Виповнилося 80 років члену Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України, заслуженому журналісту України, публіцисту і редактору Богдану Грабовському. Народився він у селищі Перший квартал Приозерського району Архангельської області. Його батька Олексія Івановича за участь в Організації Українських Націоналістів та товаристві «Просвіта» було засуджено на десять років. Олена Микитівна — мати, також була виселена.
Після закінчення початкової школи у селищі продовжив навчання у Львівській середній школі №15, проживаючи у маминої сестри та школі-інтернаті №2. Після відбуття покарання батьки повернулися у рідне село Красне Зборівського району, були реабілітовані. Після школи Богдан Грабовський працював на заводі токарем. У 1963 році вступив до Львівського університету ім. І. Франка на факультет журналістики. Служив в армії. Працював в університетській, а згодом — у львівській обласній молодіжній газеті. П’ятнадцять років, з 1969-го – журналіст тернопільської газети «Вільне життя», згодом перейшов у Тернопільську державну обласну телерадіокомпанію, де пропрацював редактором, головним редактором і директором радіо.
У творчому доробку Богдана Грабовського дев’ять прозових книг: «Небезпечно вірити і не вірити», «Оцвітина», «Воробіївський прорив», «І криниці вичерпуються», «Фігова брость», «Студений грім», «Зашпори», «Чисті позирки», «Плач сирени».
У першій книжці «Небезпечно вірити і не вірити. Відземки» (видання 2002р.) письменник художньо осмислює епоху видимого краху тоталітарного комуністичного Союзу і відродження незалежної України. Це час змін назв і афіш, голосних розмов про волю, однак свідомість людей залишається та сама. Нема чіткого засуду зла і нема ідеології правдивої свободи жити за духовними принципами світла, добра і опіки над співвітчизниками. Тож державний віз перехоплюють пристосуванці до того ж самого шляху, що й при Союзі: усім хочеться добре жити за рахунок інших.
Друга книжка «Оцвітина. Піднивки» вийшла у 2004 р. Повість «Оцвітина» на суд читача виставляє інтереси спільноти-пустоцвіта, чия функція обмежується самозадоволенням. Її життєвий шлях – не для Бога і не для суспільства, лише для себе. Такою самою бачиться авторові і політична діяльність перших років української державної незалежності, у великій мірі залежній від зв’язків і стереотипів попередньої держави.
Друга частина обох перших книг являє собою публіцистичні замальовки, що спонукають тверезо замислитися: чи не є деякі звичні суспільні наративи, події, звичаї маскуванням чи виправданням несправедливості, обману, кривого шляху?
«Воробіївський порив» (2006 р.) – історична повість про боротьбу ОУНівського підпілля і НКВС, основана на реальних подіях передвоєнного 1941 року. Молоді націоналісти постановили відбити у комуністів і визволити в’язнів тернопільської тюрми і, не маючи відповідного озброєння, зазнали поразки. Дійові особи – як конкретні історичні постаті, так і вигадані. Автор досліджує глибокі причини видимої безрезультативності боротьби.
«І криниці вичерпуються» (2010 р.) – збірка оповідань з неповторним галицьким колоритом і, як і завше у творах Богдана Грабовського – з відчутною присутністю у житті народу отого не скинутого світоглядного гніту, який називається політикою комуністичної чи вже посткомуністичної дійсності, і який прагне домінувати над людяністю, мораллю і духом людини.
У п’ятій книжці – галицькі оповідання і повість «Фігова брость» (2013 р.). У післямові до повісті знаний український письменник Петро Сорока дає точну характеристику творчості автора: «Б. Грабовський пише тільки про те, що знає глибинно, досконало і з власного життєвого досвіду. … Повість «Фігова брость» … налаштовує на болісні глибокі розмисли про гріховну сутність людини і державної системи, в якій домінують одні ринки і банки. … Державна система, за переконанням автора, давно стала в Україні самоціллю: народ сам по собі і система сама по собі. Як наслідок, функціонери такої системи стали демагогами і утискувачами. Люди живуть ніби за інерцією, скрізь панують сіро-чорні барви настрою і безвиході. Письменник дуже добре передав цю атмосферу байдужості, духовної немочі і нечисті. Дика демократія, кажучи образно, це та сама сатана, тільки замішана на ще більшій брехливості і лицемірстві, як соціалізм. Де ступиш – підступ, де не глянеш – шахрайство, зло і кримінал».
«Студений грім» (2016 р.) – повісті «Оцвітина» і «Воробіївський порив», а також оповідання, в яких автор показує що, попри підступний і складний час, галицький люд часто опирається на закладені генетично моральність і духовні основи, а також сформований вихованням усталений світогляд у ставленні до добра і зла.
Жанр сьомої, восьмої і дев’ятої книжки – «Зашпори» (2017р.), «Чисті позирки» (2021р.) і «Плач сирени» (2023р.) Богдан Грабовський означує як натурна проза. І пише про неї так: «Обране письмо підкуповує своєрідним авторським стилем, що позбавлений надмірних ошатностей, завше суворий, навіть у чомусь сухий, але незмінно добре акцентований». Невеликі оповідки його натурної прози правдиво показують існуюче і, попри висвітлене, завжди стверджують істинність, моральність, культуру, гідність, честь, правдиву віру і прагнення досконалості – те, чого так бракує нинішньому часі і без чого людина задихається у нечистотах неправди, корупції, зла, хіті і вигоди.
У збірках натурної прози, зокрема у «Плачі сирени», автор з подивовано-жартівливим підтекстом подає давно виношені сивочолі роздуми про сьогодення, резонні погляди із відстані років, які виловлюють непомітні чи непомічені соціальні недоречності, що потребують виправлення. Чи не нівелюється окрилена урочистість при занадто частому виконанні державного гімну за не таких вже й урочистих обставин? Наскільки шкодить кон’юнктурність політичних партій? Яким чином людськість може порятуватися від пекельного зла воєн? Чому західняки з відкритим серцем приймають переселенців зі сходу України у той час, як ті відчувають до них відчуженість? Чому саме жінки до війни виїжджали за кордон на заробітки? Чому суспільство витворило з пенсіонера реального прохача хліба? Ці та інші питання, порушені автором, постають на сторінках згаданого видання.
Не можу не згадати таке: «Нині все у суспільстві просякнув розгонистий бізнес — духовність, освіту, мораль, стосунки — і будівництво заразом. А колись, пригадується, мислячі знавці будили зодчих п’ятирічок ганебними стусанами: які архітектурні витвори заповімо нащадкам?». Дістає письменник на світ Божий й інше затаєне: «Яким робом відтворювати осудні сторінки галицького села? Моментами крається душа: що ми за народ, українці? Не інакше, як перебрали з притаманною лагідністю, а на шляхах віків розгубили імунітет до плебейства, до зради. Коли ж визначимося з діагнозом нації? І почнемо лікуватися, видужувати…».
Чому дозволяємо собі калічити неоціненне надбання — мову? Що прогледіли у шкільному вихованні, чи не відсутність шляхетності, якщо посередні та напористі школярі згодом досягають життєвого успіху, а справді талановиті животіють на низьких посадах та безгрошів’ї . У чому вина суспільства? Насправді тут є що виправляти і над чим мислити.
Тож спадає на думку: чи не тому нині виє, плаче сирена всіма голосами, що не взялися за внутрішні справи завчасу, жили за інерцією ідеології зла і тим дали ворогові привід спробувати повернути злощасне минуле? Чи не з цього потрібно починати після перемоги у цій війні? Бо справжня Перемога — це перемога над своїми недоліками, над своєю темрявою у державі, над захланністю і внутрішньою несправедливістю. Хто хоче визволитися від зовнішнього зла, має визволитися і від внутрішнього, щоби перше, вишукуючи своє, не мало зачіпки.
Багато світла виливає Богдан Олексійович зі сторінок своїх книг, аби висвітлити і побачити, зрозуміти і оздоровити. Хай же і йому дарується світле і чисте, добре і високе на многі і благі літа!
Анна-Віталія ПАЛІЙ
Leave a Reply