Згідно з рішенням Секретаріату Національної спілки письменників України Василя Фольварочного висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Василь Фольварочний. Симон Петлюра: історичний роман. Книга І. Стриножені коні. – Тернопіль: Джура, 2009. – 304 с. Книга ІІ. На приспаному вулкані. – Тернопіль: Джура, 2009. – 332 с. Книга ІІІ. На пробудженому вулкані. – Тернопіль: Джура, 2010. – 324 с. Книга IV. Коріння в небо. Книга V. За серце України. – Тернопіль: Джура, 2016. – 420 с.
Якщо мати на увазі творчість Василя Фольварочного, то твердження про те, що він належить до літературних «багатоверстатників» не виглядає перебільшенням. Зрештою, поміркуйте самі. Уродженець Нападівки Лановецького району на Тернопільщині ще у 1966-му дебютував поетичною збіркою «Тривога». (Нагадаємо, що приблизно в той самий час у поезію повноголосо увійшли Володимир Базилевський, Володимир Підпалий, Іван Гнатюк, Роман Кудлик, Борис Демків.) Нині В. Фольварочний є автором багатьох документальних повістей, романів, драм, трагедій, трагікомедій. Він – лауреат престижних премій, заслужений діяч мистецтв України.
Перелік написаного зайняв би чимало місця… І кожен твір є цікавим по-своєму. Тут, мабуть, варто наголосити на такому. Для доробку нашого краянина характерні акценти на історизмі. Звернемося хоча б до документальної повісті «Земля Жижнянових правнуків», трагедій «Петлюра», «Богдан», роману «Хрещеники» Сталіна». (Ми зумисне назвали тільки те, що зримо несе у собі подихи часу, бо вони, без сумніву, відчутні й в інших творах.)
На новий виток – рівня епопеї – перу пана Василя піднялося після виходу книг історичного роману про Симона Петлюру, які вже отримали схвальні читацькі відгуки. Звісно, приєднуємося до них. Але водночас мусимо поставити крапку над розмовами про трикнижжя, бо тернопільські поліграфісти недавно видали ще дві книги історичного роману. Можливо, буде й продовження, бо епілог твору «За серце України» натякає, що історія життя легендарної людини чекає нового вростання у будні й свята. (Поціновувачі красного письменства з нетерпінням чекають його.)
Не думаємо, що в цьому є щось надзвичайне. Історична проза у правдивому висвітленні непростих сторінок вітчизняної минувшини, на превеликий жаль, ще не проторувала примітної стежини до читацьких сердець. Наївністю і непорядністю було б звинувачувати у цьому шанувальників художньої літератури. Чесно кажучи, вони є давно спраглими до пізнання. Але перешкоджають владні чинники. Неправильним було б говорити, що у високих кабінетах сидять люди, котрі не розуміють важливості відображення справжності слів. Навпаки! Не такі вже там недотепи. Вони добре розуміють, що припадання громади до джерел рідності означатиме кончину «совкового менталітету» в мисленні людей. І тоді їм доведеться позабути про власне поклоніння імперській ідеології, а перебудовувати свідомість, якщо хочуть залишитися в зручних кріслах. От і дожилися ми завдяки таким «піклувальникам про наше майбутнє» до військових подій на східноукраїнських рубежах країни, які чиновники соромливо називають евфемізмом АТО, боячись чесного визначення.
Про це, до речі, уже писано-переписано. І ми могли б, образно мовлячи, встромити «своїх п’ять копійок», та оприлюднимо інші інвективи. Не можемо не обурюватися неувагою влади до історичної прози. Смішно, а ще більше сумно: навіть у тоталітарні часи (як палко люблять проклинати їх владці!) вона не була такою обурливою. Згадаймо хоча б як через усі перепони пробивали собі дорогу до свідомості читачів історичні твори Романа Іваничука, Павла Загребельного, Івана Білика, Володимира Малика… Зауважимо, що тоді їхні книги виходили багатотисячними накладами, ці твори не раз перевидавали.
А що маємо нині? Масив романів про невідомі або малознані постаті української історії, наблизивши їх до нас, створив Іван Корсак. Не залишилися поза увагою і твори Геннадія Щипківського про непрості роки становлення УНР. Чимало зусиль для освоєння історичної тематики доклали також Святослав Праск, Петро Кралюк, Василь Горбатюк… Честь і хвала їх за це! Але усвідомлюємо, що зроблене – тільки дещиця у безберегому морі необхідного. Так, як не прикро, можемо оцінити ситуацію з одного боку. Маємо й інший. Усі згадані твори вийшли мізерними тиражами. Причина одна – недолуга державна політика у книгодрукуванні та книгорозповсюдженні. (Вітчизняні чиновники вдають, що не помічають цього, хоча добре розуміють, що книга є могутньою зброєю в ідеологічній війні. От і видумують усілякі казочки про нестачу коштів у воєнну пору. Парадокс? То давайте скажемо прямо: увага до друку і розповсюдження з боку державних чинників – смерть чиновництва у його нинішньому вигляді та різка зміна ідеологічних пріоритетів держави. А це – кінець війни, якого так бояться «рідненькі» можновладці, бо назавжди зникне найповажніша причина, на яку можна списувати власні «грішки». Тому й маємо те, що маємо.)
Про це (уже вкотре) подумалося, коли обмінювалися враженнями про історичний роман «Симон Петлюра» Василя Фольварочного, висунутий на здобуття Шевченківської премії. Тож спочатку і поведемо мову про власне історичний аспект. Тут, як нам здається, є два його відгалуження. По-перше, внаслідок «совковій ідеології» постать Симона Петлюри для багатьох залишилася своєрідною лякалкою. Міцними є комуністичні стереотипи. Ой міцними! І слава Богу, що Василь Фольварочний намагається зруйнувати їх, створивши портрет людини на тлі епохи, в якій їй довелося жити. Обличчя, яке не забувається. Чи не тому, що у книгах є чимало фактів, про які дізнаєшся вперше? Гадаємо, що наголос на цьому не є випадковістю. В історичному романі використано низку документів того часу. Не всі, звісно, мають змогу ознайомитися з ними. Через віддаленість архівів або їхню недоступність. Негативну роль відіграє й певна відраза до подаленілих у часі документів через специфічність викладу. Здається, що пан Василь враховує ці нюанси. Важливим є те, що письменник робить їх зрозумілішими, при цьому не опускаючись до рівня деяких горе-читачів. Варто, безперечно, наголосити на органічності документалістики в авторовій інтерпретації.
По-друге, руйнування антиісторичних міфів (а саме цю функцію відведено романові) спроектоване в сучасність. Адже твір без надмірного мудрування розповідає про те, що відбувалося тоді й нагадує сьогоднішньому поколінню, що отаманщина призводить до лиха. І з цим треба боротися, не покладаючи рук.
Архіважлива проблема. Та не тільки на ній варто наголошувати. Окремо, на наш погляд, доцільно поговорити про різні аспекти художності твору. Переконані, що без акцентів на них будуть доречними у цій розмові.
Отже, у фокусі погляду – аспекти художності. І насамперед звернемо увагу на діалогічність. Чому починаємо саме з неї? Думаємо, що письменник сам «винуватий» у цьому. Наведемо лишень один приклад. Перша книга роману «Стриножені коні» починається з діалогу між маленьким Семенком і його матір’ю. Текст має (на нашу думку, звісно) кілька нюансів. По-перше, розмова розкриває важливі риси характеру людини. І цим приваблює до себе. По-друге, ніхто не може точно ствердити, що діалог справді був, хоча за логікою його ймовірність є очевидною. Словотворенню віриш! А це (погодьмося!) є похвалою для письменника. До речі, питання про віру в правдивість стосується й інших перемов. Письменник привертає увагу до них тому, що вміє досконало вибудувати їх. Тут, очевидно, відіграла роль драматургічність думання. Це – своєрідна його проекція у прозі, адже відомо, що письменник є автором багатьох драматичних творів.
Коли вже зачеплено цю тему, то, мабуть, не маємо права оминути наступного. Віра у правдивість діалогу виростає не на голому місці. Вона органічно народжується з реалій непростої пори. Можна, з одного боку, балакати, що через уяву письменника пройшла генна пам’ять поколінь. Не приховуватимемо, що маємо справу з творчою реалізацією досвіду, набутого на довгій життєвій та літературній ниві. А з другого боку, думається про таке: чи не буде прикрою похибкою замовчування того, що вдала діалогічність – результат глибокого вивчення подій із віддалених у часі літ. Не відкидаємо, що в окремих випадках діалоги письменника (а точніше, розмови у його слововідтворенні) є вимислом автора. І тільки. Але яке це має значення, коли припадаєш до тих діалогів, як до живильного джерела? Та навіть про найменшу крихтинку видумки не хочеться думати у такі миттєвості.
Чомусь переконані, що з питанням про достовірність діалогічності пов’язане ще одне. І не бачимо потреби байдуже проходити мимо нього. В історичному романі мирно співіснують реальні й видумані персонажі. Їхні долі настільки міцно переплетені, що не помічаєш різниці між ними. І знову маємо чимало прикладів, які однозначно підтверджують це. Скажімо, вже на початку першої книги є згадка про діда Карпа і полтавського міщанина-пролетарія, котрі мають діаметрально протилежні погляди на життя. Й поряд з ними бачимо реальних професора Максима Максимовича Ковалевського та вчителя співів у бурсі Івана Розенка. Зрозуміло, ці персонажі – малознані для широкого читацького загалу. Але чомусь здається, що саме згадана обставина ще більше «примагнічує» до твору. Вкупі з діями таких персонажів, як український меценат Євген Чикаленко і театральний діяч Микола Садовський, які не належать до невідомих або малознайомих. Можна навіть ствердити, що все це разом творить своєрідну вибухову суміш для читацького сприйняття.
Зауважимо, що Василь Фольварочний не раз використовує цей прийом у романі. Прикладів вистачає. Скажімо, в другій книзі – «На приспаному вулкані» – вже на перших сторінках виникає постать візника Степана, до якої мимоволі проймаєшся симпатією, хоча й усвідомлюєш, що персонажа видумав письменник. Магія якась чи що? А хіба не варто згадати про академіка Федора Корша, з яким приятелював молодий Симон Петлюра, незважаючи на поважну різницю у віці? Не часто про нього, як не прикро, згадують й у наукових колах. І на цьому тлі творче припадання до постаті вченого виглядає дуже привабливо. Якщо хочете, то такий прийом додає чарівності у зображенні Івана Франка та Дмитра Дорошенка. Розуміємо, що не всі погодяться з нашим твердженням, бо так уже заведено у цьому світі, де кожен по-своєму реагує на ту чи іншу ситуацію.
Ходімо далі. Але, щоби не нагромаджувати приклади, наведемо ще лишень один. У п’ятій книзі – “За серце України» – йдеться про київського міщанина Івана Медика, який зустрів Симона Петлюру в одній зі столичних церков. Малопомітний епізод так вдало характеризує ситуацію, на тлі якої усе відбувалося. Точніше, мова про перші тижні після того, як військовики УНР неймовірними зусиллями придушили повстання, котре більшовики інспірували на «Арсеналі». До речі, про цю подію в українській історії можна багато говорити. Тим паче, що вона недостатньо висвітлена й у вузькофаховій історичній літературі. Але в даному випадкові зацікавлює й інше. За допомогою змалювання одного епізоду письменник зумів відобразити таку рису, як людяність. Між іншим, в цій книзі подібне бачимо й у стосунках Симона Петлюри з письменником і редактором Василем Королівим, з яким заприязнився ще під час учнівства у Полтаві. Попутно зауважимо ще таке. У творі є й інші епізоди, щоі відкривають неперебутні риси характеру людини. Принаймні, нам здавалося таке, коли читали про друга дитинства Прокопа Понятенка, студента Петра Січеславця, військовиків Петра Огира і Чоботаріва. А скільки ми говоримо про потребу відображення непохитності мислення не загальниковими словами, а в дії. І втішно, що у романі автор неодноразово наголошує на цьому. Згадаймо хоча б епізод спілкування С. Петлюри з підполковником царської армії Телятниковим у залізничному вагоні, коли в 1917-му обоє добиралися з Петрограда у Мінськ. У бесіді з ним Симон не приховував державницьких поглядів, хоча розумів, що може наштовхнутися на несприйняття. І при цьому непохитність думання сусідувала з тактовністю. Оскільки у романі подібні сценки є непоодинокими, то напрошується думка про вродженість риси. А ще – про її проекцію у нинішній день. Бо, чесно кажучи, пристосовництво багатьох особистостей добряче набридло. Вже й тим, хто не втаємничений у нюанси буднів у високих владних кабінетах. Хочемо того чи ні, а твір з усією гостротою ставить питання про виховання справжності людських характерів.
Є ще кілька нюансиків, котрі, на нашу думку, стали такими складовими історичного роману, без яких він виявляється немислимим. Приміром, своєрідною ознакою сучасної прози є посилання на ті чи інші історичні документи або їхнє цитування. Цим шляхом пішов і Василь Фольварочний. Непростий він, дуже непростий! Читачі неоднозначно (а іноді й відразливо) сприймають документалізм у письмі через перенасиченість ним. Та не вважаємо, що останнє є характерним для цього твору. Бо автор у даному випадку чітко поєднує художність і документаліз, дозуючи їх і не перебираючи міри.
Особливо нас потішив краєзнавчий аспект роману. Василь Фольварочний робить глибокий екскурс у часовимірі, ведучи мову про початок минулого століття. Тут, як нам здається, варто підкреслити таке. Поки що не вдалося віднайти вагомих свідчень про те, що молодий Симон Петлюра відвідував містечко Ланівці. Та й узагалі сумніваємося, що такі документи є. Але впевнені, що в даному випадкові це не має значення. Ситуація може бути повністю видуманою. Якщо все позначене органічністю, то художній вимисел набуває достовірності факту. Як це важливо тоді, коли автор веде мову про Нападівку – сусіднє з Ланівцями село, у якому народився!
Та не тільки органічність фантазії є властивою для історичного роману, якщо зачепити краєзнавство. Скажімо, в другій книзі письменник згадує про царського офіцера Афіногена Гутовського, який народився у Нападівці й перед Першою світовою війною здобував освіту в Ніжині.
Якщо припустити реальність, то все більше думається, що автор, аби не погрішити проти істини, композиційно дуже вправно вписав події з його участю в контекст часу, що є дуже важливим. І в майбутньому ще можемо зустрітися з цим персонажем, хоч і не знаємо, якими були вітрища долі. Афіноген міг загинути на фронтах Першої світової чи навіки пропасти у братовбивчих протистояннях, спричинених більшовицьким переворотом.
Між іншим, є ще вельми цікава деталь, коли говорити про військовиків. Чомусь соромливо замовчуємо, що поразка УНР зумовлена неувагою влади до потреб армії, хоча професійні історики це вже розкривають. Аж ніяк не вважаємо, що тут нема проекції у сьогодення. Навпаки, є навіть дивовижна прозірливість. Адже сторінки про некомпетентність Миколи Порша у військовому міністерстві УНР написані задовго до військових подій на східних рубежах нашої держави. Тут бачимо паралель з діями деяких наших генштабістів, котрі нехтують дійсністю.
Окрема мова – про жінок у романі. Значною мірою тому, що їх постаті виринають з ріки пам’яті чи фантазії вже на самому початку твору. Ба! Навіть більше! Бо стартує усе з діалогу малого головного героя з матір’ю. У ньому кількома штрихами згадано про ті риси, які в майбутньому характеризуватимуть відомого політичного діяча. Дехто, зрозуміло, може говорити про зужитність таких розмов у прозі. Та і на протореному шляху є натяк на свою стежечку. Та ще й тоді, коли зразки діалогічності бачимо й пізніше. Згадаємо хоча б про Марусю, з якою Симон познайомився на весіллі брата Федора, й Ольгу Бєльську, з котрою пошлюбився у Підмосков’ї.
Коли ці фрагменти можна протрактувати як позитив, то є те, що викликає неоднозначні судження. Читач, безперечно, звернув увагу на малопейзажність, адже спроби змалювання картин природи легко перерахувати. Що це? Невміння автора з їхньою поміччю створювати колорит? Будемо відвертими: така позиція письменника могла би бути недоліком. Та схиляємося радше до думки, що це прийом: відсутність пейзажності сама собою промовляє про непростість епохи. Чи наступне. Автор (роман чітко на це вказує) послуговується літературною мовою. Є певні підстави говорити про одинаковість мовлення у діалогічності та описах. Мовляв, тут літератор міг би бути вибагливішим. Але мовленнєва лапідарність може свідчити і про зумисність наміру автора, за яким приховане прагнення дійти до читачів у різних регіонах нашої держави однаковістю мови. Не відкидаємо усієї спірності питання. Але це не означає його ігнорування. Якщо письменник захотів так зробити, то це – його право, відкидати яке неможливо.
І насамкінець скажемо ще й про таке. Точніше, повторимо міркування про доцільність продовження історії про Симона Петлюру, котра прозвучала на початку цих нотаток. Не хочеться, дуже не хочеться, аби оповідь обірвалася на описі моменту, котрий не є визначальним у його біографії. Гадаємо, що й пан Василь задумується над цим. І задля цього знову візьметься за перо. А факт висунення п’ятикнижжя «Симона Петлюри» на здобуття Національної премії України ім. Т. Шевченка лише стимулюватиме цей процес.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА,
члени НСПУ.
Тернопільська обл.