Новели Богдана Ткачика на полотні

Кінець 70-х pp. минулого століття. Кілька його полотен з групового вернісажу тернополян у клубі творчої молоді у Львові викликають чи не найбільше зачудування і суперечки. Це зрозуміло. Маляр із провінційного міста (а саме таким він був в уяві поціновувачів] заперечував канони.

Та ще так, що жоден ревний прихильник системи (чого там гріха таїти, коли були і такі) не міг відкрито дорікнути за це, бо підтекст не всі могли збагнути. Тодішні полотна Богдана Ткачика (ще одна цікава деталь) нагадували своєрідні новели на полотні. Настільки сильною була прив’язаність до реалій. Укупі з поетичністю сприймання навколишнього і вмінням передати непроминальність почувань через плетиво барв та ліній. Про це і написав у відгукові на виставку на шпальтах обласної молодіжної газети «Ровесник». (Невмолимий час, як не прикро, не зберіг для мене отієї публікації, але відсвіт непідробного залишився).
Наше львівське знайомство було заочним. А зустрілися ми віч-на-віч через кілька років, коли автор цих рядків після студіювання у Львові почав газетярувати на Тернопіллі. Здається, біля витоків нашого знайомства (вже очного) стояв незабутній Ігор Герета (так боляче, що він уже став на Божу дорогу), навколо якого в тоталітарні роки гуртувалися чи не всі мистецькі особистості. Художник і літератор заприятелювали. Можливо, через суголосся душ?
Згадався ще один момент. Десь восени подаленілого в часі 1986-го він запросив мене на свою персональну виставку в Тернополі. Це був другий іменний вернісаж мистця. А перший п’ятьма роками раніше прийняв Львів. Точніше, той самий клуб творчої молоді, про який уже йшлося. Ще через три роки кольорові репродукції творів художника і мої роздуми про мистця вмістив столичний журнал «Україна».
Наше спілкування продовжувалося і на початку 90-х минулого століття в обласній раді, депутатами якої обоє були. (Між іншим, символічним вважаю той факт, що серед тогочасних народних обранців було чимало творчих особистостей. Назву хоча б імена мистецтвознавця Ігоря Герети, письменників Романа Гром’яка, Георгія Петрука-Попика, Левка Крупи, Марії Куземко, Михайла Левицького, Олега Германа, Богдана Андрусяка, художників Богдана Ткачика, Олега Розвадовського. Скажіть, будь ласка, чи може теперішня рада похвалитися такою кількістю знаних у мистецькому СВІТІ людей?) З тої пори запам’яталися чіткість та непохитність поглядів та суджень. А ще — творча непогамованість. Вона, до речі, залишилася такою ж і нині. Буваючи в Тернополі, не завжди можу застати його у рідних пенатах. Частіше з мобілки дізнаюся, що він перебуває на виставках у Києві, Львові, Івано-Франківську, Кам’янську (колишньому Дніпродзержинську), розмальовує церкви на Чортківщині чи в Київській області, пленерує у Збаражі…
Ось і зараз, коли пишуться ці рядки, він перебуває на Бережанщині, де ще із чотирма художниками з різних областей України на горі Лисоня розписує капличку до 100-річчя бою усусів з російськими військами. (Між іншим, коли почув про це, то чомусь згадалася його участь у розписуванні каплички в урочищі Лазьонки біля Ланівців. Вірність богошуканням?)
Розумію, що з попередніх абзаців уже можна почерпнути деяку інформацію про мистця. Але це — лише дещиця. Необхідна, мабуть, хоча б часткова конкретизація.
Та водночас ловлю себе на думці, що вона не може передати всі нюанси. Бо він багатогранний у мистецькому вимірі. На численних вернісажах завжди неповторністю виділяється його станковий живопис. Промовистими також є його монументальні розписи та ікони…
І про кожну грань обдарування варто, мабуть, говорити й говорити. Зауважу тільки одне: і нині можна ствердити, що його твори нагадують новели на полотні. Повторення пройденого? І так, і ні. У теперішніх творах, безумовно, є багато від колишньої манери. Але не можна не помітити, що барви та лінії стали якимись іншими. Виваженішими чи що? Але навряд чи є тут підстави мовити про дивовину? Це радше відсвіти прожитого.
Окремо, либонь, слід говорити про його розписи. Захоплення ними припадає на період навчання у відділенні монументального розпису Львівського училища прикладного мистецтва імені Труша. І пізніше успішно займався ними. Зрозуміло, що в тоталітарні часи не міг у них відкрито промовляти про богошукання. Але його елементи все ж прозирали з творів. Можливо, підсвідомо? Та хіба це має значення, коли (на мою думку, звісно) більше думається, що нинішнє розписування храмових приміщень нагадує спалахи молодості, осяяні досвідом?
Щось подібне існує і в його іконописі. Зацікавлює і те, що у творі цього жанру бачимо сюжетність давніх портретів. Укупі зі зримістю біблійних мотивів. Погодьмося, що все це видається дуже чарівно, бо якимось дивним чином вписується в неперушність церковних канонів. Не кожен мистець спроможний досягнути такої верховини майстерності.
До речі, коли вже зайшла мова про причетність художника до богошукань, то не можу не звернути увагу на ще одну деталь. Мистець намагається поєднати власний стінопис у храмах та реставрацію з ювелірною точністю, вдало балансуючи між ними. Хіба щось інше спаде на думку, коли дивишся на відновлені ним розписи старовинної церкви на Даниловій горі біля Антонівців на Шумщині?
Підсумовую все це і думається про неприручену пташку душі. Мені здається, що непроминальності вищезгаданого не було б, якби не її літання.
Тепер максимально лапідарні рядки біографічного змісту, котрі, на моє переконання, можуть розшифрувати вищеописане.
Народився 12 серпня 1951 року в місті Самборі на Львівщині. До себе йшов крізь навчання в республіканській художній середній школі імені Т. Шевченка у Києві та Львівському училищі прикладного мистецтва імені І. Труша.
З 1973-го мешкає в Тернополі. Працював у місцевій філії Художнього фонду, художньо-рекламному комбінаті. А ще більше років перебував на творчих хлібах, резонно вважаючи вольницю природним станом душі митця!
Активіст НРУ. Був депутатом обласної ради першого демократичнаго скликання. Деякий час очолював обласну організацію Національної спілки художників України. Заслужений художник України. Був учасником багатьох мистецьких виставок і персональних вернісажів. Його роботи можна побачити в музеях України та і приватних колекціях поціновувачів мистецтва різних країн світу. За роки творчої діяльності став лауреатом різних премій. Зокрема, Всеукраїнської імені Братів Лепких, яку йому вручили на початку нинішнього року.
Людина, яка спинилася якраз посередині шістдесяти й сімдесяти років свого життя і замислено вдивляється в перебіг цих днів, спрагло вірячи, що їх ще неодмінно торкнеться у кружлянні неприрученої пташки душі, задля якого варто жити на цьому білосвіті.

Ігор ФАРИНА, член НСПУ м.Шумськ.

P. S. А ткачики — це такі пернаті, які в’ють гнізда над урвищем. І дужі радіють, коли їх там вигойдує вітер Ніколи не наважаться на таке приручені птиці.