Мельничук Б. Без прикрашування. Історії теплуваті, холоднуваті та… не до кави. — Тернопіль, ТзВО «Терно-граф». 2017. — 232 с.
Кожен читець має улюблене коло авторів, за текстами яких стежить. До моїх улюблених авторів належить Богдан Мельничук із Тернополя, нова книжка якого нещодавно лягла на мій робочий стіл. Оте «Без прикрашування» не тільки подарувало естетичну насолоду, а пробудило думки про літературне «багатоверстатництво», про новелістичне мислення, про темарій, про виражальні засоби.
- Екскурси у «багатоверстатність»
Богдан Мельничук здавен мене дивує. Спочатку знав його як автора цікавих театральних рецензій та віршів. Потім побачив кілька вистав за його п’єсами. Доповнили враження книжки новел, драматичних творів, поезій та краєзнавчих досліджень. А ще — редагування та упорядкування багатьох видань. Класична традиція. Адже в історії українського красного письменства вистачає прикладів літературного «багатоверстатництва».
Мені здається, наш краянин доказав, що «багатоверстатником» можна бути і в межах одного жанру. Поміркуйте самі. Романіст, повістяр, новеліст. Та чи не найбільше згадують про малу прозу нашого краянина, бо за роки після проголошення незалежності, Богдан Мельничук оприлюднив чимало новелістичних видань — «Медузи», «Скрипка від старого», «Професор і бичок Бамбурка», «Суд без суду…». Тепер — «Без прикрашування».
- Над новелістичною рікою
Щоб упірнути в неї, відштовхнемося від теоретичних розмірковувань про форму. Якщо коротко, то новелою можна назвати короткий прозовий твір, обмежений у часі дії. Зрештою, та дія і має бути в центрі оповіді. І неважливо в якому ключі написаний твір — традиціоналістичному чи постмодерному. Новела позитивно впливає на психіку, при умові, що має в собі світло справжності.
Це стосується малої прози Богдана Мельничука. Бо, по-перше, його твори повністю відповідають новелістичним принципам. І, по-друге, дихання справжності у них відчувається. Що ж виражального методу. То, з одного боку, є підстави говорити про традиційність відображення, а, з другого — в окремих новелах традиційність висловлення сусідує із сюрреалізмом, що органічністю поєднання додає текстові незбагненного шарму. Отже, доцільніше було б говорити про точність балансування між двома течіями сучасної прози.
Приклади? Та за ними далеко ходити не треба. Візьмемо хоча б новелу «Хто що знайшов». Скажу, що тут відчувається реальна основа оповіді, і тим вона «примагнічує». Доплюсуємо вміння автора тримати читачів у напрузі такою побудовою сюжету, коли в тексті лишається тільки те, що стосується теми. На цьому регістрі, як мені здається, написані «Ціна «любові», «Льох, а в ньому штирі», «Мічурінець», «Зек, вождь і Гарсів Лорка». А коли мати на увазі «Ті, що пішли по хвилях» чи деякі твори з циклу «Майже зоологічні новели» — то тут є дещо інше. Богдан Мельничук зберіг традиційний підхід, доповнивши його окремими ірреалістичними моментами, що надало творам вибуховості.
Є ще одна особливість автора — прагнення показати героїв такими, якими вони є в реальному житті, їхній зв’язок з довколишністю. Це підмітила критик Тетяна Дігай: «Письменник завжди — і це, безперечно, новаторська риса його новелістики — не тільки змальовує суто історичні та соціальні реалії, а й прагне пов’язати їх з природою, з універсумом, філософськи осмислити людське буття».
- Тематичні пласти нової книжки
Гадаю, велике значення має тема твору і те, як автор вирішує її. Крім того, з певного часу звертаю увагу на мовний пласт новели. Впевнений, саме він може так багато сказати про неперебутність письменника.
Але спершу про один нюансик. Книжка має підзаголовок «Історії теплуваті, холоднуваті… та не до кави». Трішки незвично, якщо виходити з того, що в попередніх виданнях автор чіткіше означував жанр твору. Але не спішімо звинувачувати письменника. Життя продиктувало підзаголовок. Не секрет, що нині чи не всі книгарні буквально завалені книжечками з «Теплими історіями». Навіщо приховувати, що є читачі, яким це подобається. Та є неочікуваність у вигляді пропаганди космополітизму, що сприймаємо зі знаком мінус. Зрештою, це може бути лишень моїм враженням. Але порадив би моїм заперечувальникам перечитати хоча б одну «теплу історію» і відповісти на питання: «Чи є у ній бодай натяк на проблему національної ідентичності?»
Звернення до проблем АТО (чомусь так соромливо називаємо військові дії, які тягнуться упродовж довгого часу) постає із творів «Скелька», «І за наших хлопців на війні», «Крах приймака». (Між іншим, ці тексти раніше надибував у періодиці, але зібрані під обкладинкою, сприймаються величніше). Ще один тематичний пласт — прагнення автора по-своєму розповісти про соціальні проблеми наших днів. Певною мірою вони стосуються текстів «Наворожила», «Козацька помста по-новому, або Запорожець за Дунаєм-2», «Жорстокі ігри дорослих». Класична традиція? Мабуть, що так. Та й хіба подумаєш про інше, коли читаєш новелу «Побожна-2», де автор уже в передмові згадує про «Побожну» Василя Стефаника?
- Ріднизни мови промовляння
Діалектологічне забарвлення є дуже доброю ознакою того, що мовленнєвість дає змогу передати порухи душі героя твору через мовні координати його території. Діалектизми є і в творах тернополянина. Вони стають натяком на місце народження твору.
Здається, вже згадано чи не про всі основні нюансики новелістики Богдана Мельничука. Але є тема, яка опинилася поза увагою — вміння автора вибудовувати діалоги. І тут дивовини немає, коли враховувати, що краянин виступає як драматург, вистави за п’єсами якого стали явою на багатьох престижних сценах.
- Майбутності незрима течія
…Останні сторінки нової книги тернополянина. І видання тішить. Та водночас переслідує відчуття чогось ще недомовленого. Бо не може бути того, щоб письменник не захотів здивувати висловлюванням почуттів, які магматично клекочуть у душі. Течія щодення, до якої прикайданений кожен?
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких.
м. Шумськ.