«Доросині мої, Доросині!
Ти найкраще село на Волині…», ―
вперше почув я пісню з такими словами зі сцени клубу (Будинку культури!) у селі… Доросині, куди приїхав у 1984 році з мого рідного хутірця Ужова (за дванадцять кілометрів звідти) доучуватися ― отримувати середню освіту після успішного закінчення восьмирічної школи в сусідньому селі Залісці.
Голоси, які тягнули цю пісню про село до великих, як наші поросята, зір, були високі-високі, глибокі-глибокі, сильні і наївні… Бо де там воно найкраще на Волині, те Доросині, яке започаткував якийсь там Дорош Синій!? ― обурливо думалося мені. ― Найкраще ― моя маленька лісова Ужова… «Ти для мене найкраще село на Волині, у світі…» ― треба було написати авторові пісні. А він універсалізував.
― А хто написав цю пісню? ― запитав я, здається, нашу вчительку української літератури Зінаїду Михайлівну Вакулюк, яка, до речі, часто організовувала зустрічі школярів із письменниками Волині ― Петром Махом, Василем Геєм, Михайлом Хижком, Іваном Чернецьким…
― Володимир Лучук, ― була відповідь, ― який колись жив у Доросинях, а тепер став письменником і живе у Львові.
Через три роки поетична доля закинула до Львова і мене, перед тим «пославши» на навчання у Ленінград, у забайкальську тайгу, знову на Волинь…
Перші місяці мого перебування у Львові ― окрема тема спогадів. Скажу лише, що вірші мої одними, як-от редактор видавництва «Каменяр» Майя Сергіївна Білан, тодішній студент-випускник теперішньої Академії друкарства Володимир Дудок, який і заніс їх у це видавництво, пізніше творчий побратим Роман Скиба, Оксана Лозова… були зустрінуті дуже прихильно, а іншими (такі закони Життя) ― насторожено.
Але я занадто любив Поезію, щоби зважати на Її далеких родичів і близьких сварливих сусідів.
На перших же поетичних публічних виступах познайомився із Іваном Лучуком ― молодшим сином Володимира Івановича, який був лише на кілька років старшим за мене.
Іван писав зовсім не такі вірші, як я… хоча це не завадило йому написати симпатичну передмову ― «Вміст і зміст» ― до організованої ним же публікації моїх віршів у газеті «Ратуша» (1992, 23 червня), де він тоді вів поетичну рубрику. За що я йому шляхетно дякую.
Підтримувати мої розмови на тему Доросинь Іван не мав ентузіазму… Він уже був дитиною міста, і ми не могли намацати спільний корінь, хоча мій троюрідний дядько по материнській лінії ― відомий письменник Йосип Георгійович Струцюк,― розповідаючи про їхню спільну з Володимиром Івановичем Лучуком і з моїми пращурами батьківщину (мій прадід Герасим, який мене до восьмирічного віку виховував, ― його рідний дядько), стверджує, що ми з лучуками… р о д и ч і!
Родичі ― це по крові… Це багато. Вище тільки ― по духу…
Чи встиг я усвідомити якусь духовну чи навіть душевну близькість із Володимиром Івановичем? Не знаю…
Перший раз зустрів Його із сином Іваном випадково у дизель-поїзді Львів-Луцьк десь у 1989 році ― вони їхали… не пам’ятаю чого, а я до тітки в місто Ківерці. Іван розповідав про своє навчання в московській аспірантурі, я про себе.
Потім наслухався анекдотів-легенд і легенд-анекдотів про Володимира Лучука від письменників старшого, Його покоління, про поетичну розсіяність, забудькувату дивакуватість, «нетутешність» письменника, що безперечно свідчить про справжність поетичного дару поета, Його міфотворчість…
У цьому контексті досить виразно пам’ятаю запрошення Володимира Івановича мене в гості до себе додому і мій незабарний прихід туди ― на вулицю Кубійовича, 29, квартиру 5 з пакою віршів, передрукованих уже на власній друкарській машинці, купленій, до речі, на позичені у дядька Йосипа Струцюка гроші. Десь щойно перед тим господар квартири якимось чином допоміг моєму найближчому у Львові тоді Романові Скибі добратися до пророчиці Ванги і в Москву ― у Центр підготовки космонавтів ― на лікування…
У гості я прийшов сам.
Удома були Володимир Іванович та Його дружина ― чудова дитяча письменниця Оксана Павлівна Сенатович. Синів ― Тараса та Івана ― не було.
Пам’ятаю, вразила мене бібліотека Поета, якась дивно-маленька Його кімнатка-кабінет, ніби складена із книг… запам’яталася каша (навіть її запах), яку Оксана Павлівна готувала на кухні, нагодувала мене, «бідного студента», пояснюючи, що каша ця ― десантний пайок, який видавали чи то їй, чи то Іванові, у газеті «Ратуша».
Клімат нашої розмови, пам’ятаю, за чаєм і кашею, скоро став невимушеним і мене попросили почитати свої вірші.
Які вірші читав ― не згадаю… Пам’ятаю лише, як здригально зреагував Володимир Іванович на оцей мій ранній вірш:
Я приїхав сюди гуляти ―
В труб залізних густу траву.
І не вмію в село вертатись,
І не знаю, чи тут живу.
Раннє й рідне душею бачу.
Тече річка в небесну даль.
Гляну вправо ― таємно плачу,
Гляну вліво ― і діда жаль…
Прибуваю і відбуваю,
Як дешевий і змінний струм.
А душа, а душа стікає
Пір’ям лебедя по перу.
Сотні небок на мене тиснуть.
Але все те було б пусте…
Шкода тільки:
Моя Вітчизна ―
Не вітчизна
Моїх
Дітей…
― Це таки правда, ― якось так заговорив Поет, віршів якого до розмови я начитався багато і були вони для мене якщо не найкращими у світі, то однозначно дуже цікавими, химерними, майстерними і авторитетними… ― Але ти ще замалий про таке писати…
― Чому замалий? У мене теж уже є донька, Надійка, ― відповів я. ― Вона вже народилася у Львові… І моя батьківщина дитинства ― найсвятіша батьківщина ― уже не її, а її ― не моя…
Майстер, очевидно, був подивований моєю скороспілістю, адже було мені тоді двадцять чотири роки і був я на вигляд зовсім хлопчакуватим автором першої поетичної книжки «Острови юності» і першої… доньки.
«На дорогу» лучуки надавали мені пирогів, запрошували «заходити частіше», передавати вітання Йосипові Струцюку, з яким підтримували найтісніші творчо-дружні зв’язки, і я поїхав у гуртожиток на Майорівку.
…Через… місяць Володимира Івановича не стало. Помер у поїзді… Якраз тоді проводжали на Той світ і мого діда ― Павлюка Якова Андрійовича, який помер на возі… А я був якраз тоді у редакційному відрядженні в Харкові і… не потрапив на Їх похорони.
Незабаром не стало й Оксани Павлівни, на чиї пироги я таємно по-студентськи надіявся… і чиї вірші полюбили тепер уже дві мої доньки ― Надія та Олеся.
Ще раз був у квартирі лучуків із поетом Василем Махном уже пізніше, на запрошення Івана Володимировича Лучука.
Випадково зустрічаємось у Львові з Іваном і Тарасом… Я чомусь запитую, як там Доросині… А недавно на маленькому фуршеті в Інституті франкознавства ще раз шукав у Тарасові спільні зі своїми риси обличчя ― і… йшов їх шукати у віршах його батька ― Володимира Івановича Лучука, якому (родич чи не родич по крові, земляк чи не земляк… ) вдячний за вірші, строфи на кшталт:
…Люди ― як птахи.
Здолавши космічну глибінь,
я льотом пташиним
кружляю по кругу,
і кидає сонце од мене
розіп’яту тінь
на гнізда дулібів
над берегом Бугу,
і за пироги… і за те, що до самої Межі Він був вірний Поезії.
Небо Вам пухом, а земля ― небом, шановний Володимире Івановичу.
Нехай Доросині ― таки найкраще село на Волині!.. разом із моєю Ужовою…а Ваше Матче ― найкраще на Холмщині, де любили життя наші з Вами спільні поетичні розхристані предки.
Ігор Павлюк