Грешко Ю. В. Вайгожень: історичний роман. – Одеса: Азіатика. 2025. – 288 с.
Нині частенько можна почути думку, що книгарні «окупували» перекладні видання. Коли мати на увазі ту обставину, що наша людність, на жаль, ще мало знає про чужі краї, то негативу в цьому нема. Але існує й інший бік справи. Перед поціновувачами красного письменства з’являються й художні твори вітчизняних літератів про пригоди особистості на чужині, углиблені в тамтешні традиції.
Одним з таких є роман «Вайгожень» прозаїка Юрія Грешка, який народився у Тернополі, а пов’язав своє життя з древнім Львовом. Бо написане через доторк до згаданої теми розповідає про непростості, котрі оточують людину тоді, коли доля кидає її в інше середовище.
Але це – теоретизування, хоч і вкрай необхідне. Тому, мабуть, варто розповісти побіжно про сюжет епічного полотна.
Й почну з того, що зустрічаємо Нікколо Молінарі – молодого венеційського лікаря і головного героя тексту – у Римі, звідки згодом у складі єзуїтської місії вирушить у Китай. Звісно, дорогою туди доводиться переживати чимало пригод, які описує автор.
Не бачу потреби деталізувати їх тут. Вже хоча б через те, що вони, будучи важливими складовими написанки, лише додають окремі штрихи до портрета героя. А головними є події у Піднебесній середини ХVІІ століття.
В той час Нікколо Молінарі потрапляє у складність: представники династії Цин і Мін борються за імператорський трон, одне за одним в країні спалахують повстання. До всього цього дається те, що одіозний генерал У Саньгуй, привівши манчжурців, теж хоче бути помітною особою. (Давайте залишимо поза увагою події у єзуїтській місії. Вони, безумовно так багато розповідають про той час і дії людей. Але більше за все впливають події поза нею).
До непростості слід, очевидно, віднести те, що молодий чернець – лікар Нікколо Молінарі – закохався у доньку генерала Юй Лан і дуже хоче бути тільки з нею. Не заперечую, що тоді шлях до «хепі-енду» був би дуже важким чи неможливим. Припустимо, що щось подібне стало реальністю після запливу Драконових човнів. Але в цю ідилію вривається несподіваність. Владоможці на чолі з імператором Фулінем хочуть підступно умертвити генерала на його джонці (човні). Той, не підозрюючи про підступ, запрошує Молінарі веслярем на свій плавзасіб, бачачи, що той хоче поговорити про важливе.
Інтрига? Безумовно! Та в хід подій вриваються пірати адмірала Коксинги, які вбивають багатьох учасників святкування. Гине тоді й дівчина. А генерал У Саньгуй і Молінарі зникають.
Пізінше стає відомо, що молодого венеційця повернули до життя рибалки в одному селі. Згодом він опиняється в Шаолінському монастирі. Закономірною на цьому тлі є зустріч з У Саньгуєм, який проголосив себе імператором і чекає підмоги від бірманського короля П’єміна, аби знищити монарха з династії Мін…
А востаннє Нікколо Молінарі бачимо в нотаріальній конторі в Європі, де він підписує документ для закуплі зброї, якою можна озброїти цілу армію. Що буде далі? Важко однозначно сказати. Та чомусь більше думається про новий цикл пригод, який ще опише романіст.
Та варто, безперечно, хоча б доторкнутися до питань, котрі цього потребують. Передусім тут, мабуть, варто згадати про своєрідну творчу паралель. Свого часу, приміром, незабутній Володимир Святненко з Києва опублікував роман «Самурай. Українська історія». Суть написанки була такою. Юнак з Київщини внаслідок війни царської Росії з Японією на початку минулого століття потрапляє у полон і жениться на чужоземці. Обоє в буремні роки приїжджають в Україну, де японка гине від рук більшовицького чекіста. Чоловік на смерть карає його за це. А згодом сам йде з життя, бо українцю, який живе на чужині, дорогий самурайський кодекс честі.
В декого, безумовно, виникне запитання: а навіщо ця паралель? Пояснюю. Європеєць та українець, потрапивши на чужину, живуть згідно з тамтешніми традиціями. Бо так велить національний менталітет. Зрештою, це дуже швидко зрозуміє Ек Балам – уродженець гірської країни на території сучасної Гватемали. Коли подумав про таке, то перед мною постала зловісна тінь московита, котрий від усіх вимагає жити так, як він, хоч сам не поважає ні себе, ні рідності з тією землею, на якій живе. Вже не кажу про різність між мордвинами, чукчами, бурятами, чувашами… (Диво якесь! У романі немає проєкції у сьогочасся, а думкування блукає навколо нього).
У романі «Вайгожень» бачимо і любовну лінію, маючи на увазі короткочасний роман Молінарі з китаянкою – донькою генерала. Щось подібне існує і в романі Володимира Святненка – взаємовідносини українця і японки. А у творі Юрія Грешка «Преторіанці Антонівецької республіки» углиблюємося у романтичні почуття між повстанцем «Вовком» (Андрієм Омельчуком) і зв’язковою Крайового проводу ОУН Марією. Різність? Безумовно. Але об’єднує усіх чесність почуттів. (Усі твори належать перу Юрія Грешка)
Щодо двох останніх чинників, то існує ще й такий нюансик. І Григорія Старосельського з «Посланця його ясновельможності» і Андрія Омельчука з «Преторіанців Антонівецької республіки» і Нікколо Молінарі об’єднує любов до рідного, яке увібрали з молоком матерів. Тобто на основі зображеного можна висновковувати, що в цілому світі немає сили, котра могла б знищити вироблене покоління.
Згадаю ще про два моментики, почавши з такого твердження. Ми, скажімо, на основі роману можемо багато говорити про релігійність, оскільки у творі є чимало описів життя єзуїтів та в Шаолінському монастирі І посилань на духовні постулати. Та думаю, що такі розмірковування – своєрідне думкування про те, що хвилює людські душі.
А ще таке. Чи може залишитися поза увагою питання про творчу фантазію? Тут (можливо, не всі цього хочуть) дозволю собі ще одну паралель. Недавно в журналі «Олександрійський маяк» надруковано твір «Благовіст нового дня» харків’янина Максима Безрука. У повісті є епізод, в якому сестра перериває розвагу брата – правителя з фаворитками – коханками у його спальні. Коли врахувати, що написанка у формі фентезі, то маємо гру авторської фантазії. Безумно, що вона є й в описі подібної сценки у Вайгожені». Але тут маємо світіння реалізму. Та хто сказав би, що в цьому можна обійтися без вимислу? Та присутність реальних і придуманих дійових осіб агітує саме за це. Уточню, що Нікколо Молінарі та більшість єзуїтів – видумані особи, а церковні діячі з Рима, Міхал Боїм, правителі тодішнього реальності – промовляння Китаю. Та протиставлення не мають жодного значення, коли говорить точність того часу.
Ще один істотний наголос. Незважаючи на те, що деякі шанувальники прози вважають її ознакою лише сюжетну вдатність, а будь-які натяки на мовленевість – архаїчною зайвиною. Смішно. Про яку мовну стерильність можна говорити, коли літератор з Дніпра ніколи не висловлюється ніколи так, як його колега зі Львова, а житомирянин – як одесит. Існує ще таке поняття, як індивідуальність стилю. І втішно, що Юрій Грешко сповідує саме його. Принаймні «Вайгожень» свідчить про таке.
Адже у книзі цього автора є чимало лексичних вдатностей. Скажімо, частенько зір натрапляє на літературні тропи, слововияви, пейзажинки та діалоги, котрі мають свої родзинки. Наведу кілька прикладів, котрі свідчать про це. Приміром, заслуговують на метафори епітети і порівняння на зразок: «душа боліла за втратою батька», «красиві ієрогліфи», «перекрутився, мов дзиґа», «її очі – мов озера бездонні», «хлопчики-рибалки»… Ці словочарівності по-своєму доповнює використання усталених висловів, котрі автор так природно вплітає у тканину творів. А хіба це не стосується фраз інших авторів, котрі цитує письменник з романним ухилом?
Трішки поговоримо і про слововияви. Точніше, про буквосполуки, які пов’язані з рідковживаністю та говірковістю. Приємно, що автор сам пояснює значення перших з них: «вайгожень» (іноземець), «ханьфу» (одяг), «джонка» (човен), «хого» (самовар), гоебін» (різновид випічки), «шан» (гора), «вуй» (ворон), «дао» (шлях). .. А поряд з ними очевидніють слів’ята, котрі стають зрозумілими з контекстів написаного: «лічниця», «пристановисько», «забійники», «хутко».
До ознак творчої індивідуальності належать також пейзажинки та діалоги. Можна було процитувати окремі з них. Але навіщо коли зацікавлений сам спроможний знайти цю книгу й пересвідчитись?
А автор цих рядків, поки триватиме цей процес, знову хоче повернутися до її назви, котра кидає уяву у пізнання чужизни. Воно ж вкрай необхідне, коли прагнемо стати собою. Але цей процес, як мені здається, є неможливим без осягнення рідного. Чи розуміє це Юрій Грешко? Гадаю, що так. Бо ж створив не тільки «Вайгоженя», а й низку інших творів: «Посол його ясновельможності» й «У лігві Османа» – доторки до козацької минувшини, а «Преторіанці Антонівецької республіки» – розповідь про героїку УПА. Можна було б називати «Світло в пітьмі сяє» якимось творчим особнячком, бо в даному випадку маємо гоголівські ремінісценції та розмисли про складнощі життя, спонукані війною московитської орди проти українського народу… Різність тематичного плану в доробку одного письменника, яка розповідає про змужніння людської душі на вітрі часу. Віриться, що саме це буде головним і у наступній книзі письменника.
Ігор Фарина
селище Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply