Добираючи найперших слів до цієї розповіді, за мить зрозуміла, що переді мною в уяві неодмінно виринають щоразу із пам’яті глибоко стривожені очі – матері й батька, чиї неприховані сльози знову повернули до того гнітючого переломного січня 2014 року, коли події українського Майдану все більше розхитували ситуацію в державі.
І в їхній родині пролунав невдовзі перший дзвіночок незрозумілого занепокоєння, котрий аж ніяк тоді не віддавав присмаком болю, страху, розпачу і біди, однак своїм подихом на відстані сотень кілометрів уже посіяв перші зерна…
Між тим на мирному заході життя вирувало у трагічних подіях та безкінечних новинах про чергове закривавлене українське сьогодення, а мати і батько щоденними телефонними дзвінками намагались усіляко підтримати своїх синів та обов’язково почути, що у їхніх майбутніх офіцерів-моряків усе гаразд.
Однак одна із нічних тривог у Севастопольській військово-морській ім. П. С. Нахімова остаточно продемонструвала те, що все уже перейшло межі терміну «навчальна»… І ось – той зухвалий указ про приєднання Криму до Росії, котрий Путін підписав 21 березня 2014 року, а відтак – указ про відновлення в Севастополі російського Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова та про створення президентського кадетського училища. У закладі – зухвалі урочистості з нагоди заміни українського прапора на російський. Та вся Україна, як і прогресивне людство, запам’ятали зовсім інші миті! Після так званої церемонії та промов із корпусу навпроти вийшло два десятки курсантів і всупереч командирам… почали голосно співати Гімн України. Упевнена, що чи не всі читачі цієї миті пригадають відеосюжет, коли раптом оператори почали бігти на звук українського Гімну, котрий лунав із уст геть молодих хлопців! Затамовуючи погляд і ковтаючи неприховані сльози, ми всі вдивлялися в очі наших сміливців і вражалися незламності характеру майбутніх офіцерів та вірності військовій присязі рідній Україні. Незважаючи на те, що їх одразу намагалися «заглушити» за допомогою російського військового оркестру, курсанти з гідністю доспівали український Гімн до кінця, висловивши свою незгоду з діями сепаратистів та засудивши анексію Криму Росією, після чого віддали честь і повернулися у приміщення академії.
… Уже згодом один від одного наші городяни дізнавалися і навіть телефонували до редакції «Нашої газети», що серед цих сміливців був і випускник Новодністровської ІІ–ІІІ ст., а на той час – курсант 4 курсу Андрій Шаповалюк! І хоча хлопця не захопили своїм поглядом журналістські відеокамери (та є ракурси любительських зйомок), найближчі люди знали: він – гордість сім’ї! А ще – гідний приклад для молодшого брата Олександра, третьокурсника того ж таки закладу, що на цей момент знаходився із молодшими курсантами у розташуванні військової частини. Ну і, звичайно ж, достойний продовжувач військово-морських традицій родини, адже дідусь, Микола Володимирович Шаповалюк, свого часу закінчив Нахімовське тоді ще училище, а батько, Володимир Миколайович – випускник Мурманського морехідного коледжу, та і другий дідусь, Віктор Олексійович, після закінчення Біломорського училища теж ходив у море механіком-мотористом.
Це вже зараз на перший погляд легко говорити й згадувати, а тоді, коли жодної інформації про долю дітей не було, коли життя, здавалось би, завмерло на відстані телефонного дзвінка (щастя, що діяли поки українські оператори!) і свіжих новин, нестерпного очікування бодай якогось рішення від своєї держави, мати та батько направду боялися… засинати. Під час нашої розмови, уже майже через три роки, вони дивились один на одного сповненими сліз очима, а пережиті біль та розпач од несправедливості й можливої ще більшої біди, здавалось, і досі кричали на увесь світ!.. Материнська душа Ірини Вікторівни та голос помітно здригались від кожного нового спомину, адже тоді вона із чоловіком не розуміли, як знаходили сили для підтримки синів, снагу жити й боротися далі, чи не віртуозно вишукувати можливість фінансової підмоги; зокрема мати відчайдушно шукала порятунку, телефонуючи до Міністерства оборони! І вже сьогодні вона щиро зізнається, що не уявляє, як це все пережили їхні батьки та рідні: найближчі люди жінки і досі живуть на її батьківщині – у місті Полярний Мурманської області, де свого часу служив дідусь братів-нахімовців, навчався морській справі батько і, врешті, народилася молода сім’я Шаповалюків; а особливо, як витримав капітан ІІ рангу Микола Володимирович, для якого кожен куточок Нахімовської кузні моряків був до болю рідним, а онуки – майбутні офіцери-моряки – гордістю сивочолого воїна-інтернаціоналіста!
…Так, ця родина, як і усі сім’ї юних нахімовців та самі хлопці прожили окреме життя, сповнене болю за свою академію та втрати великої мрії, розчарування й відчуття непотрібності у перші часи незаконного перепідпорядкування української військово-морської академії ім. Нахімова, відвертої підлої агітації й відкритого тиску та погрожування, а ще – неприхованої спокуси миттєвого надання новісінької форми, неймовірних перспектив під крилом Російської Федерації та захмарної стипендії розміром до 300 чи навіть 800 $!
Та незрадливі патріоти (Севастопольську академію покинуло 103 особи) зостались вірними присязі українському народові, а відтак – батькам і рідним, бо по-іншому не могли, адже їх виховали справжніми синами своєї Вітчизни! Ці хлопці й досі не можуть пробачити продажних генералів, бо першого ж дня, коли росіяни зайшли в їхню частину, нахімовцям на постах видали автомати Калашникова, а наступного, як стало відомо, поступив наказ від колишнього командувача українськими ВМС контр-адмірала Ю. Ільїна здати зброю… Ось так зрадили присязі близько двох тисяч нахімовців, які залишилися в Криму.
Беззаперечно, Гімн, який заспівали курсанти на вірність Україні, без перебільшення, змінив для них життя на «до» і «після». По-особливому це пережив і батько Андрія та Олександра Шаповалюків Володимир Миколайович: чоловік тричі вирушав на поміч синам, та вже із Вінниці повертався через чергову якусь відмову поверненню хлопцям на материк. Та все ж йому вдалося потрапити до Севастополя своїм авто, хоч і чекав потім омріяної миті направду визволення дітей протягом тижня. Мати тоді не наважилась їхати лише тому, що «не могла собі дозволити зайняти місце когось із хлопців». А далі були важкі перипетії: якщо з Андрієм усе вирішувалось більш зрозуміло, то за молодшого Олександра довелось чимало нанервуватись, бо ж на момент захоплення закладу вони були у розташуванні військової частини. І врешті – таки виїзд – 4 квітня 2014 року разом із військовослужбовцями, що залишилися вірними присязі Україні, 103 курсантів-нахімовців вийшли з території анексованого РФ Криму для передислокації в Одесу. Далі – відомий із усіх теленовин перетин кордону та тригодинна прискіплива перевірка на Чонгарі: перетрусили не лише речі, а й усі телефони, ноутбуки і флешки. Пригадуючи нині ті журналістські відеорепортажі, укотре ковтаю сльози, як і тоді, коли ще не знала, що у цій особливій колоні були наші новодністровці! Тоді у погляд камери потрапила і Шаповалюкова автівка: Андрій, сидячи поруч із рідним братом Олександром, радо зізнавався, що врешті все скінчилося. До речі, тієї важкої й виснажливої квітневої днини, не завершивши навчання, покидала Севастополь разом із коханим Андрієм і його дівчина Оля. А тим часом поряд уголос тішився чийсь папужка, якого таки не залишили сепаратистам.
…Уже вкотре переглядаю сюжет телепрограми «Час Ч», журналісти котрої розповіли саме про ці непрості сторінки у житті Андрія Шаповалюка, і розумію, що його приклад та коротке й по-чоловічому тверде переконання «Присяга складається один раз у житті, тож слід залишатися вірним їй!» мають бути взірцем для нинішніх учнів його рідної школи, як і для всіх нас, хто живе на українській землі і дихає її повітрям.
А згодом була Одеса: нахімовці продовжили навчання в Національному університеті «Одеська морська академія», де для них був спеціально створений факультет військово-морських сил. Уперше в історії інших троє українських курсантів отримали право навчатися у королівському коледжі ВМС Великобританії, який закінчив сам принц Чарльз; ще семеро кадетів поїхали навчатися у виш Франції, звідки теж прийшло запрошення.
А вже 26 лютого 2015 року родина Шаповалюків з Новодністровська із гордістю й, водночас, тривожним відлунням минулого, що неприховано бриніло в сльозах, таки насолоджувалась урочистим заходом: 32 випускники, серед яких – і старший син Андрій – здавши державні іспити з фізичної підготовки та спеціальності, отримали лейтенантські погони, кортики та дипломи. «Цей випуск – перший після подій у Криму, – пояснював тоді командувач ВМФ України, віце-адмірал Сергій Гайдук. – Він військово-достроковий. Хлопці на чотири місяці раніше закінчили навчання. Отримавши офіцерські звання, вони одразу, без відпустки, вирушають служити на кораблях ВМФ України, зокрема і в зоні АТО». Тепер молоді офіцери, котрим достроково вже присвоїли і звання «Старший лейтенант», служать на українських кораблях та морських базах, однак березневий ранок у Севастополі, коли над їхньою академією підняли загарбницький триколор зостався для них найгіршим у житті. Андрій Шаповалюк уже встиг створити сім’ю, уперше особливо вразивши своє місто у весільний день неймовірно привабливою святково-білою формою офіцера-моряка. Наразі вони із дружиною, донькою військового моряка, капітана І рангу, щасливо будують сімейну стежину в Миколаївській області. А молодший брат Олександр успішно прямує до завершення навчання в Одеській академії.
Життя триває. Однак Ірина Вікторівна та Володимир Миколайович і досі оминають ці тривожно-пекучі сторінки саме у присутності синів, бо надто глибокими виявились душевні рани, надто багато сил було витрачено на те, аби не схибити, надто… І хто знає, чи все розповіли тоді хлопці батькам, та, можливо, колись про цей нахімовський біль уже повною мірою дізнаються нові нащадки Шаповалюковго роду. А новодністровці добре пам’ятають цьогорічні святкові урочистості з нагоди 25-ої річниці Незалежності України, коли в особливій піднесеності найщиріших оплесків глядачів подружжю Шаповалюків, батькам синів, що не зрадили українській присязі, вручали Почесну грамоту від міської ради за виховання достойних нащадків та патріотизм.
А насамкінець дуже захотілось побажати нашим землякам, як і усім відданим синам і донькам України, лише мирних зірок на їхніх погонах і надійного тилу та шани й підтримки від держави, бо мужність, вірність та відвагу їм направду дарував Господь і виховали люблячі батьки.
Інна Гончар
На фото: Володимир, Олександр, Андрій та Ірина Шаповалюки