Волав натхненно він —

О друзі, заграва над Краєм!

Час чину і жертовності прийшов,

На подвиг нас обов’язок волає!

Волає нас, бо як не ми, то хто?

А друзі що?

Якось якби й не проти.

Але безликість їм поширилась по лицях,

А в серці, де рішучість мала б мати місце, 

Чаяться малодушність і хитрощі.

Стороняться геройської роботи.

Він сам пішов,

Один,

Так ними поглумлений.

І бачили, хто глянув вслід за ним —

По рукоятку ніж стирчав встромлений.

Стирчав в сукнині гордовитої спини.

.

Балада про долю і недолю

         Не жалуйтесь на судьбу,

         ей с вами, может быть,

         тоже не сильно повезло.

              Александр Ширвиндт

Кіндрат на долю нарікав,

Казав (як долю роздавали):

Недоля трапилась одна…

І ця ж, лиха, йому дісталась.

А був такий собі Поет,

Котрий не вірив в інтернет,

Однак чудовий мав коннект

Із тими, що на небі.

Тож цьому майстру від віршів

Кіндрат довірити рішив

З недолею потребу.

Поет за справу взявся радо

Звернувся там до кого треба,

І поінформував Кіндрата,

Що кажуть ті, котрі на небі.

Що дали їхні офіцери 

Властиву, ту, що й мали дати.

Хороша якість, всі папери:

Сертифікати, пломби, дати.

Доля – стандарт – економ-форте

Як на загал – висока сортність – 

Сім’я, гараж, а влітку море – 

Живи, працюй на совість і на користь.

Чом же вам з нею є не fair

Вгорі самі не зрозуміли.

Призвали долю на ковер.

Затим буде вердикт за діло.

В четвер кіндратовий легат

Йому вердикт верхів доносить

Про те, що винен сам Кіндрат,

І сам не знає чого просить.

Петенту надана була

Доля хороша, чинна, гарна, 

А він противився. Бува

Під інших лаштувався карму.

Я – Цицерон, петент вважав,

Чи Казанова, Cosa Nostra,

І регулярно діставав

За це по гаманцю, по носі.

Кіндрате, долю полюби!

Вгадай її, прийми такою,

І сповнишся тим кращим, що в тобі,

Всім кращим тим, що є тобою.   

.

Балада про невловиму істину

Учитель з учнем мову вів.

Й задав питання тому:

В чім істинний таїться зміст

У явищі якомусь?

Той зосереджено запав

В задумину глибоку,

І у мовчанні пробував,

Дозріла думка доки.

Не підганяв його старий.

Часу пройшло не мало.

Аж мислі в ціле уляглись.

І учня тут прорвало.

Почав завзято говорить

Розумно, і глибоко,

У сутність явища вникав

Своїм питливим оком.

І спорудив каскад понять,

І, як мисливець хтивий,

Старався істину загнать

У слів своїх плетИво.

І промовляв, і промовляв.

Й змовк.

Старий же вчитель-ментор

Латинську мудрість пригадав

Про Mori і Memento.

А істина?

Ковзнула й не далася взяти,

Лиш посміхнулась щиро,

І тихо взялася зникати,

Як посмішка з Чеширу…

.

Балада про розраду і пересторогу

Жило-цвіло собі село,

В нім — не найгірший пан Петро.

Але йому так не велось,

Що відчайдушно взяв шнурок,

З тим до стодоли крокував.

Сусід побачив — врятував,

Прудко удавку перетяв.

І, підбадьоривши Петра,

Ще й напис на стіні поклав,

Що оптимізмом надиха: 

Відтак, як знов була Петру

Чи чорна скрута, чи турбота,

В стодолі напис він читав —

І брався крепше до роботи.

І діло веселіш пішло. 

Дохід, сім’я  і труд, і празник.

І про злощасний той шнурок

Забув вдоволений Петро,

Як і минулі негаразди.

Якось веселий по обіді

Навів в стодолі він порядок.

І там натрапив на відраду,

Колись написану сусідом.

До звіра з-поза грат

       It depends on who has who locked in what cage.

       (Це залежить, хто кого замкнув, і у яку клітку.)

                                    Ray Bradbury

Здрастуй, звірю,

Ти, бач, — з лісу

І по втраченій свободі

Теж сумуєш, як і я.

Як і я.

Я теж був вільним,

Звіром неслабим і спритним,

І вистежував, і нюшив,

Гриз, кусався, і паскудив,

І втікав і доганяв,

Роздавав і діставав,

Плив, пірнав, гарчав й стрибав.

О! Високий був стрибок.

Дострибався, як ті інші.

Дострибався, як і ти.

.

Про подібність частин цілого

(балада)

Воно було подібне до тварини:

Містило грудку мозкових клітинок

А в них – потребу вести і повзти,

Хоч без уявлення для чого і куди.

При нім іще одне, таке саме, напівістота,

Теж мало повзати охоту,

Нейронів кілька мудрих, як оті,

І візію — будь спереду завжди.  

А тут таке відкрити мушу діло:

Одне на двох вони довгасте мають тіло.

Хоч круть, хоч верть, чи так, чи сяк –

А це лиш звичайнісінький черв’як, 

Кінці котрого сперечаються завзято

Хто з них передом є, а хто, пробачте, задом.

І чваняться самі перед собою.

І кожне хоче бути головою.

Раз сталося, цей спір категоричний

Між ними запалав на рейці залізничній.

Кінець, що сам себе призначив головою,

Сповзти на землю східною завзявся стороною.

Та й тягне другого.

А другий командує й собі окремо:

Вперед, за мною всі! На західну повземо!

І в результаті – зрушення ніяке,

Не злізло непорадне з залізяки.

Роздався гуркіт. Ах!

І поїзд пасажирський

Розполовинив аннеліду на відрізки.

Зоолог каже, що один з кінців,

І справді мав би бути головою.

Біда у тім, що голова і зад у черв’яків…

Занадто мають спільного з собою.

.

Балада про тих, хто пішов і тих, хто чекав

Колись-то сталось в тім краю:

Прийшли турботи і громи

І треба було десь іти.

Бо йшлось про щастя, про добро.

Що ж, як належиться, зібрались,

Тих що лишались обняли.

А ті казали на прощання

Слова   

               «Ніколи, назавжди»…

Сказали, попрощались.

І чекали.

Чекали чесно, як належить.

Чекали ті – а ті не йшли.

Щось певно трапилося тим.

А й тим було не без подій

Минали води і вітри.

Роки минали – ті не йшли.

Ті ж дочекались до чужих.

О так.

Не тих, хто мав прийти,

Діждались інших, не своїх.

Їх якось тихо понайшло.

І не спішили, хто зайшов,

Від теплих місць іти.

І не нагнали, хоч чужі.

Принагодились, так чи сяк.

Аж прижилися, як свої.

Минали весни. Хто чекав

Почали забувать таке,

Що ніби й забувать не слід.

Слова, що сказані тоді,

Перетекли ув інший зміст:

Пішли, пропали назавжди,

І не повернуться ніколи…

І перестали вже чекать,

Бо не прийдуть.

І вже їх не чекають.

Ніхто..

.

Хто заплатив за мене?

(балада)

Схотів до шинку я зайти…

Мені сказали не плати,

Задурно можеш пити ти —

Хтось заплатив за тебе.

Ти не просив, а хтось за так,

Незнайомець і дивак

Віддав своє за тебе.

Тут вже у кухолі пінить

І нарізає кишку жид,

І свічка на столі коптить.

«Хтось заплатив за тебе».

Як час платити наступив —

Належну ціну заплатив,

Він заплатив за мене.

Порожнім кухоль я лишив.

Та шльондра каже: не спіши,

До ранку в мене залишись.

…Хтось заплатив за тебе.

Авжеж, ні слова не кажи,

До ранку в мене залишись

Мене до ранку колиши —

Заплачено за тебе.

І все ж… настав платити час.

Хтось заплатив за мене,

Таляром, кров’ю чи життям —

А заплатив за мене.

Вже прояснилось на дворі

А трохи згодом й в голові.

…А тому, хто за все платив,

Чим маю відплатити?

Чи може я в своїм житті

Щодня йому за все платив?

Чи ще лиш має день прийти

Коли мені платити?..

Чи то вже нині день настав,

Аби це прояснити?!

Якщо прийшов платити час —

Прийдеться заплатити,

Таляром, кров’ю, чи й життям —

А мушу заплатити.

.

Балада про літній дощ

З-за лісу піднялася й вийшла хмара

І темною одразу стала…

Май потемніло.

І вилився дощ

На ліс, на поле, на кущі.

Вилилось багато теплої і чистої води.

А потім

З-за хмари вийшло сонце.

Щасливі квіти і листки,

І корені рослин

Водою напоїлись.

Тому і в лісі, й в полі,

Калюжі були тільки на дорозі,

Якою люди їздять через ліс.

…Змія, що виповзла на камінь,

Не бачила

Мурашки.

Відкрили у мурашнику ходи

І взялись до роботи.

Не бачила, бо очі закривало

Старою шкірою, котру…

Давно би час міняти.

.

***

     Особливо любиться мені творчість польського поета Збігнєва Герберта.
Глибика думка, часто – зашифрована. Але часто без рими і майже без ритму. Часто це є проза, написана стовпчиком і без розділових знаків, без великих букв. Ще й нумерує рядки. Так, що я йому, у своїй версії, додаю ці складові.
     Вмер він недавно. Так, що першу його збірку я купував ще за його життя. 

.

Постій

(за мотивом Zbigniew Herbert, «Postój»)

Ми стали у містечку і господар

Стіл, каже, нести до садочку.

А перша зірка

                     засвітила і загасла.

Хліб ми ламали.

Було чути цвіркунів у лободах вечірніх.

І плач. Але дитини плач.

До того ж гамір

Комах, людей. І запах від землі масний.

Ті, хто до муру сиділи спинами,

Ті споглядали – лілову вже тепер – з шибЕницями гору.

На мурі ж вилась екзекуція** густа плющу.*

Ми їли досхочу.

Буває так, коли ніхто платити не повинен.

*Плющ — є одним із символів давньоєгипетського бога Осіріса, котрий чинив суд над мертвими.  (Ю.В.)

**Екзекуція – виконання чогось: кари, стягненя боргу, але і (в старовину) виконання чого-небудь іншого, наприклад, музичного твору. (Ю.В.)

.

***

Все буде барабан

(за Збігнєвом Гербертом)

Пропали десь пастуші флейти,

І злоті недільні труби,

Зелене валторнове ехо,

Також і скрипки позникали.

Лишився тільки барабан.

Лиш барабан невпинно грає

Святковий марш, чи марш жалобний.

А почуття вже в такт крокують.

У стійці струнко добош грає —

Два патички, теляча шкіра.

Одна лиш мисль, одне лиш слово —

А млистий прикликають хаос.

Нарешті все крокує людство.

В шерегах всі крокують в ногу.

Строщили башти і лякливість —

Вмирати в натовпі не страшно.

Чи буде мирт, чи буде гріб,

То мудрий барабан прирече.
Він знає такт.

Він знає як.

Він знає путь.

Він поведе.

У твердий брук вбиваймо крок

І крок наш всесвіт перетворить.

І крок світ цілком переставить

На марш і викрики в колонах.

Йдемо, а курява стовпами.

Розступиться послушне море,

Зійдемо низько, аж в щелепи,

До пустки пекла, потім вище.

Провіримо небес правдивість

І, звільнені від переляку,

Всі обернемось на пилюку,

Нас вітер з реготом розвіє.

Безрадної земної цвілі

Так промине останній подриг.

А потім — тільки барабан.

Потім все буде барабан —

Погромлених диктатор музик.

.

Балада про диктатуру барабана

(на мотив Zbigniew Herbert — варіант висловити українською ту саму ідею вірша)

Два патички, теляча шкіра —

Музика тверда беззаперечна:

Бам! Барабам! Бам! Барабам!

Б’є барабан, барабан, барабан.

Скрипки притихли, заткнулися труби.

Збіліли-зчорніли усі кольори.

Те що було, не було і неправда.

Я знаю правду — я поведу!

Вже ціле людство в ногу крокує

Думає правильну думку єдину

Слово єдине викрикує в такт.

Тра-та-та-та! Тра-та-та-та!

Строщено стіни, повалено вежі,

Страчено слово і розумування.

Куряви клубище понад колонами

Трохи лякливо  — бо що ж воно є?

Чи добре йдемо? А що там попереду?

Б’є барабан, барабан, барабан.

Там! Там-тарам! Там-там-тарам!

Стрімко у прірву крокують народи.

.

Pieśń o bębnie

Zbigniew Herbert

Odeszły pasterskie fletnie
złoto niedzielnych trąbek
zielone echa waltornie
i skrzypce także odeszły –

pozostał tylko bęben
i bęben gra nam dalej
odświętny marsz żałobny marsz
proste uczucia idą w takt
na sztywnych nogach dobosz gra
i jedna myśl i słowo jedno
gdy bęben wzywa stromą przepaść

niesiemy kłosy lub nagrobek
co mądry nam wywróży bęben
gdy w skórę bruków bije krok
ten hardy krok co świat przemieni
na pochód i na okrzyk jeden

nareszcie idzie ludzkość cała
nareszcie każdy trafił w krok
cielęca skóra pałki dwie
rozbiły wieże i samotność
i stratowane jest milczenie
i śmierć niestraszna kiedy tłumna

kolumna prochu nad pochodem
rozstąpi się posłuszne morze
zejdziemy nisko do czeluści
do pustych piekieł oraz wyżej
nieba sprawdzamy nieprawdziwość
i wyzwolony od przestrachów
w piasek się zmieni cały pochód
niesiony przez szyderczy wiatr

i tak ostatnie echo przejdzie
po nieposłusznej pleśni ziemi
zostanie tylko bęben bęben
dyktator muzyk rozgromionych

Юрій Васідлов