Іван Захарченко. Любов не всі серця єднає. – К.: Український пріоритет, 2017. – С.368.
З творчістю Івана Захарченка я обізнаний, здається, досить добре, прочитав, мабуть, усе, що опублікував цей чудовий письменник з сільської київської глибинки, тому можу стверджувати, що нова книга, у яку ввійшли п’єса, оповідання, публіцистика, рецензії, щоденникові записи і роздуми – на сьогодні краща в його творчому доробку. Незважаючи на жанрову строкатість, а може, саме завдяки їй, книжка прочитується з нестихаючою цікавістю, адже мозаїчна побудова тексту така суголосна нашому часові, про що я, принагідно кажучи, не стомлююся повторювати знову й знову, а отже й ратувати за таку лектуру.
У цій книзі І.Захарченко сягнув свого росту й сили, відчувається, що він не просто добре володіє пером, може підняти будь-яку тему, а й те, що його слово осяяне особливим вогнем і спроможне запалювати серця.
Письменник твердо стоїть на грунті національної традиції, його проза виражено реалістична, але її не можна назвати застарілою чи не актуальною, бо вона хвилює, не відпускає і глибоко западає в душу. Передусім живими картинами життя, глибоким психологізмом, який неможливо вигадати, яскраво-рельєфними художніми образами. Мазок І.Захарченка місткий, але ненатужний і завжди точний. Люди в його творах (маю на увазі передусім п’єсу і оповідання) живі, переконливі, що називається, вихопленні з самої гущі життя. Не можна не відчути, що письменник пише з натури, що те, до чого звертається, глибинно заторкнуло його самого, він це пережив, пропустив через серце.
Відомо, що І.Захарченко все своє немале життя працював темлею, муляром, водієм вантажівок, електриком, механіком і… бджолярем, змалку добре пізнав, що таке колгоспне кріпацтво і безпросвітня труждина, йому не поталанило здобути вищу освіту, а знання він черпав з книжок і посилено займався самоосвітою, перевершивши багатьох дипломованих і освічених людей свого часу. До нього тулиться означення «народний самородок». Попередні його книги не пройшли непоміченими: про них захоплено відгукнулися Євген Сверстюк, Василь Захарченко (однофамілець, не родич), інші знані й впливові в Україні письменники. І в цій книзі автор помістив розгорнуті й добротні, написані з любов’ю і знанням справи рецензії М.Марцина «У полоні земних думок та помислів» і згаданого вище В.Захарченка «Голос із колгоспного пекла».
І.Захарченко – людина великого життєвого досвіду і небуденної душі. Він прийшов у літературу з безцінним життєвим багажем, чимало звідавши і переживши на складних життєвих крутосхилах. Він не з тих, кому немає що сказати і залишається впадати у формальні крайнощі, навпаки – багатство життєвих вражень аж ніби розпирає його, колізії вимальовуються самі собою, а характери так і просяться на папір. Відчувається, що він міг би написати великий епічний роман чи інтригуючу повість, але для цього йому довелося б силувати себе. А силувати не хочеться, бо це неминуче відчує читач. І вигадувати не хочеться. Тому віддає перевагу малим художнім формам.
Він прагне, щоб читалося, як дихається.
Хоче бути щасливим письменником, що робить щасливим читача.
Ось саме цим він і приваблює, і захоплює читача.
І.Захарченко особливо не мозолиться над тим, якою має бути форма його оповіді, не шукає якихось екстравагантних ходів. І це зрозуміло. Оригінальні думки майже завжди знаходять собі потрібне русло, вони вже народжуються в ній, як душа у тілі. Оригінальна думка не може бути неоригінально висловлена, форма – її складова. Митець ніби говорить нам: не думаймо про форму, а переймайся глибиною і небуденністю живих думок, форма з’явиться сама собою, бо коли все починається з форми – то це вже, як тіло без душі.
Відчувається, що Іван Захарченко взорує на класиків реалізму, можна говорити про відчутний вплив на його прозу І.Нечуя-Левицького, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Віктора Близнеця. Але нікого з них він не повторює, не наслідує, тільки дотримується характерної для них ясності, простоти, що дається так непросто, пильної уваги до образного, рідкісного і щасливо віднайденого слова. А ще він винятково охайний у своїх висловлюваннях, хоче, щоб його письмо пахло луговими травами, а не відгонило шокуючими випарами, як це спостерігається в молодих постмодерністів. Здається, він може повторити услід за А.Дімаровим: «Мені ніколи не доводилося ритися у словниках, бо в мені це відчуття мови, життя українського жило з народу».
У центрі оповідань письменника завжди стоїть людина з драматичною долею, яка багато пережила, зазнала труднощів чи навіть перейшла через справжнє земне пекло. Він також любить стикати різних за світоглядними принципами і світоглядними переконаннями людей, однак при цьому ніколи не малює життя тільки в двох тонах – білому і чорному, а подає його строкатим, багатобарвним, а людей змальовує складними, суперечливими і часто до кінця незрозумілими. Але найголовніше і найцінніше, чим володіє письменник, це вміння динамічно і цікаво закроїти сюжет, кожен, хто почне читати той чи інший його твір, уже не зможе відкласти його, не дочитавши до кінця. Безцінна якість, багатьма сучасними митцями безповоротно втрачена. Таке відчуття, що нинішні письменники пишуть для якогось абстрактного, пересиченого надмірною інформацією скептика-естета, або й такого, що його в природі не існує, а І.Захарченко завжди бачить перед собою свого читача – вдумливого, залюбленого у світ краси і образного слова, спраглого правди і справжності. Його письмо збагачує, дає розраду, збуджує уяву.
Свою оповідь І.Захарченко починає, як правило, неквапно, з характерним для нього епічним спокоєм і навіть деякою відстороненістю, але завдяки образному слову вже першими фразами він підкуповує читача красою і глибиною малюнка. Як приклад, наведу початок чудового оповідання «Горобина ніч».
«Підобідній час. Сонце палахкотливе, душне, ніби зав’язло на однім місці. Вітру ані повіву. Ані хилитне. У повітці спітнілий дід Тодор, зладнавши нове дно в діжі, набиває на неї обручі. Леся, синова дочка, черпає журавлем воду, поливає квіти. Криниця у дворі. Біля неї пишно розрісся кущ калини. Рясні грона ягід незвично зеленіють серед прижухлого листя. За садочком на городі підгортають картопля баба Степа з дочкою Галиною. Біля них, на межі, бавляться двоє діток. Доччині».
Ось така майже статична експозиція, але далі, в міру розгортання фабули, напруга зростає і під кінець оповіді набирає вибухової динаміки. Скажімо у цьому ж оповіданні стільки драматизму, стільки кульмінаційних моментів, що аж зашкалює. Дія розгортається під час війни і все закроєно на конфлікті грубого і амбітного німця Ганса, який пройшов пекло війни під Сталіндградом, і однієї селянської родини. Ганс уподобав собі красуню Лесю, хоче присилувати її до співжиття, але цьому відчайдушно опирається сама дівчина та її рідні. Гансові сприяє поліцай Юхимчик, а дівчину відчайдушно захищає дід Тодор, який воліє радше загинути сам, ніж дозволити обезчестити свою кровинку. Остання кінцева сцена винятково напружена: вирує гроза, спалахують блискавки і страсають світом громи, дід Тодор сходиться у смертельній сутичці з Гансом, цілиться в нього з рушниці, але насильника і вбивцю спопеляє блискавка – Божа кара.
Можна було б звинуватити автора у деякій надмірності драматизму, якби він глибоко і переконливо не виписав кожен характер та магнетично-притягально не розгорнув дії. Йому віриш, бо все ніби вихоплено з життя, пропущено через душу, запряжено енергетикою болю. Тут немає ні фальшивих діалогів, ні книжної надуманості, все написано талановито і чесно. За якимись незбагненними законами творчості передається читачеві та схвильованість і душевна просвітленість, яку звідав автор під час написання твору.
І.Захарченко, як уже наголошувалося, прихильник реалістичного письма, що полюбляє сюжети трагічні й несподівані. Сюрреалістична дійсність, апокаліптичні події ніби не дозволяють йому скотитися до невиправданих і надуманих візій та алюзій. З нього досить того жаху, що трапляється у житті, і йому б лише описати його більш правдиво та психологічно переконливо.
Це не означає, однак, що в його прозі немає нічого світлого і радісного, щирого і сонячного. Зовсім ні. Життя строкате, світ різноманітний, але своє покликання як митця він бачить у висвітленні трагічної сутності земного існування, тому в його оповіданнях багато болю, людських страждань і тривоги («Людина – це тривога», – писав Сартр).
«Зійшовши з автобуса, Михайло раптом розхвилювався. Правда, з ним і раніше таке траплялося, коли поривався думками до рідного краю. Де так хотілося побувати. А зараз, коли омріяне здійснилося, йому стало якось не по собі. навіщо він сюди приїхав? Тут його ніхто не жде, ніхто, мабуть, і не пам’ятає, вже більше пів століття спливло, як обірвався зв’язок з рідним краєм…»
Арсенал художніх виражальних засобів у Захарченка багатющий: від метафор до метонімій, від алегорій до інверсій. Відчувається, що це проза поета, який тонко відчуває красу слова, його незглибимі глибини.
У книзі І.Захарченка тісно переплелися полум’яна публіцистика і висока художність, політика і література, особисті переживання і суспільна позиція письменника-громадянина. Між прозою і публіцистикою, а особливо щоденниковими нотатками у митця дуже хистка, майже розмита межа. Оповідання легко перетікають у нариси, в етюди, у фрагменти денника. Так вони й розміщені у книжці – впереміжку.
Писати по свіжих слідах не завжди бажано і небезпечно, бо враження мають відстоятися. Це найвразливіша сторона його щоденників. Але в їх слабкості і їхня сила, хоча б тому, що вони народжуються з межової щирості й відкритості.
У щоденнику І.Захарченка, що мають назву «Краплини живих думок», домінують дві визначальні лінії – політика і література. Тут вони настільки тісно переплітаються, що, здається, не можуть існувати одна без одної, принаймні в душі письменника. «Ось тут би нам поета-дзвонаря – потужного, із громоподібним звучанням, від якого каміння падало б з неба на голови душителів і кривдників. Не чути такого. Вірші здебільш пересмоктані, позбавлені актуальної змістовності, – і не розчулюють, і не збентежують. У цю важку годину люди сплять. І нікому їх пробудити…»
Завжди цікаво спостерігати як переломилися в серці талановитої людини епохальні й доленосні для нашої країни події, тому я особисто щоденникову частину прочитав, що називається, на одному диханні. Тут моє серце билося в унісон з серцем автора, і з усіма його оцінками, часто убивчими і нищівними, я охоче погоджувався. Певен: співпадають ці думки і з думками всіх небайдужих до долі свого народу людей.
«Земля – це сакральне місце, де народжується, вирує нетлінний дух життя. люди, які втрачають зв’язок із землею, приречені. Вони як не зникають, то вічно тягають рабське ярмо. Якщо спатимемо, зіб’ють нас докупи, мов покірних овець, де будемо топтати одне одного і чекатимемо «доброго» пастуха, аби випустив із обори трішки поскубати бур’янцю».
«Націоналізм, але справжній, – це духовний меч, що стримує ворожі навали та наміри».
Слово для І.Захарченка – письменника політично заангажованого – зброя і він особливо нещадно б’є ним яничарів-перекінчиків, продажних політиків, корупціонерів і визискувачів, які довели Україну до такого злиденного стану, а передусім добили село – останній форпост нашої духовності.
«Ми люди з минулого, наскрізь просякнуті рабським духом, що не дає нам мужності приборкати мародерів. Народи, що заможно живуть у разі ущемлення їхніх прав, виходять на вулиці, нагадують владі про себе. За долю і щастя потрібно боротися, а тут за черепок гречки продаються. І стогнуть, що мало дають. І гинуть, бо нема за що купити ліків, заплатити за тепло в квартирі. Дійшли до краю…»
«Земля – це не корова і не свинюка, яких, вигледівши, можеш вільно спродати. Земля – неподільна святість, торгувати чи гендлювати нею – це пряма зневага до долі України та її людей, як теперішніх так і майбутніх поколінь».
Усе частіше ловлю себе на думці, що мене цікавить письмо тільки досвідчених, збагачених життєвою мудрістю письменників. У молодості здебільшого перева¬жають гра, епатаж, бажання шокувати і полоскотати нерви читачам та колегами-літераторам. Невипадково відомий французький письменник А.Моруа зазначав, що найбільші шедеври світової літератури створили люди старшого віку, десь після шістдесяти.
Окремі назви публіцистичних статей і роздумів говорять самі за себе: «Анатомія нашого безталання», «Вони не зупиняться, їх потрібно зупинити», «Чечня маленька, а дух могутній», «Станьмо обличчям до сонця, а розумом до землі», «Прокиньмося, боротьба за долю мови триває», «Мажори передвиборних баталій», «Алкогольний молох», «На межі розбрату та зради», «Важкі часи ще попереду».
«Імперія не може існувати у замкненому циклі– слушно наголошує митець. – Вона, як омела, перекидається з дерева на дерево, паразитує і постійно прагне нових територій, просторів. Ота омела спустошила нашу землю, понівечила наше життя. Сьогодні тільки сліпі не бачать цього. Якою б не була самостійна Україна – бідною, розгніваною, засліпленою, але своїх дітей не нищила і не мордувала б. У нас нема ні Сибіру, ні холодної Півночі, де полягли мільйони українців».
Окремий розділ складають рецензії та нариси, в яких автор аналізує творчість Віктора Грабовського, Євгенії Лещук, Михайла Іванченка, Миколи Сядристого, молодих поетів львівської школи під назвою «Гроно» та інших.
Словом, книжка вийшла багатогранна, поліфонічна, але тим і цікава. Кожен в ній знайде щось до душі, й віриться, що на полицях книгарень вона не залежиться.
Петро Сорока.