“Є підстави стверджувати, що Юрій Боярунець шукає себе на помежів’ї до цих двох літературних течій, витворюючи власний стиль. А ще над всім тяжіє його нахил прозиїзації («Ще вчора… Латаємо прапори подерті»), данина етнографізму («тільки вольний він чи плаче, чи стогне»). І над усім цим – якийсь незбагненний відсвіт іронічності («Раніше йшли до священика, тепер йдуть до психолога»). І все це – на фоні громадянських, філософських, пейзажних та інтимних мотивів у книзі. Важливою вважаю і ту обставину, що в даному випадку вони тісно переплелися між собою та не підлягають розмежуванню…”
«Не можна жити поза світом»
Боярунець Юрій. «Вибір-2: поезії». – Вінниця: ФОП Рогальська І. О., 2015. – 48 с.
Вперше вірші Юрія Боярунця побачив у «Літературні Україні». Ота добірка поезій, яку газета вмістила під час Революції Гідності, сподобалося вмінням побачити поетичність в найбуденнішому фактові і неповторно виразити почування. «А першим революціонером – як не згадати? – був – чому був? і є Ісус.». «Налилося слово сльозою, – викристалізувалося». Публікація «Червоним з чорним на білому» спонукала до, глибшого знайомства з доробком поета з подільської глибинки. Та на жаль, це виявилося неможливим через викривленості сучасного книгорозповсюдження. Довелося лишень вдовольнитися відомостями з письменницького довідника та інтернету. Зокрема, дізнався, що він 63 роки тому, народився в селі Скоморошки Оратівського району на Вінниччині. Після військової служби навчався в Харківському авіаційному інституті. Працював за фахом інженером на Жулянському машинобудівному заводі (філіал заводу ім. Артема), техніком на Скоморошківському цукрозаводі, кореспондентом «районки». Автор кількох поетичних збірок.
І ось нещодавно в мої руки потрапила його книга «Вибір-2». Чесно кажучи, трішки розчарувався від назви. Надто вже банальною та не презентаційною була назва видання. Особливо на тлі того, як зацікавлювали ймення попередніх збірників віршів: «Котилась торба з високого горба», «Вольний вітер з Лугу», «Деформації, або звідки ж узявся кукіль», «Антика». Згодімося, що тут є над чим замислитися. Тим паче, що у книзі маємо чимало цікавих назв творів та образних висловлювань: «На шляху просто неба», «Колискова в зіниці молоха», «Чорний ворон на грудях твоїх», «Жовто-гарячим човном крутобоким»… Зрештою, це – тільки дещиця із вдатностей. Впевнений, що кожна з них могла б стати найменням, що більше привабливішим до книги.
Невипадково про це кажу. Бо у ній чи не кожній сторінці можна побачити неординарні тексти. «Зла гідність повнить в моїх очах – веселка». «Революція – і поет, кликані співвідносними долями». І немає особливого значення, що мною процитовано рядки з віршів написаних останнім часом. Адже саме вони у тісній сув’язі ліпшими текстами книг «Деформації, або звідки ж узявся кукіль», «Вольний вітер з Лугу» та невиданої збірки «Театр одного актора» щось єдине, створюючи неповторність. Інакше і не приходить в голову, коли зір натикається на наступне: «…рукавами витирав історію побиту», «…коли так хочеться повірити у чудо, – а вірить в чудо правда заважа». Розумію, звісно, що дехто, прочитавши вищезгадані розмірковування, почне говорити про особистісність поглядів рецензента, яка мовляв, може не співпадати із загальноприйнятим підводами. Згоден, що подібна точка зору має право на існування. Але… Якщо таке право має поет, то чому йому не велено існувати для літературного критика? Це ж – очевидна несправедливість з побутуванням якої ніколи не погоджуся.
Але давайте більше не будемо ламати списи навколо цієї проблеми. Повернемося до книги, уважне прочитання котрої ставить перед читачами чимало небуденних питань. І перш за все спробуємо розібратися у тому, в якому стилі працює автор. Непросто тут усе, ой непросто. Хоча б тому, що поряд з традиційністю («І прийшов до ріки я босоніж») сусідує постмодернізм («зійшов сніг незабаром і проліски тільки, щоб не в пучечок вуличний»). Тому напевно, і є підстави стверджувати, що Юрій Боярунець шукає себе на помежів’ї до цих двох літературних течій, витворюючи власний стиль. А ще над всім тяжіє його нахил прозиїзації («Ще вчора… Латаємо прапори подерті»), данина етнографізму («тільки вольний він чи плаче, чи стогне»). І над усім цим – якийсь незбагненний відсвіт іронічності («Раніше йшли до священика, тепер йдуть до психолога»). І все це – на фоні громадянських, філософських, пейзажних та інтимних мотивів у книзі. Важливою вважаю і ту обставину, що в даному випадку вони тісно переплелися між собою та не підлягають розмежуванню.
То водночас спробуємо це зробити. І почнемо з розмови про громадянськість. До речі, прозорі натяки на неї маємо у багатьох творах, («Неправда, що на світі багато правди», «Нема мови, непросто воно – бути іншим»). Якщо узагальнити усе, то не можна не помітити, що перед нами постають вірші, народженні Революцією Гідності. Не приховуватиму, що такі мотиви є характерними для більшості поетів. Для українських версифіка творів – це своєрідний стиль життя. Та водночас не варто, мабуть говорити, що мотиви – відлуння революційних подій. Це – штучне обмеження. Немає українського віршотворця, який не переймався б шуканнями справедливості. А Революція Гідності – українське тло цього процесу. Непростого процесу. («Він був із людей, яких мало, який напевно, не буде вже»). Між іншим, це цитування ще раз підтверджує істинність вищезгаданого. Понад два роки тому так часто висловлювалися на адресу Героїв Небесної Сотні. І справедливо! Але узято фразу з вірша, де йдеться про Че Гавару. Перегук поколінь. Можливо? Але хіба це применшує звучання твору?
Тепер – про філософічність. І знову бачу потребу в узагальненні. Якщо мати на увазі «Вибір-2», то скажемо, що автор не відстоює ту чи іншу течію (не бачу в цьому нічого поганого), а про говорить загальнолюдські цінності. «Не можна жити поза світом. На зло кому?» Правда, цей філософський мотив виглядав би дещо збідненим, якби не мелодія богошукань, цікаво, що її чутно в уже першому вірші книги. («І звернув я обличчя до Бога»). У виданні досить часто можна вловити біблійні мотиви, що додає йому шарму, «Біснується шалений регіт пекла в охоплених полум’ям кварталах». Та мотиви богошукань присутній не тільки у творі з епіграфом з першого послання Ап. Павла до коринтян. Назву хоча б окремі з них. Це – вірші «Наспіла пора. Радуниця», «Юродивий», «Грішний ангел». Хіба не про цей флер спадає думка, коли читаєш: «Була земля: ходив під Богом, оспівуючи край, народ»…?
Своєрідною є і пейзажність. Чи не найяскравіше бачимо у творах «Місяць вкрадено», «Віхола», «Неспокій». Замилування красою рідної є таким очевидним. («За горою, за крутою ріка червоніє, ратне поле за горою – серце німіє»). Але автор і тут залишається оригінальним, бо віршами з нальотом пейзажності стверджує, що природа була б, напевно, якоюсь змертвілою і не так хвилюючою, якби він не показував людського начала у ній. Приміром, у вірші «Місяць вкрадено», надибуємо фразу: «де я бачив (в)останнє обличчя».
Щось подібне (маю на увазі переплетення внутрішнього мікросвіту особистості з макросвітом) характерне і для інтимної лірики. «Я спраглий, творити покликаний тебе одну впізнати маю, з мого ребра появлену і куди я від тебе подінусь». Хочемо того чи ні, а процитовані рядки з вірша «Ти – жінка» є аргументом на користь висловленої мною думки. (Шкода лишень, що зразків любовної лірики так мало у книзі. Мені здається, що вона упереміж з іншими мотивами ще більше вигранювала б поета).
Є ще кілька нюансиків, які (на мою думку, звісно) неможливо оминути увагою, коли думати про цю книгу. По-перше, нині чимало говоримо про необхідність більшої орієнтації української поезії на європейські виміри. Особливо посилилися ці розмови після Революції Гідності, що є закономірним. Та… Це все є таким простим, як може здатися спочатку. Мусимо чітко затямити, що орієнтація на творчий космополітизм не дасть користі. Здається, що Юрій Боярунець збагнув це, витворюючи власну поетику. Принаймні, такі думки починають навідуватися до мене, коли читаю невеликий за обсягом розділ книги «Не про березневого кота», («поночі прилізе змій, загребе, і тільки зірочка ясна співає ратай, за пластом пласті немає видно краю»).
По-друге, автор живе у селі. І поява у його доробкові так званої сільської тематики нікого не здивувала б. Та її немає. Як й урбаністичних мотивів. Радше це інтелектуальна поезія з припаданням автора до живопису та книжності. Скажімо, є у книзі вірш «Крик», навіяний однойменною картиною Едварда Мунка, («На скільки мій друг продажний, на скільки продажний я»). А ще ж логічно продовжує мистецтвознавчу тему цикл «По музеях та виставкових залах». «Чи торкнутися нишком, принюхатися, чи зрочити сльозу на рядно?». Але напевно, припадання до джерелець живопису не було б таким видатним, якби не намір поета вибудовувати свої погляди на навколишність шляхом аналізу та осмислення надбань попередників. «Я читав щось подібне в Овідія». Та не тільки ці рядки свідчать про вірність традиціям про минулого. У циклі «Останній герой. Романтика» маємо посилання на персонажів іспанської класики. Якось дивовижно, що тут знайшлося місце і посиланням на «Слово про Ігорів похід». А ще ж існують з епіграфами з Біблії, Ф.Ніцше, Т.Шевченка, П.Тичини, М.Хвильового, Р.Бредбері, Ф.Достоєвського. Чи не слід читачам робити висновки? («І знов один на видноколі, і знову – супроти течії»).
Є і те, ми можемо називати «по-третє». Образність мислення, («У черево ночі очима запалилися – втупився Ольстер», «Сновида – місяць і я під боком – породичалися» і т.д.). Враження, від таких цікавинок не було б втішним, якби не розмаїття форм: уривок з поеми, прозовірш поетичні цикли та мініатюри…
Що буде в наступних циклах неординарного поета? Присутність вищезгаданих мотивів? Безумовно! Багатство форм висловлення думки? Так! Але про щось конкретніше, либонь, не скаже, і сам автор перейнятий пошуками. Та не варто через це впадати у відчай. Може в отій невідомості причаївся справжній чар поезії?
Ігор Фарина
Член НСПУ
м. Шумськ на Тернопіллі