Бабенко А.І. Павутинкою літо зависло: поезії. – Суми: Видавничо-виробниче підприємство «Мрія». 2023. – 100 с. Бабенко А.І. Вірю. Мрію. Живу!: поезії. – Суми: Видавничо-виробниче підприємство «Мрія». 2024. – 76 с.
На моєму робочому столі з’явилося дві книги. Здавалося б, що можна окремо відчуватися на кожну з них, бо за обкладинками причаїлася різність. Але вирішив вчинити всупереч цьому і написати одну рецензію. Чому? По-перше, обидва видання належать перу однієї авторки і не є надто віддаленими у часовимірі. А це дає можливість стверджувати певну спільність виражальних прийомів. По-друге, не бачу потреби у повторенні окремих міркувань. Через це вважаю доцільнішою мову про темарійність та виражальність обох друків, не виокремлюючи вдатності з них.
І насамперед скажу таке. В нинішньому красному письменстві немає нових тем. Бо ще античні автори чітко окреслили їхнє коло. І в даний час є можливим тільки пошук несподіваних відтінків тієї чи іншої проблеми. А ще з більшою гостротою постає необхідність неординарного висвітлення думкувань незалежно від жанру написаного.
Саме про останнє подумалося, коли перечитував ці поліграфічні вироби. Якщо мати на увазі їх та деякі літературознавчі канони, то на авансцену сприймання виходять громадянськість, філософічність, пейзажність і любовність лірики. І не буде перебільшенням те, що у поезіях Алли Бабенко превалюють ці теми.
Та тут, як на мене, більше має значення оригінальність поезомовлення. Адже воно однозначно агітує за доробок. Зрештою, можете самі пересвідчитися у цьому. Наведу кілька цитат з обох видань, котрі (принаймні так гадаю) підтверджують це. Скажімо, неординарно промовляють громадянські мотиви у рядках: «кодую у хрестик держави і роду сторінку», «озвіріла орда відбирала шматочок малий жовто-синьої віри…». Філософію повсякдення кожен уздріє у словосполуках: «світ, як щербата тарілка, котиться у смітник», «я щодня у пеклі згораю». Пейзажні неповторності постають перед зором з буквосполук: «дощ заціловує листя осіннє», «укотре весна пробиває цей морок захланний». Свої нюансики береже і висвітлення любовності. Адже з одного боку говоримо про любов до рідної землі та родини, а з другого – пірнаємо душами в інтимність. «Діти батька обіймуть, він струсить із броника порох, і загоїть земля пошматований лик від війни», «в поцілунки твої загортаюся, як в одежину».
Зрозуміло, що ці доторки до тем можна аналізувати і розпросторитися думками на папері. Але навіщо марнувати час, коли всі міркування в кінцевому результаті зводитимуться до споминань про літературні тропи, «мешканців» видань, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви і культурологічні акценти? А ще поза овидом уваги не можуть залишатися слововияви і форма подання написаного. І акцентування на окремішностях вираження є доречним.
Про це мислиться, коли бачиш літературні тропи, до яких належать метафори, епітети і порівняння. Зосібна, метафорично до нас звертаються фрази: «всесильний вітер вишива весну», «упало небо шматками в полі». Звісно, що можна було конкретніше говорити про різні підвиди цього тропу, та врешті-решт був би змушений констатувати, що для збагнення метафоричності необхідна гра сув’язі уяви та реалу.
Ця сув’язь не дає спокою і тоді, коли зір натикається на епітети з авторською барвою: «пір’їнки спогадів», «роду якір», «танець боїв», «азбука болю», «необвуглена доля», «мелодій осінніх платівка». Вже хоча б через те, що дехто натякає на близькість цього виражального засобу до метафоричного висвітлення думки. Згоден, що такого ефекту не дадуть взірці тропу, до яких звикли читачі: «дівчина юна», «непоправна втрата», «розбите серце», «пам’ять роду», «срібні шати», «мозаїка буднів». Та тут, мабуть, варто врахувати і контекст твору, у якому вжито вислів. (І приємно, що це підтверджують і вірші Алли Бабенко).
Якщо вже згадано про метафори й епітети, то не слід віддавати забуттю порівняння. Тим паче, що вони є неоднорідними за своєю суттю. Бо поряд із тропами зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. побутують фрази без них або поєднуються присутність та відсутність сполучників. Цікавинками виграє й порівняльність іменникових подвійностей. І ці узагальнення теоретичного плану є по-своєму очевидними. «Рішуча, як камікадзе, готую морозам чинш», «клен стоїть, немов на чатах», «хай чорна зграя, мов дим, навіки під журавлине «курли» сконає», «сонце розжареною сковорідкою смажить сьогодні нас, наче млинці».
Цю сполучникову гарноту по-своєму доповнюють вислови без них: «пташині біди – летючі змії», «цьогорічне Різдво – сніг, покраплений кров’ю», «життя – не тільки повсякденний драйв», «в листопаді хмари – віхті витерті». А хіба не промовляють про троп літерострої на кшталт: «ті спогади зими – як оберіг», «очі – як озера», «самі – як пекло», «оголені душі і нерви – як струни». Нерідко перед читацькими очима з’являється іменникова двоїна, де одне слово дозволяє поглянути на друге з несподіваного боку: «земля – хлібина», «упир – відьмак», «викрики – відлунки», «поліна – козаки», «залицяльник – січень».
Як мені здається, необхідно зауважити, що ті чи інші тропи інколи супроводжують згадки про « мешканців» видань, до яких зараховують рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила. Для підтвердження дещо процитую: «айстрами осінь війну зупинити не в силі», «приміряє вельон старезна груша», «орки, як пси, що гризуть костомаху», «думка знялася, як горлиця», «тільки світло скапує із зір», «місяць тихенько відсунув небесну фіранку».
Ще один нюансик так званої «мешканцевої проблеми». Де-не-де вони «селяться» в одному рядку: «…де місяця човник гойдався із зорями», «кришталеві черевички сонце одягло на берези і на верби», «і в лузі іржатимуть коні, де пишно квітує калина». Маємо також нагоду помилуватися єдністю барв у кольорових екстраполяціях: «стікає печаллю з-під снігу зима чорно-біла оця», «синьо-жовта країна дітей своїх нині втрача», «чорно-білим шитвом соромливо тулилась на лиштвочці».
Та й тоді, коли немає барвистості кольорових екстраполяцій, читач побачить цікаві картинки. «Місяць срібний виплив з-за куліс вже», «вдягаються берізки в жовті шати», «кольорів кинь на ліс зелений», «настильною гладдю на білому білим», «і багна почорнілі очиці», «і пагоном враз проросту, мов списи, в синю вись», «осінь розкидала плями, рудіє доокіл».
Ніхто не заперечуватиме, що літературні тропи, згадки про «мешканців» друків і кольорові екстраполяції належать до засобів виражальності. Про виражальність думається й у той момент, коли читацький зір ласкавлять богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти. Але існує одна заковика. Вони в однаковій мірі свідчать і про темарійність, оскільки торкаються проблем філософської лірики. Це – важлива заувага. Але вона не свідчить про меншу увагу до цих явищ.
Було б це помилкою. Вже хоча б тому, що релігійні мелодії звучать у цих книгах природно. «Сліпими зіницями вікон Всевишнього молить побачити рідних зруйнована хата», «мій Боже, як спокій у тихому небі послухать котру вже весну намагаються в нас солов’ї», «дай, Боже, терпіння і сили здолати незгоди», «Дякую, Боже», – луна її щира заздравиця».
Коли в богошукальницьких мотивах наголоси так чи інакше натякають на спільне, то це не стосується культурологічних акцентів. Бо тут панує неоднорідність. Приміром, вірш «У кожного своя доля» – відгомін мотивів творів Тараса Шевченка. У ряді написанок епіграфами стали рядки з віршів Ліни Костенко, Йосипа Дудки, Наталки Фурси, Людмили Ромен. А книга Ірини Говорухи «Плахта» підштовхнула до створення триптиха «Життя не повернути». А коли читав твір «Зима знімається в кіно», то пригадався вірш «Грудневі кінозйомки» незабутнього Михайла Левицького, який оприлюднено автором понад 40 років тому. Тематичний перегук? Так! Але в цьому немає нічого поганого. А ще тоді, коли написанка пронизана інтонаціями авторки.
Є ще один аспект у культурологічних акцентах. Зір частенько натрапляє на усталені вислови, бо в рядках є присутньою ідіоматичність. Здається, що щось подібне маємо у рядках із фразами «на заклання вести, як овець», «наламав дров», «не вити мотузки», «урвався терпець». Та справа полягає не тільки в тім, що поетка вдало обігрує фольклорні вислови. Набагато вартіснішим є те, що вони спонукають до власного крилатослів’я: «душа моя не хоче спати», «трима навік нас вкупі пуповина», «моя воля із крові воскресне», «як струна обірвана, край квилить».
Та давайте не будемо забувати, що ці словочарівності не були такими важливими у позитивному впливі на сприймачів текстів, якби віршарка не орієнтувалася на органічну незвичайність слововживання. Часто-густо у текстах зринають неологізми, рідковживаності та діалектизми: «націосерце», «укродуховні», «чорнохмарря», «чинш», «бережина», «лапсердак», «около», «згар», «верета». Втішно, що поряд з ними авторка вводить у поетичні тексти сучасну лексику: «мікс», «броник», «берці». Вплив на читачів має і «уласкавлення» окремих слів: «доцюня», «штанята», «джерельце».
У мові про ці поетичні книги поза овидом уваги не може залишатися і формовираження. Адже існують у них і ронделі, анацикли, акровірші, верлібри, мезовірші, алфавітні вірші, тавтограма. А ще цей перелік спроможні доповнити глоса, септима, децима, телевірш…
І в кожному з цих творів побутують цікавинки. Та згадаю тільки про ті, що стали складовими ронделів: «хай надощить нові куплети осінь», «моменти щастя – то така розрада», «а поряд липа засріблилась пелехата».
В декого виникне питання: чому відгукувач згадує про них? Упевнений, що це є закономірним. Адже недавно Алла Бабенко випустила книгу ронделів «Любові всевишньої віть». І вона підтвердила, що поетка не бачить темарійності без оригінального вираження думки.
Що буде далі? Це знає достеменно лишень невмолимий часоплин.
Ігор ФАРИНА
селище Шумськ на Тернопіллі
Leave a Reply