Щипківський В. Г. Клейноди степу: поезії. – Одеса: Астропринт. 2017. – 144 с.
Чесно кажучи, його твори нерідко зустрічав у періодиці, але особливої уваги на них не звертав. Мовляв, пише щось там людина, то хай собі мережить папір буквами. Хіба від цього комусь погано? Та якось потрапила до рук монографія письменника Петра Сороки про творчість одесита з подільським корінням. Перечитування цього твору захопило, про що й мовив у відгукові, який для часопису «Слово й час» написав разом із кандидатом філологічних наук Олегом Василишиним із Кременця.
Тоді ще нічого не знав про цього автора. Заприязнився з ним після цієї рецензії, за короткий відрізок часу мною було оприлюднено роздуми про трилогію «Товтри», роман «Утекти від себе», книгу повістей та малої прози «Мовчання вголос», новелістичне видання «Коралі». Тоді була висловлена думка: проза причаровує неординарністю висловлення розмислів.
Правда, на читацькому сприйнятті був якийсь гіркуватий присмак. Письменник щиро зізнався, що поезія втекла від нього, коли кинувся у вир прози. До певної міри цю заувагу можна було б зрозуміти. Але… Чомусь вважаю це кокетством з поціновувачами красного письменства. Вже хоча б у тому, що у медитативній повісті «Щем» надибуємо чимало поетичних цікавинок, значна частина яких увійшла до книги «Клейноди степу», котру недавно мені подарував автор.
Як там не було б, а про ефект творчої несподіванки в даному випадкові можна, либонь, говорити. А про що інше подумаєш, коли постає творчий перехід з одного жанру на інший? Якщо оцінювати усе з цієї точки зору, то рицепієнт має рацію. Ще й покликавши на підмогу літературну «багатоверстатність» Пантелеймона Куліша, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Гуцала чи Петра Сороки і Лесі Степовички, з якими пан Геннадій приятелює. Та, як, на мене, про несподіваність у доброму розумінні є вірним лише частково. Сам жанр поезії не є новим для одесита. Свого часу він дебютував у літературі поетичними збірками «Біль і спів душі моєї» та «Серпнева ожина».
Але згадки про них не назвав би даниною задуму рецензента чи його намаганням зробити екскурс у доробок письменника. Радше назвав би це доконечною необхідністю. Бо оті давні видання свідчать про творчу еволюцію автора, себто про тематичне поглиблення, яке, на мій погляд, є двоплановим. Адже не секрет, що маємо поетів, котрі упродовж усього творчого життя залишаються вірними одній темі чи одному жанрові. А інші не уявляють творчого пірнання у джерелицю слів без розширення темарію. (Звісно, що в обох випадках теоретичні розмірковування можна підтвердити довжелезним списком імен. Але свідомо не робитиму цього, бо і автор, і читачі його книги можуть навести свої приклади.)
То й переймаюся не цим питанням (хоч і акцентую увагу на ньому), а іншим. Про що римує Геннадій Щипківський? Його лірику умовно розділив би на кілька тематичних пластів. З одного боку бачу оджерелення громадянськістю з філософським присмаком, а з другого – у всій красі видніється пейзажність та інтимність (узагальниність суджень? Навіщо заперечувати таке твердження, коли зернини істини забуйнували у грунті розмислів? Доведу це опираючись на деталізацію розмірковувань.)
Громадянськість може здатися якоюсь дивнуватою. Якщо виходити з того, що переважає мотив ностальгії за тим, що вже ніколи не повернеться. («Не чуть дитячих голосів, нема чим душу вгамувати», «А стежина заросла до хати і галопом час уже біжить».) Відсвіти песимізму? Та вони є очевидними. Але оту мелодію з барвою смутку не зарахував би до негативу. Давайте усвідомимо, що автор має законне право на словесне означення своїх розмислів з висоти прожитих літ. Аби не було банальності! («А коли нам дорогу зненацька заступить світанок, перейдемо межу і назавжди розтанемо там», «Не буде заздрощів і зла, не буде болю і кохання… І зневагоміють тіла, прозорі, наче осінь рання…» Мені здається, що ота примара несвіжості боїться підночовувати тут.)
Тематика громадянськості, очевидно, потребує акцентування в наступному плані. Поет жодного разу простолобно не просторікує, хоч, можливо, словесно зазирає у дзеркало прописних істин.» («Оце мій степ перед очима долі… Дороги-бинди, колії-рубці, у небеса антенами тополі, і місяць рихву котить в пшениці.» Чи кожен може подумати про «очі долі» та обруч (так розшифровується діалектний «рихва» місяця?)
Що ще можна уздріти у зверненні поета до громадянських мотивів. На перший план виходить історична пам’ять та роздуми про місце людини у віхолі часу. («Сам від себе не втечеш ніколи, доля хтозна-де наздожене, бережу я золоті глаголи, доки час оцей лихий мине.» Нічого, здається, не зникає з обрію поетового бачення. «Я родом звідти, звідки скіфи, це – їхня і моя земля» і «Бо споконвіку в кожному селі не мали й гадки замикати хату, цьому привчили прийшлі москалі, що звикли: як лежить – чому не взяти.» Очевидно, тут варто говорити про вмотивованість і виваженість мислення, зболеність почувань, приховані сарказм та іронію, зрештою, як кому думається.
Зауважимо й наступне: громадянськість думання поета забарвлена по-своєму філософічністю. (Не наводитиму цитат, бо кожен, либонь, спроможний вдовольнити свою смаковість.) І першочерговою є тут мелодія богошукань. («Нічим не схиблю ні на мить, допоки в мене є сторожа, лампада у душі горить, а люди кажуть: іскра Божа», «Колись повернуся туди притьмом-прожогом, нап’юсь цілющої води із річки Бога».)
Дехто, зрозуміло, скаже, що нині модно так поетично думати. Але у цій політичній єхидності не видно доцільності, бо дорога до богошукань – не вулиця з одностороннім рухом, де судження можуть мати лише один напрямок. Зрештою, Геннадій Щипківський сам думає про це, не маючи на меті щирість богошукань у словесному вимірі підміняти загальниковістю сучасних ніфоліпів, яким не віриш. («Тут близько всім до Бога і до хліба і в спеку до холодної води. І шлях веде під вечір прямо в небо, я бачив сам дорогою сліди».)
Але мотив богошукань не діяв би так заворожуючо на свідомість, якби поет, враховуючи досвід душі, не замислювався над невмолимістю конечності людського буття. Не будемо кривити душею: нотки жалкування присутні і це є зрозумілим. Та водночас маємо розмисли про немарність існування і віру, що добрі справи залишать слід. («Отут, на цій землі, навіки приписана душа моя. Якщо вже час притупить віко, залишиться моє ім’я».)
Про цю поетову впевненість у праведність існування можна говорити багато. І всіх нюансиків, напевно, не перерахуєш. Тому балакатиму лише про один. Про поетове вміння цікаво і небуденно передати найбуденніший пейзаж. («А село небеса підпирає щоденно димами», «грабовий ліс, озера за селом, дубиння на горі пильнує місто»). Як на мене, то тут може йти мова про підвищення ступеню осмислення побаченого. Упереміж зі словесною ощадливістю і більшою точністю вираження. «Зорі в небі, як корали, дотанцьовує блакить. Шлях вози віджорнували. Слід від колеса блищить». І тут ловлю себе на думці, що такий пейзажний образ жорнування шляху мені дуже імпонує. Тим паче, що він не є самотною вдатністю версифікатора. Як тут не згадати про степ, який «котив тоді, немов отару, перекотиполе», що «осінь домальовує клейноди»…
І ще при тому, що чарівні взірці неперевершеної спостережливості душі маємо в інтимній ліриці. «І сміх, що схожий на струмок, і голос пташки на причілку, і рій роздмуханих думок вселив ти, Господи, в цю жінку.» Прокинеться озимина, пташки розбудять поле вранці… І причаруєш ти одна увечері в стрімкому танці.» Як на мене, тут сув’язь пейзажності й інтимності є органічною. І, напевно, є лише одна недостатність таких творів у книзі, бо їх (так, принаймні, мені здається) замало. Звісно, розумію і те, що не можна ототожнювати ліричного героя та автора. А ще більше радієш, що усвідомлення цього йде від самого поета, який балансує між двома величинами, не приховуючи цього ні на йоту. («І серед рути виглядають очі, виблискують веселі і сумні. І завжди так: то хочуть, то не хочуть сказати таємниче щось мені…»
Отже, натяк на виражальність поетичного слова? А чому б і ні? Та наголосом на одному моменті не обійтися. Бо отих нюансиків існує кілька. Образність мислення зокрема. (Приклади? Будь ласка! Поет бачить пітьму «застужену снігом». Його надихає вітер, який «купчив хмари у табун». Думає він про те, що «зістарив час, коли пацьорками награвся». А ще ж знаходимо такі цікавинки, як «ніч пригортає до мами» мороз у ролі махновця-анархіста.) Манить мовний океан. Зрозуміло, що чимало уваги можна приділити використанню рідковживаних слів (в тому числі діалектизмів та неологізмів). Їх, слава Богу, вистачає: «гергони», «куляста», «питльованка». Чи не з цього рукава удач випадає ще одна цікавинка уміла експлуатація місцевих топонімів? Наприклад: Фоса, Стінка, Заставля.
Та питання про знахідки дещо підгірчують краплиночки негативну. Однією з них вважаю русизм. Скажімо, натрапив на рядок: «мов на пожар, летить голодний син». Не буду заперечувати, що в окремих словниках «пожар» існує. Але побутує таке колоритне слівце як «пожежа», котре тут є доцільнішим. Та й не «завороже», а «заворожить», бо саме так велить побудова речення у вірші «Сядем на воза»…
Окремі «ляпи», про які можна було б промовчати? Не до душі мені така позиція. Розумію, що людина любить єлей похвали. Але тоді, коли його ллють у розумних дозах. Їх по-своєму підсолоджує «мед» натяків на недоліки. Приміром, якось дивно виглядає експлуатація одного архетипу в різних іпостасях: «місяць, ніби веслом чарував на орбіту», «навіть повний місяць чистий мов папір», «в дикім полі місяць дикий вартуватиме всю ніч», і «місяцю точила осінь блискуче лезо золоте». Погодьтесь, що усі цитати звучать якось пародійно. До всього усього стверджу, що подібне стосується й інших поетичних образів. Іноді також трапляються красивості. Звісно, усе це вважаю особистою думкою, котру (переконаний у цьому) поділяють не всі. Бо що вдієш, коли наше щодення є таким?
Гадаю також, що не всім подобається узагальнююча думка про всю поезію Геннадія Щипківського. Вона є такою. Нині багато говоримо про недосяжність поезії Миколи Вінграновського, Бориса Нечерди, Ігоря Римарука, твори яких навіть при повторному перечитуванні викликають душевний трепет. Але поряд з ними маємо вірші Василя Місевича, Петра Засенка, Павла Мовчана… філологічно вправні з висловленням цікавих думок. Але без цього вогневіння й вони, ці вірші, теж мають право займати належне (і досить пристойне!) місце у літературному процесі. До цього другого списку зараховую і Геннадія Щипківського, не бачачи нічого поганого у такому класифікаційному підході.
Ще один поділ (на мою думку, звісно) є дуже актуальним. Одесита без будь-яких еківоків слід віднести до традиціоналістів у слововираженні, не штовхаючи сповідальність версифікації у лоно несприйняття. Бо справа полягає не в формі слововираження, а в неповторності думок за зблисками літер. «Клейноди степу» говорять про нуртування саме такої думки. І так добре мені від цього. Думаю, що й вам.
Ігор Фарина, письменник,
лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Шумськ на Тернопіллі
На фото: у центрі Геннадій Щипківський, зліва художник-ілюстратор Лариса Дем`янишина