Хмелівський В. Й. Юрченко Є.В. Буриме на двох: поезії – Житомир: П.П. «Рута», 2020. – 84 с.
1. Виражальність душі
В наш час художніми книгами двох авторів нікого не здивуєш. Ніхто, приміром, не назве неочікуваністю з’яви друків подружжя Дяченків чи братів Капранових. Всі вже звикли до спільності їхніх творчих шукань. Чи не в кожній області маємо письменницькі сімейні тандеми. Вже не кажу про спорадичне співавторство, до якого підштовхує життєплин.
Але це видання перебуває за межами таких тіснуватих рамок. Вже хоча б тому, що діалогів такого типу небагато. Не зважаючи навіть на те, що через наше «славне» книгорозповсюдження неможливо уздріти всі новинки.
В даному випадкові є кілька цікавинок, по-перше, різностатевість авторів, про яку говорить автор передмови, літературознавець і поет Віктор Крупка. Справді, діалог мужчини та жінки пронизує цю книгу.
Свіжий подих божественності почуттів, який помітний у кожному рядкові. Двокрилля, яке причаровує. У віршах Євгенії Юрченко – бентежні відгомони юних мріянь, а у творах Валерія Хмелівського – промовляння життєвого досвіду. Сплав, з якого не хочуть виринати читальницькі почування, наче з казкового моря.
По-друге, книга говорить не тільки про суєтність думання на почуттєвому рівні, що є дуже важливим для творчих індивідуальностей. Про виражальність душ свідчить і один суто літературний момент. Ніхто, очевидно, не приховуватиме того, що буриме є різновидом поетичного мистецтва, який опинився серед призабутих, одним із тих, хто по-своєму відродив його був поет Олег Гончаренко з Мелітополя Запорізької області, який декілька років тому прийшов до читачів з вельми цікавою книгою «Буремне буриме свободи». І те, що два автори з Житомирщини вирішили теж освоїти цю царину, не може не викликати захоплення.
Але є і несподіванки. Ми уже звикли, що буриме – переспівування певного поетичного тексту з дотриманням думки та рими кожного рядка, в серйозному чи гуморостичниму стилях.
Валерій Хмелівський і Євгенія Юрченко запропонували дещо інший підхід. Буриме вони вважють твори, які логічно продовжують певну думку. Як на мене, то такий прийом теж має право на існування, хоча, можливо, і не завжди відповідає канонам, бо головне, що версифікаторам вдалося уникнути надокучливості повторів, наївності переспівувань.
2. Виражальність слова
Якщо зі спонукальними мотивами та жанровою приналежністю спробували розібратися за допомогою побіжності (не заглиблюючись у ті, чи в інші ньюансики), то тепер настала черга зачепити питання слововиражальності.
Звісно, що тут на авансцену сприймання виходять літературні тропи, серед яких бачимо метафори, порівняння та епітети, й зрозуміло, що почнемо з прикладів, бо переконаний, що їхня відсутність – промовисте свідчення марності теоретизувань.
Серед метафоричних зблисків виділив би наступні. У Валерія Хмелівського, зосібна, є такі вислови: «Нам печальну рапсодію пише, закружлявши на вітрі, листок», «вже травою вітер походив». (Дивність якась: надзвичайності у цих цитатах немає, але дуже хочеться бути межи ними. Чи недоречність агітує?). Про доцільність думається і тоді, коли читаєш вірші Євгенії Юрченко: «тримаю мрію у руках своїх», «в безодні зотліва минуле», «несуть лелеки нам на крилах щастя». (Кожна метафора стає зрозумілішою у контексті конкретного твору, що додає шарму літературному тропові.)
Виділю й порівняння. Але цього разу, перш за все, наголошу на неодновимірності взірців тропу, який характеризує присутність сполучників, їхня відсутність та поєднання обох підвидів водному рядку.
«Коли мовчання, мов стіна», «І всі проблеми розбиваються казково і розлітаються з дороги, мов, сміття», «Тільки наче ненароком, а між нами скільки років?», це – Валерій Хмелівський.
Своєрідно мовить і Євгенія Юрченко: «Жердина дня – маленький міст», «Цей літній вечір – примхлива втіха», «Наш сценарій – власний фільм».
Розділення двох підвидів літературного тропу між двома авторами не означає, що якісь окремішності комусь вдаються ліпше. У «Буриме на двох» прикладів вистачає. Ще більше маємо їх тоді, коли з’являються так звані складні порівняння (Приклади є в обох віршівників). Валерій Хмелівський, наприклад, вважає, що «нас життя – як циган сонцем закрутило, замело», цю ж фразу повторює і Євгенія Юрченко, але це не виглядає надокучливим епігонством, а є доречним творчим перегуком, що є цілком допустимим свідченням буриме-творіння. Я б навіть говорив про своєрідне підтвердження вірності обох письмаків жанровому різновиду.
Наведу ще декілька прикладів, які говорять про прив’язаність обох до складних порівнянь. Приміром у Валерія Хмелівського існують такі висловлювання: «у піснях – як в душу цвях», «дистанція плаття – як вітер-вогонь». Дихання неординарності, між іншим, у них відчувається. Як і у словосполуках Євгенії Юрченко: «Дарує три хвилини для побачення – коли життя, мов швидкісний форсаж», «Пора, напевне, трішечки містична – мов на вимогу, лебеді й серця».
Цю метафоричну та порівняльну гарноту обарвлює вдатність епітетів, бо їх у книзі таки чимало. На сторінках «Буриме на двох» можна уздріти «ноктюрн розлук», «секрети долонь», «почуттів вітри», «суголосся шарму», «п’янкого усамітнення салют».
Ще, либонь, доречно говорити про «мешканцевий» фактор (з «вини» авторів книгу населено небесними світилами і зорями, птахами і звірами, деревами та іншими рослинами). Кольорові екстраполяції і формотворчість, інші виражальницькі ефекти, та не робитиму цьому свідомо. І вищенаведені приклади переконують у поетичності мислення. А це найголовніше.
3. Прихована виражальність
Ще про те, що досі залишалося за кадром. Згідно з канонами літературознавства ділимо лірику на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Згоден, що у такому поділі є раціональне зерно, але все частіше зустрічаємося з випадками, коли «чистої» поезії того чи іншого підвиду не існує. Та не назвав би це поганою ознакою. В сучасному поезотворенні все помітнішим стає поєднання мотивів.
До речі, щось подібне бачимо й в «Буриме на двох». Два приклади з віршів Валерія Хмелівського. Скажімо, для «Хіроманта» є превалюючою мелодія інтимності: «гадаю я на цім порозі ночі – собі гадаю… по її руці». Але поряд з цим присутня і філософічність: «Життя вирує у вогнях-колесах». А хіба не мислиться про пейзажність, коли читаєш: «ясен так від холоду скрипить». Багатотем’я, так мені здається, характерне і для його вірша «Зимовий вальс». Відзвук любовних почуттів чується у рядку : «Я хочу так в очах твоїх втопиться». Богошукальницький мотив – потужний філософський струмінь – присутній у словосполуці «та раз вже нас створив такими Бог». Є у творі і відгомін пейзажності: «Сніги сліди всі наші заметуть».
Цікаво, що Євгенія Юрченко у вірші – логічному продовженні «Зимового вальсу» не залишає поза увагою ці думки, але в її устах вони звучать запитально. Химерність жіночої логіки? Можливо! Але, радше, це свідчить про непростість сприймання навколишності, на що, зокрема, вказує і цей вірш. (І знову мусимо ствердити, що у творі переплелися інтимність, філософічність та пейзажність. «Ти хочеш так в очах моїх втопитись?», «Ми несучасні? Це вже у фаворі. Можливо, саме в цьому наша суть?», «Де ми сьогодні – не розкажуть зорі»).
І для її вірша «Дощить душа» теж є характерним переплетення мотивів і фраз: «Крізь відстань чую твоє: «Так!», і ніч сьогодні усміхнеться… » –відгомін інтимності. Філософічність прозирає з рядка: «І крок вперед – то завше ввись». А в словосполуці «Ліхтар очей – щасливий знак» зрію приховану пейзажність через олюднення.
Ще раз повертаюся до виражальних засобів цих поетів. І в кожного знаходжу цікавинки. Зосібна, є вони у Валерія Хмелівського: «Проліски теж свій форсаж недарма вже увімкнули під снігом», «Старий заплаче саксофон», «Не серпом по серцю серпень, січень снігом не січе».
Образність, яку, по-своєму, робить чарівнішою Євгенія Юрченко: «сніжить на наших скронях», «час витікає крізь пальці піском годинника ночі», «І затемнення з присмаком готики…».
Очевидно, ви помітили неоднорідність цих вдатностей. З одного боку бачимо ліричність словодумання і промовляння пережитого, а з іншого – певну шорсткуватість чи прозаїчність висловлювань та енергію флер двоїни, котра магічно причаровує прихованою неприхованістю почуттів у «Буриме на двох». Майже ліричне: «І комусь дивина – ця гравітація втіхи» (Валерій Хмелівський), «Соце душі розбурхало сонну жінку» (Євгенія Юрченко).
P.S.:
Перегорнуто останню сторінку книги. І вслід за Євгенією Юрченко повторюю: «Сплели рядками макраме із суголосся шарму». І так хочеться вдивлятися у барволінії рядків. Магія поетичної справжності? Магія невмирущості почуттів? Магія, яка причаровуватиме й до наступних книг письмаків з виражальністю, про яку голосно заявили у «Буриме на двох».
Ігор Фарина,
м. Шумськ на Тернопіллі