Шмигельська Леся. ПроСвіт. Поезії. – Івано-Франківськ: Симфонія форте. 2016. –112 с.

Відомий український поет Ігор Павлюк – автор передслова до цієї книги віршів, очевидно, мав рацію, радячи назвати її – «Паперовий кораблик» чи «Кораблик на папері». Не знаю, що він мав на увазі. Та й, чесно кажучи, не цікавить це мене. Але, здається, що в даному випадку він мав рацію. Адже вірш «Паперовий кораблик» по своєму й оригінально відображає суть. А ще, напевно, заголовок є більш жіночнішим, що теж має істотне значення. Принаймні, мені так гадається.
Та перед нами постав «ПроСвіт». Певні поштовхи до розуміння цього ймення можуть дати поетичні рядки на кшталт: «Я чиїсь біль, що зринає сльозою і в проСвіті губиться», «Межи гріхів згадають мо’ про світ і просвіт». Менш тепла назва? Холодна філософічність? Можливо, і є щось від цього. Як кому смакує. Я ж особисто більш розмірковую про нехолодну філософію. Тим паче, коли для цього є підстави. І не тільки через назву з’являються вони. Якщо поезії з цієї книги поділити умовно за мотивами – на громадянські, пейзажні та інтимні, то їх помітно побільшає.
Аби не звинуватили у голослівності, вдамся до конкретики. І поведу мову про першу з названих мелодій. Чому? Навряд, чи можна однозначно відповісти на це запитання. Та й, здається, що поетка сама не хоче такої розв’язки й агітує за це різнотем’ям у цьому поезопласті. Скажімо, останнім часом з’явилося чимало віршів, спонукою до появи яких стали воєнні події на східних рубежах нашої держави. Згоден, що по-іншому й не може бути, якщо логічно поміркувати. Біда – в іншому. Нерідко автори пропонують горезвісні вірші-«паротяги», таким чином налаштовуючи проти себе налаштовуючи проти поетичної справжності. Вірші Лесі Шмигельської якісь не такі. Навіть при висловлюванні думок про загальновідоме вона не втрачає особистісності погляду: «А десь кулемети і «Гради», безвість, могили, хрести… І ходить нагою душа по лезу – їй боляче хрест нести». Мабуть, можна наводити й інші цитати для підтвердження цієї думки. Але не бачу потреби. Гадаю, що все і так є зрозумілим. А ще виступаю проти цитацій з такої причини. По-перше, поціновувачів таланту поетки, либонь, більше привабило б шукання підтверджень. По-друге, Леся Шмигельська не втрачає отієї особистісності погляду і при вираженні інших аспектів громадянськості. А ще – дуже зриме переплетення сучасності та минувшини. «Уже поза північ. А я чомусь далі не сплю. Чекаю світання. Нервово покліпує свічка. Невільно лягає серпанок на сонну ріллю. І чорною кішкою треться об спогади відчай». Дехто, прочитавши цей катрен, скаже, що рецензент свою тезу хоче підтвердити рядками, які не мають прямого стосунку до теми, не поділяю такої думки. Вдатності без особливих проблем можна відшукати у віршах «Розп’ята мадонна», «Доктор Пастор» й у деяких інших творах: «Ця безвість на голках і тіло також у глицях…» (вірш «Розп’ята мадонна»), «І дощ дрібнить у ніч, немов крізь сито» (вірш «Доктор Пастор»)… Просто неможливо уздріти ту грань поєднання громадянського і особистого. А може, це особливість поетики талановитої уродженки Прикарпаття?
До речі, про щось таке гадається, коли читаєш твори про богошукання. «Знову вертаю Молочним Шляхом через повені в світ колискової, де матіоли і Бог. Зоряні янголи вчора наснилися знов мені. Вчуся прощати, інакше не можу…». Коли мати на увазі цю тему, то впадає у вічі ще один момент. Не може не привабити й простість думок. І не тільки тоді, коли йдеться про римовані вірші, бо й у верлібрах дихання простоти відчувається. «А ще зірниці – ключі від раю… О Всевишній!». Може, й тому мені спало на думку, що авторці варто продовжити шукання в цьому плані? Зрештою, хіба щось інше з’явиться у розмислах, коли тут в єдиному ряду прошкують у білий світ простота і органічність?
Дивуєшся їм і тоді, коли перечитуєш пейзажну лірику. «Дим крізь димар малював швидкоплинні хмарки, вправно зима напинала сріблясті вітрила. Снилася птаха, поранена летом палким, жалісно терла об мене обвуглені крила». Зримий малюнок, правда? Але є тут і відсвіт уяви. Чи не це вирізняє поетку? У купі з віковим сприйманням навколишності і географічними координатами поезотворення.
А хіба, мовлячи про жіноче версифікаторство, можна оминути питання про любовну лірику? Адже у віршах Лесі Шмигельської є так багато припадань до інтимності: «крізь тепле скло раховані зірки рясним дощем падуть навколо хати. І хай літа не раз пекли таки, та я тебе не вміла не кохати», «неосінню журу я тобою і зраню, і вигою, не губи мене в зливах, спини між громами, спини…». І знову доводиться у даному випадку говорити про простоту й органічність. Це, зрозуміло, не дивує, бо навряд чи може бути по-іншому у реальному житті, бо поезія є його віддзеркаленням, незважаючи на порції уяви та образних узагальнень у ній.
І над усім цим – тяжіння до філософічності осмислення. «Крізь тишу – грім, крізь гіркоту – моління, колюче груддя вибитих доріг. Все поцейбічне – проминуще, тлінне, лиш вічне синє небо угорі». Але все це, на мою думку, не дало б належного ефекту, якби не виражальні засоби, якими послуговується поетка. І насамперед – про порівняння і метафори. Їх, між іншим, можна знайти чи не на кожній сторінці: «зорі босі», «дні пережиті, немов муркотливі коти», «нетлінне світло» тощо. Усе це не привабило б настільки, якби не контекст творів, в яких було влучно використано ці вдатності. «Поближче б до серця – туди, де болить неспокій, де білі світанки і долі, як бите скло», «Як безпритульна тінь, що серце крає, блукає ніч зірками із небес».
Метафоричність мислення і вдалість порівнянь доповнює тяжіння до свіжих слів і фраз. А саме такими в цій книзі є новотвори: «листоповені», «голостеп», «молитовня», «сновраження» і т.д. Можна, очевидно говорити про якусь часткову нарочитість та надуманість. Та навіть з мовознавчої точки зору маємо неоднозначність. Багато говоримо сьогодні про потребу більшого припадання до джерел різномовності, зокрема, до неологізмів. А вони саме такими і є. Й одні – не сприймають, а другі є задоволеними таким слововживанням. Як кажуть, кожному – своє.
Та чи можна стверджувати, що лише ці фактори позитивно агітують за вмілість виражальних засобів авторки? Не поділяю такого міркування вже хоча б тому, що поряд з традиційними римованими віршами існують верлібри і акровірші. Можливо, в попередніх книгах й були сонети, катрени, рубаї. А чи не буде шляху до епіки? Принаймні, до такої думки підштовхує балада «Доктор Пастор», що присвячена повстанському лікарю Олексі Зеленюку, який у роки гіркотющого повоєння рятував упівців. Мені цей твір чомусь більше нагадує маленьку поему.
… Напевно, можна висловлювати і інші думки про книгу віршів. Та думаю про інше. Нині, мабуть, не знайдеться такого поціновувача художньої літератури, який би не обурювався викривленостями книгорозповсюдження. через які неможливо придбати потрібне видання. З особливою гостротою постає це питання тоді, коли книга побачила світ за межами того чи іншого регіону. Гадаю, що воно напряму стосується і збірки лірики Лесі Шмигельської – її п’яте побачення з читачами. І немає нічого поганого у творчій плодовитості. Але… Дана книга була моєю першою зустріччю з доробком цікавої поетеси. Хоча не приховуватиму те, що раніше чув про неї, читаючи окремі добірки в періодиці чи рецензії. Переконаний, що так гадають й інші читачі. І час, звісно, покаже, чи буде зруйновано стереотип. А мені дуже хотілося б, щоб думки про дану авторку не мінялися. З нетерпінням чекаю нової книги Лесі Шмигельської. – не менш цікавої, ніж «ПроCвіт».

Ігор Фарина,
член НСПУ,
м. Шумськ на Тернопільщині.

img_20161004_0001