1 січня 2024 року поетові Василю Сташуку виповнилося б 80
Іноді здається, що Василя Сташука знав завжди. Щонайменше, років тридцять ми дружили. У дев’яностих я редагував обласну щотижневу газету «Житомир», а він – Брусилівську районку «Відродження». І коли приїздив до обласного центру у якихось справах, не минав нагоди навідатися до мене у редакцію. Нам було про що поговорити, знайти обопільні теми, а коли ще Василь мав годину-другу вільного часу до відправлення рейсового автобуса на Малин чи Брусилів, усамітнювалися неподалік у кав’ярні, аби сказати до того ще несказане. Бував він у гостях у мене вдома, я – у нього в Брусилові. З ним завжди було легко і цікаво, він ніколи не підвищував голос, мав урівноважену і спокійну натуру, не любив зверхності і байдужості, особисто залишаючись надзвичайно скромною людиною.
У житті Василеві довелося бути і землеробом, і шляховиком, і будівельником, найбільше – журналістом, а повсякчас – почувати себе творцем художнього слова, про що свідчать понад півтора десятка книг віршів, прози, есеїв, сформував свій індивідуальний стиль. Він по-своєму сказав про любов, пережиту не лише як емоційний сплеск, а як духовний феномен, як життєву драму. Він як мало хто інший завжди був щирим у своїй громадянській поезії, не відділяв себе від ліричного героя, у житті і в творчості до останнього подиху залишався громадянином і вірним патріотом України, зневажаючи, як він сам казав, глáдких і гладкúх. «Як мені здається, – зауважував він, – глáдкі і байдужі – це одного поля ягоди». Усім серцем ненавидів лжу, підступництво, барство…
Вимушено переселившись із чорнобильської зони у Брусилів, Василь віддано займався громадською та просвітницькою діяльністю. У 2009 році ініціював створення у Брусилові краєзнавчого музею імені Івана Огієнка, був його першим директором, ініціатором спорудження і встановлення пам’ятника видатному земляку.
Очолював також Брусилівську районну організацію Всеукраїнського товариства Івана Огієнка, міжрайонне літературно-мистецьке об’єднання «Посвіт» імені І. Огієнка, районну організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта», редагував альманах «Житичі і світ», був членом правління обласної організації НСПУ, лауреатом регіонального поетичного конкурсу «Дорогами ровесників», Всеукраїнських премій імені Івана Огієнка та Василя Юхимовича, обласних премій імені Михайла Клименка, Василя Земляка, Лесі Українки та Бориса Тена. Останнє, що встиг ще зробити, – видати книгу «Наше коріння – пам’ять» про убитий Чорнобилем свій рідний древлянський край та заснувати наразі престижну Всеукраїнську премію імені Василя Скуратівського.
У 2018 році вийшли друком два томи Василевих вибраних творів, які він мені тоді, ще свіженькі, у синій, як небо, палітурці, презентував із дарчим написом. На сторінках двотомника животворно пульсують високі почуття, ціну яким знає лише той, хто по-справжньому їх пізнав і пережив. У віршах вгадуються «схили кохання», прощальний смуток, любов не перша, але остання. Пронизливо звучать рядки поетичних монологів / «Хіба я знав, що так любити можна» /, у яких зосереджена квінтесенція літературно-художнього доробку письменника, що постає у різноманітних жанрових формах – ліричних віршах, молитвах, замовляннях, сповідях, колядках, щедрівках, а за суттю своєю тонко передають справжність, первородність, дитинність духовного і природного світу взагалі і почуття любові до людей зокрема.
Воістину зрілим поетом-громадянином, істинним патріотом і українцем постав Василь Сташук у віршах громадянського звучання. «Сином поліського багатостраждального народу» назвав його відомий український поет Микола Сингаївський, який, певна річ, «не зміг мовчати», його життєва і творча біографія на повен голос промовляє до світу:
Та я прокляття з Прип’яті напився,
А нині людство душу мою п’є.
Василеві і справді пекли «несамовиті вірші, що знають скипень Крут і Колиму», він до останку залишився «вірним тільки Слову, що Господь засвітив». Мене особисто глибоко схвилювала художня довершеність ось цього вірша із двотомника, сповненого життєвого оптимізму, попри снігові замети долі.
Я в цих снігах ніколи не розтану –
Я в цих снігах уже перемерзав…
Душі моєї зблідлої нірвану
Не здетонує навіть і сльоза.
А сніг іде.
Насипало – в коліна.
Надію розгойдали міражі.
А може, відчайдушність лебедина
Шукає покаянних віражів.
А десь в огромі скривдженого лиха
Вистуджують вітри мою біду…
Майне зоря, мов безшелесна втіха.
А сніг іде.
І я також іду…
Востаннє судилося почути Василів голос, коли вітав його по мобільному з новоріччям 2022-го та днем народження. Він ледве говорив, слова застрявали в горлі. Сказав, що на різдвяні свята виписали з лікарні, що все минеться, сподіваючись на генетичну витривалість поліщуків. Але… У Господа, вочевидь, свої плани на людей, наділених божими талантами творити. Менш ніж за два тижні до початку повномасштабного вторгнення рашистської орди на територію України Василя Сташука не стало. Не стало воїна полум’яного поетичного слова, щирого друга і Людини з великої літери, який ніколи «не плакав мовчки у рукав».
Іноді здається, що він наперед знав свою долю, що там, у засвітах, «дощем досвітнім» повернеться додому, що стане «неминучим у своїх клейнодах… у прийдешнім слові»:
Я неминучий…
Не мину ніколи,
Навіть тоді, як в землю перейду.
Десь у свавіллі безуму й крамоли
Я не прийду у світ бездарно голим,
А зіркою Всевишнього зійду.
У народі мудро мовлено: життя коротке, а пам’ять – вічна. Як напророчив письменник Василь Скуратівський, «вірші Василя Сташука і будуть тією пам’яттю про рідну поліську землю, її людей і одвічний біль незагоєної рани, що кровоточить у душах поліщуків».
Земля тобі небом, друже, і життя вічного!
Михайло ЖАЙВОРОН