На перехресті доріг: Олексій та Кирило Розумовські – відомі і невідомі

Між братами Олексієм і Кирилом Розумами (Розумовськими) 19 років різниці. Старший Олексій потрапив у Петербург часів Єлизавети Петрівни завдяки своєму непересічному дару співака. Піднявшись до статусу генерал-фельдмаршала українського походження, титулованого князя Священної Римської імперії та графа московської імперії, а попри все – фаворита цесарівни, її коханця і незабаром таємного чоловіка, він не забув і про свого молодшого брата. Кирилу Розумовському була вготована інша місія – стати останнім гетьманом українського козацтва. Обидва прожили дивовижне, повне доленосними подіями для імперської московії та України, життя. 

Олексій Розумовський – з Лемешів у Петербург, «путі несповідимі…»

Народився Олексій Розумовський 17 (28 за ст. ст.) березня1709 року у селі Лемеші, Київського полку, на Гетьманщині (тепер Чернігівська область), у сім’ї реєстрового козака Григорія Розума та його дружини Наталії Розумихи.

За переказами, козак Григорій полюбляв заглядати в чарчину, при цьому він щоразу хрестився, примовляючи: «Прощай, розуме, завтра зустрінемось». Саме за цю приказку козаки й дали йому прізвисько «Розум», що згодом не лише прив’язалося до рідних, а й стало прізвищем видатного козацького роду –Розумів (Розумовських).

Перший син Розума – Олекса, маючи неабиякий хист до співу, з дитячих років співав у церковному хорі. Якось у їхньому селі Лемеші (нині Козелецького району Чернігівської області) зупинився, щоб перекувати коней, московський полковник Вишневський із Петербурга. Почувши «янгольський тенор» 22–річного хлопця, він вирішив забрати «співучого козелецького козака» до столиці. Олекса залишав рідне село проти власної волі – батька вже не було в живих, сім’я дуже бідувала, але відмовитись від «пропозиції» царського слуги він не міг.

У Петербурзі молодий Розум продовжив співочу кар’єру. Завдяки чудовому голосу його прийняли співаком до церковного хору. Полковник Вишневський рекомендував його обер-гофмаршалу графові Левенвольде, а той 1731 року дав Олексі Розуму місце в хорі імператорських півчих (під прізвищем Розумовського). «Причепурений та добре вбраний, Олекса Розум почав співати в палацовій церкві, і на нього звернула увагу цесарівна ’Лизавета. Ніжний тенор, козача врода скорили серце веселої Петрової доньки, і вона закохалась у співака», – пише в своєму дослідженні журналіст та історик Євген Онацький. Невдовзі Олексій, як його називали при дворі, стає фаворитом доньки Петра І. У той час її обранцем був інший Олексій – ординарець, солдат (а згодом унтер-офіцер, прапорщик Семенівського полку) Шубін, але вона побоювалася його норовистої вдачі і почала задивлятися на Розумовського. Відтак переконала графа Левенвольде поступитися їй молодим співаком.

Олексій став спершу придворним співцем, а коли почав втрачати голос — бандуристом при цесарівні Єлизаветі. Приблизно тоді ж Шубіна за наказом імператриці Анни заслали до Сибіру. Його місце при Єлизаветі звільнилося. Подруга і родичка цесарівни, Анастасія Ізмайлова, зробила, за її наполяганням, пропозицію молодому Розумовському, яка і була прийнята: він з’явився серед придворних Єлизавети і незабаром став відомий як її коханець. Цесарівна підвищувала Розумовського, як могла, і незабаром зробила його головним інтендантом свого двору. По смерті імператриці Анни й незадовго до свого сходження на престол Єлизавета призначила його своїм камер-юнкером.

Слід зазначити, що майбутня імператриця Елизавета була вельми охоча до українських парубків – у монаршому дворі придворним бандуристом служив ще один козелецький козак Григорій Любисток, який спробував втекти, але за наказом царівни був упійманий і повернутий у Петербург. Проте тимчасова відсутність Григорія Любистка відкрила Олексі шлях до серця цесарівни. За свідченнями сучасників Миколи Ханенка та Якова Маркевича, Розумовський потім усе життя був вдячний Любисткові.

Після палацового перевороту в 1741 році, коли на імператорський престол вступила Єлизавета Петрівна, Олексій Розумовський, що відіграв у перевороті особливо значиму роль, отримав вагомі важелі впливу на систему російського царату. Це дозволяло йому проводити проукраїнську політику, сприяти проханням і клопотанням української старшини. У день коронації Єлизавети І Олексій Розумовський став кавалером ордена Андрія Первозванного, підполковником лейб-гвардії Кінного полку.

Таємне вінчання з імператрицею наступного після коронації – 1742 року, (без права наступництва на трон) – ще більше посилило позиції Розумовського. Відбулося таємне вінчання у підмосковному селі Перово (звідси родинна гілка графів Перовських). Весільним подарунком від Єлизавети Олексію був Ани́чків палац, найстарішій на Невскому проспекті – один з імператорських палаців Санкт-Петербурга, біля Аничкового мосту на набережній річки Фонтанки. Свою назву палац дістав від Ани́чкового мосту.

Після вінчання Розумовський поселився в Петербурзі поряд із покоями імператриці: вранці царське подружжя разом снідало. З цього часу борщ і вареники поселилися в царському меню. Найбагатша людина імперії, Його Світлість граф Олексій Розумовський залишався собою: скромним, набожним, любив полювання, гру в карти. На той час він уже був помітною фігурою в московськй імперії. Натомість висока, струнка сіроока красуня-імператриця Єлизавета Петрівна не позбулася в шлюбі своїх особливих великосвітських примх: з дня своєї коронації цариця не одягала жодної сукні двічі (у її гардеробі було 15 тисяч суконь).

На вінчання Олексія з Єлизаветою до Петербурга запросили його рідних – матір Наталку Розумиху та сестер, Наречений особисто вийшов зустріти матір, але вона не признала в статному благородному чоловікові свого сина. Олексієві довелось показувати родимі плями, аби довести це.

Царське подружжя таємно повінчав Федір Дуб’янський – духівник царської родини. І ця обвінчана пара щонайменше мала шлюбне церковне свідоцтво. Та коли померла Єлизавета Петрівна, і на трон, після того, як було задушено Петра ІІІ, прийшла Катерина ІІ, над Олексієм Розумовським нависла смертельна небезпека.

Царенаслідниця знала, що Олексій та Єлизавета були обвінчані. Катерина боялася, що Олексій Розумовський може претендувати на престол. В цій ситуації вона прислала гвардійців Орлова, які їй допомогли стати імператрицею, у палац Розумовського, аби він підтвердив, чи є у нього свідоцтво про шлюб. Очевидно, він зрозумів, що йому буде після того, як він документ покаже, а тому й сказав, що ніякого свідоцтва немає.

До слова, збереглася картина ще із XIX століття, на якій зображений старий із обвислими вусами Олексій Розумовський, в напівтемній кімнаті спалює шлюбне свідоцтво, а за вікном видно, як гвардійці Орлова сідають на коней.

Олексій Розумовський не залишається осторонь українських проблем – часто зустрічається з козацькими старшинами, які приїздять у Петербург, допомагає у задоволенні прохань та клопотань. Дехто з істориків натякає, що прихильність Розумовського доводилось «купувати», підносячи йому коштовні дарунки. Втім підтвердження (як і спростування) цьому немає. Зрештою, саме завдяки Олексі Розуму вдалося добитися від Єлизавети відновлення деяких вольностей та автономних прав українського козацтва та української православної церкви. У 1745 році завдяки його клопотанням було відновлено Київську митрополію.  Ідучи назустріч проханням  Ро­зумовського та української старшини, імператриця відновлює гетьманство. Гетьманську булаву на Глухівській раді 1747 року отримує Кирило Григорович Розум-Розумовський.

Після смерті Єлизавети Розу­мовський-старший пішов у відставку з посади генерал-фельдмаршала. На противагу братові Кирилу, він не брав участі в палацовому перевороті Катерини II. Але зміг заслужити прихильність і цієї цариці. Як писала про Олексія у своїх записках Катерина II, «не маючи будь-якої освіти, він мав широкий розум; обсипаний почестями, він не вирізнявся гордістю. Рисами його вдачі були щедрість і великодушність, але був крутим і важким на руку у нетверезому стані». Сучасники відзначали, що Олексій Розумовський «був ласкавий, поблажливий, привітний у поводженні з молодшими, любив клопотатися за нещасних і користувався загальною любов’ю».

Олексій Григорович Розумовський доживав віку в Аничковому саду в Пе­тербурзі — у подарованому Єлизаветою палаці. Помер граф 62-річним 6 (17 за ст.ст.) липня 1771 році у Петербурзі. Похований у Благовіщенській церкві Олександро-Невської Лаври у Санкт-Петербурзі.

За весь час свого життя в російській столиці Олексій Григорович лише одного разу зміг побувати в рідних Лемешах.

Люди, звичайно, пам’ятають і знають цей рід. У Козельці і навколишніх селах за тих часів було побудовано багато церков, чоловічий монастир, школу. Залишилася садиба Драганів (гілки роду Розумовських), де під час приїзду 1744 року зупинялися Олексій Розумовський із царицею Єлизаветою. Про приїзд коронованої пари в Україні ходять легенди та бувальщини. Ось, наприклад, про приїзд Єлизавети розповідають таке: щоб привітати імператрицю, козацькі старшини зібрали всі війська, які тільки були, вбрали їх у нові однострої. Але й цього було замало. Тож по всьому напрямку руху царського кортежу козаки з тих шеренг, які Єлизавета вже проїхала, переїздили вперед. І так до самого Глухова. Кажуть, ті козацькі хитрощі мали неабиякий ефект – Єлизавета І відновила гетьманство, побачивши єдність і велику силу козацтва. А поза тим, вона виконала свою обіцянку – слово, яке дала своєму чоловіку Олексію.

Є щоденник подорожі Єлизавети Петрівни Україною – від Стародуба до Києва. Там розписано, хто і як кожного дня її зустрічав. До речі, цікава деталь: коли царицю Єлизавету І зустрічали в сусідньому з Лемешами Козельці, і лакеї відкрили дверцята карети, то перше, що вона зробила, ставши на українську землю, стала на коліна перед матір’ю свого чоловіка – простою козачкою Наталкою Дем’янівною Розумихою. Це було закономірно і говорило про виховання Єлизавети, адже вона таким вчинком виявила повагу до свого чоловіка.

Існує також легенда про позашлюбну дитину Олексія Григоровича, яку він покинув разом із її знедоленою матір’ю, їдучи ще молодим і невідомим Олексою Розумом із Лемешів у Петербург.

Час від часу у Лемешах з’являлися самозванці, які називали себе нащадками Розума-старшого. Починаючи з 1991 року, на Козелеччину приїжджають і засвідчені Розумовські – цілими делегаціями,  аж до 15 осіб. Так, наприклад, Андрій Розумовський, далекий нащадок з Аргентини, почувши зворушливу історію свого предка, прибув сюди, аби й самому повінчатися в одній із побудованих його прадідами церков. Зокрема, церква Трьох Святителів була зведена у 1755 році на замовлення Олексія Розумовського. Храм побудували над могилою батька – козака Григорія Розума. Церква була названа в ім’я трьох святителів – Григорія Богослова, Василія Великого та Іоана Златоуста – Григорій Богослов був патроном Григорія Розума. Хоч, за церковними документами, замовником храму був Олексій Розумовський, за будівництвом, швидше за все, наглядала і доводила до пуття його мати, козачка-вдова Наталка Розумиха.

Ліна Костенко: Стара церковця в Лемешах

                                                               (фрагмент)«Історія стоїть біля дороги
та й дивиться, хто їде по соті.
Йде череда, туман взяла на роги.
А он село, що зветься Лемеші.

Десь там жила Наталка Розумиха,
Грицькова жінка, гарна й молода.
Як ще був жив, набралася з ним лиха,
такий він був п’яндига й гуляйда.

Але й козак! Просмолений, як човен.
Жагучо любий до безтями рук.
Як він умер, весь світ, сльозами повен,
в дощах стояв по самий Базавлук!

Вона ж його ні словом не вкорила.
Ходила до могили припадать.
А двох синів, Олексу та Кирила,
в капелу царську мусила віддать.

Коли ж сини доскочили пошани,
приїхала вона у Лемеші.

Мов янголи, співали клирошани
за упокій козацької душі —
в тій церкві, що Наталка спорудила
на тому місці, де Грицьковий гріб.
А двох синів, Олексу та Кирила,
у тій же церкві висповідав піп.
Один був мужем вінчаним цариці,
сподобивсь другий навіть булави.
Вона молилась: — Грицю, чуєш, Грицю!
Хоча б на мить устань та оживи!

Та подивися на свою Наталку,
що за твої одмолені гріхи
яку он долю виспівали змалку
підпаски наші, наші пастухи!

Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
вони ж тут руки дряпали в шипшині,
вони ж на цьому вигоні росли.
А ті ж то гуси, гуси-лебедята,
та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!..»

     Кирило Розумовський – «золота осінь української Гетьманщини»

5 травня 1747 року – московська імператриця Єлизавета І видала указ «Про буття в Україні гетьмана згідно тамтешніх прав та звичаїв». Указ став до певної міри несподіванкою, адже від 1734 року гетьманів в Україні не було, як не було й серйозних передумов для відновлення гетьманства. В 1750 році гетьманом був обраний 22-річний Кирило Розумовський, але в 1764 році гетьманський уряд так само несподівано скасувала Катерина ІІ.

Генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької імператорської академії наук, граф  і останній козацький гетьман Лівобережної України – Кирило Григорович Розумовський.

Біографи братів Розумовських – Олексія та Кирила – відзначають, що сім’я українця Григорія Розума була такою бідною, що в дитинстві Кирило пас кіз, причому не своїх.

Історики зауважують, що в єлизаветинську епоху талановиті люди з низів могли проявити себе, показавши свої особливі здібності і заслуги перед  імперією, і зайняти досить серйозні посади в  ієрархічній драбині влади. Кирило Розум-Розумовський не був у їх числі – його життєва історія зовсім інша. Завдяки своєму братові Олексію, який був фаворитом і таємним чоловіком імператриці Єлизавети, один брат допоміг іншому зробити успішну кар’єру. По вінчанню з імператрицею, Олексій Григорович забирає до себе в Петербург молодшого брата Кирила і, не маючи можливості навчатися самому (він вже був для цього застарий), забезпечує 14-літньому Кирилові освіту в кращих університетах Берліна, Страсбурга, Кеніґсберга. Юний Кирило здобуває знання під керівництвом таких відомих вчених, як Ейлер і Штрубе. Відразу після повернення з-за кордону 18-річного Кирила – за сприяння Єлизавети, а отже, передусім за сприяння Олексія –призначають президентом Петербурзької академії наук (цю посаду обіймав Кирило Розумовський більше 50 років, і саме він представив світу Старої Європи Михайла Ломоносова).

У тім часі імператриця нагороджує братів графськими титулами.

Після повернення з-за кордону Кирила Григоровича одружили з аристократкою, донькою флотського капітана –  Катериною Іванівною Наришкіною, яка дуже швидко народила йому дітей. Катерина Наришкіна доводилася троюрідною сестрою імператриці Єлизаветі I. Рано втратила батьків, виховувалася стрийком Олександром Наришкіним, впливовим державним діячем часів Петра I та Анни I. Згодом Катерина стає фрейліною цесарівни Єлисавети Романової, а в 1741 році статс-дамою.

27 жовтня 1746 року відбулося вінчання Наришкіної з Розумовським. На весіллі Кирила та Катерини були присутні іноземні посли  і сама Єлизавета, шлюбна церемонія мала всі ознаки справжніх царських урочистостей. Як посаг Розумовський отримав великі землі на території сучасної москви та московської області, а від монархині — відновлення гетьманства та невдовзі булаву гетьмана «всея Малыя России, обоих сторон  Днепра и войск запорозских».

Варто відзначити, що XVIII століття, в якому жили Кирило та Олексій Розуми, можна охарактеризувати, як епоху просвітництва. Разом з тим, практично в усіх європейських країнах відбувся процес абсолютизації монархії; московія не виняток – в цей період вона стала називатися імперією. Для українських земель це означало, що вони повинні були стати частиною великої держави. Відповідно і таке явище як Гетьманщина мало відійти в минуле.

Це б і неодмінно сталося, якби московія не почала чергову війну з Туреччиною, в якій імперії було не обійтися без стабільної України. Бажаючи отримати підтримку козацької старшини, імператриця Єлизавета поставила питання про відновлення гетьманщини, і на політичній арені з’явився останній козацький гетьман – Кирило Розумовський.

Коли в 1747 році Кирила Григоровича призначили на посаду гетьмана, він навіть засмутився, оскільки сильно звик до столичних розкошів і не хотів залишати Петербург. Обирали Кирила Розумовського в тодішній гетьманській столиці Глухові заочно – він на цей час був з родиною у Петербурзі. І лише суворе братове слово та царський указ змусили його взятися до керівництва. Кирило приїхав до Глухова вже як гетьман аж через рік – у 1749 році. Розумовський довго не перебував в Україні – кілька місяців, і повертався назад у столицю. Родина Розумовських періоду його столичної кар’єри постійно перебувала у Санкт-Петербурзі.

Однак, як і його брат Олексій, Кирило будучи «російським графом», все ж залишався в душі щирим українцем і на посаді гетьмана хотів хоч щось зробити для своєї рідної землі. Взявшись за справу,  він зробив, по суті, неможливе. Із часом Кирилові вдалося втілити в життя чимало важливих і корисних реформ. По-перше, велика частина податків тепер залишалася для потреб України. По-друге, українські справи стали вирішуватися в іноземній колегії, а не в Сенаті. По-третє, реформував козацтво, що стало добре підготовленою військовою силою з єдиною уніформою та сучасною зброєю. По-четверте, він заборонив  записувати селян кріпаками («холопами»). По-п’яте, завдяки відновленню старшинських рад, він був в курсі про всі справи на українській землі. Через це у гетьмана почалися серйозні тертя з московською аристократією (не з Єлизаветою, що була покровителькою Розумовського!), адже фактично Україна стала політично і економічно віддалятися від імперії. До того ж, гетьман отримав контроль над землями Запорізької Січі – великою родючою територією, на яку давно мали види найвищі кола московитської аристократії.

Уперше з часів Хмельницького Україна отримала право самостійно здійснювати міжнародні стосунки — було створено колегію зовнішніх зносин. Розумовський-молодший мав право самостійно призначати полковників та нагороджувати старшину землями, а на території України, окрім невеликого Київського гарнізону, не залишилося царських військ. Звичайно, всі ці та інші реформи втілювалися не без сприяння брата Олексія. Невідомо як би склалася ситуація далі, але в 1762 році імператриця Єлизавета помирає.

Кирило Розумовський взяв участь у двірцевому перевороті, завдяки чому, замість імператора-самодура Петра III на трон зійшла його дружина Катерина Друга. На час цього перевороту, коли Катерина ІІ брала владу, Кирило Розумовський фактично командував петербурзьким гарнізоном, він був шефомІзмайлівського полку. І якби не його слово як військовика і президента академії наук, Катерина могла би й не посісти великодержавний престол. Кирило Розумовський відіграв таку роль у тогочасному перевороті, очевидно, сподіваючись на те, що Катерина ІІ за це віддячить. Та він прорахувався, бо добре не знав норову молодої імператриці Катерини ІІ. Це дуже швидко виявилося – після того, як він зібрав у Глухові великий з’їзд козацької старшини у вересні 1763 року. Цей з’їзд звернувся до українського народу і до цариці Катерини ІІ щодо реформи на право наслідування гетьманського уряду. До речі, це було повернення до ідеї Богдана Хмельницького.

Нова імператриця виявилася із тих коронованих осіб, хто не особливо пам’ятав людей, які допомогли їй прийти до влади. Підняте Розумовським питання про спадковість гетьманства, незабаром привело до його відставки і зречення від булави – Катерина ІІ виявилася занадто сильним суперником, щоб вступити з нею в боротьбу.

Проживши наступні тринадцять років в Європі, в 1777 році Кирило Розумовський повернувся в Україну. Відзначимо, що до кінця життя Кирило не зміг змиритися з втратою влади, а Петербург на все життя перестав йому бути симпатичним. Подальше життя останній гетьман Кирило Розумовський провів з великою своєю сім’єю у резиденціях –  гетьманських містах Батурині та Яготині.

Взагалі, з Батурином Розумовський був пов’язаний більшу частину свого життя. У 1750 році місто було подаровано йому Єлизаветою І. За задумом Кирила Григоровича місто повинно було стати столицею Гетьманщини, він навіть хотів тут відкрити університет. В останні роки життя Кирило Розумовський побудував у місті розкішний палацовий комплекс, в якому була величезна бібліотека. Над проектом, до слова, працював знаменитий шотландський архітектор Чарльз Камерон.

Говорячи про особисті якості гетьмана, відзначимо, що він був добрим, доступним у спілкуванні чоловіком, людиною прямою, безпосередньою, до того ж володів почуттям гумору. Незважаючи на розкішне життя і багаті столи, улюбленими його стравами були український борщ і гречана каша. Кирило Григорович був щедрим меценатом Православної Церкви і культури.

В останній період свого життя займався розведенням іспанських овець, вирощуванням шовковиці і шовківництвом, механізував сільськогосподарську працю, будував млини. Сім’я останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського була справді велика – шість синів та п’ять доньок. Така кількість нащадків сприяла стрімкому розвитку роду Розумовських. Але, водночас, створювала підґрунтя для чвар та суперечок між чоловіком і дружиною щодо виховання дітей. Гетьманша Катерина Іванівна, незважаючи на деяке нудьгування під час перебування в Україні (їй не подобалися українські звичаї, а до населення й козацької старшини уродженка столичного Петербурга ставилася із пихою), була за висловами архівних документів «верною супругой, попечительной матерью, доброй родственницей и кроткой госпожой в доме». У 1762 році Катерина Наришкіна-Розумовська стає дамою Ордену Святої Катерини.

В останні роки стосунки Кирила та Катерини погіршилися. Казали, що основною причиною того були любовні походеньки відомого ловеласа, яким вважали Кирила Розумовського. В 1764 році, коли  Катерина II повністю скасувала Гетьманщину, як компенсацію останній гетьман України, не маючи ніякого вiйськового досвіду, отримав статус генерал-фельдмаршала і велику пенсію. Після цього Кирило почав більше часу проводити за кордоном, що ще більше погіршило стосунки з дружиною Катериною Іванівною. Померла Наришкіна-Розумовська у 1771 році, поховали її в Благовіщенській церкві Олександро-Невської Лаври у Санкт-Петербурзі, поруч з могилою Кирилового брата – Олексія Розумовського.

Кирило Григорович Розумовський помер в самотині 9 січня 1803 року і був похований у збудованій ним Воскресенській церкві в Батурині.

Його гетьманство нащадки назвали «оксамитовою осінню української державності», особа Кирила Розумовського досі викликає в істориків суперечки і дискусії – з одного боку він був відданим «матінці»-імперії, але з іншого – він зробив спробу відродити Гетьманщину в повній її самостійності, незважаючи на абсолютну владу московського монарха.

Ірина Вовк

Література

1. Абліцов Віталій. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті – К.: КИТ, 2007.– 436 с.

2. Бикодір Геннадій. Його імператорська величність із села Лемеші // Україна Молода, № 057, 28.01.2009.

3. Васильчикова А. А. Семейство Разумовскихь. – Т.1.– СПб, 1880.

4. Лазорський Микола. Гетьман Кирило Розумовський. Роман-хроніка 18 віку.– К.: Український Центр духовної культури, 1996. – 592 с.

4. Модзалевський В. Л. Малоросийский родословникь. Т.4. – Киев, 1914.

5. Путро О. І. Розумовський Олексій Григорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2012. –Т. 9. – С. 268.

6. Путро О. І. Гетьман Кирило Розумовський і його доба (з історії державо-творення XVIII століття). – Київ, 2008. – С.276.

7.Історія України в особах: IX–XVIII ст. К.:Видавництво «Україна», 1993. –

 396 с.

Ситий I. Клейноди останнього украïнського гетьмана //Знак. – 2005. – N° 24,

 с. 8-9.