Шумська сторінка моєї біографії почалася писати у червні далекого 1985-го. Але це є зримою стороною, бо все вочевидь, почалося набагато раніше. Так вийшло що навесні того року тодішній редактор районної газети Іван Ящук (нині, на жаль, покійний) запропонував мені посаду завідувача відділом. І я погодився, бо, відверто кажучи, мені сподобалося маленьке містечко над тихоплинною Вілією.
Не приховуватиму, що тоді думав: можливо, Шумськ стане ще однією тимчасовою зупинкою на життєвому шляху. Але… Уже 27 літ живу тут і ні трішечки не жалкую, що доля розпорядилася саме так. За цей час Шумщина стане для мене рідною землею, без котрої будні не були б радісними. Що вдієш, коли у житті трапляється так?
Що пригадується з тих часів? Та багато! Але насамперед згадаю про тих працівників редакції, з якими тоді, образно мовлячи, хліб та сіль ділили. Про тодішнього керманича колективу Івана Ящука вже згадував. А ще ж були Федір Максимчук, Ганна Торган, Тетяна Левчук, Володимир Цимбалюк, Марта Полутренко, Надія Дмитрук, Наталія Роїк, Василь Назарага. Декого з них вже немає на білому світі, але я досі не можу забути миттєвостей спілкування з ними. Десь у той же час, почалося природне омолодження кадрів. У колектив редакції влилися Віктор Павлюк, Зоя Жук, Люба та Віктор Ваврійчуки. Деякий час (хоча й не довго) на різних журналістських посадах працювали Микола Замковський і Богдан Дичко. Коли думаю про районку того часу, то в моїй уяві постають лиця працівників друкарні Ярослава Панфілова, Марії Барановської, Миколи Ткачука, Олексія Городецького, з якими готували газету до друку.
Тепер – про саму газету. Немає потреби говорити, що вона знаходилася під щільним пресом ідеологічної цензури. Пригадую, як з колегами побував у віддаленому селі Стіжок. Коли писав матеріал, то з’явився заголовок «Стіжок не хоче вимирати». Під такою назвою написане було запропоноване для публікації. Такий наголос не сподобався керівництву райкому КПУ, органом якого виступала газета. Почався тиск за це. Врешті-решт, все завершилося тим, що автори погодилися на нейтральніший вислів «Стіжок не хоче старіти». І слава Богу, що так сталося. Адже, за великим рахунком, суть полягала не в назві, а в тексті, який залишився неушкодженим.
З цього приводу згадується ще таке. Особливого розголосу та давня публікація не наробила. Але тоді автори висловили ряд критичних зауважень на адресу різних установ. І вже через деякий час винуватці зі шпальт газети самі інформували читачів про вжиті заходи. І немає ніякого значення, що іноді цього вдавалося досягати після численних нагадувань. Головне ж полягало в тому, що тодішня газета для багатьох людей була чи не єдиним місцем, де могли допомогти у скруті. Чи не тому тоді такою високою була довіра до журналістів?
Годилось б, напевно, навести хоч декілька прикладів такого реагування. Скажімо, був період, коли газета почала організовувати виїзні редакції у бригадні села тодішніх колгоспів. Під час одного з таких на шпальтах часопису з’явилася інформація, що двоє сестер – ланкових-буряківниць з Новоставу на схилі віку живуть в аварійній хаті. Все закінчилося тим, що правління колгоспу ім. Карла Маркса купило їм нову хату. А керівництво колгоспу «Дружба» було змушене наводити лад з культосвітніми закладами в Одерадівці, бо в нього не було іншого виходу після публікації в районній газеті.
Нинішнім журналістам доводиться мріяти про таке реагування. Але не їх вина у цьому. Впевнений, що ситуація була б іншою, якби більше принциповості проявляли виконавча влада району та прокуратура. Зрештою, при бажанні, завжди можна знайти законодавчу базу для подібних дій. Просто не хочеться миритися з тим, що газета перетворюється на обридливу трибуну для пари окремих осіб чи певних політичних сил. Розумію, що газетярі за рахунок платних публікацій намагаються вижити умовах недофінансування, але…
Та давайте більше не будемо лукаво мудрувати над нинішньою ситуацією, а повернемося до районної газети вісімдесятих років минулого століття. Але не тільки тому, що це була пора моєї молодості і про неї завше хочеться згадувати з теплотою. Це був час постійних газетярських пошуків. Досить, мабуть, згадати про екологічний номер газети чи експедицію вздовж Вілії. А якого галасу наробив перший спарений номер газети, який, як тоді говорили знайомі, потайки продавали на ринку обласного центру. Хоча за теперішніми мірками нічого незвичайного у ньому не було.
Пригадується ще два кумедні випадки. В 1991 після чергової сесії райради газета «Ленінська правда» поміняла назву на «Новини Шумщини». Один депутат-сільгоспкерівник із трибуни палко говорив всім, що не можна торгувати святим ім’ям «вождя світового пролетаріату». А через декілька місяців сам перший ратував за те, що «привид комунізму» щез із назви сільгосппідприємства. Коли ж йому нагадали недавнє, то ще й образився. Чи таке. Свого часу мені розповіли, як один висопоставлений міліціонер виручав місцевих «бізнесменів», у яких з’явилися проблеми на митниці. Жалкував, що не було жодних документів про це. Але сам факт використав у гуморесці для газети, не називаючи прізвища «героя». Але він все ж пізнав себе і почав дорікати журналісту на одній із сесій районної ради. Довелося під регіт залу нагадати йому прислів’я про злодієву шапку і «привітати» його головний убір з пожежею.
…Після лютого 1991-го перейшов на роботу в редакцію обласної газети «Свобода», ставши її власним кореспондентом у північних районах Тернопілля. А з районною газетою ніколи не поривав зв’язків. Адже вона назавше увійшла у моє серце.
Ігор Фарина, член НСПУ та НСЖУ.