Іван Франко (автобіографічна стаття «Дещо про себе самого») із глибоким болем, жалем і смутком аналізує духовно-психічний портрет галичан свого часу.
На жаль, багато рис, здебільша негативних, притаманні нам і нині. На мою думку, самоповага народу полягає не в голослівному самовихвалянні, але у критиці й подоланні негативізму в усіх площинах, передовсім психологічно-духовних. Егоїзм, дріб’язковість, дволичність, пиха, відсутність справжнього громадянського духу, самопожертви, любові до рідного краю – ось які риси, на думку Каменяра, є превалюючими в наших характерах і вчинках: «Так мало серед них (галичан) знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру».
Тому сьогодні ми повинні яко справжні християни настійно й уперто плекати в собі витривалість «терпеливістю вашою душі свої ви здобудете» (Луки 21, 19); віру «просіть і буде вам дано» (Матв. 8, 7); вірність «казав йому пан його: «Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе» (Матв. 25, 23); непохитність «будьте міцні, непохитні» (1 Кор. 15. 58); перемогу «бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ» (1 Ів. 5, 4); і прощення «і коли стоїте на молитві, то прощайте» (Марка 11, 25). Ще існує незліченна сила християнських чеснот. Проти них абсолютно ницими видаються заздрість, підлість, брехливість, наклепництво, обман, відмовки, гнів, зависть, зажерливість, ненависть, осуджування, пиха, помста, страх – зерна, посіяні сатаною для погибелі роду людського.
Важкими направду є гіркі Франкові слова про нашу сумну історію: «Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?».
Одначе Іван Франко як праведний Пророк народу нашого вселяє кожному з нас Любов, Віру й Надію у світле прийдешнє України: «Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне». Провидіння Франкове – непомильне!
Зиновій Бичко, мовознавець, член НСЖУ,
м. Львів