Може, змішую тут чисто натурні спонуки до добродії зі спонуками людськими? Безсумнівно змішую, бо знаю, що за життя безтілесність нам не світить, як і промовленим у бесіді словам – негайна тематична матеріалізація. Звідси, певно, й майже казка про діткнуту любов᾿ю муху, а не, скажімо, сучасну дівчину-попелюшку. Та й не про людинокомаху/комахолюдину, як у Франца Кафки, а людину і комаху / комаху і людину.

Народження цієї мухи, як і будь-якої іншої істоти, мабуть, очікували. Після Творця, звісно.

У світі людей урóдини – подія епохальна, з відповідними переживаннями і приготуваннями, позаяк пристрасть, не раз облагороджена взаємною ніжністю чоловіка й жінки і названа коханням, трансформується в істоту третю, таку ж, але у своїй початковій малості більшу за перших двох. Тоді чоловік неодмінно подумає: Матиму продовження, а жінка, позбавлена й хвильки нетілесного часу, хіба що вжахнеться на думку про майбутню порожнечу і легкість, бо таки дуже важко, нестерпно, по суті, поділятися плоттю, не бувши Адамом.

Але в мух усе по-іншому: ні тобі романтичної закоханості, ні дев᾿ятимісячного виношування плоду, ні пологів в оточенні світил медицини, ані дальших урочисто-публічних дій та подій. Індивідуальне чи двоїсте-троїсте знівельовано до нуля. То ж дійсність натуральна! Ще хмара має якоїсь миті більш-менш упізнаваний обрис, а вже мільярди дощових крапель або сніжинок із неї – ті абсолютно безіменні. Всі, навіть білі мухи сніжин, – яко дві краплі води. Отак! Тому наша справжня муха народилася, вважаймо, на мушачій фермі, де заправляє природний інстинкт. Передусім інстинкт самозбереження, адже на появу істот у природі, особливо маленьких, і справді чекають, інколи так нетерпляче, що, не витримавши, пожирають своїх родаків. Без лукавства і цинізму. Велика істота, щоб вижити, мусить з᾿їсти меншу, слабшу. І Творець, либонь, довго гадав над альтернативою цій страхітливій тенденції, що освячується неминучістю, і врешті сотворив людину, наділивши її спромогою переважно некривавого поїдання ближніх, теж людей, однак істотам іншим – від безмовної рибини до верескливого поросяти – так і не зумів помогти. А як поїдає цивілізована людина людину? Та дуже просто, звичайно – вистежує, присипляє пильність, впивається у серце, тобто каже: Тепер ти мені нелюбий, або: Не можна всім довіряти, або: Надію плекають тільки телепні. Або навіть: Убий, бо сам помреш. Зрештою: Пристукну тебе, як муху. В цьому разі збоку й незрозуміло, про що мова – про фізичну чи моральну розправу, тільки жертва тямить це, правда, їй завжди небезпідставно ввижається два в одному, бо часовий підсумок інакшого, здається, й не допускає. То, видно, теж неминучість, проте грішна.

Цікаво, що наша новонароджена муха, хоч яка дрібненька, ну мов несена вітром мачинка, багато що вже знала і передчувала, тому й кинулася геть від своїх фермерських братиків та сестричок, яких легко «накрити» в гурті. Чи не тоді її крильцята невизначеної масті затріпотіли так швидко, що зникли з очей природи, стали як вітерець, і природа тут же, радо зекономивши на барві, зробила їх направду прозорими. І цей перший політ мухи, скоріше мачиний, аніж пташиний, ця її втеча зі спільної ферми-колиски були втечею до себе, до самостійності й індивідуальності. Якби щойно народжене людське дитя було таке ж спритне і завбачливе, ми, принаймні, появлялися б на світ Божий у гроні багатьох рідних близнюків. Чудернацько!

А муха-новородок, відкриливши од свого колективу на безпечну відстань і вчепившись у щось твердостійке, почала інтенсивно крутити головою, – як роздивляючись. Досі вона покладалася на теплий подих-легіт і на свій внутрішній просторовий пеленг, але так не могло тривати довго. Того сказала собі: Я маю бачити світ, і поцікавилася: Чому я не бачу його? Бо ти ще й досі сліпа – забула розплющити очі, так можна й зору позбутися, стати міні-кажаном, – відказала їй природа. А де ті очі? Здогадайся сама, і не зволікай. Та ж де вони? – дедалі хутче, мовби дзиґою, крутила муха головою. Природа ж хитрувато всміхалася, – вона, хоч і точна й ретельна аж до суворості, ніколи не відмовляла собі в задоволенні повтішатись еволюційними потугами новиків. І міркувала приблизно так: Щоб залишитись у своєму виді, тій чи тій особині доведеться добре постаратися, терміново зосередити всі свої зусилля й можливості, – ану ж, у стані конструктивного афекту знайде коротший шлях до досконалої простоти. Якби, знову ж, немовля стресували вимогою негайного бачення, ще й бачення свого майбутнього, то хто знає, чи не цафнулося б воно назад, у мамине нутро. Скажете: Неадекватне зіставлення. Але ж і спрагла світла муха боялася його не менше. І, може, тому природа вчинила мушачі очі такими складними й вигадливими – сегментарними, багатофасетковими. Це перша причина, для початку, – в довільному темпі відкриваєш фасетку за фасеткою і встигаєш призвичаїтися до уздрітого, тобто послідовно злякатися, здивуватися й заспокоїтись. А причина друга, задля такого-сякого життєвого комфорту, – сегментарно-фасеткове бачення майже колове і дуже оперативне, акурат для істоти найбільш беззахисної. Відтак муха міцніше вчепилася за свою надійну твердь і стала себе внутрішньо обстежувати, поки не натрапила на якийсь ніби важіль, перевівши якого вгору, враз розчинила передню фасетку своїх очей, точніше кажучи, – свого довкружнього ока. Це так, мовби прочинилися двері, у прочин яких можна побачити тільки вікно навпроти і під ним столик… Спостережлива природа аж затамувала подих – їй конче було завважити першу реакцію обраної дзиґотухи на сонце. Сáме сонце побачила прозріла муха, і воно видалося їй таким дошкульно-сліпучим, що вона вмить зачинила свою передню фасетку, проте відразу розтулила сусідню, і побачене за нею видалося їй не таким прикрим – муха угледіла майже безмежний простір. Її крильцята стрепенулись, але моментально й зневолилися, бо той простір умить ніби навалився на них. Муха й далі обережно, одну по одній відслонювала сегменти свого ока і, здається, побачила все, що треба, – і дерева, і хати, і людей. На перший погляд, воно нічим не загрожувало їй, хоч, може, тільки тому, що розглядала їх зокрема, а всі разом вони… А вкупі вони нагадують… Муха ще не мала з чим порівняти світ, позаяк ні разу не розплющувала свого феноменального ока водночас і повністю, та й – хіба не зі світом зазвичай порівнюють усе-все, хіба навпаки? І вона наважилась опустити до останньої умовної позначки свій зоровий «важіль». Та нічого надзвичайного не сталося. Світ розгортався фрагмент за фрагментом, що збігались із сегментами ока, зліва направо, справа наліво, і панорамна його картина ніяк не складалася, і можна було розуміти, що його треба пізнавати упродовж усього свого життя. Навіть якщо те життя триває якусь сотню днів або тільки один день.

Навряд чи варто нагадувати, що й манюнькій людині пізнання світу ґарантоване завдяки любові. Звичайно, любові й до певних благ та обставин, але насамперед – до нього, світу, що потребує безперервного розуміння. У світлі співчуття й любові світ радо розкривається людям в усій своїй повноті, силі й неповторності. Тоді найбільше інформації спроможна сконцентрувати в собі навіть звичайна краплина роси. Хоч милуйся, хоч пий, хоч пізнавай! Шкода, що людність у ставленні до справжнього така неоднозначна і мінлива.

Однак цілісне уявлення про своє довкілля муха здобуде доволі швидко, і це буде, як і пеленг, його внутрішня проекція, тепер збагачена сонячним світлом. Інакше й не могло бути перед лицем майбутніх небезпек.

Та берися вже до основного, забурчала природа. Цнотливо-цейтнотлива, що не згайнує ні секунди, мама природа. Їй направду бракувало часу, адже тільки самих мух мільярди, а оригінальних між ними, певно, тисячі. Щоправда, природа допускала існування й оригіналів над оригіналами. Вона міркувала: Ця ніколи не пастиме задніх, навіть середніх. Ця неодмінно залишить яскравий слід в усіх земних історіях, включно з людською. Якщо, звісно, зарадить собі із сонцем і простором. І такі гадки додали природі гумору, власне, повернули її у звичний для неї стан прихованої доброзичливості.

Від сонця, яке замішувало тісто на хлібину земного життя і саме ж випікало її, муха виявилася залежною подвійно. Наразі. Вона й досі була на грані світла і тіні, якщо не темноти. Зовні та внутрішньо. Стелилися перед нею два шляхи – шлях бджоли і, згадаймо його вдруге, кажана. Мусила, видно, вибрати один. Це й становило найбільшу інтриґу – вже сам вибір, конкретний рішенець мухи мав уписати її в цілком певний реєстр світових сутностей, і їй довіку доведеться підтверджувати, хоч-не-хоч, перебування в цьому реєстрі. І те підтвердження, мабуть, не раз може бути на шкоду. Їй, іншим. У суті ж речі – там більше білого, сям більше чорного. І навпаки. Можна було б здивуватися напрочуд ранній обізнаності дзиґотухи  з, так би мовити, ферментними знаннями Всесвіту, якби не важливість її особистісної ініціації, яка скоріше за все планувалась як еволюційний прорив. А якщо двоїстості не минути, брижила чоло муха, то чи не ліпше мені пошукати шлях третій, тим більше, що два битих шляхи – бджолиний і кажанячий – такі неориґінальні. Тієї миті природа затулила усміх найбільшим листком найвищого клена поблизу. Муха продовжувала: Зостанусь я на своїй грані-межі – тут і там водночас, – і, може, мені вдасться, маючи змогу будь-коли змінювати зовнішню сферу буття, уникнути власної сутнісної роздвоєності. І так вирішивши, вона заспокоїлася. Бодай хвилевого заспокоєння їй дуже не вистачало. І під цю пору мусі не треба було знати, що на прихильників третього шляху також є реєстр, просто він усний, – з огляду на підвищену безпеку реєстровиків. І муха не повинна була здогадуватися про ще якийсь – найбільший! – вияв своєї майбутньої самобутності.

З простором пішло значно легше. На простір, як з᾿ясувалося, найчастіше можна було не зважати, бо в кожній точці світу відбувалася, на ділі, одна й та сама триєдність – народження-буття-відхід. Муха майже нічого не знала про останню ланку цієї тріади, а тому мала відчуття недостатності почутого від природи про той простір, та й своїм поглядом на нього вже не була вдоволена. Якщо він такий прямолінійний, і починається й закінчується в будь-якому місці, то що підтримує в ньому бажання бути? – запитувала муха в себе і відразу пробувала намислити відповідь: То мусить бути щось непомітне, ніби зворотній бік медалі, тобто простору. Воно, невідомо для чого, виводить його з-під ніг чи крил, певно, й поза межі земного світу, втримує за будь-яких умовин та обставин, робить просторовий гін безконечним. І чи не здатне воно, покинувши істоту в її улюбленій локації, призвести до завершення, можна сказати, всього. Принаймні того, що я мала й маю. Ця похмура думка аж наче відірвала притихлу дзиґотуху од її вже насидженого, та ще не дослідженого місця, – затіненого краєм стіни кутика бляшаного підвіконня. Заледве вдержалася однією лапою. Ну добре, добре, враз добродушно озвалася природа, яка хоч і порала інші справи, однак не випускала свою – безперечно! – улюбленицю з ока. Мабуть, одного з мільйонів очей, переважно зелених, адже стояло літо. Хай буде по-твоєму. Ти міркуєш про час, а він і справді мовби окрилює свого брата – простір. Та не гайся, рухайся! – як заговорила, так само несподівано вмовкла природа. Ніби нічого й не казала. А муху навідало відчуття, що якраз тієї миті вона перестала бути мушкою, і то для всіх, дарма що й доти носила, сказати б, шапку дорослої мухи. Завелику, ледь не на очі, на виріст шапку носила.

Що казати, людина живе теперішнім днем, бо він найближчий до потреб її вимогливого тіла. Можливо, муха, істота в людському сприйнятті одна з найпослідущих, має від гомосапієнса більше і минулого – це ж воно наділило її ґрандіозно непомильним інстинктом, і майбутнього – в послідовності гіпотетичних апокаліпсисів комашиний хіба що передостанній. Тому не дивуймося, коли якась там дрібка з прозорими крильцями теж зуміла звести докупи час і простір в єдиний часопростір, ще й поставити попереду «крильця». Ви ж розумієте?

Відтоді наша муха стала жити повноцінним мушачим життям. Що це означає, досить повно уявляють собі й малюки. Уявляють навіть більше, аніж дорослі, бо уважніші до всього, що мале, надто ж менше за них. Що, як і самі вони, здатне підростати. Один такий хлопчина, ще чистий зранку, довго роздивлявся її на підвіконні, а далі наставив їй долоню, вологу від солодющого соку грушки, – ніби запрошував до себе погостювати. Чи навіть замешкати разом. І дзиґотуха, вмент пересвідчившись у безпечності заходу, не проґавила свого шансу – всілася на цю долоню. Їй, знала, конче слід набути досвіду співіснування з людьми, щоб, виправдавши свою розхожу, недобру, опінію перед ними, йти вперед. А вперед – це далі. Наразі мусі важко було зазирнути у, під або за звичайне слово «далі» і довідатися, що там криється для неї, але вона усім своїм єством відчувала наближення цього надзвичайного моменту відкриття. …То була хатина діда хлопчини, водночас сивочубого і чорновусого, десь на далекій околиці великого міста. Дерев᾿яна – і як така вбереглася? – з вікнами на схід, південь і захід. Багато й інших приваб мала. Для мухи – саме те, що треба. Не мовлю вже про хлопчину – він рвався сюди з міського центру, як справдешній лев. Навіть взимку, коли в хатині бракувало тепла. Зате літував тільки тут. І той-то хлопчик буквально заніс муху – бачила б те його мама! – до їхньої з дідом домівки. І дзиґотуха негайно облаштувалася в напівтемних сінях, звідки можна було найшвидше злітати до комори, кухні, двох покоїв. На її щастя, інших мух-поселенців у хаті не було – літо ж тільки-но зайшло, – і муха, ні на що не відволікаючись, взялася до чільних своїх справ. Тобто до справ основних і заздалегідь продуманих.

Довго не вдавалося їй розсердити хлопчикового діда. Він то порався з харчами на кухні, то длубався на грядці посеред невеличкого саду, то вголос читав – навперемінки зі внуком – цікаву книжку, то з ним же хекав за великим картатим м᾿ячем або мандрував околицею. Найчастіше ж щось швидко писав, будь-де зручно сидячи і поклавши великий зшиток на коліна, а потім переносив написане на монітор компа. Так-так, чорновусий дід, хоч був і в літах, користувався ноутбуком. При цьому наша муха-дзиґотуха, було, шкодила з усієї сили – всідалася на скибку масла перед його правим вусом, залітала йому у вухо, правда, не дуже глибоко, пробувала гойдатися на лівому вусі, хапала, ніби з наміром зупинити, кінчик кулькової самописки, а коли дід «вигравав» на комповій клавіатурі – випередивши його палець, опинялася на потрібній йому клавіші, якусь мить крутилася, як пританцьовуючи, на ній, в останню ж частку другої миті встигала покинути свій плацдарм. І так могло тривати до самого закінчення друку. Дід лише зрідка відмахувався, але складалося враження, що муха краще за нього знає, де натискати і що друкувати. Що він пише під її диктовку. І скоро чоловік подумав про це, як нашорошився його авторський ґонор. Письменника нині, сказав собі у вуса, навіть комашня хоче повчати. Всюдисуща графоманія! А ми, їй на зло, напишемо по-своєму. Тобто нічого не напишемо, розсміявся. Вже й поза вуса. Навіть плутана вервечка темних крапок-слідів на настінному календарі не змусила його відсунути свою добродушність. Навіть плавання мухи на зеленій галузці кропу в тарілці з пристиглим борщем, – малий щось задовго мив руки. Ой, не злічити тих прикрих випадків. І все марно. Хоч раз-таки дід спересердився й нагримав – муха вважала, що на неї, – коли, увійшовши з двору, застав хлопчину в сутінних сінях у дивній позі – охляпки сидів на дзиґлику в куті, лицем до стіни. Дід аж перелякався на гадку, що малому щось пороблено, хоч хто б то мав йому щось поробити. Але той скочив на рівні і, як завжди, про щось бадьоро защебетав. Дідові одлягло від серця, та він подумав: Йому б частіше до інших дітей. І добре зміркував, позаяк розмова дитини з мухою, а в сінешньому закутку відбувалася саме вона, певно, можлива, проте як виняток. І якраз тоді господар уперше за літо нагримав на хлопчину, що муха приписала собі. Та най там.

А малий гнівався хіба на білі перлини своїх зубів, які, виконуючи сувору вказівку неньки, щоранку і на ніч мусив ще й пуцувати по пів години щіточкою райдужних барв. Чи за тепла були в нього з мухою й інші бесіди, невідомо. Тим більше, що діти самі не знають, де проживають свої найважливіші події, – наяву – уві сні? Дещо, однак, прояснилося на початку серпня, з першими прохолодними, тож не кришталевими зимовими, а радше керамічними дзвіночками над ранок, рівно о шостій, коли наша муха, зачувши такого, збудилась у своєму гнізді в сінях, і подумала: Час пошукати якогось накривала, хоч і відала, що то ненадовго – має ж тільки два виходи з літа, летальний або анабіотичний, і що з них вибирати не їй. І що в обох випадках ковдра зайва… Мусила усамітнитись і добре помізкувати про близьку радикальну зміну свого становища. Згідно з природою й усупереч їй. Як і колись. Мала на це ніби негласний дозвіл, ба, заохоту до цього. А що надійшли дні «веселої кусючості» – такими словами дзиґотухи  піджартовують над людьми, які вважають, що восени, на холод, усі мухи, незалежно від своєї природи, починають їх кусати, достеменно, як поводяться самі люди між собою за скрутних умов, – то наша муха запросила замість себе зроду кусючу посестру, а сама обклалася думами. Дід бурчав тепер на «неї» густіше, частіше виходив у садок, на грядку, де його діймала знову «вона» – вже друга посестра, муха польова, теж кусюча. Справжнісінька тобі змова! Хлопчина ж, як на те, почав утрачати смак до їжі, бо йому все частіше снився шкільний ранець. Врешті не витримав і, переступаючи борозну з відерком яблук, перечепився, впав на коліна й заплакав. Яблука вмить скористалися цим – покотилися врізнобіч, і то так хутко, ніби кожне верталося домів. Чиїсь там сльози, хай і дуже гіркі, не могли їх розчулити, стримати, хіба додавали їм утечної прудкості. А ще круглобокі знали, що чим далі закотяться, тим довше малий визбируватиме їх, і до кінця того збирання сльози його висохнуть. О, багато що може відбутися з цим вигадником у проміжку між першим та останнім яблуком, піднятим із травиці! Діду, а якби я звідси ходив до школи? – раптом дзвінко, ніби щойно нічого й не трапилося, запитав він. Дід, ще позираючи чомусь убік, якраз надумав був легенько втішати внука. Та мусив сказати «ні», позаяк з багатьох причин таке відвідування школи було справді неможливе. Малий це знав незгірш, але він, здається, розпочав свій нелукавий дитячий торг. Тоді ще тиждень дозволь побути з тобою. І так не виходить – мусиш вдома належно підготуватися до школи. То хоч три дні подаруй  із того тижня. Дід мовчав, і внук, щоб дідова мовчанка не затягнулася й не стала непереборною, випалив своє сокровенне, глибоко затаєне: А я розкажу тобі, чому сиджу в сінях очима до стіни. Ти ж запитував. Пригадуєш? Дід кивнув головою. Я, казав малий, трохи розтягуючи слова, розмовляю з мухою. І про що? – намагався не усміхатися господар. Бачиш, мама-природа народила її для поліпшення мушачого племені. Вчора, коли ти їздив ровером на пошту, муха мені сказала вже щось малозрозуміле. Ну, немовби наближається доба більшого порозуміння людей з іншими істотами на Землі. Це дуже важливо для загального порятунку! Колись давно існував міцний живий ланцюжок, з᾿єднаний кінцями у коло. І було добре. Але з часом той ланцюжок розірвався, і саме на з᾿єднанні – між людиною й мухою. Хлопчина перевів подих, бо тепер то була скоромовка, щоби пильніше глянути в очі дорослого – чи слухає? Той уважно прислухався, і внук провадив далі: Хіба не нас, казала муха, люди вбивають, навіть не помічаючи цього. Налагодивши гуманні стосунки між тими й тими, можна буде налагодити їх і між людьми та безліччю інших земних істот, знову з᾿єднати ланцюг життя у нерозривне коло. Тому ця муха, з якою маю розмови, ніби експериментальна, з особливим призначенням. Тут усі слова – її самої. Як думаєш, чи можна муху прирівнювати до людини? І що буде, коли випадково сядеш чи ступиш на муху? І що їстимуть павуки, та й деякі пташки, які годуються комахами? І що їстимуть люди, якщо стосунки поліпшаться, наприклад, зі свинями? Здоровий людський практицизм так і попер із восьмилітньої дитини, що то заспокоювало, то тривожило дорослого. Але йому сподобалося, коли внук ніби підсумував: Я й далі буду розмовляти з нею, щоб наблизитися до природи. Ще три дні, дідусю, добре? А потім, як переїду до центру міста, розмовлятимеш замість мене ти. Ти ж її краще, ніж я, зрозумієш. Та й щоб не забула української мови, бо то вона заговорила першою. Дід, усміхнувшись на ці слова малого поза густі вуса, не перечив.

Нема сумніву, що муха-полівка, яка на час діалогу діда  і внука притихла в кущі смородини, відразу донесла зміст мовленого нашій у хаті. А та, хоч і мала ще потребу в усамітненні, стала до здійснення одного зі своїх найближчих планів. Розвиток ситуації вимагав термінового реагування. І закрутилося колесо подій незвичайних, у центрі яких опинився господар. На той час він мешкав уже самотою, садок поволі позбувався листя, а грядка, утративши свою чітку борозну, западала в рудаве забуття. На лавчині, що близько перелазу з подвір᾿я, тепер сиділа, скоріше розляглася калюжка дощівки. Вітер поціляв у неї охристим конфеті, й усе повз та мимо. Чогось такого, відстороненого, очікувало письменницьке єство діда, і він зраненька зосереджувався на писанні. Про обіцяне внукові призабув. Не до мухи-таки, тим паче «говорющої», коли маєш справу з високими помислами і глибокими чуттями. Проте муха передбачила це, не випадково ж її перший тактичний план полягав у доведенні господаря-добродуха до граничного роздратування. Нелегке, правду кажучи, завдання, та без цієї стадії не обійтися. Тільки на гребені найбільшого заперечення людина здатна відчути безодню самовтрати. Відчути і схаменутися. Так навчає природа, а муха пам᾿ятає кожне її слово. Тепер танці на компових клавішах не допоможуть – вигадуй, мухо, «гнилі» капості. Дарма що в цій домівці жодного грама гнилі. Плюй, каляй, відригуй! Роби те, що тобі нібито чи направду властиве. Через що тебе смертельно ненавидить більшість людства і так полюбляють хижаки. Стань осоружною, як оружною! Що ж, ти вже не здатна бути як усі, експеримент позбавив тебе найбільш відразливих перед людьми звичок,  які, може, сублімувалися в думання, – але зараз постарайсь, явися заразою вперше й востаннє, щоби перейти це і ніколи не вертатися до цього. Муха буквально випрошувала, вимагала у себе зради, бодай миттєвої, своїх принципів, що на ту пору склалися в неї. Всюдиока природа, навіть знаючи про геніальну вигадливість цієї комашини, співчувала їй. І муха зараз вдалася до імпровізацій. Оскільки не могла, задля чистоти експериментально чиненого, підставити замість себе звичайнішу посестру, то, скажено погасавши покоєм, спробувала навіювати господарю чужі, найбільш неприємні враження від усіх мух. Він  якраз відволікся од писання і посмоктував білу тонюньку цигарку, ідеально протилежну брунатній грубезній сигарі. Секрет навіювання в тому, щоб удвічі швидше, аніж завше, махати крильцями, – це їй було під силу, – зависнути в повітрі, як славнозвісна колібрі, але саме над переніссям людини, де вона не уздрить тебе, і крізь очі посилати в мозок навіюваного нечіткі, та впізнавані óбрази. Точніше – обрáзи-відрази. Та й на це наша виняткова муха була вдатна. І за хвильку-другу дідовий покій сповнився таким нестерпним смородом, ніби у вже посутенілій його частині, а за мить непроглядній, відбуваються жахливі речі. Ніби там живе – серед немитих тарілок і брудних шкарпеток – пів року невмиваний сталкер, дрімає, притулившись носом до розкушеної мишки, плямистий коцур, злягаються дві великі зелені мухи. Усе це дід побачив та відчув чіткіше, аніж наяву. Достеменний сюр! На довершення – статево вдоволена зелена муха відкусила своєму партнеру голову, бо так має бути, облизала передні лапи, якими пробувала ту голову на смак, мабуть, сласно прицмокнувши, бо котяра на мент збудився й теж зі смаком заковтнув мишаче стегенце, – так-от, по тому по всьому велика зелена муха поважно підлетіла до господаря, щоб відкласти свої яєчка десь на його письмовому столику. Такої наруги той уже не стерпів – кинувся до дверей і навстіж розчинив їх, потім вікна. Далі розметав усе ймовірне і неймовірне в покойовім затінку, а наостанок влаштував полювання на саму дорідну зелену муху. Була ж то, треба сказати, наша муха в личині зеленої. І видавалося те полювання доволі успішним – от-от мав збити її брошурою на долівку і розмазати – потім залюбки протре й дезинфікує місце! – розмазати, розмазати по підлозі пантофлею, грець їм. Пантофлі й мусі. Такої люті на живе не почував ще ніколи. Уб᾿ю! – заволав протяжно. І щойно видав це нігіляційне слово, як наче прокинувся. Досі сидів обіч столу, з дотлілою до самого фільтру цигаркою, дим від якої не знати як розвіявся в замкненому приміщенні, наче всотався у стіни і речі. Принаймні мусило збігти трохи часу. Та й покій геть-чисто змінився, оновився. Ще доволі непізнє, але вже призахідне осіннє сонце густо золотило все навколо діда-письменника, надто ж у тій частині покою, де недавно було стільки нечисті. Не забув про це, але з кожною хвилею пам᾿ятав дедалі менше. Навіть не завважуючи, відпускав рештки гнітючих спогадів. Уже, здавалося, й молекули повітря золотіли, і стиха подзвонювали. Глянув на столик, де праворуч від ноутбука височіла масивна прозора чара з гутного скла, колись подарована йому творчою посестрою, – у мить задуми полюбляв уявно розплутувати в ній жмут променів світла – сонячних, місячних, дощових.  А ще, тернувши вінця долонею, і конче випадково, відчути передмузичний дрож у пальцях.  Від неї ж, чари. Була з тих, що, як і сам господар, чекала на свою музику. У вигляді іскристого вина чи навіть пінистого молока, хоч звідки таке в місті? У вигляді того ж проміння. І якраз цієї миті чара на столику повнилася ледь чутним дзвоном ледь помітних молекул повітря в сонячній позолоті. Наступної миті зродилася й музика. Змусила  господаря заплющити очі. Його музичний слух раював, але раптом він прискіпливо видивився на чару – для повної гармонії не вистачало участі якогось дуже природного співзвуччя. Ремінору! Він озирнувся, праворуч і ліворуч повів поглядом по покою, ніби шукаючи свій запропалий, щемливо-оптимістичний акорд. А коли, не обертаючись, ще раз прислухався до звучання чари – вирішив, що слух його змилив, позаяк тепер чара музичила бездоганно. Органно! Приглянувся – в ній порядкувала, щось наспівуючи, муха, і то її мелодія заповнила музичну прогалину. Ось вона у змиг ока прямовисно злетіла під стелю – і музика похитнулась, як полум᾿я на вітрі, але так само стрімко повернулася в чару – і музика знову запалахкотіла. Ніколи б і не подумав, що проста муха, а не бодай загальна улюблениця бджола, може бути причетною до такого високого музичного ладу. Та чи звичайна ця істота? Може, вона єдина – холодно ж! – на ціле передмістя. Може, вона справді володіє даром людської мови, адже внук, хоч і прифантазовуючи, говорив про це так переконливо. Як письменник, казав собі дід, маю повне право, а то й обов᾿язок, припустити, що так воно і є. Хмарка ностальгійного настрою оповила його з головою, бо й чарова музика виявилася елегійною. Дід смуткував за своїм внуком. А вже невдовзі мав першу розмову з мухою, що так міцно їх – дорослого і дитину – поєднувала. Розмовляли там же, у сінях. Господар слухав, говорив, а вряди-годи запитував себе в думці: Чи я часом не хильнув, ще й залпом, вина з отієї гігантської чари? На що муха, також у думці, всміхалася.

А далі все склалось, як у звичайному казковому житті. Дід-письменник робив свою важливу справу. Дзиґотуха йому секретарювала, тобто була присутня при появі кожного нового оповідання. Інколи, за творчим сумісництвом, музикувала. І тоді відлуння її ремінору передувало  бесіді між ними, було, так би мовити, прелюдією до розмови. Ніхто й не здогадувався про це, окрім хлопчини десь у центральній частині міста, ніхто не дивувався й не переказував іншим. І так найкраще. Для дітей і дорослих, якщо вони, другі, ще хочуть рости. Затим випав найбіліший у світі сніг, і все передмістя стало схожим на розкручений сувій дозвільної грамоти, на якій задоволена своєю обраницею природа притьмом поставила печатку з написом: Зимуй, моя люба, зимуй! Тож муха, ретельно завершивши розпочаті при господарі справи і зігравши прелюдію до майбутньої весняної розмови між ними, полетіла у свій сінешній закуток, до великого зимового сну. Як сама жартувала, ведмежого. Така, бач, сила й потреба в неї, мініатюрної! Чорновусий дід бадьоро махнув їй на прощання, але відразу тією ж рукою змахнув сльозу розчулення. Йому щастило любити всіх і все, що по-справжньому любив його малий внук.

За кілька місяців таки ця муха, тихенько розправивши і потренувавши свої влежані крильцята, особливо голосові, що насподі, першою із найближчих живих істот, випереджаючи сонце, радісно звістувала господарю про народження нової весни.

 

Богдан Смоляк

Серпень 2021 р.

 

Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Макові очі природи».