107-ий день протистояння… 107-ий день усвідомлення першовартісного і значущого у кожній долі, як і того, хто ж, насправді, друг, а хто мерзенний ворог навіки… 106-ий відлік незламності і Міжнародний день друзів… На терезах – віра, воля, мир та неймовірно потужна й рятівна енергетика дружньої підтримки.
23 лютого стало її подвійною межею: із самого ранку вона приймала силу-силенну привітань і побажань з нагоди рясного і щедрого ювілею, упродовж дня вдячно відповідала на енергетично насичену вервечку поздоровлень і ввечері стомлено-щаслива уявляла, як прийматиме велику компанію рідних і друзів на гостинним столом наступного дня. А я із хвилюванням чекала публікації моєї розповіді про свою колегу – жінку-енергію, жінку-весну, саме так назвавши цю жіночу історію…
Однак назавтра світанок 24 лютого змінив усе, перекреслив реалії, спопелив майбутнє і назавжди розірвав на шматки спільну колись, нав’язану і перекручену братню історію.
Уже позаду –- її ювілейний лютий, а відтак – і лютий нашого болю й розстріляної української долі. Календар уже перегорнув листок, на якому ще встигло заяскравитися її рясне 60-ліття, а вже закарбувалось 100 днів нашого горя, терпіння, страждання, віри і втрат.
Тож забравши у лютого так і не опубліковану розповідь про ювілейну мережку моєї колеги Тетяни, спробую зібрати усі слова, хоч уже крізь призму війни, тривог, новин і, неодмінно, віри у нашу українську Перемогу!
Уже й червень, а жінка, як і усі ми, раз по раз згадує перекреслене лютневе світання, яке мало закружляти у ювілейних клопотах, а натомість налякало страшною звісткою, вирвавши з душі спокій і гармонію, втіху і звичний ритм життя. Ось так вона, народжена в росії, зі страшним болем за землю, що стала її рідною, за дітей та онуків, за колег-гідроенергетиків, знайомих і незнайомих, котрі стали на захист української долі, почала гортати нові сторінки свого життєпису. Перебирати у пам’яті поважне перевесло своїх чудових років, життєвої мудрості і трудового досвіду, що розпочався навесні 1981 року, коли 19-річною випускницею енергетичного технікуму за спеціальністю гідротехнік розпочала трудову біографію у місті над Дністром. Плакати і молитися за Україну, перераховувати кошти на потреби ЗСУ. І продовжувати працювати на своєму трудовому фронті, адже ніщо важливе на не обходиться без її активної участі, організаторських здібностей, нев’янучої енергії та, звичайно ж, професіоналізму й відданості галузі, у якій трудиться. Уміло гуртуючи за виконанням поставлених задач своїх колег-прибиральниць та двірників, Тетяна Іванівна невдовзі радіє яскравому зовнішньому і внутрішньому оздобленню інженерно-побутового корпусу, ошатним барвам клумб на прилеглій території, чистості у виробничих приміщеннях, крім того, успішно працюючи над договорами з контрагентами, забезпечуючи працівників свого цеху усім необхідним у їхній роботі, а станцію – чистотою та вчасними лабораторними фізико-хімічними, мікро-біологічними та паразитологічними дослідженнями питної, стічної, санітарно-побутової води. Щодо озеленення території, то про сорти садових квітів та кущів вона неодмінно знає все, бо захоплюється цією красою, дихає нею, дбає про неї і залюбки вирощує вдома, і на роботі!
І знову у спогадах спливає вона, молода жінка у незмінних гумових чоботях, котра раз по раз торувала робочі маршрути інженера з техніки безпеки у транспортному тунелі і… співала, аби на самоті не було страшно.
А ще ця жінка залишається невтомною господинею у родинному гніздечку, вишивальницею та майстринею в’язання, неодноразово демонструючи свої таланти на творчих конкурсах на філії; даруючи повсякчас струни своєї великої любові чоловіку, двом дорослим донечкам, голублячи наймиліших у всьому всесвіті двійко онучат, Іванка й Даніеля, називаючи їх великою любов’ю свого життя. Із особливим болем сприймає зранену й обпалену війною українську дійсність і, не вагаючись, висловлює рішучість та готовність у міру своїх можливостей гідно тримати український стрій: «Я відчуваю у собі сили і велику любов до рідної землі, тож не прощу за сплюндровану землю і людей України, не забуду!».
Інна ГОНЧАР