускається свого блавату. Звісно, сказав не про всіх, але планую ще одну – пізньоосінню – вандрівку.
Є дві правильності: зовнішня і внутрішня; люди часто поляризуються за ними; зовнішня, внутрішня – то та, то та приваблює одних, але відлякує других; їх поєднання – рідкість, і можливе, певно, лише в мистецтві й філософії; прикладів – безліч.
Піна й потік – таки не завжди вони разом, бо тільки піна немислима без потоку.
Наше слово милозвучне саме по собі, однак мелодію витворює тільки в поєднанні з іншими словами, у фразі, і композитором тут – письменник.
Слово експресивне – це слово, що, лягаючи на папір, не позбувається «вітру усномовного вжитку»; його ще можна порівняти з жариною, чи не вустами вихопленою з ватри… Воно набуває особливо відчутної експресії, коли вмент переходить з розмовної стихії в писемний простір, – як у прикладі мого приятеля: «з-за ґрат», а не «із-за ґрат».
По-моєму, наш зімкнено-проривний дзвінкий звук «ґ» покликаний виконувати не більше двох функцій: 1) підтримувати стелю кількадесятьох питоменних слів («ґанок», «дриґати» та ін.) і 2) бути часовим, інколи особистісним акцентом при вжитку приблизно такої ж кількості слів («еґо», «іґнорувати» та ін.).
Були це думки, навіяні розмовою з найстаршим приятелем.
Зиму мріємо перебути, всі інші пори року – пережити…
Деімперіалізація Московії може бути в усіх відношеннях пристойною ціллю Штатів у цій війні їхньою зброєю не тільки в наших руках…
Мабуть, то правда, що час працює не на Україну, але значно прикметніше й важливіше, що Україна працює, і працює на час!..
Богдан Смоляк
Вересень 2022 р.
Замість ілюстрації – фраґмент гуашевого етюда «Мальвин острів».