30 грудня 2020 року у виконанні франківського драмтеатру вчергове буяла соборна різдвяна містерія режисера-постановника Ростислава Держипільського «Коляда та й плєс …Ізпрежди віка…», прем’єра якої відбулась на сцені театру 25 грудня 2019 року та зібрала п’ять аншлагів протягом сезону. Не обійшлось без аншлагу і цього разу. Глядацький зал був заповнений вщент з урахуванням сьогоднішніх реалій, пов’язаних з вимогами карантину.
Образно кажучи, ця сценічна кутя знову вийшла така густа, файнезна та смачна і так вдало приправлена різнобарв’ям режисерських знахідок та артистизмом виконавців, що по завершенні дійства глядач, як ті колядники, що у ході вистави ніяк не могли вийти з хати та полишити ґаздів, – «бо ж треба заколядувати всім – ґазді, ґаздині, сину, доньці, молодшим дітям, худобі, бджолам, а як тра, то кожній бджолі», – так само не полишав глядацької зали та оплесками викликав митців на сцену.
Актор у ролі оповідача на початку вистави сповіщає глядачів, що мова буде йти про традиції. І одна з традицій, яка не є аж такою очевидною та регламентованою, як інші, ненав’язливо і досить природньо була використана, як сценічний прийом, що об’єднує разом з музичною складовою у одне ціле таке масштабне дійство. А саме народний гумор, який пронизує всю виставу, заряджає позитивом та не дає скотитись у звабливу пафосну парадигму, так притаманну національним митцям, коли мова йде про стародавності та старожитності. Завдяки цьому герої упродовж вистави насправді виглядають живими людьми, а не вдягненими у народні костюми статистами.
Окремо треба згадати про інтерактивність дійства, яка стала вже фірмовою «фішкою» трупи з Івано-Франківська. Глядач часто-густо задіяний у сценах, від частування залу чаркою та наїдками до спільного виконання колядки по завершенні вистави. З самого початку і до кінця, це робить зал гостем за святковим столом ґазди.
Проте, не варто сприймати цю виставу, як суто гумористичний водевіль, а-ля «весілля в малинівці». Але й у смуток впадати не варт, бо, як було сказано одним з героїв, це гріх. Одним з, бо я не хочу казати головним героєм, хоча він є. Веселий та безжурний оповідач книги Володимира Шухевича, що по ходу перевтілюється у різні образи.
Вдалим прийомом стало й те, що оповідач одночасно переказує та коментує те, що відбувається на сцені і періодично бере участь у дії, ніби є присутнім на ґаздівськім подвір’ї. Чого тільки варті діалоги з членами родини, які викликали гомеричний сміх у залі.
Ґазда креше «нову ватру», оповідач коментує це дійство. Атмосфера благосна. Аж раптом ідилія переривається тим, що господар кидає у розпачі кремінь та кресало і вигукує оповідачеві: «Не вкрешеться, курва, ватра!!» На що останній незворушно апелює, що так «книга груба пише».
У сценах зі священиком, колядою на його подвір’ї, танком «круглєком» навколо останнього, проглядається легка іронія у ставленні гуцулів до традицій, що прийшли до них значно пізніше, ніж ті, що були притаманні коляді з давніх-давен. Мабуть, саме тому «священики не люблять «круглєк», бо то ворожба». Та хіба це може спинити стародавній обряд, який має відбутись тричі, «як і все у гуцулів»? Зрештою і священик це розуміє, та приймає правила гри.
Кожен з учасників дійства настільки гармонійний у своїй ролі і настільки характерний, що саме поняття головного героя розмивається і складається відчуття одної великої родини, у якій кожен по своєму головний, без жодного не обійтись.
Костюми. Ексклюзивно, автентично, яскраво, різноманітно, без жодного повторення.
Музика. Особливе захоплення викликала ретроспектива, якщо це слово доречне, у традиції колядного співу часів Київської Русі. Стовідсотковий інсайт. Так само, як вертеп 18-го століття у традиціях тогочасної Київщини.
Не поступались по силі та емоційному забарвленню й колядки різних регіонів України, вінцем яких стала лемківська колядка. «Народності, у якої залишилась тільки пісня». Однак найбільш потужним по енергетиці стало чоловіче суворе багатоголосся у гуцульській колядці, що завершувала цей коловорот народного співу.
Мова. Не можна не згадати про гуцульську говірку, що лунала упродовж вистави. Саме вона створила ту атмосферу пізнаваності, а відтак сприйняття та довіри до дійства.
Дуже вдале технічне та творче рішення із обертанням сцени із акторами, що стоять у великім колі обличчям до зали під небесний спів немов би жіночої душі у довгій полотняній сорочці, що ширяє серед хмар над сценою у підвішеній до неба гойдалці. Символічний плин часу, крізь який зберігається невидимий оком зв’язок поколінь навіяв слова поета «Із неба струдженим вертепом, вони ідуть в імлі до нас. Широким українським степом, несуть зорю-дороговказ».
Насправді постанова дуже глибока. Зазначу, що за ступенем впливу на мене, ця вистава стала у один ряд із «Тінями забутих предків» Параджанова. Це настільки потужно, що треба певний час, щоби збагнути всю масштабність питань, що досліджені та візуалізовані у цій феєрії. Так, саме досліджені. Бо пошук самих себе, власної значущості для Універсуму, місця українців на власній землі, триває та триватиме. Ще не дана відповідь на таке просте по формі але таке пронизливе та екзистенційне за змістом запитання Тараса Шевченка: «Згадайте праведних гетьманів. Де їх могили?». У цьому ж ряді стоїть і досить влучне питання поета Василя Герасим’юка з поезії «Де гуцули?»
У музеї гуцульськім у Коломиї
питаєте: де гуцули? –
махнуть рукою за річку Прут,
де на обрії –
перші пасма українських Карпат:
он там.
І наразі все зрозуміло крім одного:
чому Коломия – столиця Гуцульщини?…
У багатьох людей, народів є свої Місця сили, оповиті таємницями та легендами. Місця, наповнені чи добром, чи лихом, залежно від того, яка людина до них приходить. Добра людина наповнюється добром, лиха – лихом. Якщо оцінити виставу з цієї позиції, то без перебільшення, вона є Місцем сили для того, хто опирається шаленому тиску на українство з боку тих, хто не хоче, щоби українці знайшли відповіді на свої питання, а ще краще, щоби вони взагалі розвіялися світом, як ті лемки, про яких, у тому числі, говориться у цьому дійстві.
Олександр Кухарук
