3 листопада минулого року в далекому Монреалі відійшла у вічність, не доживши лічені дні до свого 100-річного ювілею, Міла Сандберг – Меснер (22. 11. 1923 – 03.11. 2023), наша землячка із Заліщиків над Дністром, яка дев’ятнадцятирічною дівчиною врятувалася у вирі трагічних подій Голокосту. Згодом, вже в заокеанській еміграції – письменниця, громадська діячка, публіцистка, авторка книжок мемуарів «Light From the Shadows » та «By the Ways of My Youth».

Міла народилася в Заліщиках 22 листопада 1923 року в родині Зиґмунда та Фанні Сандбергів. Подружжя виховало чотирьох дітей: Розу (Зюта) Сандберг-Вассерман, Адольфа Сандберга, Лотті (Лола) Сандберг-Візель та Амалію (Міла) Сандберг – Меснер.

Родина була доволі заможною, Фанні Сандберг мала б успадковувати багатий маєток власних предків – дідуся Гедалії та батька Мозеса Ельберґерів – що знаходився селі Касперівцях поблизу Заліщиків. На жаль, багатою спадкоємицею Фанні не судилося стати – фамільний маєток Ельберґерів було спалено у 1917 році деморалізованою російською армією, яка відступала.

Батько Міли, Зиґмунд Сандберг, до війни орендував господарство у маєтностях графів Дунінів-Борковських. У серпні 1914-го родина Сандбергів разом із сотнями тисяч інших східногалицьких біженців подалася на захід, подалі від фронту Світової війни. Тимчасово оселилися вони у місті Заклічин, що неподалік від Кракова. Тут зимою 1914-15 помер від дифтерії у п’ятирічному віці молодший син Сандбергів, Адольф. Але завдяки підприємницькому завзяттю батька, який з нуля створив на чужині підприємство з постачання коней для австрійського війська, родина пережила війну та повернулася на Тепле Поділля.

У 20-і роки Зиґмунд Сандберг збудував у Касперівцях вже власний млин, а в Заліщиках – будинок для сім’ї, в якому й прийшла у цей світ його молодша донька, Міла. Будинок Сандбергів знаходився на тодішній вулиці Т. Костюшка під номером 9 (нині – вулиця С. Бандери). На жаль, він не зберігся до наших часів. У руїні доживають свого віку й стіни «млина Сандбергів» у Касперівцях.

У власних спогадах, які вийшли друком українською в 2009 році під назвою «Світло крізь темряву», Міла Сандберг ідилічними тонами малює міжвоєнні Заліщики, «моє місто» – немов міфічну Атлантиду, яка майже безслідно зникла у вогні 2-ї Світової війни, політичних репресій та етнічних чисток.

Завдяки мальовничому розташуванню у долині Дністра та теплому клімату Заліщики тоді набули слави кліматичного курорту, який називали «польською Рив’єрою».

Перед війною в місті постійно проживало близько 6 тисяч мешканців, понад третину яких складали євреї. Виховання у родині Сандбергів базувалося на повазі до усіх співгромадян, незалежно від їхньої мови, роду, віри та соціального стану. Батьки слугували у цьому сенсі живим прикладом. Фанні Сандберг була засновницею і президентом благодійної жіночої організації по догляду за убогими та хворими, яка в міжвоєнному часі діяла у Заліщиках. Зиґмунд як благодійник підтримував малозабезпечені сім’ї та сиротинці. Міла пізніше згадувала, що навчаючись у місцевій гімназії, вона не стикалася з проявами міжетнічної нетерпимості аж до кінця 30-х років.

Щасливе дитинство Міли скінчилося у вересні 1939 року, з приходом більшовиків та привнесеною ними практикою беззаконня: масових арештів, політичних депортацій та конфіскації майна заможніших мешканців. Побоюючись арешту батька, як представника «класу експлуататорів трудового люду», родина Сандбергів перебралася до Коломиї, де на той час мешкала старша донька Роза, а її чоловік Давид (Дунек) Вассерман провадив лікарську практику. Вже у Коломиї Міла завершила шкільне навчання та отримала у 1941 році атестат української радянської школи.

Тут її застала нацистська окупація з наступним переселенням усієї сім’ї до гетта.

На фото: будинок поліції у Коломиї, 1942 рік.

Переломним моментом у житті в’язнів коломийського гетта стала дата 10 жовтня 1942 року. У цей день почалася третя велика акція з його «очищення», по завершенні якої від станції Коломия до табору смерті Белжець вирушив черговий залізничний ешелон з чотирма тисячами євреїв, приречених на вбивство у газових камерах.

На фото: в’язнів коломийського гетта ведуть до потяга, який вирушить до табору смерті Белжець

Сандбергам не вистачило усього кілька днів для реалізації плану втечі з гетта, розробленого знайомим юнаком на ім’я Альбін Тіль (Тілль, Тілл), який був закоханий у Лолу Сандберг і намагався врятувати усю її родину. Альбін мав статус фольксдойче, тобто «арійця», і завдяки цьому міг відносно вільно відвідувати Сандбергів впродовж усього періоду їхнього ув’язнення у гетті. «Акція» у гетті застала їхню родину зненацька, тож вони разом з усіма опинилися у «потязі смерті».

Але тієї чорної жовтневої ночі четвірка молодих людей, які знаходилися в одному вагоні смертників, вирішила не коритися обставинам навіть в ситуації цілковитої безвиході. Вони наважилися на втечу просто на ходу поїзда.

Ось як розповідає про цей карколомний епізод сама Міла Сандберг: «Як тільки двері вагона зачинилися, Яся (кузина авторки – О. С.) почала ступати крізь натовп до наглухо забитого верхнього вікна. Вона відразу почала з’ясовувати, чи міцно були забиті цвяхи в обшите дошками вікно. Олєк, мій колишній однокласник, допоміг їй справитися з цією роботою. Це зайняло у них чимало часу – витягнути цвяхи і відкрити вікно так, щоб у нього змогла пролізти хоча б одна людина. Коли настала ніч, почалося обговорення того, хто стрибатиме першим. Мої батьки вирішили йти до кінця —змиритися зі своєю смертю. Вони втомилися від постійних втеч і переховувань. Вони вірили, що нам буде легше вижити без них. Моя мати присіла у куточку і, плачучи, сказала: «Як я знатиму, що мої діти, стрибнувши з потяга, який мчить немов навіжений, не поламають собі кісток?» Тоді мій батько сказав, аби заспокоїли трохи маму: «Коли мої діти стрибатимуть з потяга, янголи підстелять під них свої крила, щоб пом’якшити їхнє падіння». Тоді мама турботливо зняла із себе шарф і обв’язала наші ноги, щоб ми не змогли розгубити взуття під час падіння.

Ми ж дістали з кишень останні рештки хліба, віддали їм та обійняли їх востаннє.

На той момент мені здавалося, що я перебувала немов у якомусь трансі. Ніби усе завмерло у дивному спокої до того моменту, поки ми благополучно не опинились на землі… Я здається була цілком неушкоджена і тихо лежала без жодного поруху, спостерігаючи, як потяг-привид зникає у темряві. Жодних ознак тривоги від нього не пролунало. На цьому потягу мої батьки поїхали назустріч своїй смерті.

Через кілька хвилин я вже стрімголов бігла у напрямку до того місця, де стрибнула Лола. Нарешті, віднайшовши одна одну, ми обійнялися і почали гірко ридати. Це були гіркі сльози розпачу і страху. Трохи згодом ми пішли, щоб знайти Ясю, яка була трішки пораненою. Олєку не настільки пощастило, як нам. Ми знайшли його, він лежав поблизу рейок із зламаною у трьох місцях ногою. Ми намагалися усіма силами відтягнути його у безпечне місце, поблизу лісу, але він страшенно знемагав від болю і відмовлявся рухатись. Олєк переконував нас утекти і стверджував, що як тільки ми підемо, він прийме ціанідову пігулку, яку він завжди носив з собою. Проте він не прийняв отрути… Коли ми невдовзі повернулися на те місце, де його попередньо покинули, були вражені жахливим видовищем — все Олєкове тіло було зрешечене кулями…»

На ранок втікачки довідалися, що знаходяться поблизу містечка Ходорова. Тут дівчат деякий час переховували сторонні милосердні люди і вони навіть отримали можливість надіслати до Коломиї листа Альбінові Тілю. Альбін не також не скорився трагічним обставинам і не зрадив свого кохання. Він наважився звернутись до отця Людвіка Пецяка (Ludwik Peciak), декана католицької парафії Коломиї, з проханням про порятунок трьох дівчат-єврейок – треба було виписати їм фіктивні свідоцтва про народження. Той погодився, як до того погоджувався допомагати багатьом іншим євреям. Врешті-решт це коштувало отцеві Пецяку життя – вже у листопаді 1943-го він був арештований гестапо, ув’язнений у концтаборі Майданек, а згодом переведений до табору Флоссенбург, де й помер навесні 1943-го.

Завдяки відчайдушній допомозі Альбіна Тіля, Міла та Лола деякий час переховувалися у Львові, а згодом навіть змогли навіть влаштувалися на легальну роботу статистів в офісі «лігеншафту» (управління сільськогосподарськими маєтками), що містився у містечку Бібрка…

* * *

Альбіна Тіля у повоєнний час було вшановано почесним званням Праведника Народів Світу.

Міла Сандберг-Меснер також зверталася до організації Яд Вашем у Єрусалимі з поданням щодо відзначення отця Людвіка Пецяка. Однак рішення про його вшанування досі не прийнято – нібито через брак документальних доказів…

* * *

По війні Міла Сандберг емігрувала через Румунію до Канади, оселилася у Монреалі та одружилася. Її чоловіком став Ізидор Меснер, який походив з Перемишля. Впродовж багатьох років вона працювала менеджером колекцій у Монреальському музеї образотворчих мистецтв, провадила активну просвітницьку та комемораційну місію, виконувала функції члена правління Монреальського відділу Канадської фундації польсько-єврейської культурної спадщини.

Міла володіла дивовижним даром щиро спілкуватися з багатьма людьми, часто дуже різними за віком, походженням, мовою, релігійною приналежністю. Впродовж багатьох років вона активно пропагувала гуманістичні цінності, ділилася багатим досвідом свого життя. Її життєве кредо сконцентровано мабуть в оцих словах: «Я буду рада, якщо мої слова і вчинки сприятимуть – хоч у незначній мірі – кращому взаєморозумінню між людьми».

На фото: Міла Сандберг-Меснер, нобелівський лауреат з літератури Чеслав Мілош та Ізидор Меснер, Монреаль 1967.

Все своє життя в еміграції Міла Сандберг тужила за батьківщиною: «Я мрію про те, аби колись повернутися додому… Я дуже сумую за минулим життям, яке ми тут щасливо прожили разом».

Але вперше вона змогла приїхати до рідного краю лише через 63 роки після війни, у 2008-у. Тут вже майже нічого не нагадувало про місто її дитинства. Її Заліщики тепер існували лише в спогадах. Міла була вражена тим, що на місці братської могили 840 євреїв, розстріляних у листопаді 1941 року, в радянські часи було споруджено стадіон. Але ж важливо не коритися обставинам – вона вирішила, що ця полита кров’ю земля повинна стати місцем пам’яті.

І пам’ятний знак тим восьмистам заліщицьким мученикам постав вже через два роки.

Цей проєкт вдалося реалізувати завдяки пожертвам родини Меснерів, інших благодійників з Канади, Австрії та Ізраїлю, підтримці міської ради Заліщиків на чолі з тодішнім міським головою Володимиром Бенев’ятом, а також завдяки допомозі директора Заліщицького районного краєзнавчого музею Василя Олійника.

На церемонії відкриття пам’ятного знаку Міла Сандберг звернулася до тих, хто після нас житиме на цій землі: «Ви — нове покоління, далеке від цих жахів. Від вас залежить, кого обирати, хто буде вами керувати, які закони тут прийматимуться, якою етикою та мораллю будете керуватися ви та ваші діти. Людей, які вчиняли та були свідками цих злочинів, вже немає. Майбутнє цієї землі, світу, в якому ми живемо, тепер у ваших руках».

* * *

3 листопада спливає рік від смерті Міли Сандберг. Торік її друзями та рідними було започатковано міжнародну комеморативну ініціативу – висадження «дерев пам’яті Міли Сандберг» – https://montrealgazette.remembering.ca/obituary/mila-sandberg-mesner-1089024771

Де ж ще рости такому дереву, як не в рідному місті Міли над Дністром, де минуло її дитинство, і яке вона описала з таким зворушливим теплом та любов’ю?

Тож 24 жовтня 2024 року у Заліщицькій державній гімназії було проведено «День пам’яті Міли Сандберг» – гімназійній аудиторії було представлено презентацію про її життєвий шлях, а також українське видання її спогадів «Світло крізь темряву».

А біля меморіального знаку, що нагадує сучасникам про жертв Голокосту, за участі учнів Заліщицької гімназії та студентів Заліщицького коледжу ім. Є. Храпливого було висаджено магнолію, символічне «Дерево пам’яті Міли Сандберг».

Наразі наше деревце ще зовсім маленьке та тендітне. Але й воно вже є живим пам’ятником: людям, життя яких 80 років тому було відібрано людиноненависницьким режимом, а також Людині, яка подарувала нам пам’ять про них. Для того, аби дереву зрости і зміцніти, воно потребує нашого піклування і захисту – як сама пам’ять. Але віримо – колись наше «дерево пам’яті Міли» зацвіте. А значить не згасне світло, пролите нею у темряві забуття.

Ця подія відбулася у рамках програми Міжнародного мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA в Тернопільській області.

Дякуємо щиро усім причетним до цього невеликого дійства. Світ завдяки усім вам став трішечки добрішим. Треба йти цим шляхом далі. Пам’ятаймо кредо Міли Сандберг – сприяти взаєморозумінню між людьми. А ще – не коритися злу і трагічним обставинам навіть у цілковитій безвиході…

Олександр Степаненко, голова ГО «Гельсінська ініціатива-ХХІ»