Народження Карпця

«Дзень! Дзень! Дзень!» — собор біля метро «Університет» і навпроти 18-ї лікарні не спав, а кликав сонних вірян до молитви. Дзвонар Василь будив усі сплячі душі в околиці. Лінивих киян, які кволо, ледь продираючи очі, виходили зі сну. Недільний церковний будильникодзвін спрацьовував краще, ніж усі електронні й онлайн-розбуркувачі світу.

Дзень! Дзень! Дзень!..

Місто поволі просиналося від недільної сплячки. По його артеріях пістряві сталеві коні перевозили своїх хазяїв із точки А в точку Б; кроки гомо сапієнсів снували туди й сюди, назад і вперед, вліво-вправо; десь у надрах землі, у тунелях метро стугоніли важкі, громіздкі, старі вагониська, а над головою крилаті велети прямували в синю блакить неба, у задзеркалля хмар, щоб лягти на них своїми пузами, і хмаринки несли їх у далечінь.

Але в цій точці, де стоїть шедевральний неовізантійський собор-красень і така ж сива понад столітня лікарня, майже все немовби завмирало. Надто — люд.

Богомільні перехожі все ще тишком-нишком зупинялися перед церквою й осіняли себе хресним знаменням. Машини не хотіли гальмувати перед німим триколірним регулювальником. Їм бажалося швидкості, стрімкої їзди, летіти по асфальту, ловити драйв. А якби ще в них були крила, то тримайтеся небеса!

«Дзень! Дзень! Дзень!» На третє тридзвоніння в окремій палаті вісімнадцятого пологового будинку почувся крик немовляти.

Перед пологами тлуста санітарочка Марія повідчиняла скрипучі вікна. Скрип передався птахам неподалік, які зачаїлися навпроти четвертого поверху лікарні на дереві. Пернаті відчули загрозу, й один голуб здійнявся в повітря. Марія хотіла помилуватися сімейством голубів, надто маленькими голуб’ятами, що тільки-но повилуплювалися. Щасливі крилаті батьки звили на дереві гніздечко, але наполохала їх огрядна санітарка.

Тато-голуб кружляв навколо дерева, видаючи голубині звуки: «Угу-угу-гу». Мама-голубка голубиним тендітним тільцем закрила собою гніздо з пташенятами. Несміливо щось писнуло. Це, може, їхній перший крик-писк залунав довкола.

«Та ви чого? Я ж просто хотіла подивитися на вас, а ви й полякалися», — ніжко й ласкаво вигукнула до голубів Марія, як до власних діток. Хотіла пошукати їм щось попоїсти.

«Відламаю бутерброд!» — подумала жінка. Вона носила його із собою в бічній кишені й на ходу їла. Щойно дістала загорнутий у фольгу білий хліб із ковбасою, розкришила у своїх брудних долонях і кинула птахам, щоб вони поклювали. Грізний тато-голуб опустився вниз, поклював крихти й дбайливо поніс у дзьобі своїм діткам здобич до гніздечка.

Марія й сама жадібно вкусила скибочку свіжого та пахучого батона, придбаного в продовольчому магазині під їхнім будинком. Удома жінка щедро намастила вершковим маслом булочку, дрібно порізала докторської ковбаси. Економила, щоби дітям на бутерброди лишилося, на раночок у школу. Жувала золотими зубами той хліб, ковтала майже натщесерце: швидко, похапцем, ледве не на бігу.

З коридору почула медсестру: «Маріє, із сьомої буде одна народжувати. Помий там усе, приготуй палату».

Жінка швидко помила підлогу, пережовуючи, перемелюючи золотими зубами батон із докторською ковбаскою, усе протерла й пошкандибала собі геть.

Породілля трималася за живіт. Повільно снувала по сірому коридору, попід руку медсестри, нога за ногою. Важко їй — у чреві вона несла святе життя, яке от-от мало вилупитися. Мов із яйця. Ось-ось на світ мав зродитися малючок. УЗД показало, що хлопчик, козак у сім’ї.

Татові чорні вуса розпливлися в радісній усмішці: главу сімейства приголомшила щаслива звісточка. Щастя підійшло до нього зненацька й пригорнуло до себе крильми. Бо перед цим його дружинонька привела на світ дівчинку: жваву до пісень, пухкеньку, що на ній всі плаття стояли сторчма. «Котлеткою» дражнили її в садочку, прудкіші хлопчаки шарпали за великий бант. А Котлетка плакала, бігала за кривдниками, давала здачі.

Дбайливий татко наготував для первістка-сина ліжечко (сам витесав із дощечок велику літеру К) й приладнав його до дерев’яної конструкції. Замість іграшкових котиків і собачок змайстрував для козака іншу забаву над колискою: карусель із дерев’яних мамаїв. Спеціально замовив на заводі карусельку без пластмасових звірят. До тросиків прикріпив дерев’яні фігурки вусатого козака-бандуриста. Увімкнув: усе працює. Чоловік ще й попросив, аби йому спеціально записали бойовий козацький гімн. Бабуся побачила цей козацько-колисковий проєкт і закрутила пальцем біля скроні.

Тато вже придумав ім’я для синочка: або Богдан (на честь славетного українського гетьмана Богдана Хмельницького, який бив ляхів, що аж гай шумів), або Тарас (ну, тут і так усе зрозуміло: пророк, геній українського народу, всенародний та вселенський поет Тарас Шевченко. Пам’ятникам йому по всьому світу немає ліку).

Потім тато почухав потилицю, покрутив чорні вуса. До мамаївських батьковим вусам було зась, а от до вусів Павла Зіброва — якраз.

«Як би це його так, щоб поєднати в імені козацький дух та любов до слова? Може, назвати Тарас-Богдан або Богдан-Тарас? Це зараз модно», — мудрував, думав-сидів-гадав, доки бабця не перебила його дум.

«З лікарні дзвонили. Поїхали вже. Аллочка народжує».

Хутко зібралися й бігом шмигонули з дому в лікарню. По дорозі тато не наважився сказати бабусі щось про ім’я. Гадав, що теща його висміє, як це було з колискою. З тим же Тарасом-Богданом, Богданом-Тарасом — і поготів. А теща тримала на руках Котлетку, сестричку майбутнього Тарасика, Богданчика чи як там назовуть чадо.

Думки, мов хмари, обсіли вже далеко не молоду, не першої й не другої свіжості жінку. Вона нічим особливим не вирізнялася з-поміж інших: зростом була, як Наполеон Бонапарт, і характер мала бонапартівський. Войовнича, груба, тиранічна, владолюбна. А от звички в неї були зовсім не бонапартівські. Та зараз бабця думала своє, жіноче. Їхала й трусилася за доньку в лікарні: як вона там, чи не голодна, чи вдосталь їжі для дитини, годують їх там чи не годують, готова вона до пологів чи ні? На якій білизні лежить, чи чисто там у тій палаті, які продукти дають її доці? А температура в нормі? А тиск? І так у тій голові роїлося безліч жіночих питань, на які відповідь одна: мозок схиляв до негативу.

Якщо татусь уже думав про те, як гратиметься із синком, у яку школу козацького бойового гопака поведе дитину та коли вони (скільки Тарасику-Богданчику буде рочків) підкорять Говерлу, то бабуся згадувала, скільки накупила пар пелюшок, сорочечок, чепчиків, ще якогось причандалля. Начебто вони були поряд, в одному тролейбусі, однак думки їхні витали в різних галактиках. Тролейбус байдуже сунув зупинка за зупинкою.

За Галицькою площею, за Академією адвокатури нарешті буде довгоочікувана станція метро «Університет». Вони пройдуть пішки хвилин десять, а потім ще десять-п’ятнадцять хвилин — і побачать нове життя, нового громадянина, який стане частиною їхньої щасливої сімейки.

У старому 5-му тролейбусі так душно, що штани, весь одяг став липким, ніби аж приклеювався до тіла, а з лобів текло, як із відра. Бабуся з татом вологими серветками витирали піт із лобів та під пахвами. Татова донечка лопала чупа-чупс, сиділа й дригала ногами.

«Тату, дивися — цирк! Там слоники й тигри!» — з бантом на голові, у сірих рейтузиках, чорній спідничечці Галченятко лопало чупа-чупс.

«Так, доцю, слони й тигрики. Скоро ми також матимемо свого маленького тигрика», — тато поглядав на доцю і з надією дивився кудись углиб тролейбуса, міркуючи про себе, про щасливу дитячу долю.

Задуха страшна стояла і в палаті. Медсестричка довела пацієнтку до ліжка. Породілля лягла й почала задихатися від нестачі повітря. Навіть старі відчинені вікна не допомагали.

«Принесіть вентилятор із кабінету! Гей! Хто-небудь? Агов!»

Озвався молодий асистент акушера, кучерявий Олесь, із пробитими вухами. Хлопець переніс з кабінету великий вентилятор і увімкнув його на максимум.

«Дякую! Що ж, почнемо. Тужся! Тужся!»

На породіллю війнуло свіжим повітрячком, і в палаті почалася найбільша містерія буття, процес між життям і смертю. Лікарі й медсестри чаклували біля лона жінки.

У палаті чувся жіночий натужний крик. Породілля щосили виштовхувала із себе немовля. Спочатку з’явилася голівка, потім тулуб. Потім ніжки. Усе мокре. Таке бридке й слизьке.

Дитя кричало. Але це був крик радості й перемоги буття. Вселенської перемоги життя над смертю. Нове життя вилупилося з яйця й заявило свої права. З темних надр маминого живота зродилася нова істота для свободи, людяності й братерства.

На щастя, у цій лікарні людей народжувалося більше, ніж помирало.

Крик малючка був зовсім не крик, радше — просто плач. Світло з напіввідчинених вікон вдарило в іграшкове обличчя нового громадянина України, і він пустив сльозу. У долонях лікаря-акушера лежав маленький згорточок життя. Ручками немовлятко тягнулося до стелі кімнати, ніжками хотіло випростатися з лікарських обіймів, але дужі й звиклі руки медика тримали його міцно. Навчився за N-кількість літ. На суворому обличчі літнього акушера жоден м’яз не ворухнувся. За свою солідну кар’єру набачився не одного опецька, який вилупився з маминої шкаралупи. Але цей хлопчик був якийсь не такий, хоч тіло його й кволе, але в ньому відчувалася сила. Не звідана нікому сила. Яка мала розкритися через роки.

Ескулап у білих латексних рукавичках поклав на породіллю немовля. Бідолашна вже заспокоїлася й не так тяжко дихала, серденько билося повільніше. Майже так само, як у грудочки щастя, що лежало на животі матусі. Піт і сльози лилися з неї.

Мама пригорнула до себе теплий маленький клубочок. Ніжна шкіра торкнулася маминого лона. Удруге матінка відчула на собі немовлятко, його ніжки хаотично вдаряли по ній. Ці дотики були несміливі й хаотичні.

Палата швидко спорожніла. Чутно тільки дрібні кроки медсестер у коридорі. Їх полишили милуватися одне одним…

Коли родичі побачили немовля, то з їхніх очей потекло, як із водоспаду Шипіт. Бабусиній радості не було меж: у сім’ї ще потомства прибавилося! Сама ж народила одне дитятко, та хотіла народити ще. І недавня породілля їй за це дорікала, клянчила братика!

Торсала свого мужа, мучила бідолашного своїм материнським єством, а той по-філософськи курив люльку й читав сонник. Завше відказував, що їй це бажання наснилося, приверзлося вночі. Бабусина територія — це кухня, за що й отримала прізвисько “Каструльниця”. Його ж територія була кімната і спокій. Власне, навіть не спокій, а щосьробіння, але це щосьробіння ну таки важливе в сім’ї: виніс сміття раз у день, завів або привів дитину (потім й онучку) до школи, попилососив у хаті, отримав пенсію і сів на святе для кожного українця місце — диван. Дід розв’язував архіважливі філософські питання, коли його любима доця народжувала. А ще — розгадував кросворди й ребуси коли-не-коли.

Батько знав, що це свято сталося й воно для всіх. Радість тепер завжди буде з нами. Цей день впишуть в історію сім’ї Карпець. Бо новий її член народився й кинув виклик Всесвіту. Майже як Павло Тичина зі своїми безсмертними рядками: «… Гей, життя, виходь на бій! / Пожартуєм для розваги».

Вусатий тато аж затремтів від захоплення. Коліна йому підкосилися, сльози самі скотилися з очей. Бабуся дивилася в ангольське обличчя нового Карпця: воно випромінювало беззахисність і безтурботність. Плід кричав, через кілька годин, мабуть, захоче маминого тепла, а саму маму невдовзі випишуть.

Тато на радощах заспівав українських пісень. Та так голосно, що налякав медсестер. Молода медсестричка підбігла до тата й запитала, чи з ним усе гаразд? Батько глянув на неї заплаканими очима, як мала дитина, яка мало чим відрізняється від тої, що лежала зараз у його міцних та дужих руках. Щасливий татусь подивився на світловолосу медичну працівницю, підняв дитину догори й продовжив співати.

«Не трогайте його, він у трансі», — бабуся сиділа й захищала свого зятя. Мабуть, уперше й востаннє в житті. Свого «любимого» зятя. Але це, як сказав би класик телеефіру, уже зовсім інша історія. Так вони сиділи й плакали разом із бабцею. А сестричка бігала навколо них і підспівувала, як могла. І якось сахалася новоприбулого члена сімейства.

Забирали дитя досить дивно. На тролейбусі. Як приїхали, так і поїхали. На тому ж самому номері, на тому ж самому тралику. Начебто він вичікував сімейку Адамсів, щоб завезти їх у радісне пекло, комунальну тісноту. І тут пригадується притча німецького філософа Шопенгавера про дикобразів, які люблять одне одного, та коли дотикаються, то колються.

Так цікаво, що вусатий пап з ім’ям все-таки прогадав. Сімейна рада не підтримала законопроєкту про наречення нового Карпця Тарасом чи Богданом, або Тарасом-Богданом, або Богданом-Тарасом. Сімейна рада відправила цей законопроєкт на доопрацювання. І Карпець був безіменний. Ярослав без Карпця, а Карпець без Ярослава був рівно три тижні. Доки з батькового села не приїхала любима матуся.

Дебела, кремезна, перша ланкова в колгоспі, якого давно вже нема, усе село по цеглинках розібрало колгосп. Як колективно будували, так колективно й розібрали. І в цьому український народ єдиний. Так ось, довго думали-гадали. Бабуся із села сказала, що хай буде Славко! Сімейна рада полегшено зітхнула: тепер у безіменного є ім’я. Однак зробили поправку в законопроєкті про наречення: Славко — то якось по-сільському, занадто по-простацьки. А от Ярослав — це звучить! По-діловому так, інтелігентно, ствердно й позитивно. Батько тямив в історії, і не тільки в радянській, Київська Русь теж близька по духу.

«О-о-о-о! Ярослав, так! Слов’янське ім’я. Матиме яру славу!» — батько з гордістю подивився на сімейну раду, яка одноголосно загалом прийняла законопроєкт про наречення нового члена сім’ї, нового громадянина ярим і славним ім’ям. А тим часом, після розглядання мамаїв, які крутилися над головою Ярослава, через хвилин десять ярий і славний заплакав у колисці. Хотів чи то цицьку, чи то гамати, чи то й зовсім поміняти пелюшки. Такі вони збитошні й вередливі Ярослави.

Ярослав Карпець

 Фото з сайту Пексельс