У журналістській практиці таке трапляється дуже рідко, щоб у газеті чи журналі світлини надрукували, а про матеріал забули. А саме така притча сталася торік у щомісячному літературно-мистецькому та громадсько-політичному часописі «Дзвін» Національної спілки письменників. У десятому числі жовтневого номера в «Галереї часопису» подано ілюстрації картин Адальберта Ерделі: «Батько художника», «Мюнхенський парк», «Верховинка», «Пейзаж з річкою», «Натюрморт з бокалом», «ЛІКНЕП», «Село біля річки» та «Циганки». А про віртуальне інтерв’ю головного редактора Іршавської районної газети «Нове життя» Михайла Ісака, як на зло, забули. І як годиться у таких випадках – опублікували в наступному, 11 числі, листопадового номера журналу.
Це, на мій погляд, трапилося не випадково. Адальберт Ерделі завжди вважався містичною постаттю. Він був не тільки засновником закарпатської школи живопису, а й добре володів пером – кілька років тому в ужгородському видавництві Олександри Гаркуші вийшов солідний фоліант «Адальберт Ерделі ІМЕН. Літературні твори. Щоденники. Думки».
Михайло Ісак, опираючись на роман ДІМОН та роман із життя підкарпатського художника у Мюнхені ІМЕН і щоденникові записи воєнного періоду, вирішив зробити таку собі своєрідну спробу показати Адальберта Ерделі не просто художником, а ще й неперевершеним майстром слова, філософом. І це йому, будемо відвертими, вдалося. Світобачення митця й справді вже тоді сприймало новітні, сучасні йому наукові й світоглядні віяння, тенденції і відкриття.
Автор дещо незвичного інтерв’ю з розривом у часі – на десятиліття Михайло Ісак зізнається, що пропоновані читачеві «відповіді» є взятими із загального контексту, подекуди за складні конструктивно, зі специфічною філософсько-релігійною наповненістю. Однак, автор сподівається, «що читач зуміє подолати такого роду труднощі та осягне глибини думки і висоти духу, що їх опанував Адальберт Ерделі».
А думки митця й справді сягають глибини серця і душі. Ось як він розмірковує про те, що художник досконаліший за просту людину.
«Ми все знаємо поверхово. Всі наші знання нестійкі. Наші знання зараз базуються на п’яти органах чуття. І доти людина не буде досконалою, поки органів чуття не стане сім. Це моє тверде переконання. Художні душі мають сім органів чуття. Їхнє бачення не має меж, бо їх серце й очі так влаштовано, що вони можуть побачити таємницю творчості, роботи, життя, людського буття, кожного окремо і всіх разом.
Вони щасливі у вічному нещасті земного життя: вони щасливі у безкінечному спогляданні світу, кольору, форми; щасливі у вічно іншому проявленні нескінченої енергії; щасливими є художні душі, що бачать, бо вони здатні побачити Бога.
Я не тільки вірю, а й знаю. Шостий і сьомий органи чуття властиві нам, «художнім душам». Це ніщо інше як окрім відомих п’яти органів чуття, шостий – всебачення, сьомий – здатність вмістити себе у Всесвіті.
Вмістити себе у всесвіт можна тільки шляхом любові: побачити все можна шляхом мистецтва».
На одвічне питання: «Ваше покликання в житті?» Адальберт Ерделі по-філософськи відповідає: «Бог створив мене для того, щоб я його пізнав і любив його».
Майстер пензля і пера воїстинно пізнав Господа. Про це свідчить його нелегкий життєвий шлях. Народившись травневої пори у гірському селі Климовиця, він певний час з батьками мешкав у Загатті. Жили бідно. Нелегко було утримувати сім’ю із чотирнадцяти дітей.
Містика у житті простого хлопця, напевне, почала проявлятися із самого дитинства. Треба було такому статися, щоб хлопця полонили мальовничі куточки села, а він цілими днями блукав із блокнотом і робив замальовки навколишніх гір. А одного разу сталося просто диво: його запримітив якийсь пан з Будапешта. Побачивши, як він гарно малює, цілком серйозно, без іронії сказав, що з хлопця буде великий художник, бо має талант до цього.
Неподалік була криниця. Пан вирішив напитися свіжої джерельної води. Зняв кресаню, захотів повісити її на цвях, що був забитий у ліщину. Та що це? Кресаня раз – і покотилася на землю. Пробував ще раз, помацав пальцем, а то цвях намальований…
Того ж дня відшукав Іванового батька. Подивився, в яких умовах тулиться сім’я сільського вчителя, сказав:
− Бачу, нелегко вам живеться. Сім’я чималенька, проблем вистачає. А син, слава Богу, має неабиякі здібності. Якби ваша ласка, я міг би взяти його з собою в Будапешт і віддати в Художню Академію.
Довго тривала розмова чи ні, але врешті – решт батько погодився.
− А що маю робити? − безпорадно розвів руками.
Тут на маленького Іванка чекало не менш таємниче. Пан вимагав: змінити ім’я і прізвище хлопця. Навіть на ходу придумав: Адальберт Ерделі.
− Із простим іменем і прізвищем труднувато буде – самі знаєте, − багатозначно мовив пан.
Так від маленького Іванка «вкрали» батьківське прізвище. І вже більше ніколи на його картинах не з’явиться родове – Гриць.
Про цей епізод життя Адальберт Ерделі згадував у своїх спогадах.
−Маестро Адальберт, Ви?…
−Я був – «Гриць»,
−Чого заперечувати?
−З русина – «Ерделі»…
−Хто такий Гриць?
−Хто Ерделі?
−Я так і не знаю.
−Ми – ІМЕНа
Слова – пройдисвіти,
Прикраси хмаринок.
Слово ІМЕН художник утворив із літер угорських слів: Бог, кохання, мистецтво і нескінченність.
А із новим прізвищем і справді було легше виходити у люди.
Пройшло небагато часу і Адальберт Ерделі привернув увагу в мистецьких колах Європи. У 1913 році вперше взяв участь у виставці в Будапешті. Відвідувачі відзначили високу професійну майстерність, талант, пророчили велике майбутнє. Неземним можна назвати і те, що йому просто пощастило на вчителів. У дивний світ мистецтва його вели такі видатні майстри пензля І.Ревес і А.Грюнвальд.
Художню Академію закінчив на відмінно. Об’їздив пів Європи, брав участь у виставках у Римі, Парижі, Венеції, Флоренції, Мілані, Варшаві, Братиславі та інших містах світу. Та останнім часом усе частіше почав відчувати, що хочеться додому. Це теж свого роду магія, бо тут на нього чекала велика робота. Повернувшись додому, влаштувався вчити малюванню молодих у Мукачівській вчительській семінарії. Потім перейшов до Мукачівської вчительської семінарії.
У 1921 році Адальберт Ерделі разом із Йосипом Бокшаєм організовують у Берегові і Кошице першу художню виставку. Мета – об’єднати усіх художників краю.
А хіба не дивним здається те, що у 1946 році А.Ерделі разом із Й.Бокшаєм стали ініціаторами відкриття в Ужгороді Державного художньо-промислового училища, а вже через рік Адальберта Михайловича усунули від керівництва і почалося переслідування митця. У газеті «Закарпатська Україна» з’являються розгромні статті, його звинувачують у тому, що він не звільнився від «західного декадентського ставлення до мистецтва». А ще йому приписують «формалізм» і «космополітизм». На сторінках «Закарпатської правди» А.Ерделі названо «формалістом і буржуазним естетом в образотворчому мистецтві». Усе це Ерделі дуже важко переживав. Відомий мистецтвознавець Г.Островський, спеціаліст із закарпатського живопису, так описав душевний стан митця: «Він не міг зрозуміти, чому він, художник європейського рівня, повинен заробляти на хліб не творчістю, а копіюванням жахливих портретів «людини з вусами». Незважаючи на критику і намагання влади уніфікувати творчу манеру художників, А.Ерделі не зрадив таланту. Проте переслідування та безпідставне звинувачення передчасно звели митця в могилу. Його серце перестало битися на 64 році життя…
Однак залишилися його мудрі вислови. Журналіст Михайло Ісак просто смакує ними. Ось кілька з них: «Цінність мистецтва визначає передусім митець; критиком може бути будь-хто; це не міняє суті великих творів. Або: найвища нагорода для художника – картина, яку він добре намалював. Чи: успіх – це не що інше, як тихе усвідомлення внутрішнього вдоволенням результатом нашої роботи. Привертає увагу й відповідь художника на питання: «Ви належите різним епохам, в якому чи яким народам?»
−З русина − «Ерделі» І далі: «Цікаво, що я ще не бачив католицьку сливу, реформатський каштан, єврейську акацію, баптистську грушу і буддійського абрикоса… і все ж вони існують одне поряд одного. Я не бачив римо-католицького кота, реформатського собаку, єврейську блощицю, баптиського метелика, буддійського вола… і все ж таки всі поміщаються одне біля одного. Я також не бачив католицьке золото, протестантське срібло, єврейський свинець і буддійську платину − бачив лише мінерали. І лише людині потрібні були двічі гнилі кольори: віра і національність. Ну, якщо потрібно, нехай радіє, однаково через них упродовж тисячоліть вона здійснює безумства».
Адальберт Ерделі був великою людиною − філософом. Його творчість ще далеко не вивчена, залишається для нас таємницею. Пройде ще чимало часу, поки ми її вивчимо. А може й не удостоїмося цього… Бо то є величина світового рівня.
Василь ШКІРЯ
член Національної спілки письменників України