На 22 червня цього року прийшовся 200-річний ювілей від народження Володимира Дідушицького (Wlodzimierz Ksawery Tadeusz Dzieduszycki, 1825 – 1899) – непересічного галицького природознавця, державного та громадського діяча, філантропа – мецената науки, музеїв, бібліотек, картинних галерей, виставок, друкованих видань, та не востаннє – піонера природно-заповідної справи.
Найбільшими його заслугами, хоча і неабияк призабутими впродовж тривалого часу, можна вважати: заснування 1868 року в Львові природничого музею (при заснуванні – Природничий музей імені Дідушицьких, нині – Державний природознавчий музей Національної академії наук України), перенесення до Львова і збагачення фамільної бібліотеки та картинної галереї, а також створення в 1886 році одного з перших в Європі та першого на території сучасної України заповідника – лісового резервату «Пам’ятка Пеняцька».
* * *
«Не роби того, що тобі не любо!»
Численний шляхетський рід Дідушицьких простежується в історії Східної Європи з 15-го століття. Родинна генеалогічна легенда свідчить про їхнє походження від руських бояр Дідушичів, а в якості засновника роду вказує на новоград-волинського князя Василька Романовича, брата Данила Галицького. Від 18-го століття Дідушицькі стали носіями графського титулу та гербу Сас, мабуть найбільш поширеного серед руської шляхти. У 19-у столітті їхні маєтності вже були розсіяні в кордонах трьох імперій: Габсбургів, Гогенцоллернів та Романових.
Згідно сімейної традиції історичною місією Дідушицьких вважалося служіння суспільству та відданість улюбленій праці. Це знайшло відображення й у фамільномукредо: «Non facere aliquid quod non placet tibi !» (Не роби того, що тобі не любо!)
Життя Володимира Дідушицького можна вважати яскравим втіленням цієї максими, а його самого – можливо, найвидатнішим представником свого роду в ХІХ столітті.
Народився Володимир на Східному Поділлі, у містечку Яришові (Jaryszow) Могилівського повіту Подільської губернії, де на той час знаходився один з родинних маєтків Дідушицьких.
На фото – садиба Дідушицьких в Яришові. Будинок був зруйнований в революційному 1917 році.
Дитинство провів у селах Поториці (Poturzyca) поблизу Сокаля, Заріччі (Zarzecze) поблизу Ярослава та в Львові, куди на зиму перебиралася родина.
Палац у Заріччі (Підкарпатське воєводство), в якому нині діє Музей Дідушицьких.
Його батько, Юзеф Дідушицький (1772-1847), був високоосвіченою людиною, патріотом Речі Посполитої, соратником Тадеуша Костюшки в його повстанні 1794 року. Він створив у своєму Поторицькому маєтку наукову бібліотеку, яка налічувала 20 тисяч книг і рукописів, деякі з яких походили ще з XVI століття.
Свою початкову освіту Влодись, як його тоді звано в родині, отримав від приватних вчителів, серед яких були такі відомі особистості, як поет, географ та краєзнавець Вінцент Поль, засновник ботанічного саду Львівського університету проф. Ян Яцек Лобажевський, орнітолог Ернест Шауер, директор університетської бібліотеки у Львові Франциск Стронський, філолог та історик Авґуст Бєльовський…
Свого етнічного (русинського) походження Володимир Дідушицький ніколи не цурався. Його власні діти згодом згадували, що батько часто приказував: «Насправді я не Дзєдушицький, а Дідух». Свою етнічну та політичну ідентифікацію він окреслював поняттям «роду руського, нації польської» (gente Ruthenus, natione Polonus). Така форма самоідентифікації була доволі поширеною серед шляхти та інтелігенції Галичини. Вона сформувалася наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. на означення патріотів Польщі, що мали руське походження. Історичною підставою для цього став сформований у Речі Посполитій стереотип шляхтича-русина, у свідомості котрого, з одного боку, було міцно закорінене відчуття свого руського етнічного походження і споріднення «з нашою Руссю», «нашим народом Руським», а з іншого – не піддавалася сумніву власна приналежність до польської політичної нації.
Володимир Дідушицький не стояв осторонь політичних подій свого часу, але політика для нього ніколи не була «тим, що любо».
У вирі подій «Весни народів» 1848 року граф цілком очікувано опинився серед лідерів Руського Собору. Того ж року його обрали президентом Галицького економічного товариства. У1863–1864 роках він вже увійшов до Національної організації допомоги Січневому повстанню проти царського самодержавства, яке розгорталося під гаслами Свободи, Рівності та Незалежності на території, загарбаній Російською імперією. Зауважмо, тоді йшлося про здобуття спільної свободи від царської деспотії – для Польщі, Литви й Русі.
У 1861–1876 роках граф Володимир Дідушицький обирався послом Галицького Крайового Сейму в його першому скликанні, а вже в 1874–1878 роках – послом Австрійського парламенту (Райхсрату). У 1876 році він дав згоду на обрання маршалком Галицького Сейму, але лише на один рік перехідного періоду. Від 1884 року успадкував сенаторське місце у вищій палаті Парламенту, але переважно нехтував своїм обов’язком відвідувати засідання.
«Сродною працею» для нього, якщо вжити тут формулювання Григорія Сковороди, були цілком інші, не політичні, справи…
* * *
Дідушицький як організатор та меценат музейної справи
За власним визнанням Володимира Дідущицького, створення природничого музею стало для нього найціннішою та найулюбленішою справою життя.
Ще у 50-х роках ХІХ століття молодий граф почав переміщувати з родинних маєтків до столичного Львова свої природничі, мистецькі та літературні колекції. У фамільних палацах ці збори були доступні лише членам родини та випадковим гостям, а його бажанням було зробити їх загальнодоступними. Ці обставини спонукали його придбати в 1868 році двоповерхову житлову будівлю з прилеглими прибудовами на вулиці Театральній, 18 та почати процес її адаптації до потреб майбутнього музею.
Під час реконструкції цієї будівлі, яка ще й постраждала від пожежі під час бомбардування Львова у революційному 1848 році, виявилося, що вона значно старша, ніж вважалося раніше і навіть не має мурованого фундаменту. Закладання бетонного фундаменту під занедбану житлову будівлю і весь процес її пристосування під сучасний музей виявилися складним і дуже вартісним завданням. Але Музей був готовий до відкриття і наповнення вже в скорому часі – через рік, у 1869 році.
За життя його фундатора Музей мав сім розділів експозиції: зоологічний, палеонтологічний, мінералогічний, геологічний, ботанічний, археологічний і етнографічний. Фахівці прирівнювали його за науковою цінністю до Лондонського Національного музею Британської академії наук. Зараз він діє під назвою Державний природознавчий музей Національної академії наук України.
Природознавчий музей у Львові, сучасний вигляд
Цікаво, що в реконструйованому з великим розмахом будинку Музею його фундатор мав для себе скромну кімнатку на першому поверсі, в якій він фактично оселився. Стелю в ній підпирав – через страх обвалу – залізний стовпчик, оповитий квітами. Цей закуток був не лише осередком інтенсивної наукової діяльності графа, але також центром культурного, соціально-політичного життя Галичини того часу.
Нині нам важко повірити, що цей надзвичайно заможний магнат, який користувалася загальною шаною, який надавав «за дякую» притулок у своїх маєтках: науковцям, літераторам, митцям, котрі не мали при собі ані гроша, або січневим повстанцям, котрі ховалися від репресій, сам був надмірно скромною у власних потребах та зовнішньому вигляді людиною. Щедрою рукою розподіляючи гроші на наукові цілі, на придбання колекцій, на видання наукових праць та шкільних підручників, на виставки, на стипендії молодим вченим та митцям, на пропагування етнічної творчості, польської та української, він скромно приховував ці прояви щедрості, не претендуючи на жодну подяку…
Багатолітній процес створення Музею увінчався в 1880 році актом передачі його на потреби суспільства з можливістю ознайомлення усіх охочих з його скарбами. Володимир Дідушицький забезпечив також його довічне утримання у розмірі 12 тисяч крон на рік, а музей отримав офіційну назву «Природничий музей імені Дідушицьких».
Значення Музею його творець окреслював так: «Подібні музеї, створені та відкриті в таких містах за своїм значенням, як Львів, концентрують місцеві наукові сили, пробуджують у студентської молоді пристрасть до науки, а також поширюють через відвідувачів знання та прагнення вивчати природу до найвіддаленіших куточків рідного краю».
Володимиру Дідушицькому судилося також стати одним з головних меценатів та фундаторів науки в Галичині. Він захоплюється природничими науками: орнітологією, ентомологією, ботанікою, геологією та палеонтологією, фінансово підтримував багатьох галицьких вчених-натуралістів, з-поміж яких найвидатнішими були Максиміліан Сила-Новицький та Мар’ян Ломницький.
Крім пропагування охорони природи В. Дідушицький займався й законодавчими аспектами природокористування. У 1868 році, разом з іншими вченими, він підготував кілька законопроектів про заборону вилову, винищення та продажу альпійських видів тварин. За його участю у 1875 р. Галицьким Крайовим Сеймом був прийнятий мисливський закон, який вперше у Європі забороняв весняне полювання на птахів.
Ще одним, і не останнім, захопленням Володимира Дідушицького була археологія. Власне від часу зародження Музею у ньому виникла й археологічна колекція. Отримавши звістку про те, що в 1878 році мешканцями села Михалкова, що біля устя річки Нічлави на Теплому Поділлі, знайдено колекцію доісторичних золотих прикрас, граф профінансував роботу археологічної експедиції, яка дослідила місце знахідки і врятувала частину унікальних артефактів від розкрадання та банального переплавлення на злитки золота. Археологи дійшли висновку, що ця пам’ятка належить до культур так званого фракійського гальштату і датується VII – VIII ст. до нашої ери. У 1897 році в результаті цілеспрямованих пошуків в долині Нічлави неподалік Михалкова було розкопано другу частину пам’ятки схожого характеру і тієї ж епохи. Згодом за археологічною пам’яткою в Михалкові закріпилася назва «Михалківський скарб».
Частину пам’ятки (вагою понад 3 кг) з дозволу імперського уряду було розміщено в музеї Дідушицьких у Львові, де вона була доступна для вивчення і ознайомлення широкого загалу аж до 1920 року. У міжвоєнний період її перенесли до Львівського історичного музею. У 1940 році цю археологічну колекцію вивезли до Москви і подальша її доля невідома. Частина знайдених у Михалкові золотих речей, яка від початку цієї історії не потрапила до музею Дідушицьких і не була розкрадена на місці, зберігається донині у музеях Відня, Будапешта, Кракова, Берліна.
За оцінкою науковців «Михалківський скарб» можна вважати однією з найцінніших пам’яток археології, відкритих на теренах сучасної України.
* * *
Бібліотека і галерея
У 1847 році Володимир Дідушицький перевіз до Львова знамениту Поторицьку наукову бібліотеку, успадковану від батька. Слідом за тим було перевезено і колекцією картин західноєвропейських авторів, успадковану його дружиною Альфонсиною Дідушицькою від своїх батьків – «галерею Дідушицьких-Мьончинських».
Впродовж наступних років граф збагачував ці колекції новими придбаннями книг та полотен, внаслідок чого бібліотека збільшилася вдвічі, а картинна галерея налічувала близько 800-а полотен живопису відомих авторів, між якими переважали вже польські художники: Артур Гроттер, Ян Матейко, Юліуш Коссак та ін.
Поторицьку бібліотеку було розміщено разом у спеціальних прибудовах до львівського палацу Дідушицьких на вулиці Курковій, 15, що біля підніжжя Замкової гори (нині вулиця Миколи Лисенка).
Для фінансового та організаційного забезпечення існування Музею і бібліотеки в 1893 році була заснована «Поторицька ординація» – юридично оформлена неподільна спадщина, затверджена Парламентом у Відні.
Мрією графа Дідушицького було зробити мистецьку галерею доступною для відвідувань усіма охочими. Цей заповіт виконала вже після смерті мецената, в 1909 році, Альфонсина Дідушицька, відкривши двері галереї «безкоштовно для громадськості».
Бібліотека Дідушицького в свої кращі часи була однією з найбагатших і найцінніших у Львові. У 1939 році вона містила понад 50 000 томів друкованих видань, приблизно 17 000 з яких були з історії та літературної історії, 334 рукописи, 1820 автографів відомих людей, починаючи від рукописів Юліуша Словацького, 3000 гравюр, близько 500 історичних географічних карт.
Але 1939 рік відкрив період втрат в історії цього унікального зібрання і самого палацу Дідушицьких у Львові. Лише частину бібліотечних зібрань було передано до зборів Оссолінеуму (нині Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника), частину живописних полотен – до Львівської картинної галереї. Частина зібрань перейшла до бібліотек та музеїв Польщі.
Палац Дідушицьких в 1940 році був адаптований під школу-інтернат. У процесі цієї адаптації фактично він зазнав варварського пограбування.
У післявоєнний час будівлю передали у відання Міністерства оборони СРСР. У 2009 році вона перейшла вже до Служби безпеки України. Зрозуміло, що наразі палац не є відкритим для публіки, тому важко сказати, в якому стані він знаходиться.
* * *
«Пам’ятка Пеняцька»
У 80-х роках ХІХ століття Володимир Дідушицький виділив у маєтку Пеняки, що знаходився на Головному європейському вододілі, в Бродівському повіті Золочівського округу Галичини, унікальну ділянку букового пралісу, оголосивши його заповідником та взявши під охорону «на всі часи».
На фото – маєток Дідушицьких у Пеняках, літографія середини ХІХ ст.
Цей лісовий масив був цінним ще й тим, що тут, у кронах 200-літніх велетнів-буків у ті часи гніздувало чимало орланів-білохвостів (Haliaeetus albicilla) – представників зникаючого виду хижих птахів, найбільших за розмірами в цілій Євразії. Зауважмо, що власне з-під того Пеняцького лісу бере свій початок правий доплив річки Серет – найбільшої водної артерії в межах сучасної Тернопільської області, яка живить своєю течією чималі Залозецький та Тернопільський стави та впадає до Дністра нижче Заліщиків .
Акт про створення згаданого природного резервату був закріплений в 1886 році у Відні рішенням Парламенту, а сам заповідик площею 22,4 гектари отримав назву «Пам’ятка Пеняцька».
Важливо звернути увагу на те, що Дідушицький створював заповідник не заради мисливських забав, або заради будь-яких інших утилітарних цілей, і навіть не з релігійних міркувань. Створення резервату переслідувало виключно мету збереження природної спадщини, як самодостатньої цінності, а також ціль проведення наукових спостережень на його основі.
Заснування природної пам’ятки з охоронним режимом абсолютної заповідності у той час виявилося історичним прецедентом для Галичини, якщо не для цілої Східної Європи.
Тож сьогодні Володимира Дідушицького з впевненістю можна важати піонером у справі заповідання на території сучасної України! А 1886 рік – роком зародження природно-заповідної справи в нашій вітчизні!
Хоча і серед широкого загалу, і в певних наукових колах досі поширена думка про те, що першим заповідником в Україні була «Асканія-Нова». Однак все ж уточнимо – цей степовий заповідник було створено бароном Фрідріхом Фальц-Фейном за ініціативою ботаніка Йосифа Пачоського лише в 1898 році – тобто через 12 років після того, як графом Дідушицьким було взято під охорону «Пам’ятку Пеняцьку».
На початку ХХ століття наукові дослідження «Пам’ятки Пеняцької» виконував видатний вчений-ботанік Владислав Шафер (W?adys?aw Szafer). У 1912 році, вже після смерті батька-засновника резервату, він опублікував пріоритетне дослідження флори цього резервату (Szafer W., 1912. Pamiatka Pieniacka // Sylwan, № 30).
У цій своїй праці Шафер обгрунтував виняткову цінність та необхідність збереження «Пам’ятки Пеняцької» та завершив її такими словами. «…Хто опиниться всередині лісової «пам’ятки» в Пеняках, у лісовій темряві стародавнього букового лісу, той глибоко відчує чарівність і красу первозданної природи… Той нехай з благоговінням згадає ім’я людини, яка першою відчула красу цього куточка краю та передала «Пам’ятку Пеняцьку» майбутнім поколінням».
На жаль, передати «Пам’ятку Пеняцьку» майбутнім поколінням в усьому її природному багатстві та красі не вдалося. У наступному столітті – з його двома світовими війнами та з його практикою необмеженого споживання природних багатств – доля цього унікального пралісу виявилася сумною. У Першу світову «Пам’ятку Пеняцьку» було суттєво пошкоджено, а після Другої світової – вирубано остаточно.
Однак на прилеглих до цієї місцевості низькогірних пасмах Вороняків та Гологорів донині збереглося чимало лісових ділянок, близьких за видовим складом до колишньої «Пам’ятки Пеняцької». Лиш, зрозуміло, що 200-літніх буків та гнізд Орлана-білохвоста сьогодні ви тут вже не побачите.
Сучасний краєвид в околицях Пеняків. Фото автора.
Місію дослідження та охорони природної спадщини у цих краях виконує нині Національний природний парк «Північне Поділля». До речі, первинною назвою проєктованого національного парку була саме назва «Пам’ятка Пеняцька». Саме з такою назвою проєкт подавався його розробниками до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Однак на етапі погоджень змісту відповідного Указу Президента України про створення парку її було змінено – з політичних міркувань. Якщо ж бути відвертим – змінено внаслідок політиканської інтриги.
* * *
Володимир Дідушицький та Гуцульщина.
Менш відоме зацікавлення Володимира Дідушицького історико-культурною та природною спадщиною Гуцульщини. Проявом цього стало його запрошення до участі у наповненні колекцій Музею імені Дідушицьких, адресоване Володимиру Шухевичу, на той момент ще студенту Львівського університету. На прохання Дідушицького та за його кошти Шухевич у 1870 роки працював над пошуком і збиранням зразків традиційно-побутової культури гуцулів, які могли становити цінність для музею.
З ініціативи В. Дідушицького В. Шухевич також узяв участь в організації крайових етнографічних виставок у Тернополі та Кракові (1887), створивши на них окремий гуцульський відділ на основі фондів Музею Дідушицьких та власних колекцій.
Маловідомим в Україні залишається також факт польськомовного видання багатотомного етнографічного видання В. Шухевича – «Гуцульщина», здійсненого практично відразу за україномовним за рахунок меценатської підтримки Музею ім. Дідушицьких.
Праця В. Шухевича польською мовою вийшла в світ в 1902, 1904 та 1908 роках. На відміну від україномовного, польськомовний варіант автор поділив не на частини, а на томи. Загалом, їх вийшло чотири: перший том охоплює дві перші частини україномовного варіанту, наступні томи відповідають частинам україномовного видання.
Україномовне видання «Гуцульщини» В. Шухевич присвятив пам’яті своїх батьків, натомість польськомовне — пам’яті В. Дідушицького.
Варто також згадати, що матеріали до «Гуцульщини» В. Шухевичу допомогли зібрати численні кореспонденти з краю: Олекса Волянський, Лука Гарматій, Теофіль Кисілевський, Іван Попель, Ярослав Окуневський, Микола Колцуняк, Петро Додяк, Климентина Лисинецька, Дмитро Єндик, Петро Шекерик-Доників та багато інших.
«Гуцульщина» В. Шухевича впродовж століття була цінним джерелом краєзнавчих знань для багатьох етнографів, природознавців, письменників, туристів.
* * *
Визнання та вшанування
Ще при житті були високо оцінені наукові та меценатські заслуги Володимира Дідушицького. Він був членом-кореспондентом Краківської академії наук, почесним доктором філософії Львівського університету, почесним членом Товариства природодослідників ім. Коперніка у Львові, Познанського товариства друзів науки, Педагогічного товариства у Кракові, орнітологічних товариств в Альтенбурзі, Відні, Берліні, Природничого товариства в Дрездені, Геологічного товариства у Відні та ін.
З 1877 року мав звання почесного громадянина Львова, а пізніше також Бродів, Сокаля та Коломиї.
200-річний ювілей Володимира Дідушицького, на жаль, не відзначався на вищому державному рівні: ані в Україні, ані в Польщі.
І все ж за рішенням влади Підкарпатського воєводства 2025 рік було проголошено «Роком Володимира Дідушицького».
В Україні про НАШОГО славетного земляка також згадали. Впродовж року в Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника, Державному природознавчому музеї НАНУ, Національному природному парку «Північне Поділля», Українському католицькому університеті відбулася серія зустрічей, наукових конференцій, семінарів, лекцій, виставок, присвячених життю і спадщині Володимира Дідушицького, його науковій, музейній, меценатській та громадській діяльності.
На фото – ювілейні урочистості в Заріччі.
А вже власне до дня народження НАШОГО ювіляра, 22 червня 2025 року, були приурочені велелюдні урочистості в його родинному селі Заріччя (Ярославський повіт Підкарпатське воєводство, Польща), де знаходиться і діє сьогодні Музей Дідушицьких.
У Вірменському Кафедральному Соборі Успіння Богородиці, що у Львові на вулиці Вірменській, в цей день відбулася божественна літургія з нагоди ювілею.
У згаданих ювілейних урочистостях спільно брали участь представники України та Польщі. Адже спадщина Володимира Дідушицького належить обом нашим народам, вона зближує і робить багатшою і нас, і наших братів-поляків.
Так хочеться сподіватися, що нарешті скресає крига забуття довкола імені Володимира Дідушицького та колосальної спадщини його життя. Що не все наразі втрачено і розпорошено по далеких світах. Що наступні покоління врешті-решт про все дізнаються, і всім видатним особистостям дадуть належну оцінку – за трудами їхніми і плодами їхньої праці.
Олександр Степаненко,
голова ЕГО «Зелений Світ»
Leave a Reply