Ніжка

Тримала праву ніжку в руках і посміхалась. Піднесла її над головою високо-високо, як тільки могла. Оплески притихли, спортивний зал завмер. Ніхто не вірив, що дівчинка зможе виступати на змаганнях після такого. Здавалося, що в той момент було чутно серцебиття сусіда на трибуні, плескальника поруч. Глядачки пускали слізки. Важке серце вболівальників розтоплювалось градом сліз, котрі мимоволі падали додолу. Чоловіки ж відверталися, чоловіки ж бо не плачуть, та залишитись байдужим тут навіть їм не вдалося. Тільки її усмішка, наївного й милого дитяти перемагала цю важкість. Один за одним плескальники в долоні згадували чого вони тут: повірити у неможливе, побачити надреальне, захопитись юною спортсменкою без однієї ніжки.

…Мама питала в доці: хто така росія? Дівча вже напам’ять знало відповідь: ворог. Мамка ще додавала: ворог, який забрав ніжку…

У ту ніч пекло сталося на небі. Люта й ненависна мацква кидала бомби, ракети, БПЛА на “братній” український народ. Усе навколо взялось полум’ям і попелом. Новенькі автівки перетворились на обсмажені каркаси. Будинки, як сірникові коробки, спалахували, залишаючи по собі подобу житла, до якого вже навряд колись вернешся. Ця подоба життя, котра вщент перетворилась на попіл спогадів, надій, радості, розчарувань. Усе, що майструвалось віками – ураз перестало існувати. Уже нема того життя, що було. А що буде далі: пустка, згарища, невідомість…

Мамо, ніжка! Десь чувся крик дитяти з палаючого будинку…

Мамо, поможи дістати праву ніжку! Хапалось дитя за свою праву ножку, привалену бетоном…

Дякую Боже, що вона жива! Матуся поклала тільце на обпечену землю та й слухала її серцебиття. Рідненька разом із пожежниками витягла з пекла кровиночку. Цю геєну огненну сoтворила московіада на нашій землі.

Мамка не хотіла її будити, лікарям забороняла торкатись донечки не йняла віри небога, щo її принцеса, котру в уяві малювала лишень на Олімпійському п’єдесталі, лежить без тями, у крові, а ще, то найблючіше, без кінцівки. Побігла по пеклу шукати ногу, оббігла всюди, куди пускали правоохоронці, де язик полум’я не торкався її шкіри і врешті впала, знесилена прихилилась до свого дітиська. В її ж голові думки хаотично сплелися, молила ж Бога про одне: хай це буде сон, cтрашний сон, після якого мала прокинеться здорова, з двома ногами й руками. Московія не дасть заснути. Уже довгий час не дає. Більше 300 літ.

…Цей фільм прокручувався у материній голові без кінця. А її донечка горда, натхненна, смілива, безстрашна з-поміж глядачів виглядала найріднішу в житті людину. Врешті їх погляди зустрілися. Вони всміхнулися одна одній, раділи крізь сльози.

Внутрішній стоп зупинив прокручувати оту пекельну ніченьку. Мама встала зі стільця, вибухнувши бурхливими оплесками і зливою сліз. Дівча притулило штучну ногу до грудей, промовивши про себе два слова: Ми Перемогли!

Ярослав Карпець, написано на основі реальної історії.

Скріншот сторінки французької мисткині Фанні Левевальє з

героїнею оповідання Олександрою Паскаль