Відгомонів IV Всеукраїнський конкурс творів на сільську та аграрну тематику імені Григора Тютюнника й незабаром уже буде наступний, і нам закортіло дізнатися більше про сам конкурс, його організаторів, меценатів та усіх причетних. Тож, голова організаційного комітету конкурсу Леся Мудрак – відома поетеса, кандидатка наук, громадська діячка – повідала про всі деталі конкурсу й закулісні моменти, поділилася з читачами інформацією про свою нову експериментальну збірку “Між жіночих звивин”, cпівпрацю із журналом “О’Ukraine”.
Ярослав Карпець: Розкажи, будь ласка, про четвертий всеукраїнський конкурс творів на сільську та аграрну тематику імені Григора Тютюнник. Скільки творів надійшло на конкурс? Чи складно було визначити переможців?
Леся Мудрак: Дякую за запитання. Власне, мабуть, треба трішечки відірватися від конкретного питання і поринути в історію конкурсу. На мою думку, читачам «Золотої пекторалі» було би цікаво дізнатися, що конкурс заснований наприкінці 2016-го року: Героєм України, класиком нашої української літератури, світлої пам’яті – Іваном Драчем, політичним діячем і нині очільником партії “Країна” – Віталієм Скоциком, директором видавництва “Саміт-книга” – Іваном Степуріним, відомою громадською діячкою і очільницею Вишгородського музею – Владою Литовченко, ну і, власне, мною. Ось це ті п’ять осіб, які стояли біля витоків народження літературного конкурсу. Головою першого конкурсу імені Григора Тютюнника був Іван Федорович Драч. І ми зараз про це згадуємо зі світлом і сумом. Іван Федорович знав особисто Григора Тютюнника і любив творчу молодь…А коли в мене запитують, чому конкурс носить ім’я Григора Тютюнника, відповідаю, що після Василя Стефаника, він, як на мене, є одним із найцікавіших прозаїків, який у творчій системі національних координат, поєднує глибину, експресію, сільські й соціальні сюжети. Тематика села, як на мене, нині – не в тренді. Можливо, саме час «вмонтовувати» її в культуру художнього слова, і заохочувати творчу молодь звертатись до теми села, землі, відчуття свого національного колориту. Ну, і якщо тепер перевести розмову на минулорічний конкурс…
Ярослав Карпець: Четвертий.
Леся Мудрак: Четвертий, так. Конкурсу – чотири роки.
Цьогоріч ми прибрали будь-які тематичні обмеження. Якщо, скажімо, попередні роки приймали роботи, що передбачали рукописи на сільську та аграрну тематику, в яку входила і пейзажна лірика і соціально-побутова проза, то зараз ми розширили жанровий спектр і на наші мейли надходили роботи вже і з любовної лірики і різнотематичної прози. Були невеличкі короткі гумористичні оповідки, навіть кілька п’єс… Окрім незнищенного лав-сторі, надходили і рукописи на соціально-філософську тематику.
Ярослав Карпец: Це ж чудово.
Леся Мудрак: Я теж вважаю, що чудово. І мотивує те, що лідером року була не поезія, як попередні роки, а – проза.
Якщо у відсотках: плюс-мінус шістдесят на сорок. Тобто шістдесят – проза, сорок – поезія.
Спочатку велика експертна група відбирала кращих із кращих. А їх щороку збільшується. 2020 – 705! Експерти передають рукописи в руки шанованих і поважних членів журі. Треба сказати, що вже кілька років поспіль журі очолює академік НАН України, директор Інституту Літератури – Микола Григорович Жулинський. Членами журі цього року були народні артисти України, письменники, політичні, громадські діячі. І, власне, вони, безумовно, за результатами обговорення і голосування, обрали найкращий рукопис прозовий і найкращий поетичний. Як голова оргкомітету, впровадила таку “політику”, що на прочитання членам журі рукописи даю зашифровані, без прізвищ і імен. І за цими кодами, навіть не відаючи статі автора, члени журі занурюються у художній світ молодих літераторів від 15 до 35 років. Перед ними стоїть надзавдання. Будь-який твір, ну так чи інакше, читає і сприймає реципієнт суб’єктивно, тому що особисте сприйняття, енергетика, ставлення до літератури може не перегукуватись із думками інших маститих літераторів, артистів, академіків…А як бути з оцінками…Чи оцінювали колись Тараса Шевченка, Лесю Українку, чи Пантелеймона Куліша…Кілька засідань журі….
…У жанрі “Проза” переміг рукопис “У тілі жінки” Юлії Сільчук (псевдо – Юлія Полісянка) із Волині, з глибокої Ковельщини.
У номінації «Поезія» взяла першість рукописна добірка “По-нас-і-нині” Вікторії Оліщук. Вікторія Оліщук сама родом із Хмельниччини, працює в Києві.
Сподіваюся, що ці дві дебютні книги знайдуть своє місце в історії сучасної української літератури. Тим паче, що ми плануємо онлайн-презентації. А якщо ситуація з пандемією буде дозволяти, то, безумовно, хочемо влаштувати їх спільну презентацію наживо, щоби дівчата і між собою познайомилися ближче, як мисткині. І ну, і, звісно, енергетично трішечки підбадьорили одна одну й наших читачів, слухачів. Ну, десь так.
Ярослав Карпець: У період пандемії я всіх питаю: як ковід, коронавірус торкнулися вашої творчості?
Якщо говорити відверто – я прихований інтроверт. Тижнями би не виходила з хати. Мені добре з самою собою, в собі, в домашньому часопросторі. Можу не спілкуватися днями – і не виникає потреби. Тому, як писав на своїй ФБ-сторінці чудовий поет Тарас Федюк, нічого особливого у житті не змінилося.
Моя екстравертивність – набута. Хочеш вижити – мусиш крутитися. Аналізуючи оці всі карантинні дієти і детокси, читання мотиваційних книг і курсів, в’язання гачком, йога на балконі, прямі ефіри – розумію, що це намагання екстравертів довести, що вони – живі і дієві. Як підсумок, з кожної шпарини на тебе ллється всіляке: кількість смертей на день, маски і рукавички онлайн, вічні майстер-класи і тд. Це все – паніка: бути смертним, бути забутим, бути збіднілим… Як результат – хочеться нічого не знати, ні про що не чути, нічого ні з ким не обговорювати.
Двоє дітей – це моя щоденна ситуація, з якою я маю справлятися (сміється). Для цього має бути самодисципліна, і, в будь-якому разі, жодної паніки. Карантин – перерва. Час набутися собою. Пізнати внутрішній світ своєї родини. Час на незавершені справи, на перезавантаження і самовдосконалення. Адаптуватися до нових умов допомагає кава.
Якраз перед початком пандемії світ побачила моя нова книга поезопрози «Поміж жіночих звивин» в межах книжкового проєкту журналу про українців «O’Ukraine». Презентації відбулися в Литві, Білорусі, Дніпрі, Чернігові, театралізоване дійство за режисури Сергія Архипчука і завдяки директорці Ірині Батько-Ступці, у столичному театрі «Сузір’я». Мало бути цікаве турне Україною… Але так склалися обставини, що тепер – пауза… можливо, затяжна
Ярослав Карпець: Так хитро, що називається книга “Поміж жіночих звивин”. “По” тут закреслено, а до речі, чому “по” закреслено?
Леся Мудрак: Ви знаєте, мені здається, що будь-яка книга має провокувати.
Ярослав Карпець: Так.
Леся Мудрак: Назва “Поміж жіночих звивин” – достатньо провокативна. А щоб привернути увагу до певної синестезії – якраз дизайнер “по” і закреслив. Тому можна і “по”, і “між” читати, як-кому заманеться (сміється). Але головне ж в цій книжці – це те, що відбувається поміж звивин жіночого всесвіту.
Ярослав Карпець: Книга дуже гарно оформлена і мене здивувало на початку, дуже дякую тобі, що ти мені підписала, теплі слова, дуже тобі дякую ще раз. Коли я тільки відкрив цю книжку, то мене дуже здивувала цитата Белінського за 1840-й рік. Я не буду всю цитату цитувати. Але він пише, якщо коротко, що йому хочеться дуже бурхливих оргій, кохання, але він змушений писати тексти про літературу і розглядати літературне життя свого там району, міста, побратимів по перу. Чому взяла саме отаку от цитату Белінського?
Леся Мудрак: Я би пов’язала це із особистими внутрішніми питаннями. Із внутрішніми трансформаціями. Із переходами від “гучного” жанру в інший -“стриманий”. Підкреслила це такою неоднозначною цитатою.
Ярослав Карпець: Протиріччя якесь.
Леся Мудрак: Так, це – і протиріччя, і антонімізм, і я б навіть сказала, можливо, – боротьба зі свідомим і підсвідомим. Мабуть, я зараз перебуваю в тому такому самозбалансованому стані, коли в мені органічно поєднується і поезія і проза.
Але я розумію одне: нині – ера коротких повідомлень, і просто суспільство не встигає перечитувати романи на 300 сторінок. І треба, щоби сучасна проза була концетрована, напружена, щоби в ній було все (і навіть більше), але максимально лаконічна. Із ситуацією вищезазначеного, і виникли мої рефлективні поезо-прозові штуки.
Я не знаю, можна назвати їх навіть своєрідним щоденником серця. І, в принципі, мене завжди приваблював жанр літературного щоденника. Можна визначити цей жанр як художня сповідь. І мені так – комфортно, я почуваюся в цьому гармонійно, хоча… Хоча не виключаю, що мине, скажімо, три, чотири, п’ять років і я розширю свої жанрові кордони – спробую себе в розлогій романістиці, бо сюжетами життя мене наділяє щедро. Тільки би вистачило часу і терпіння талановито їх викласти на папері, бо масової літератури на українському книжковому ринку достатньо… Не кваплюсь із романом. Нехай мої звивини попрацюють у поезопрозі.
Ярослав Карпець: Не можу не зацитувати вислів академіка НАН України Миколи Жулинського про поезію Лесі Мудрак: “Поетичний світ Лесі Мудрак глибоко інтимний, пекельно-пристрасний і відкритий для сприйняття тими, хто зуміє налаштувати свої почуття на високу хвилю її нещадної сповідальності. Її творчість – це збурений клекотом почуттів потік вражень, переживань, які з безоглядною оголеністю письменниця відкриває світові в оригінальній образно-стильовій манері.” Ну, я зацитував Жулинського, це просто тут і інтимне, і от клекіт, просто всі критики, публіцисти, громадські діячі, вони знають тебе, як поетку саме такого інтимно-ліричного звучання, інтимно-ліричного штибу. І ця цитата вона яскраво це ілюструє. Розкажи також про партнерів своїх, де була видана книжка. Я, до речі, не знаю нічого про цей журнал, це проект журналу “O’ Ukraine” – журнал про Україну і українців.
Леся Мудрак: Угу, найцікавіше те, що ідея видання книги, вона виникла абсолютно спонтанно. Знаєте, мабуть, найкращі в світі проекти взагалі – спонтанні. Це був абсолютний експромт. Є чудова громадська діячка, телеведуча і письменниця Анастасія Зубрицька, вона ж – Смєхова. І ось-колись, в розмові: “Лесю, чому би ми, в межах майбутньої художньої серії видань нашого журналу, не спробували видати твою книгу? І таким чином ми започаткуємо своєрідну книжкову серію”. “Мені здається, що тебе би залюбки читали діаспоряни, ну і для нас-видавців – це теж бонус-плюс.” Анастасія Зубрицька мене спонукала зібрати всі свої записи і видати НЕГАЙНО. Без часу на роздуми.
Художнім оформленням книги займалася відома молода поетка – ілюстраторка – Ірина Сажинська. Для мене цей момент – найцінніший. Настільки тонко і глибоко творчу душу може відчути лише творча душа: вона відчуває вібрації слова, і те, що зачаїлося між рядків.
Ілюстрації саме тому – несподівані й метафоричні.
Ярослав Карпець: Лесю, заключне питання нашого інтерв’ю: який проект ти плануєш на майбутнє? Книжка вийшла, конкурс є, ти там головуєш, голова організаційного комітету. Можливо, ще якісь проекти ти плануєш? Я пам’ятаю у нас був такий період, коли ми разом з тобою організовували фестиваль “Terra Poetica” – це був дуже масштабний, міжнародний проект, але це окрема передача і окреме інтерв’ю, тому, що так просто не охопиш цю тему.
Леся Мудрак: І я тобі дуже вдячна, що ти тоді так включився в процес організації, і я пам’ятаю, які захоплені наші іноземці були, зокрема і твоїм волонтерством на цьому конкурсі. Так, то двома словами не розкажеш. Ні, насправді безліч реалізовано проектів мною особисто, і мною спільно із шанованими партнерами і спонсорами. Якщо кому цікаво – достатньо просто відкрити Вікіпедію. Наразі планувати якісь проекти – складно, ситуація – непевна, як в Україні, так і в світі. Тому раджу щодень дякувати Богові, життю і собі, що ми- є. Насолоджуймося життям. Саме тоді, коли ми скинемо медичні маски, ми зможемо знову вдягнути маски свого внутрішнього “я”. І тоді, можливо, ці маски внутрішнього “я” допоможуть у реалізації себе у часі і просторі.
Ярослав Карпець: Дуже дякую, Лесю, за інтерв’ю.
Леся Мудрак: Навзаєм.
Спілкувався Ярослав Карпець